Віртуалізація постсучасного суспільства

Комп’ютеризація всіх сфер суспільного й культурного життя є одним із найсуттєвіших феноменів сучасного суспільства. У найбільш розвинених країнах — США, Германії, Великій Британії, Японії — кількість комп’ютерів на тисячу мешканців сягнула рівня 250-400 одиниць. Цей рівень поступається таким «хітам» масової культури, як автомобіль (приблизно в півтора рази) та телевізор (вдвічі), але темпи розповсюдження є набагато вищими. З моменту появи комп’ютера на масовому ринку пройшло близько двадцяти п’яти років. Для досягнення такого ж рівня розповсюдженості, котрий притаманний на початку ХХІ ст. комп’ютерові, телевізору свого часу знадобилося близько сорока років, а автомобілю — близько семидесяти. Окрім кількісних показників розповсюдженості, особливу увагу привертає збільшення кількості функцій — способів застосування комп’ютерних технологій. З обчислювальної машини з напівзабутою абревіатурою ЕОМ комп’ютер перетворився на універсальний пристрій фахової діяльності, навчання, розваг та спілкування.

Сучасну культуру часто називають інформаційною, виділяючи такі її характерні властивості:

1. економічні й соціальні функції капіталу переходять до інформації, яка стає головним ресурсом і товаром;

2. промислова корпорація поступається місцем університету як центру виробництва, накопичення та переробки знань;

3. рівень знань, а не власність, стає чинником соціального розшарування (соціальне протистояння не «багатіїв» і «злидарів», а інформованих і неінформованих) — тож соціальна напруга переміщується з економічної сфери до сфери культури.

Подібна теоретична модель інформаційного суспільства була сформульована в 60-90-ті роки ХХ ст. такими теоретиками, як Д. Белл, А. Турен, Е. Тоффлер, З. Бжезинський, Й. Масуда та ін.

Ключова ознака сучасної культури — тиражування інтелектуального продукту, передавання відомостей про нього через друковані видання, телеграф, радіо, телебачення, лекції та семінари, а також через глобальну мережу Інтернет. Новація полягає в збільшенні обсягу не інформації, а комунікації. Тож інформаційне суспільство — не стільки суспільство знань, скільки суспільство комунікацій. Відповідно, соціально успішною персоною є не той, хто більше знає, а той, хто бере участь у більшій кількості комунікацій.

Останнім часом пріоритетним напрямом став розвиток не інформаційних, а симуляційних технологій — віртуальної реальності. Внаслідок збільшення оперативної пам’яті та швидкості, створення нового програмного забезпечення виникають не лише нові форми передавання та обробки даних, а, насамперед, досягається все більша подібність віртуальної реальності та реальної повсякденності. Зростання технічного потенціалу комп’ютера витрачається не на розвиток функцій, а на вдосконалення візуальних і звукових ефектів. З технологічної точки зору це парадоксально, але з культурологічної — це можна пояснити спробою симуляції реальності. Приміром, роблячи покупки через Інтернет, ти стаєш відвідувачем віртуального магазину, де є вітрина, продавець, чек тощо. Сенс зазначених явищ — заміщення соціокультурної реальності її комп’ютерними симуляціями, що призводить до віртуалізації культури.