Постсучасна особистість: індивідуалізація, фрагментація та консумеризм

З другої половини ХХ ст. починається відлік так званої постсучасної культури, що визначається здебільшого процесами глобалізації, інформатизації та постмодернізації. Назва «постсучасний» фіксує декларований теоретиками «кінець історії», проблематизацію єдиного для всіх часу (суб’єктивізація та множинність часових систем). У такому типі культури сформувався відповідний їй тип особистості — постмодерний.

Постсучасне суспільство часто називають індивідуалізованим (З. Бауман), тобто де-колективізованим. Розпалися або суттєво втратили вплив великі угруповання, людина усвідомила унікальність своєї біографічної позиції (А. Шюц) — точки відліку при розгляді себе та оточення. Біографічна позиція визначається обставинами народження, виховання, проходження різних етапів соціалізації. Вона постійно змінюється, проте важлива її унікальність, неповторність. Саме постсучасна культура призвела до усвідомлення унікальності світобачення кожної людини, множинності інтросуб’єктивних соціальних реальностей, їх принципової нередукованості (незводимості) одна до одної.

Світ виявився фрагментованим, розколовся на безліч індивідуальних світів. У такому контексті спілкування між людьми — це завжди спроба «зістикувати» різні світоглядні та семіотичні системи.

Але фрагментованою стала й сама особистість, втративши власну цілісність, розпавшися на безліч ролей, образів, ідентичностей. Модерна культура розпочала відчуження людини від її сутності, постмодерна довела це відчуження до кінця. Людина втратила ґрунт під ногами. Жодних гарантій, жодної вкоріненості — такий образ постсучасності.

Ключовою для розуміння сутності постсучасної особистості є образ людини, що перемикає телевізійні канали. «Швидке перемикання телевізора з однієї програми на іншу, до якого вдаються, щоб уникнути перегляду реклами, називається zapping. Буржуазна думка доволі докладно досліджувала психічний стан людини, що вдається до заппінгу, і відповідний тип мислення, який поступово стає засадничим у сучасному світі». Під впливом рекламно-інформаційного поля на свідомість відбувається перетворення homo sapiens на homo zapiens: людина сама стає телепередачею, якою дистанційно керують.

Одна з головних ознак постсучасної особистості — бездуховність. Її причину можна побачити в розходженні сфер моралі, науки та мистецтва, а також елітарної та повсякденної культури, що існують автономно, не впливаючи одна на одну. Як зазначає Ю. Габермас, збільшується розрив між «культурами експертів» і широкою публікою. Тож приріст культури за рахунок діяльності експертів-фахівців не призводить до збагачення повсякденної духовності, а часто навіть навпаки.

На думку французького дослідника Алена Турена, існує чотири сили, що панують на культурній та соціальній арені протягом останнього століття: сексуальність, ринкове споживання, підприємство, нація. Особистість, культура, економіка й політика рухаються кожна у власному напрямі. Суспільство розпадається на фрагменти, особистість — на соціальні ролі.

Становлення ринкового суспільства призвело до консумерізму (від англ. consumer – споживач) — життєвої стратегії універсального споживача під слоганом «Все на продаж». Ринкова свідомість все калькулює, успішність людини визначається не її чеснотами, а рівнем доходу. Людина потрапляє у владу лейблів, брендів, маркетингових стратегій. Консумеризм є проявом кризи духовності та релятивізації цінностей.

Сучасне суспільство часто називають пермісивним (від англ. to permitt — дозволяти), тобто суспільством вседозволеності, коли відсутні культурні заборони, табу, обмежень майже немає, а цінності мають інструментальний характер. Однак з ознак пермісивного суспільства — секс як товар у найширшому сенсі (секс добре продається й безпосередньо – як порнографія, й опосередковано — у маркетингових стратегіях, у кар’єрному руху тощо). У такій ситуації надзвичайно зростає важливість внутрішніх регулятивів особистості, адже часто людина психологічно не готова до відсутності зовнішніх рамок, тоді вседозволеність обертається розгнузданістю, девальвацією задоволень, коли людина втрачає здатність радіти будь-чому внаслідок емоційного та подієвого перенасичення.

С.С. Аверинцев виділяє ще одну ознаку постсучасності — «хронологічний провінціалізм», коли людина живе й екстатично переживає свій час, при цьому демонструючи абсолютну байдужість до інших часів, відмовляючись пам’ятати про предків і нащадків. Постсучасна людина відмовляється думати про будь-що, окрім «Я», «тут» і «зараз», цей індивідуалізм, що переростає в егоїзм, є проявом містечковості, яка редукує духовність, це радикальна відмова пам’ятати. Наприклад, за статистикою, 80% суспільства не бажає пам’ятати про історію воєнного часу, а 20% зробили пам’ять і нагадування про нього своєю професією; а про татар або про Івана Грозного пам’ятали всі поголовно і без нагадування.