1 Питання (розділ). Основні філософські підходи до аналізу суспільства

Соціальна філософія – це міркування про суспільство як систему поза- і надіндивідуальних форм, зв'язків і відносин, які людина створює своєю діяльністю разом з іншими людьми. Ці форми й зв'язки можуть не збігатися з тим, як ми їх собі уявляємо (Маркс). Це частина матеріального світу, що відокремилася від природи, вона постає формою життєдіяльності людей, що історично розвивається. Етимологічно "socio" значить з'єднувати, поєднувати, спільно затівати. Socialitas перекладається як найближче оточення, суспільство.

Одним із ключових філософських питань соціальної філософії є співвідношення індивіда та соціуму: яка з двох складових бінарної моделі «людина –суспільство» постає точкою відліку та референції?

Існує два підходи до аналізу проблеми "людина й суспільство":

1. (Платон, Дюркгейм, Маркс). Суспільство - цілісна система, що не може бути зведена до особливостей взаємодіючих індивідів. Людина – ансамбль соціальних відносин. Суспільство продукує потрібних йому людей. Такому підходові властивий принцип колективізму: людина та її інтереси повинні підпорядковуватися інтересам цілого. Підхід відрізняється детермінізмом.

2. (Гоббс, Руссо, Вебер). Людина – автономний індивід-суб'єкт, який має свідомість і волю та здатний до осмислених учинків і свідомого вибору. Суспільство - сума індивідів-атомів, продукт їхньої свідомості й волі. Основою такого підходу є уявлення про людину, наділену "природними правами". Характерний принцип індивідуалізму. Вебер - поява капіталізму: результат осмислених людських учинків. Результати діяльності не збігаються з бажаннями того, хто її здійснює. Це пов'язане з тим, що суспільство незвідне до людей, що його складають.

В історії філософії було випрацювано багато підходів до аналізу суспільства. Серед основних можна назвати наступні:

1. Натуралістичний підхід. Соціологія виникла й оформилася в першій половині XIX століття в рамках позитивістського погляду на світ. Передбачалося, що нарівні з науками про природу повинна існувати подібна їм озброєна природничими методами наука про суспільство. Метафізичні пояснення соціальних процесів позитивізм вважав некорисними. Для більшості позитивістських підходів характерні недвозначні претензії на безумовне пояснення соціальних процесів і життя людства, і щира віра в те, що вчений в змозі раціонально пояснити майже все.

В 17-18 ст. широке розповсюдження дістала натуралістична концепція тлумачення суспільного життя. Ця концепція вимагає пояснення соціальних явищ винятково дією природних закономірностей: фізичних, географічних, біологічних.

Шарль Фур'є - намагався створити соціальні науки із закону всесвітнього тяжіння Ньютона. Соціальна теорія є частиною теорії всесвітньої єдності, заснованої на принципі тяжіння за пристрастю, загальною закономірністю, що обумовлює природну схильність людини до будь-якого виду колективної праці.

Вищі форми буття натуралізм зводить до нижчих. Людина зводиться до рівня виключно природної істоти. При цьому людська поведінка жорстко включається в ланцюг природних причин і наслідків, волі не залишається місця й концепція соціальних подій набуває фаталістичного забарвлення. У системі Гоббса воля – модифікація необхідної причини. "Кожна добровільна дія є змушеною", "всі дії необхідні".

Натуралізм зауважує в людині тільки природну субстанцію. Унаслідок цього й людським стосункам віднаходиться виключно природні пояснення. Суспільство визнається, проте в якості цементуючого початку береться або користь (просвітителі 17-18 ст.), або статеве кохання (Феєрбах). Суспільство в натуралістичній філософії характеризується як спільнота, що пов’язує безліч індивідів лише природними узами. Але в цьому випадку кожний вільний захищати свою природу всупереч існуючим моральним принципам, тому що останні не випливають із природи людини. Теоретичне обґрунтування цієї виключно егоїстичної життєвої позиції дав Макс Штірнер у книзі "Одинець і його власність".

2. Атомістичний підхід. Людина - якийсь соціальний атом, а суспільство - механічний агрегат таких атомів, замкнутих винятково на своїх інтересах.

Ж.Ж.Руссо, Т. Гоббс. Теорія суспільного договору.

3. Ідеалістичний підхід. Ідеалізм навпаки занадто відриває людину від природи, перетворюючи духовну сферу суспільного життя на самостійну субстанцію. На практиці це означає додержуватися принципу "думки правлять світом". Ідеалісти у принципі не заперечують об'єктивного чинника історії. Однак розвиток суспільства повністю визначається дією світового розуму або вольовою активністю людини. У першому випадку в соціальну філософію вноситься фаталізм, а в другому - обґрунтовується суто суб'єктивістське розуміння плину історії. Гегель.

Головним недоліком ідеалістичних концепцій є відрив слова від справи, теорії від практики, ідеалу від інтересу... А коли символ панує над буттям (будь це образ світлого майбутнього або всемогутньої техніки), ціль неодмінно підмінюється засобом, а мудрість - розумом.

4. Діалектико-матеріалістичний (економічний) підхід. Громадське життя - вища форма руху матерії. Хоч суспільство і є живою системою, воно якісно відрізняється від інших живих систем, виступає і як об'єкт й як суб'єкт матеріальної дійсності.

Діалектико-матеріалістичне розуміння історії починається з розв'язання основного питання філософії щодо суспільства. "Свідомість людей залежить від їхнього буття". Це твердження випливає із простого факту, що "люди в першу чергу повинні їсти, пити, мати житло й одягатися, перш ніж мати змогу займатися політикою, наукою, мистецтвом, релігією..." А для цього потрібно трудитися, робити матеріальні блага.

Отже, сутність матеріалістичного розуміння історії полягає в тім, що: 1. виробництво й слідом за ним обмін його продуктів складають підґрунтя будь-якого суспільного буття. 2. історичний процес, суспільне буття мають об'єктивний характер 3. головної руховою силою, що перетворює життя суспільства, є народні маси. 4. засоби для зміни існуючого стану речей потрібно відкривати в наявних матеріальних факторах виробництва.

5. Структурний функціоналізм - Т.Парсонс і Р.Мертон. Ця соціологічна доктрина розглядає суспільство як систему, соціальний організм, існування частин або підсистем якого функціонально виправдане в інтересах структури цілого. Пафос поглядів Парсонса на соціальне життя полягає у визнанні можливості її гармонізації через максимальну функціональність. Точно так само передбачається гармонізація людської свідомості. Гармонізація життя в глибинах людського існування відбувається завдяки гармонізації людських потреб і настанов відповідно до культурно-нормативних зразків. Останнім людина вчиться через спостереження, наслідування й навчання. Неважко зрозуміти, що чим більше схильна людина до ретельного виконання пропонованих їй правил й інструкцій, тим більше спокійне й благополучне її життя, тим більше стабільне суспільство. Парсонс стверджує ціннісні орієнтації (інакше - культури) як найбільше стабільний елемент особистості, що виховується в суспільстві й суспільством. У цьому сенсі культура для Парсонса займає вторинне, підлегле положення.

6. Соціокультурний підхід. Конкретні дослідження різних аспектів громадського життя поступово виявляли набагато більшу роль культури, суспільної свідомості, менталітету й т.д. в історичному процесі, чим це можна було припустити, виходячи тільки лише з марксистського формаційного або парсонівського структурно-функціонального підходу до суспільства. Було виявлено, що навіть економічна поведінка людей не завжди може бути виведена прямо з економіки, тому що вона регулюється їхньою духовністю, зокрема, таким глибинним шаром суспільної психології, як менталітет. Очевидно некоректно виводити з економічного базису все, що ми зустрічаємо в духовній надбудові суспільства. До речі, з економіки, з послідовної зміни суспільно-економічних формацій ніяк не виводитися переконлива періодизація історії духовної культури. Методологічні накладки нерідко ставали стимулом до повної відмови від марксистської концепції історичного розвитку й насамперед від принципу економічного детермінізму, що лежить в основі вчення про суспільно-економічні формації. Це призвело до прагнення ряду провідних учених витиснути формацію з її економічним базисом цивілізацією.

До середини ХХ століття культура усвідомлювався лише як наслідок історичного розвитку суспільства, як його продукт. Людина виступає як творець культурного світу, але не як його продукт, результат самої культури. Із другої половини ХХ століття активна роль культури починає усе більше фіксуватися суспільною свідомістю й привертає до себе увагу фахівців різних галузей соціально-гуманітарного знання. Однак принципово нове розуміння місця й ролі культури у функціонуванні й розвитку соціуму формується не відразу.

Соціокультурний підхід виник у Західній Німеччині й у Франції в 70-і роки XX століття. Він представлений іменами Ф.-Х. Тенбрука, В. Ліппа, А. Гаана, Х.-П. Турна, Ю. Штагля, М. Р. Лепсіуса, Й. Вайса, П. Бурдьє. Для дослідників, що належать до цього напрямку, характерна увага до традицій і досвіду "наук про дух", філософської антропології, опора на методологічні принципи М. Вебера (на його ідею "соціології як емпіричної науки про культуру"), і Г. Зіммеля (на вчення про динаміку культурних об’єктивацій), а так само активне звертання до робіт Маннгейма й Н. Еліаса. В основі соціокультурного підходу до суспільства лежить уявлення про те, що якими б мотивами людина не керувалася у своїй діяльності, схованими (підсвідомими) або явними, у термінах якої би науки ці мотиви не описувалися, все це фіксується в культурі. Культуру можна зрозуміти як текст, у якому фіксована, записана мотивація людей, причому самі люди можуть це не усвідомлювати. При цьому слід зазначити, що соціокультурний підхід не заперечує економічного, психологічний й іншого фактори, але пріоритетним є аналіз культури, осягнутої як програма діяльності. У повсякденному житті люди діють відповідно до історично сформованого змісту культури. У будь-якому соціальному суб'єкті - від суспільства в цілому до особистості з усіма проміжними щаблями між ними у вигляді співтовариств - існує своя субкультура. Вона містить і програму діяльності відповідного суб'єкта. У дослідженнях зазначеного типу під субкультурою мається на увазі культура певного суб'єкта як соціокультурного цілого. Специфіка даного підходу полягає в тім, що про культуру завжди йдеться як про чиюсь культуру. Розмова про культуру взагалі можлива, але це якийсь рівень абстракції, межі правомірності якого завжди проблематичні.

Може виникнути закономірне питання - звідки береться ця програма в будь-якого суб'єкта. Прихильники соціокультурного підходу вважають, що відповідь на це питання проста. Будь-який суб'єкт - це людина. Коли народжується дитина, вона ще не людина. Людиною вона стає в процесі освоєння культури, тобто перетворення культури зовнішньої для людини в зміст її свідомості, її особистісної культури. В остаточному підсумку - її відтворювальної діяльності. Для позначення вмонтованої в людину, інтеріоризованої культури в цей час активно вживається поняття "габітус", уведене П.Бурдйо й Н.Еліасом. Можна позначити основні детермінанти габітусу: 1. Капітал (не тільки грошовий, але й соціальний і культурний). 2. Позиція відносно виробництва (певний фах, рід занять). 3. Тип соціального зв'язку, у яку людина включена. 4. Історія групи, до якої належить людина. 5. Індивідуальна історія. У процесі соціалізації (соціального навчання) індивіда відбувається інтеріоризация (овнутрення) соціальних якостей, визначених названими параметрами. Соціальні якості стають природою людини, живуть у її тілі, у мові, у способах практичної діяльності. Людське тіло й мова наповнена онімілими віруваннями, успадкованими жестами.

Суспільство в людині. Тіло - результат 1. Органічного 2. Соціально-історичного, культурного розвитку.

Соціальна необхідність виражається в: 1. Капітал (не тільки грошовий, але й соціальний і культурний. 2. Позиція відносно виробництва. (певна через професію, рід занять). 3. Тип соціального зв'язку, у яку людина включена. 4. Історія групи, до якої належить людина. 5. Індивідуальна історія. Що в людини в голові, у кишені, у минулому, на особі, які батьки, друзі. Соціальні якості стають природою людини, живуть у його тілі, у мові, у способах практичної діяльності. Наше тіло й мова наповнена онімілими віруваннями, успадкованими жестами. У процесі соціалізації (соціального навчання) індивіда відбувається интеріоризація (овнутрення) соціальних якостей.