Тема IV. Досократики

Іонійськафілософія

Мілетськашкола

Піфагорійська школа

Елейськашкола

Геракліт

Емпедокл

Анаксагор

Демокріт

Софісти

Ключові слова

архе

атом

буття

гармонія

еристика

логос

людина

натурфілософія

номос

рух

фюсис

число

Термін «досократики» прийнятий істориками античної філософії не без застережень, оскільки безперечно незрозумілим з хронологічного й типологічного боків є як сам феномен «античності», так і його складники. Це, втім, стосується й визначення періодів середньовічної європейської філософії («рання схоластика», «пізня схоластика») або, скажімо, проблеми хронології й таксономії у випадку виокремлення «сучасної філософії» та «постсучасної філософії». Що ж до досократичного періоду чи «доксографії», то багато що можна пояснити завдяки фрагментованому характеру першоджерел: окремим фразам, групам фраз, частинам текстів без назв та пошкоджених сторінок. Перше найповніше зібрання фрагментів було видане у 1903 році німецьким дослідником Гансом Дільсом «Die Fragmente der Vorsokratiker». Досі це видання залишається авторитетним й фундаментальним у сфері історії античної філософії. Вивченню античної філософії та феномену давньогрецької культури приділяли велику увагу Гегель, Ніцше, Йегер, Хайдеггер, Лосєв, Аверінцев, Деррида.

Іонійськафілософія

Подолання влади міфу стало можливим завдяки появі самостійних форм наукового та філософського мислення. Це був тривалий процес, точний порядок і характерякого встановити дуже складно через відсутність достовірних даних, передусім текстів. Безперечний вплив на систематичний та енциклопедичний стильподальшихмислителів здійснилитвориГомера, Гесіода,орфіківі багатьох інших, на жаль, невідомих поетів, епічних авторів. Крім цихпередвісниківгрецької філософії треба згадати про так званих «сімох мудреців», списки яких дуже сильно відрізняються залежно від того чиіншогоджерела. Називаються імена, передусім Фалеса, Біанта, Піттака, Солона, а також Анахарсіса (скіфа за походженням), Клеобула, Періандра, Хілона. Окремі думки-афоризми, що приписувалися їм: «міра над усе», «пізнай самого себе», «натовпбезглуздий» тощо – більше належать не до філософських міркувань, а доморалізаторськихсентенцій, характерних для традиційних типів культури.

Усе ж власне філософська традиція з’явиласянаприкінціVI– напочатку V ст.до н.е. на території грецьких поселень у Малій Азії. В основі цього інтелектуального руху виявилася діяльність іонійсьихфілософів і, зокрема,мілетськоїшколи. Натурфілософія Фалеса, Анаксімандра й Анаксімена розвивається на ґрунтісинкретизму, невіддільності науки й філософії.

У VII–VI ст. до н. е. іонійськіколонії греків на західному та південно-західному узбережжіМалої Азії були головним центром еллінськоїкультури. Не дивно, що грецька наука та філософія впершезаявили про себе саме на цих територіях.Фалес, Піфагор, Ксенофан (який вважався основоположником філософії елеатів), Геракліт народжені в Іонії.

Першою філософською школою в історії не тільки грецької, але і європейської філософії була мілетськашкола. Вона проіснувала більше ста років і зникла не тому, що був вичерпаний її інтелектуальний потенціал, але через те, щопісляпоразкигреків у 494 р. до н.е. Мілет був спалений персами. Навіть за такий нетривалий історичний час у Мілеті та інших іонійськихполісах булозакладенопідґрунтя раціональногоспособуосмисленнясвітуйупершепоставленопитанняпро першопричини буття (природи).

Мілетська школа

Фалес зМілета (625–547 рр. до н.е.),фундатордавньоїнатурфілософськоїтрадиції європейської філософії, вважався,крімтого,однимзтих, кого давні грекиназивали«мудрецями». Його ім'я найчастіше згадується в різних версіях списку «сімох мудреців», куди входили такі відомі діячі, як Біант, Пітак, Солон Афінський, Клеобул, Періандр, Анахарсіс (скіф за походженням), а також деякі інші.

Фалесбув не тільки мудрецем, філософом, але також астрономом, геометром, метеорологом, тобто першим європейським ученим. Він був першим мислителем, який задавсяпитаннямпро природу буття, про те, що є незмінною першоосновоюсвіту, першопричиною зміни речей.Фалесбув першим, хто напитання: «Звідкипоходять усі речі? Куди вони зникають? Якою є природа речей?» – відповів так, як до нього не відповідав ще ніхто.

До нього, і це характерно для образумислення всієїміфопоетичноїепохи, відповіді на такого родупитаннязводилися до вказівки на бажання, волю й дії якихось конкретних богів.Фалесже змінив кардинальним чиномі тему, і постановкупитання, і самі принципи «теоретизування». Він відмовився від інтерпретаціїсвітувтеоморфних(«богообразних») термінах і спробувавмислититатлумачитисвіт, виходячи з нього самого, осягнути світ, який змінюється за своїми власними, «природними» законами.

Найбільш значний твірФалеса називався «Про природу» (peri physis). На жаль, він не зберігсяповністю(вціліли лише нечисленні фрагменти, у вигляді цитат присутні в пізніших творах грецьких філософів). Предметом філософствування Фалеса, як і іншихдосократиків, була «природа» (physis). Найбільш достовірними фрагментами, що належать Фалесу, вважаються такі: «Вода єпочатком усього» і «Магніт іянтармають душу (бо притягують до себе предмети)».

Це коротке й не зовсім ясне афористичневисловлювання, здавалося б, нецілкомдостатнє для того, щоб претендувати на інтелектуальний переворот в історії думки. Однак відмова від традиційного «теологічного», якеповторюєвідомі істини, догматичного тлумачення природи речей, як їх пояснює міф, якраз і дозволив усім мислителям,післяФалеса, мати справу вже зчастково«розчаклованим», «розбожествленим» світом. Подальші спроби такого роду вжевідбувалися, незважаючи на міфологічну традицію та будь-які інші авторитети. Такий неавторитарний тип мислення виявився вельми продуктивною, необхідною попередньою умовою виникнення філософії та академічної науки. Характеристиками такого мислення з самогопочаткустали свобода,рефлексивність, критичність, раціональність (понятійна мова й логічна форма мови опису речей і явищ).

Звичайно ж, немає достатніх підстав стверджувати, що під поняттям «вода» Фалес мав на увазі деяку абстрактнусутність. Водночас «вода» – це не є щось, що тількичуттєвосприймається, «емпірична рідина». Швидше всього, «вода»уФалеса –філософема, «водна стихія», що пронизує всі речі. Можливо, він прийшов до розуміння цього, спостерігаючи за трансформаціями рідини: в газоподібному (пароподібному)виглядіабо ж стаючи твердою (кристалічна форма сніжинок і льоду).Крімтого, вода – це універсальне джерело життя, і це очевидно щодо існування риб, рослин, земноводних,птахів, тварин і людини. Вода для Фалеса виявилася саметією«першоріччю», «першоосновою», «праматерією», яка дає можливість для існування окремих речей і світу загалом.

Філософемаводи як «першостихії» (грецьк.stoicheion), разом з такими ж «першоелементами» (лат.elementa) як повітря,земля, вогонь, дерево, метал, містить у собі відбиток міфологічного уявлення про першоосновисвіту. Але все ж «вода» Фалеса – це також і перше поняття (квазіпоняття), результат абстрагування, відвернення думки від речової,чуттєвосприйняттєвоїконкретикиматеріальних об’єктів.

Важливо й те, що «вода» стала однимзперших позначень першооснови як такої, «архе». Згідно з Арістотелем, і з цим не можна не погодитися, проблема першооснови не тільки виявиласядавнішоюй основною темою роздумів ранніх грецьких філософів, але й закріпилася в історії філософії. Сам термін «архе» (arche) використовувався набагато пізніше, в текстах піфагорійця Філолая (кінець V – початок IV ст. до н.е.). Це поняття багатозначне: «початок», «першооснова», «принцип», «відправна точка», «начало впросторі і часі», «початок як причина чого-небудь», «початокяк влада». Корінь слова виявився вельми продуктивним у плані створення наукової термінології. Можнапригадати –архаїчний, археологія, архетип, анархія (тобто «безвладдя») і багато інших.

Надалі філософи, так чи інакше, намагалися з’ясуватипитання: «Що є першоосновою?». Відповіді в різних варіантах і є відправною точкою філософських дискусій протягом усього розвитку античної філософії.Звідсипоходить й онтологічна проблематика як невід’ємначастинафілософського знання.

Анаксімандр (610–540 рр. до н.е.), співвітчизник і сучасник Фалеса, також прославився своїми пізнаннями в астрономії, метеорології та географії. Першоосновою,вважаввін,єапейрон(apeiron), щось необмежене,нескінченне, але все ж матеріальне. Можливо, що підапейрономАнаксімандр розумів «речовину взагалі», деяку нейтральну «речовинність», що не зводиться ні доодногозчотирьохпершоелементів: води,земли, повітря або вогню. До того ж він, задовго до Дарвіна, висунув оригінальну гіпотезу щодо еволюційного розвитку, стверджуючи, що люди походили від деякихживихістот, подібних рибам.

Анаксімен (588-524 рр. до н.е.) був, імовірно, учнем Анаксімандра. Він вважав, що в основі всіх речейзнаходитьсяповітря, також, як іапейрон,безмежнийінескінченний. Повітря постійно зазнає змін. «Витончуючись», воно перетворюється на вогонь, «ущільнюючись», стає вітром, потім – хмарами, опадами, водою,землею, камінням. Повітря атмосфери (аer), душа людини (psychia) і світова душа (pneuma) мають єдину першооснову –повітря.

Мілетськихмислителівназивали«фізиками», «фізіологами», тобто тими, хто досліджує природу (physis), пізніше – натурфілософами(лат.natura – природа), тобто тими, хто ототожнював першооснову з якою-небудь фізичною («природною») основою.

Піфагорійська школа

Піфагорійці, на відміну від мілетців, шукали першоосновуабсолютноінакше. Вонивважали, щосвіт (природа, речі), якічуттєвосприймаються, не можуть дати нам справжнього знання, оскільки були мінливими. Тому вони зосередилися наумоосяжнихосновах космосу.

Піфагор (друга половина VI – поч. V ст. до н.е.) –фундатор піфагорійської школи (піфагореїзма). Народився на острові Самос, був учнем Анаксімандра і, як свідчить легенда, здійснивподорождо Єгипту та Вавилону. Зрештою, він опинився в Італії та створив там школу. Через те, щотворівсамого Піфагора не залишилося (піфагорійці передавали знання лише обізнаним), а традиціяпіфагореїзмаприписує йому майже всі інтелектуальні відкриття, що відбувалися в піфагорійськомусоюзі, проблема авторства впіфагореїзмі йдосі відкрита.Прикладомможе бути дискусія про авторство так званої «теореми Піфагора». Через «герметичність»,закритістьшколи та її езотеричність(елементівтаємнознання)вона залишиласявинятковим явищем у межах грецької філософії, як екзотеричної, відкритої, раціонально обґрунтованої форми знання.

Найчастіше з ім’ям Піфагора пов’язують: ученняпро безсмертя душі,вченняпро переселення душ («метемпсихозис»),вченняпро спорідненість усіх душ (рослин, тварин і людини) і, нарешті,вченняпротетрактид(«четверицю»).Тетрактида – це сума перших чотирьох чисел 1+2+3+4=10, і вонаміститьу собі основні музичні інтервали: октаву (2:1), квінту (3:2) і кварту (4:3).

Якщомілетцішукалиархе у сфері будь-яких речовинних, «природних», «фізичних» начал, то Піфагор і його послідовники першоосновою всіх речейвважаличисла й числовівідносини. На їхню думку, в основі космосу, речей та істот лежать не матеріальні, а «ідеальні» елементи. Необхідноприцьому зазначити, що на всіх теоретичних побудовах піфагорійців лежить відбитокнумерології, магічних уявлень, містики й езотеризму.

Таємний, «конспірологічний»характерїх ученнязумовленийздебільшого і принципами організації піфагорійської школи. Усі, хто належав до школи Піфагора, поділялися на«акусматиків» (akusmatikos) і«математиків» (mathematikos). «Акусми» – це приписи в символічній формі, якіповиннібули бути вивчені напам’ять учнями першого рівня («акусматиками»). Згідно зі внутрішнім «статутом» піфагорійської школи, протягом перших п’яти років «акусматики»повиннібули стримуватися від запитань(або взагалі мовчати) і тільки запам'ятовувати почуте від «математиків».

Грецьке слово «математа» (mathemata) –точне знання, наукове достовірнетвердження. Від цього слова походить і назва сучасної науки – «математика», ісамоназва«просунутих» піфагорійців, тобто «математиків» (mathematikos) – таких, «які володіють достовірними знаннями». Математики – це послідовники Піфагора, якіпройшливсі необхідні рівні посвячення, оволоділи необхідними знаннями й тому допущені у вузьке, «внутрішнє», езотеричнеколопіфагорійської спільноти. Вони вивчали арифметику, геометрію, астрономію, науку гармонії. Усі науки в сукупності й становили собою піфагорійську філософію.

Життя в піфагорійській общинібуло суворо регламентоване. Внутрішнійстатутпередбачав досить жорсткий розпорядок дня, який було необхідно виконувати кожному. Кожен з піфагорійців жив за таким регламентом:

• встати до сходу сонця;

• після медитації зустріти схід сонця на березі моря;

• в храмі або священному гаї обдумати майбутні справи;

• виконати гімнастичні вправи;

• поснідати;

• прогулянка й купання в морі;

• післявечері здійснити подяку богам;

• потім відбувалося читання вголос піфагорійських текстів;

• перед сном необхідно було тричі продумати: «Як я прожив день? Що я зробив? Що я не зробив, але повинен був зробити?».

Найбільш оригінальним з точки зору історії філософії єпіфагорійськевченняпрочисло.Початковоютезою Піфагора булоположенняпро те, що у світі існує деякий початковий порядок,зумовленийіснуванням чисел і числовихвідносин–гармонія(греч. harmonia – зв’язок, упорядкованість, пропорційність). Завдяки чому вся сукупність речей і явищ приходить до вищоїміридосконалості й краси – це єкосмос.

Гармонійність, пропорційність і відповідність пронизують не тільки «світ речей», але й місце людини у світі. «Ексцентричність» людини в космосі визначається за допомогою такої якості якmesos. Для Піфагорамесос – цесередина, серединний шлях, серцевина. У піфагорійськомувченнітак розумівсястанрівноваги між двома крайнощами. Тільки утримання цього балансу протилежностей могло бути умовою досягнення людиноюстанугармонійного існування. Пізніше, Арістотель доводив, що лише дотримуючись правила середини, можна вберегтися від надмірності, що призводить до порочності.

Принцип гармонії або «гармонія сфер» пронизує собою Всесвіт й організовує ідеальний світовий порядок на всіх рівнях, від звучання ліри до правильного (пропорційного) руху небесних світил. Саме числовівідносинивизначають місце та порядок речейуВсесвіті. Як зазначав піфагорієць Філолай (сучасник Сократа), тільки число робить пізнаними і музику, і ремесло, і вчинки людей, і переміщення планет. Більше того, «числа володарюють над світом». Для того, щоб пізнати світ, необхідно пізнати природу чисел, їх співвідношення, бо, згідно з піфагорійським «реалізмом», числа – не знаки для позначення речей та їхвідносин, але вони єсутністюречей, «усі є число» і «все складається з чисел».

Числа від 1 до 10 розрізняються за ступенем онтологічної значущості та наділені, крімусього іншого, магічними властивостями й символічнимзначенням.ДіогенЛаертськийвикладаєнайбільшповнусхему числової відповідності:

• початокусього – одиниця;

• одиниці як причині підлягає невизначена двійця;

• з одиниці та невизначеної двійці походять числа;

• зчисел походять крапки;

• зкрапок – лінії;

• зліній – плоскі фігури;

• зплощин – об’ємні фігури;

• з них – тіла, що чуттєво сприймаються, у яких чотири основи: вогонь, вода, земля, повітря;

• переміщаючись і перетворюючись, вони породжують світ – живий, розумний, округлий, у середині якого – земля; вона також кулевидна.

Серед чисел піфагорійці вирізняли деякі як «священні». Такими були:

1 – «першооснова чисел»;

3 – «триєдність»;

4 – «таємниця декади»;

10 – «найбільш гармонійне й цілісне число».

Усі числа поділялися на парні (необмежені, слабкі, гірші, жіночі) та непарні (обмежені,сильні, кращі, чоловічі).

Зпізнішихробітпіфагорійців також відома йзнаменитатаблиця, що складаєтьсяздесяти пар протилежностей (як сказали б філософи-структуралісти,«бінарних протилежностей»):

1) обмежене – необмежене;

2) непарне – парне;

3) одиничне – множинне;

4) праве – ліве;

5) чоловіче – жіноче;

6) нерухоме – рухоме;

7) пряме – криве;

8) світло – пітьма;

9) добро – зло;

10)квадрат – прямокутник.

Ще відомі так звані три видичисел:

«Квадратні числа» (складання непарних чисел) 1 + 3 = 4 = 22 1 + 3 + 5 = 9 = 32 і т.д.

«Прямокутні числа» (складання парних) 2 + 4 = 6 = 2 · 3 2 + 4 + 6 = 12 = 3 · 4

«Трикутні числа» (складання по черзі парних і непарних) 1 + 2 + 3 + … + n = n(n +1) 2

Піфагорійцям належить й ученняпро середні величини:

Арифметичне середнє a – c = c – b (a + b) 2

Геометричне середнє a : c = c : b ab

Гармонійне середнє (a – b) : (b – c) = a : c 2ab (a + b)

З чисел же виводяться просторові фігури:

1 число крапки •(крапка)

2 число лінії —— (лінія)

3 число поверхні (поверхня)

4 число тіла (тіло)

Надалі вчення про числа стало основою розвитку математичного знання не тільки самих піфагорійців, але й вплинуло також на формування власне математичного знання.

Космологічні погляди піфагорійців можна назвати «геліоцентричними». Вони вважали, що в центрі всесвіту знаходиться «єдине», або «центральний вогонь», що притягує до себе близькі йому частини «необмеженого», тим самим обмежуючи їх. Навколо цього вогню рухаються всі планети, включаючи й Землю. Щоб усі небесні тіла дорівнювали числу 10, тобто відповідали принципу досконалості, піфагорійці «вводили» ще одне небесне тіло між Землею й центральним вогнем планету «антихтон» («антиземлю»). Принцип гармонії був нематеріальним «вісевим» принципом світобудови (космосу), організуючим началом не тільки руху планет, але також порядку музичного ряду й душі людини.

Елейська школа

Ксенофан зКолофона (570–480 рр. до н.е.) вважаєтьсязасновникомелейськоїфілософії. Народився в Іонії, пізніше переселився до південної Італії. Відомий як мандрівний поет.Подорожуючидовгі роки по грецьких містах-державах, влаштувався остаточно в південно-італійськомумісті Елея (від назви цього міста й походить назва школи). Як поет,рапсод,оповідачвін оспівував у своїх поемах заснування міста Колофона й колонізацію Елеї.

За свідченням Теофраста, Ксенофан, як і Піфагор, був учнем Анаксімандра. Його поема «Про природу» міститьне тільки філософські ідеї, але також і критику політеїзму йтеогонії, антропоморфізму античної міфології, що мало відбиття в поемах Гомера й Гесіода.

Філософські погляди Ксенофана можна назватипантеїстичними, оскільки він ототожнює Бога та світ (природу). Цей Бог (theos) ніякимчиномне порівнюється з людиною – ні на вигляд, ні за способом існування та впливу на речі.Крімтого, що Бог тотожний космосу, зі слів Ксенофана, він «зісмертними не порівнюється ні на вигляд, ні за думками», він «весь зір, весьслух, весь думка», він «без великих зусиль панує над усім силою своєї думки».

Отже, Бог (Єдине) Ксенофана: не антропоморфний, вічний, незмінний, нерухомий, впливає на світ лише своєю думкою,займаєабсолютно весь світовий простір і за формою кулеподібний.

Космологічні погляди Ксенофана стисло такі: 1) земляутвориласязокеану й через певні періодизновузанурюється в океан; 2) сонце й зірки становлять собою скупчення палаючої пари й утворюються щодня; 3)післятого, якземлязникає в морській пучині, разом з нею гине і все людство, коли воназновувиникає, тозновуз’являютьсяна ній люди.

Ксенофанскептично ставився до інформації органів чуття й тому стверджував прообмеженість людського пізнання. Пізніше йоговважалипопередником античного скепсису. Однак його онтологія та космогоніясуперечатьтакій інтерпретації.

Парменід зЕлеї (540–480 рр. до н.е.) є в цілковитому розумінніфундаторомелейськоїшколи. На формування його філософських поглядів, безсумнівно, вплинув і Ксенофан, і піфагорійці. Фрагменти філософської поеми «Про природу» (peri physis) дають розгорнуте уявлення про його погляди. У пролозі Парменід розповідаєпро те, як він, завдяки богині (Тhеа), що наставляла його в істині, здійснив деяку «метафізичну»подорож. Йому було дано пізнати фундаментальну відмінність «божественного шляху» й «людської стежки». «Колісниця» з Парменідом, запряжена «багаторозумнимикіньми», прибуває до «брам Дня та Ночі», де його й зустрічає Богиня (Тhеа, Діке, богиня правосуддя та відплати). Вона наказує Парменіду стримуватися від усякої«зверхності» і будь-яких «авторитарних» впливів і спиратися у своїх думках тільки на розум (logos).

Те, що надчутливо з’являється розуму Парменіда, і є «буттям», а його найбільш фундаментальною характеристикоюєте, що воно «існує».Звідсий основоположна теза всієїподальшоїєвропейської метафізичної традиції: «Буття є». Буття як те, що існує, протилежно абсолютним чиномнебуттю, яке не існує. «Тількидійснеє, недійсного –немає, і воно тому не може бутимислимим», – стверджуєПарменід.

Саме зцьогоключовогопунктуй витікають усіключовіположенняйого філософії. Основні характеристикионтології Парменіда такі:

• не можна сказати, що воно (буття) було або буде, воно завжди актуальне, завжди справжнє;

• буття неподільне;

• буття («дійсне») не може початися або припинитися, оскільки не витікає з недійсного й не може стати недійсним;

• буття всюди однаковою мірою є те, що воно є, і немає нічого такого, що могло б його розділити;

• буття нерухоме, тобто воно в собі самому завершене, тотожне самому собі;

• буття є абсолютно круглою довершеною кулею, що простягається рівномірно у всі боки від центру;

• буття тотожне мисленню, власне воно і є саме мислення, «мислення й буття одне й те ж», «одне й те ж думка та предмет думки», «і слово, і думка буттям повинні бути».

Епістемологія Парменіда безпосередньо пов’язана з його онтологією:

а) відчуття й мислення є протилежними полюсами знання про світ, і якщо з відчуттями пов'язані тільки недостовірні, брехливі, суперечливі думки (doxa), то істина (aletheia) може бути осягнута тільки розумом (logos);

б) почуття мають справу з нескінченною кількістю виникаючих, зникаючих і мінливих речей, а зміна є джерелом усякої помилки;

в) розум же безпосередньо може пізнавати незмінне, єдине, саме собі тотожне буття, тобто істинне буття.

Космологічні уявлення Парменіда мають на собі відбиток мілетської космології. Причому мислитель у своїх космологічних поглядах визнає їх «доксичну» (випадкову, сумнівну, недостовірну) природу, посилаючись при цьому на «думки людей». Вчення про космос і світ пронизане архаїчними мотивами міфопоетичної епохи.

В основі всіх космічних трансформацій знаходиться фундаментальне протистояння «світлого дня» і «ночі» («пітьми»), тобто чогось темного, важкого, холодного, званого також Парменідом «землею». Першопринцип вогню, безумовно, діяльний та активний, протилежний йому принцип пасивний і залежний. Суперечлива взаємодія цих першоелементів, регульована Богинею та нею спрямована, стає передумовою подальшого структурування космосу, включаючи утворення землі, небесних сфер, виникнення людей із земного мулу.

Зенон з Елеї (490–430 рр. до н.е.), учень Парменіда, героїчно загинув під час повстання, що невдало завершилося проти тирана. Він користувався великою повагою у Платона та Арістотеля, причому останній вважав, що саме Зенону належить відкриття діалектичного методу. Цей метод був заснований на зіткненні двох діаметрально протилежних думок, одна з яких виражала почуттєво-емпіричний модус знання, а інша – раціональну точку зору.

Завдяки цьому прийому він створив декілька десятків апорій (aporia, грецьк. – ускладнення, здивування), тобто проблем, що складно вирішуються, які на перший погляд є непереборними логічними ускладненнями. Апорії Зенона були спрямовані «проти руху», за допомогою виявлення радикальних протиріч, що містяться в поняттях руху, простору й часу.

Якщо спростити позицію Зенона, то виявиться, що одна група апорій направлена проти допущення множинності речей, а інша – проти існування руху.

Спростовуючи тезу про множинність, він стверджує, що у випадку, якщо багато чого дійсно існує, то існуюче повинно бути як нескінченно великим, так і нескінченно малим. Нескінченно малим – тому, що перед кожною такою одиницею повинна б була знаходитися інша, причому на деякій (хоч би й мінімальній) відстані від неї, однак саме так має бути й з останньою одиницею.

Спростовуючи тезу про існування руху, він показує, що для того, щоб пройти певну просторову ділянку, тіло повинно пройти хоч би половину зазначеного відрізку, але для цього даному тілу треба було б пройти половину цієї половини тощо. Іншими словами, протягом обмеженої кількості часу тіло повинно було б пройти безмежну кількість просторів. А це неможливо.

Не одним тільки філософам відомі його парадоксальні апорії: «Дихотомія», «Летюча стріла», «Ахілл і черепаха». Досі філософи, логіки, математики не можуть знайти однозначне вирішення проблем, поставлених давньогрецьким мислителем дві з половиною тисячі років тому.

За допомогою виявлених ним парадоксів, Зенон захищав основні філософські положення свого вчителя Парменіда (тези про відсутність руху та множинності речей). Крім цього, він дав поштовх розвитку діалектичного мислення й нетривіально почав багатовікову дискусію щодо онтологічного статусу таких фундаментальних філософських понять, як рух, простір і час.

Мелісс Самосський(V ст. до н.е.) також був учнем Парменіда. Загалом Мелісс дотримувався основних положень свого вчителя щодо «єдиного» та його існування, стверджуючи, що вічність, незнищеність і нерухомість є фундаментальними характеристиками дійсного, тобто доводив єдність і неподільність буття.

Услід за Парменідом, Мелісс повністю відкидав усяку можливість достовірного чуттєвого пізнання, внаслідок його суперечності та фіксації на швидкоплинних, мінливих якостях речей. Єдиною принциповою відмінністю від філософських положень великого вчителя було те, що, на думку Мелісса, буття є нескінченно протяжним, безмежним (а не «кулеподібним», як у Парменіда).

Головна заслуга елеатів полягала в тому, що вперше в доксографічній традиції вони з цілковитою певністю розмежували «справжнє буття» (незмінне, нерухоме, єдине й розумоосяжне) та «несправжнє буття» (мінливе, жваве, чуттєвосприйнятне). Філософи елейської школи вирізнили й зробили значно зрозумілішою фундаментальну проблему онтології. Вони показали, що існує «думка про буття» (doxa), яке «подане нам у відчутті, фіксується нами», буття ілюзорне та неістинне, що приймається більшістю людей за саме буття. Але є «істинне буття», що не фіксується почуттями, але лише розумоосяжне. Елеати вперше обґрунтували тезу про те, що чуттєве пізнання помилкове, а розсудливе – істинне.

Геракліт

Геракліт Ефесський, або Геракліт Темний (520–460 рр. до н.е.), також іонієць, походивздавньогожрецькогороду, у свій час він був ефесськимбасилевсом(царем-жрецем). Традиція приписує йому низку творів,зяких найбільш достовірні «Музи» і «Про природу». Філософська глибина й загадковість висловлювання (збереглося біля 150 фрагментів) дали змогуще в давнину дати йому ім’я «темний» (skoteinos), тому в історії філософії він відомий також під ім’ям «Геракліт Темний».

Стиль творівГеракліта вельми своєрідний. Йому властиві: афористичність (образність і стислість), парадоксальність, езотеричність,профетизм(пророчий,оракульський, жрецький стиль викладу думок), патетика, ритмічність і метафізична багатозначність, використання словесних формул. Джереласимволіко-метафоричноїмови, за допомогою якої він висловлювався, криються, вочевидь, у традиціях грецьких містерій, єгипетській культовій теології.Крімтого, Геракліт не був нічиїм учнем, тому виявити які-небудь зовнішні впливи в його творах складно.

На відміну від мілетців,уГеракліта практично відсутній інтерес донатурфілософської проблематики (опису й систематизації видимих фізичних явищ). Хоч певний тематичний зв’язокзі школою Фалеса можнапростежити, інтерпретуючигераклітівськепоняття-символ «вогонь» (pyr). Зі слів філософа, «цей світ, єдиний для всіх, ніхто не створив нізбогів, нізлюдей; він завжди був, є і буде, вічно існуючий вогонь» [фрагмент 20]. Вогонь Геракліта, якодинзчотирьохпершоелементів-стихій, не може «претендувати» на статус першооснови,архе, оскільки в його філософії є інша першооснова – «логос» (logos). До того ж йогопершовогонь, вочевидь, не тотожний видимому вогню (фізичному вогню).ІнодіГераклітназиваєвогонь «диханням» (psyhe),іноді «випаровуванням». Принаймні, у якийсь моментзвогнюпочинаютьвиникати конкретні речі, і через деякий часзновув нього повертаються. «Усе змінюється на вогонь, а вогонь на все, як товари на золото, а золото на товари» [фрагмент22]. Цей «метафізично-алхімічний» процеснескінченнихтрансмутацій вічний і циклічний,зумовленийнаявністю тотальних протилежностей.

Загальним принципом взаємодії речей і стихій у світі виявляється «боротьба» (polemos),«війна»,безпочатковатанескінченна. «Боротьба є законсвіту,батькой цар усього» [фрагмент62]. Будь-яка річміститьу собі протилежності, які не можуть існувати одна без одної, і разом з тимзнаходятьсяв станінескінченної«війни» одна з одною. Взаємодія протилежностей є основою гармонії, властивої світу.

Якщо«субстратною» (матеріально-речовою) першоосновою можнавважативогонь, то «сутнісною» (нематеріальною) першоосновоюуГеракліта виявляється «логос». Це слово багатозначне, може бути зрозуміле лише в контекстігераклітівськоговченняяк «слово», «мова», «думка», «об'єктивний закон», «світовий розум», «закон руху», «пропорція». Сам Гераклітінодізамінює слово «логос» такимисинонімічнимивиразами: «загальний світовий порядок» (kosmos), «думка, (gnome) що правитьувсьому», «єдина мудрість» (to sophon), «загальний закон» (nomos).

Крімтого, поняття «логос»вживаєтьсячасто серед таких метафор: «блискавка», «світло, що ніколи не заходить», «прихована гармонія», «вічність», «доля», «Бог», «правда», «Зевс».

Якщореконструювати фундаментальніположенняфілософії Геракліта, то резюмуємотакусистему поглядів:

• є лише єдине суще, що зовні є в різноманітті речей і явищ;

• світовий процес має закономірний характер (очевидна тенденція до створення уявлення про «закон природи»);

• усі, на перший погляд статичні, стани у світі є відносними. Це гіпотеза абсолютного релятивізму, що зводиться до широко відомої фрази «все тече, все змінюється», хоч деякі дослідники вважають, що це висловлювання належить не Геракліту, а його послідовнику Кратилу;

• логос, по суті, перше філософське поняття в європейській філософії, оскільки є не образно-символічним, а раціональним;

• всесвітні процеси організовані завдяки деякому ритму, який пронизує як мікрокосмос (людина й відповідний їй горизонт буття), так і макрокосмос (Космос, Світовий рік і світові пожежі, що періодично повторюються кожні 10 000 років).

Антропологічні й морально-етичні погляди Геракліта, а також його погляди на суспільствоє логічним продовженням його онтології, з властивим йому аристократичнимтрадиціоналізмомі принципом «арете». Вищими чеснотамиє: сила, доблесть, мужність, знання й повага до закону, щоіснуєв космосі та полісі.

Емпедокл

Емпедокл зАкраганта (490–430 рр. до н.е.) активно займався політичною діяльністю, володіввидатнимдаром красномовства, був відомий як лікар і пророк. Його смерть укрита таємницею. Згідно з легендою, він кинувся в кратер вулкана Етни.

Емпедоклуналежать твори «Про природу», «Очищення» (дійшла лише 1/10 частина його творів). На йоговченнявплинули попередні філософські традиції:

• натурфілософія (іонійського типу);

• орфіко-піфагорійське вчення про душу;

• ідеї елеатів щодо сутності буття.

На думку Емпедокла, кулястий (сфероподібний) космос спочатку складається зrhizomata, чотирьох елементів – стихій (stoicheia). Вогонь, повітря, вода,земля– це «підґрунтя всіх речей», причому кожна стихіязнаходитьсяв символічному зв’язку з божествами грецького пантеону: Зевсом, Айдонеєм, Нестідою, Герою – силами вищого порядку. Усі речі й інші речовини,включаючиорганічні, утворюютьсязпоєднання цих чотирьох стихій,взятиху певній пропорції.

Важкорозрізнити онтологію й космогонію Емпедокла. Тут ідеї елеатівсинкретичносполучаютьсязнатурфіософією мілетців. Усесвітрозвертається, а потімзновуприходить до первинногостану,проходячичотири цикли:

1) спочатку світ становить собою нерухомий космос, у якому все підкоряєтьсятрансцендентальному космічному началу, званому Емпедоклом «любов’ю» (philothes),що утримуєвсі елементи в стані єдності тазлитості;

2) потім світ починаєдезінтегруватисяпід впливом іншоготрансцендентальногоначала, «ненависті» або «ворожнечі» (neikos),що витісняє принциплюбовідо периферії «кулеподібногобуття-космосу», наслідкомчого виявляєтьсярозділеннярізнорідних елементів та об'єднання однорідних;

3) післязавершення цього циклу світзноввиявляється під домінуючимпочатком«любові». Однорідні елементи відокремлюються, а різноріднісполучаються, утворюючи багатоскладові речі;

4) і, нарешті, в останньому циклі світ зновпозбавляється всієї складності та різноманіття під впливом повернення «ненависті».

Ці цикли повторюються нескінченно. Космогонія Емпедокла доповнюєтьсязоогонією (теорією виникнення життя) йантропогонією (теорією виникнення людини).

За Емпедоклом, рослини та тварини з’явилисябезпосередньоізземлі. Але, залучені «любов’ю» і долаючидезінтегруючусилу «ненависті»,живіорганізмипройшлинизку послідовних циклів свого біологічного «збирання»:

а) спочаткуізземлівиникли окремі органи тачастинитіл, зберігаючи свою автономність інесполучуваністьз іншимичастинами;

б) на другомуетапі «зоогенезу» цічастиний органисполучаються, виробляючи жахливих,монстроподібнихістот;

в) потім виникають дивні істоти з двома головами та вісьмома кінцівками, не здібні до розмноження, так звані «андрогіни» трьох типів (з’єднаннядвох чоловічих тіл, двох жіночих тіл; чоловічого та жіночого тіл);

г) нарешті, виникають уже тварини й люди сучасного типу.

Оригінальну філософему«андрогінності» Платон використав для інтерпретації теоріїлюбові(Ероса) в діалозі «Бенкет».

ІнодіЕмпедокланазиваютьпершим «ученим-еволюціоністом», однак це далеко не так. У йогозоогоніїкожна органічна форма виникаєізземлі, а не від попередньої органічної форми, як у теорії еволюції Дарвіна. Проте, йогоквазіеволюційневченнястановить собою безперечний інтерес для вивчення історії генерування наукових ідей.

Незважаючи на свої космогонічнійзоо-антропогонічнігіпотези, Емпедокл услід за Парменідомзатверджуєбезумовний пріоритет розумного, раціонально осяжного буття (природа) над несправжнім (мінливим),чуттєвимбуттям.

Анаксагор

Анаксагор зКлазомен (500–428 рр. до н.е.) прославився не тільки як філософ, але був такожвидатнимматематиком. Переселившись до Афінбіля462 р. до н.е., близькийколуПерікла, він став по сутіфундаторомафінськоїфілософської школи. Йому належитьтвір«Про природу» (вціліло лише 20 фрагментів). На його філософію вплинуливченняПарменіда, Емпедокла йатомістаЛевкіпа.

Основні положенняйоговченняпро буття такі:

1. Ані виникнення, ані знищення не можуть бути мислимими, буття вічне й тотожне.

2. Будь-якевиникнення є лишепоєднанням«сім'я речей» (spermata, chremata),пізніше в Арістотеля таперіпатетиківвони іменуються як «гомеомерії», «подобочасткові».

3. Будь-якезнищення єрозділеннямпершоречовини.

4. Першопричиною й законоутворюючимпринципомз’єднання, роз’єднання та впорядкування «сім'я речей»є«нус» (nous) – розумно-духовна першоосновасвіту.

Найдрібнішічасткипершоречовинистановлять собоюабсолютноаморфну масу, і лишенус, створюючи рух по колу,додаєприскорення танапрямусім процесам. Він «сепарує» йупорядковуєпочатково хаотичну масупершосім’я, дозволяючи їмсполучатисяодне з одним за принципом «подібне з подібним».

Космогонічніпогляди Анаксагора:

1. Космос має форму сфери (греч.sphairos – куля).

2. Усе першосім’язмішане,невпорядкованей нерухоме.

3. Нус, як нематеріальна зовнішня сила, щодопершоречовини, завдяки «першопоштовху» (пізніше ця ідея використовується Арістотелем і потімдеїстамиXVII ст.) створює круговий рух у певній точцісвіту.

4. Поступово рух стає тотальним, охоплюючи Всесвіт, розділяючи його на дві частини:

а) тепле, сухе, світле, тонке віддаляється до зовнішньої окружності космосу, перебуваючи як «ефір»;

б) холодне, сире, темне, щільне збирається в середині космосу, поблизу Землі, стаючи «аером» (повітря, пара, туман);

в) проте «все перебуває в усьому», усюди (неважливо, у якій кількості)знаходятьсячастки всього.

Першосім’я: незнищуване, нескінченно мале, нескінченно ділиме, вічне (щось «невиникле»), якісно визначене («сім’я» кістки, м’яса, золота тощо).Нус ні з чим не змішаний, існує сам для себе, найтоншийі найчистішийзусіх речей.

ВченняАнаксагора пронус, як івченняГеракліта прологос, стало визначним дляподальшоїфілософської традиції. «Першодвигун» Арістотеля має своїм онтологічним прообразом Нус Анаксагора. Виникло уявлення про існування ідеального, активного,тотожнього, творчого раціонального начала в протилежність пасивному, матеріальному, мінливому, речовинному. Перше розумоосяжне, предмет «теорії», друге – лише чуттєво сприймається, предмет наших відчуттів.

Демокріт

Демокріт зАбдер (460–371 рр. до н.е.) – найбільш відомий представник античногоатомізму, учень Левкіпа, друг Гіпократа.Збільш ніж 70робітзбереглося лишебіля300 фрагментів. Він також був відомий як дослідник і мандрівник.

За Демокрітом, є лише атоми тапорожнеча, завдяки якій є можливість існування речей окремо одна від одної; порожнеча створює можливість руху атомів.Ключовимпоняттям Демокрітає«атом» (athomos,грецьк. неподільний, латинська калька –individuum,звідки«неподільний», тобто «індивідуальний»).ІнодіДемокріт іменує атоми «щільними тілами» (nasta).Незважаючи на кардинальну протилежність тезі Парменіда про те, що буття неподільне, нерухоме й цілісне, а порожнечі (як недійсної)немає, Демокрітстверджує, що атоми тотожні за своїми характеристиками буттю, але ніби розщепленому й «розпиленому» в нескінченнопорожньомупросторі.

Атоми мають такі характеристики:

1) найдрібнішінеподільні тіла;

2) нарізно не можуть бути сприйняті органами чуття;

3) вони не виникли, але існують вічно;

4) не володіють ніякими якостями, відрізняючись лише формою, величиною та розташуванняму просторі;

5) атомів нескінченнабезліч;

6) вони можуть змінювати своє місцезнаходження, тобто бути в русі.

Порожнеча існує як між атомами, так і між речами. Чим більша порожнеча у якому-небудь тілі, тимвоно легше. Рух атомів і тіл (а всі тіла складаються з атомів) становить собою свого роду механічний процес, в основі якого перебувають такі найпростіші рухи, як «тиск» і «поштовх». Основнийнапрямруху – падіння атомів. Падаючі атоми ударяють інші, і ті по різних траєкторіях розлітаються в різні боки, у свою чергу, стикаючись з іншими атомами тощо.

Душа людини, як уважавДемокріт, «тілесна», оскільки складається з тонких, гладеньких і круглих «вогненних» атомів.Післясмерті атоми душі розсіюються. Сприйняття людини засноване на тому, щозречей виділяються певні «образи» (ейдола) та проникають у душу,сполучаючисьз однорідними їм атомами, щознаходятьсяв нас.

Космологія. Затверджується принцип існування незліченних світів.Демокрітвважає, що наш світ (нескінченний і вічний) єоднимзцих світів. Через дві тисячі років ця ідея буде розвинена Лейбніцем.Земля, на думку Демокріта, подібна круглійплощині, що ширяє в космічному просторі. Як й Емпедокл, він вважав, що всіживіістоти, у тому числі й людина, походятьіз земного мулу. Впливатомізмунаподальшуфілософію й особливо нанатурфілософськутрадицію дуже великий, він очевидний навіть для такої науки, як фізика.

Антропологічні імплікаціїтерміна «атом». Етимологія основного поняття – «атом» («а- thomos», тобто «неподільний») пізніше, в латинській гуманітарній традиції, використовувалася в суто антропологічному контексті. Слово individuum, тобто «неподільний», отже, «цілісний» використовувалося для позначення людини в його «атомарності», «індивідності», як автономного, незалежного та вільного у своїх діях суб’єкта.

Найбільш відомими послідовниками Демокріта в античності були: МетродорзХіоса, Анаксарх, Епікур, Лукрецій Кар.

Софісти

На території Греції та її численних колоній у V і IV ст. до н. е. плюралізм у сфері філософії досяг свого апогею, тобто «моя індивідуальна думка» (doxa) стала домінуючою формою суспільно-політичної діяльності. Дотепність і парадоксцінувалисявище, ніждоказовістьі логічна аргументація. Різноманітність і взаємна суперечність філософських теорій, починаючи відмілетськоїнатурфілософіїдоатомізмуДемокрітапризвелидо того, що виникла спонтанна, але природна скептична реакція на співіснуваннябезлічілогічно необґрунтованих точок зору відносно буття, пізнання, космосу, природи,суспільствай людини.

Мабуть, ще більш важливим чинникомзміни філософської ситуації стало те, що життя грецьких полісівпіслязавершення війн з персами стало вельми інтенсивним як в економічному, так і в політичному плані. Особливо це стосувалося правової діяльності. Фактично будь-який громадянин грецького поліса, так чи інакше, постійно вступав уцивільнийі юридичний діалог з співгромадянами таповиненбув аргументовано довести свою правоту.

Софісти апелювали, не тільки звертаючисьдо традиції, авторитету великих предків, підтверджуючи істинність своїх поглядів, але, спираючись на знання риторики (мистецтво красномовства) та ерістики. А це неможливо було зробити кваліфіковано без використання логічної аргументації та критичних міркувань, спростовуючи промовиопонентів.З’явилися«експерти», чиї знання й більшоюміроюталант і майстерність у той час виявилися дуже затребуваними.

Уже до середини п’ятого століттянеобхідність у «вчителях мудрості»,софістах (а саме так вони себе йназивали:sophoi, sophistai, тобто «мудреці») була настільки нагальна, що вони занавчання«мудрості» вимагали значну на ті часи плату, чого раніше навіть не намагався робити жоден філософ.

З історико-філософської точки зору найбільш цікавим є перший період, так звана «старша софістика». Основні її представники: Протагор (490-420 рр. до н.е.),Горгій (480-380 рр. до н.е),Гіпій (біля 400 р. до н.е) ,Продік(молодший сучасник Протагора),Крітій(460-403 рр. до н.е.), Антифонт(V ст. до н.е.) .

Відмітною особливістю софістикибув радикальнийрелятивізм (твердження про те, що істина відносна, а тому всі теоретичні підходирівноправніта мають право на існування).Однієюзпричин цього було порівняльне вивчення софістами конституцій і законів у різних полісах, що демонструвало реальне різноманіття рівносильних точок зору наоднуй ту ж проблему. Усі філософські пошуки софістів, так чи інакше, оберталисянавколопроблеми співвідношення:«physis» (природа) –«nomos» (закон) і симетричної їй проблеми «фісис» – «тесис».

Під поняттям «фісис», тобто «природа», малася на увазі сукупність деяких непорушних правил і норм поведінки й комунікації,існуючихніби спочатку, «природно», у той час як «номос» і «тесис» виражали закони та настанови, що створюються довільно людьми. Софісти в різних варіаціях доказів стверджували, що всі морально-етичні норми певною мірою довільні, вониконвенціональні, бо встановлюються людьми та ними жскасовуються, змінюються або замінюються.

У філософському положенніПротагора «Людина є мірою всіх речей,дійсних, якщо вони існують, а недійсних, якщо вони не існують» концентровано виражена релятивістська теза про відносність істини,твердженняпро «особистісне її впровадження», суб’єктивність, довільність,ситуативністьта антропологічну її природу. У цьому міркуванні, безперечно, присутній вплив філософії Геракліта з його затвердженням постійної мінливості як самих речей, так і сприйняття цих речей.Зтези Протагора можна дійти наступноговисновку: будь-якеположенняможна доводити та спростовувати за допомогою однаково сильних доводів. Це зробив Горгій. Він доводив, що:

1. Нічого немає.

2. Якби щось й існувало, то для нас воно було б таким, що не пізнається.

3. Якби щось і було б пізнано, то знання про це не можна було б передати іншим людям.

Такі й тому подібні парадоксальні міркування софістів спричиняли захоплення убагатьох слухачів. Але неувсіх.Сократ, Платон і Арістотель системно й поглиблено критикувалисофістичнітези та методи доказів.Арістотельнаписав навіть академічну працю, присвячену цій темі («Прософістичніспростування»).Софістична відмовавід принципів об'єктивного знання і встановлення як головного методологічного принципу – еристики, щопередбачаєне отримання наукового або доказового переконання, але лише прагненнявикликатизбентеження й капітуляцію співрозмовника будь-яким шляхом,викликалов Сократа, Платона й Арістотеля неприйняттясофістикизагалом. УроботахПлатона й Арістотеля «еристик» і «софіст» – поняття тотожні тавживаютьсяз негативнимзабарвленням.

Проте, саме завдяки діяльності софістів греки досяглиінтелектуального пробудження радикальної філософської рефлексії, перегляду попередніх філософських традицій і появи феномену «грецької Освіти». Софісти мають великі заслуги в галузі виховання самостійного, критичногоспособумислення. Вони сприяли формуванню незалежних, неавторитарних думок, зростанню ролі риторики та вільної дискусії, вигостренню системи доказівугреків.

Значним є також внесоксофістів у філософіюмови; удосконалення технікимовлення; створення традиції філософських досліджень (Фразімах); уточнення наукової термінології та зародження лексичних досліджень; вирізнення синонімів (Продік); виявлення трьох родів іменників, часів дієслів, видів речень (Протагор).

Однак найбільше вплинула софістика на формування філософсько-етичної, антропологічної проблематики («поворот до людини») й обґрунтування утилітарно-етичного нігілізму.

Питання для контролю:

1. Хто такі «сім мудреців» і як вони вплинули на формування грецької філософії?

2. Які особливості іонійської філософії?

3. Що таке «натурфілософія»?

4. Які основні положення представників мілетської школи філософії?

5. Хто такий Піфагор і які характерні риси філософії піфагореїзму?

6. Хто такі «акусматики» й «математики»?

7. Хто є представником елейської школи і як змінюється трактування «буття» протягом існування філософії елеатів?

8. Яким є вчення Геракліта про «логос»?

9. Учому специфіка онтології Емпедокла, порівняно зі вченням елеатів?

10. Чим відрізняється поняття «Розуму» (Нуса) Анаксагора від поняття «логос» у Геракліта?

11. Чим відрізняється вчення Демокріта про атоми та порожнину від натурфілософських уявлень мілетців щодо «першоелементів» («стихій»)?

12. Хто такі софісти і як вони вплинули на формування критичної рефлексії у межах грецької філософії?