3 Питання (розділ). Основні соціальні тенденції (пост)сучасності Глобалізація як постмодернізаційна соціальна тенденція

Сучасна ситуація значною мірою визначається процесами глобалізації. Термін «глобалізація» походить від лат. globus — земна куля — та в найзагальнішому вигляді позначає злиття локальних культур в глобальну єдність — «світова культура».

Існує принаймні два відмінні значення даного терміну:

1. відкритість культурно-інформаційних каналів, широкий доступ до всіляких ресурсів, об’єднаність земної кулі інформаційною мережею Інтернет;

2. процес уніфікації світової культури через експансію одного типу культури (євроатлантичної).

Перше визначення фіксує зближення різних країн і культур внаслідок розвитку сучасних технологій. Якщо в традиційній культурі для передавання інформації потрібно було тижнями скакати на коні, тепер одним натискуванням клавіші «мишки» інформація миттєво потрапляє в будь-яке місце на світовій мапі. Авіаперельоти зробили фізичне переміщення у просторі хоча й не миттєвими, але істотно швидшими за інші види транспортних перевезень. Світові війни стали можливими лише в ХХ столітті, тепер жоден конфлікт не може бути локальним (місцевим). Планета ніби стала меншою, її масштаб виявився зворотно пропорційним технологічній могутності людини.

Друге визначення фіксує неоднорідність процесу глобалізації, наголошуючи на тому, що вона має свій центр і вектор дії. Прибічники цього підходу зазначають, що внаслідок тісніших зв’язків між культурами відбувається не просто культурна дифузія (змішування культур), а нав’язування конкретної культури. І в цьому контексті доречно витлумачити глобалізацію як ідеологічне продовження модернізації новими засобами.

Враховуючи такий політичний підтекст, всередині глобалізації виокремлюють дві протилежні тенденції — вестернізацію (поширення західноєвропейської культури) та істернізацію (поширення східного типу культури). Прикладом вестернізації є ресторани швидкого обслуговування Макдональдс, що існують в усіх платоспроможних країнах, та джинси як універсальна форма одягу. Так, тегеранські студентки під паранджею носять джинси, а в Японії молоді люди надають їм перевагу перед кімоно навіть під час національних свят. Прикладом істернізації є ієрогліф як популярний принт на будь-якому текстилі, кімоно замість халатика для європейських модниць, численні суші-бари тощо.

Таким чином, у політико-культурній сфері можна констатувати два конкуруючі полюси культурної експансії — США та Японія. Крім того, існує ісламський світ, що не може так активно екстраполювати свій спосіб життя, проте не бажає долучатися до жодного з полюсів.

Професор Гарвардського університету С. Гантінгтон зазначає, що в сучасній епосі існує вісім основних культур-цивілізацій:

• західна;

• конфуціанська (китайська);

• японська;

• ісламська;

• індуїстська;

• православно-слов’янська;

• латиноамериканська;

• африканська.

Головна відмінність між ними полягає у співвідношенні традиційності — модерності. Подібне співіснування є конфліктним, причому міжкультурні відмінності, на думку С. Гантінгтона, є фундаментальнішими за політичні та ідеологічні розрізнення. Лінії розламів між цивілізаціями є лініями майбутніх фронтів. Наріжний «культурний розлам» вчений вбачає у протистоянні Заходу решті світу, визначальну роль у відстоюванні власної культурної самобутності відіграє конфуціансько-ісламський союз. Єдина можливість запобігти майбутньому конфлікту полягає в тім, щоб євроатлантизм не нав’язував власні цінності й культурні моделі, а навпаки, спробував засвоїти цінності інших культур, зокрема переорієнтуватися на інтровертність, спрямованість на внутрішній світ людини, одвічно притаманну буддизму та даосизму. До речі, зростання популярності зазначених релігійних течій всередині євроатлантичної цивілізації свідчить про небезпідставність висновків американського філософа.

Глобалізація по-новому переструктуровує національні суспільства, поділяючи їх на «глобалізовану» і «стійку до глобалізації» страти. С. Гантінгтон у цьому контексті пропонує поняття «зрадництво еліт», пов’язане із розшаруванням суспільств на глобалізовану еліту і більшість із сильною етнічною ідентичністю.

Глобалізація як провідна тенденція сучасності викликала зустрічну тенденцію — локалізацію — стратегію збереження національної своєрідності, автентичності, принципове небажання «глобалізуватися». У соціально-політичній практиці така стратегія отримала назву «антиглобалізм», хоча перший варіант видається влучнішим, оскільки часто антиглобалісти виступають не стільки противниками глобалізації, скільки «противниками прибічників глобалізації» (У. Бек). Ці різноспрямовані тенденції наразі є настільки взаємопроникними, що цілісний феномен позначають терміном «глокалізація» (автор — Р. Робертсон).

У сучасній літературі широко обговорюється руйнування національної ідентичності внаслідок глобалізації: так, Ю. Габермас навіть говорить про нівелювання національностей та створення єдиної європейської спільноти без етнічних ознак (у певному сенсі наслідуючи Г.В.Ф. Гегеля, який свого часу мріяв про злиття національних держав у єдиний універсальний простір). У політичній практиці це вилилося, зокрема, в ідеологію Євросоюзу. Проте захоплені прогнози властиві першій хвилі глобалізації, яка швидко змінилася переважанням антиглобалістських настроїв. Гіркий досвід історії свідчить, що жодна національна ідея не може бути реалізована в планетарному масштабі, тому глобалізм як американська національна ідея про світовий вплив приречена на поразку. У сучасному світі посилюються регіональні тенденції актуалізації національної ідентичності, про що свідчать дані соціологічних опитувань, зокрема, результати національного референдуму щодо розширення ЄС у Франції.