Тема VI. Грецько-римська філософія елліністичногоперіоду
Стоїцизм
Епікуреїзм
Скептицизм
Неопіфагореїзм
Н
еоплатонізм
Ключові слова
адіафора
апатія
атараксія
екстасіс
еманація
епікуреїзм
епохе
неопіфагореїзм
неоплатонізм
першоєдине
скептицизм
стоїцизм
Стоїцизм
Зенон зКитія (335–262 до н.е.) заснував школу стоїків. Широкогопоширеннястоїцизмотримавв елліністичнуепоху, особливо великим був його вплив на античну культуру Стародавнього Риму.
Будучи уродженцем міста, розташованого на острові Крит, Зенон у віці 22 років прибув до Афін, де культурне життя загалом і філософська діяльність зокрема переживали добу розквіту. Спочатку Зенон став учнем кінікаКратета, а потім і Стільпона. Дещо пізніше він зацікавився філософієюмегарців(Діодор, Ксенократ). Академічна філософія також вплинула на формування поглядів Зенона.Біля300 р. до н.е. він заснував власну школу. За місцезнаходженнямзборів(грецьк.stoa poikilе– «строкатий портик») – зал в Афінах, де збиралися учні Зенона – за школою закріпилася назва «Стоя», а філософів цієї школи сталиназиватистоїками.
За більше, ніж 500-річну історію існування Стої послідовниками Зенона було написано велику кількість творів. Однак від перших 300 років її існування збереглися лише фрагменти окремихробіт.Прицьому треба врахувати, що деякі стоїкипринциповонічого не писали, а авторство йдатуваннятекстів, що залишилися, складно визначити. Усе ж можна умовно виділити три головні періоди розвитку стоїчної філософії:СтародавнюСтою(епоха еллінізму), СереднюСтою(епоха Римської республіки), ПізнюСтою(епоха Імперії).
Післясмерті Зенона головоюСтародавньої Стої ставКлеанф, а потімХрісіпп– найбільшпліднийавтор та активний популяризатор ідей стоїцизму. Зрештою, філософія стоїків сформувалася під впливом учнівГеракліта, Сократа, Платона, Арістотеля такініків, з особливим акцентом на етичній проблематиці. Згідно з їхнімученням,головна мета філософії полягає в тому, щоб виявити основу етичного життя. Однак справжня моральність може бутивіднайденалише завдяки істинному знанню.Зенонвважав, що тільки на основі наукового пізнання може бути сформована достовірно етична поведінка. Тут доречнопригадатиосновоположенняфілософії Сократа про те, що максими «доброчесність» та «мудрість»єоднопорядковимипоняттями, «благо» й «істина» –взаємодоповнювані йокремо один від одного немислимі.
Від самого виникнення школи, не без впливу Зенона, відбувсярозподілфілософії на три основнічастини:логіку, фізику йетику. Такого родурозподілуже існувавуфілософів Давньої Академії (Ксенократ) і, швидше за все, саме звідти був запозичений стоїками.Прицьому Клеанф до логіки додавав риторику, до фізики – теологію, а до етики – політику.
Логіка поділялася надіалектику (так ще Платон називав філософію) тариторику. До діалектики належало івченняпро критерії, івченняпро визначення понять. Власнекажучи,вченняпро критерії становило собоюепістемологію. Стоїки вважали, що критерієм достовірностієочевидність (безпосередні дані відчуттів), що свідчило про їхній крайній емпіризм. У межах діалектики ними розвивалосявченняпроозначуване (semainon), до якого входили поетика, теорія музики, граматика; івченняпроозначальне (semainomenon)– власне формальна логіка.
Головна перевага методу наукового пізнання стоїків, логіки, полягає передусім у тому, що він становить собою систему раціональних переконань, яку не можна зруйнувати окремими запереченнями. Головна суперечністьу теорії пізнання стоїківмістиласяв рівнозначномувизнаннідвохсуперечливихтез:сприйняття – основний критерій істини;законєосновоположеннямістинного знання.
Фізика. Вченнястоїків про світ суворомоністичне,на відміну відарістотелівськогодуалізму. І це монізм матеріалістичний. Дійсним буттям володіють тільки тіла (Бог, душа та її афекти, а також властивості речей).Прицьомуоднітіла можуть уповномуобсязі(зберігаючи свою тілесну єдність) проникати/пронизувати інші тіла. Сама по собі речовина тіл не має ніяких якостей. Усі властивості тіл набуваютьсяними завдяки конструктивній силі розуму (logos). Усі окремі сили походять від єдиного центру, «першосили», що пов’язує всі речісвітуй забезпечує його єдність. Ця сила також і тілесна, становлячи собою деяке космічне найтоншедихання,всесвітнійживотвірний вогонь (pneuma). Ця довершена сила єблагимрозумом, божеством. Їївідношеннядо світу речей аналогічневідношеннюнашої душі до тіла: якапроникливо одухотворяє й облагороджує його.
Космогонія. Для того, щоб створити світ (або тіло світу), розум (logos) перетворив вогненну паруспочаткув повітря, потім у воду,частинаякої сталаземлею, інша залишилася водою, третя стала повітрям,зякогоз’явивсявогонь. Через певний час виникає світова пожежа, і всі речі знищуються в ньому. Потім все поновлюється. Тут очевидний зв’язок з міфологічниминарративамипро світові цикли, космогоніями Геракліта, Емпедокла, Платона.
Етика. Морально-етичневченнястоїків ґрунтується на простому та зрозуміломуосновоположенні: світом керуєрозумне начало (дещо подібне до «закону природи»). Тільки людина як розумна істота спроможна пізнати закономірності, що пронизують світ, і свідомо їх дотримуватися. Життя відповідно до природи і є вищим етичним принципом стоїцизму. Вища доброчесність – досягнення блага через розумне дотримання природних закономірностей. Найгірше зло – результат етичної неспроможності, щовідбуваєтьсявнаслідок нерозумної поведінки. Усе інше: здоров’я, життя, власність, влада, честь – не є благом, оскільки байдуже.Адіафора (грец.αδιαπηορα) – термін стоїчної філософії, щовказуєна моральну індиферентність (байдужість).
Задоволення саме по собі не є благом. Воно лише свідченняотримання нами результатупридосягненні правильних цілей. Воно – ознака, «маркер», але не мета. Оскільки сильні емоції, афекти виводять насзрівноваги (яка сприяє розумній діяльності), то їх потрібновикорінювати. Необхідна свобода від афектів досягається через апатію, тобто незворушність, байдужість, відстороненість, відчуженість.
Надалі стоїцизм зГреціїпереміщаєтьсядо Риму. Найбільш значним філософом Середньої Академії був Панетій (Панецій), який посилив практичний (прикладний) бік філософії стоїцизму, спираючись в основному наположенняПлатона й Арістотеля.
Пізня Стоя широко відома діяльністю таких філософів, як Сенека (5–65 рр.), Епіктет(50–140 рр.) і римський імператорМаркАврелій (121–180 рр.). Дуже відчутним єморалізаторськийдух римського стоїцизму. Теоретична складовавченнястоїків до цього часу була мінімізована, а на перший план висунулися проблемисамопізнаннята внутрішньої рефлексії, що зближує філософію стоїків з екзистенціально-релігійною філософією. Стоїки також можуть вважатися основоположниками європейської традиції практичної філософії. Деякіположеннята проблеми римських філософів дозволяють вважати стоїцизм попередником екзистенціалізму XIX–XX ст.
Епікуреїзм
Епікур (341–270 рр. до н.е.) народився на острові Самосі, був учителем філософії в Колофоні, Мітілені, Лампсакі, нарешті, у 306 р. до н.е. опинився в Афінах, де створивколосвоїх послідовників (школа отримала назву «Сад Епікура»), куди входили також і жінки, що булорідкіснимявищем у традиції античної філософії. Найбільш відомийтвірЕпікура – «Головні думки», що нарівні з трьома листами зберігсязусього численного корпусутворів, йому приписуваних. Сам Епікур вирізняв у своїй філософії три основнічастини:каноніку (систематикуосновоположень, свого роду теорію пізнання),фізикуй етику. Дві першічастинибули нібипролегоменамидо центральноїчастини– етики.
Каноніка. Головною проблемоюканоніки єпитанняпро критерії істини. Таким критерієм у теоретичному плані виявляєтьсясприйняття(aisthesis), а в практичному плані –почуття (pathe) задоволення або незадоволення. Сприйняття – це те, щоцілкомочевидне і, таким чином, істинне. Помилка під час процесу сприйняттявідбуваєтьсяне начуттєвомурівні, а через неправильне судження (тобто на логічному рівні). На основі сприйняття формуються поняття (prolepsis), що також належать до критеріїв, оскільки воникорелюютьсяспочатку очевидністю сприйняття.
Фізика Епікура помітно залежить від філософії Демокріта,звідкизапозичаються основні поняття, якими виявляютьсяатоми тапорожнеча. Відрізняючись один від одного вагою,обсягом, формою, атомизнаходятьсяв постійному рівномірному русі. Між нимизнаходитьсяоднорідна порожнеча. Особливістю, що відрізняє епікуреїзмвідатомізмаДемокріта,єускладнення руху атомів упорожньомупросторі. Рух атомів не прямовисний (падіння атомів згори вниз), якуранніхатомістів, алевідбуваєтьсяпідкутом, що забезпечує різноманіття руху у світі та пояснює феномен свободи волі.
У цілому епікурейська картина світугрубомеханістична. Кількість світів, що складаютьсязкомбінацій атомів, нескінченна, всі вони виникають і розпадаються в часі,перебуваючина різних стадіях існування. Між окремими світамизнаходитьсяпорожнійпростір,metakosmia. Боги складаються з найтоншихсвітлих тіл, вониантропоморфні(розрізняються за статтю і навіть розмовляють грецькою мовою). Вони безсмертні тазнаходятьсяв стані незмінного блаженства. Кількість богів такожнескінченна. Руйнування світів не може зашкодитиїм, оскільки вониперебуваютьу «міжсвітові» (metakosmia).
Антропологія Епікура невіддільна від теорії пізнання та має елементи «еволюціонізму». Згідно з Епікуромживіістотиз’явилисяізземлі, азїхніх первинних форм, зрештою, залишилися найбільш життєздатні. Душі тварин і людей складаються з вогненних, повітряних атомів, а такожзособливого роду найтоншоїречовини, що передається від батьків і забезпечуєздатністьвідчуттів. Душадвоскладова. Нерозумна їїчастинапоширена по всьому тілу, а розумна зосереджена в грудях.Післясмерті тіла атоми душівідділяютьсята розсіюються.
Пізнання здійснюється, як і в Демокріта, завдяки наявностіобразів(eidola), що є «відбитками» в нашій душі, як спогадидійснихі вже недійснихоб’єктів.Образиініціюють інтелектуальні рухи в нашій душі.
Учення про волю. Рухи в душі,спрямовані на діяльність тіла, утворюють те, що миназиваємоволею. Стоїчному фаталізму Епікур протиставляєвченняпро свободу волі. Вічність атомів гарантує вічність душевного життя таповиннапозбавити людину страху перед смертю.
Етика Епікура базується на пріоритеті задоволення, яке оголошується єдиним і безумовним благом. Метавсякогобуття полягає в індивідуальній діяльності. Радикальний емпіризм і послідовний матеріалізм дозволили Епікуру створити основи етичноговчення.
Наше почуття (pathos) виключно визначає поняття добра і зла. Як задоволення є знаком блага, так страждання є знаком зла. На відміну відгедоністичногопринципу, що висувається Арістіппом,фундаторомкіренськоїшколи, Епікур вважаєсправжнім задоволенням не конкретні актичуттєвогозадоволення, а лише їхню цілісність, щоскладаєвідчуття щасливого життя. Задоволення виникає у разі задоволення якої-небудь потреби, тобто в усуненні незадоволення. Задоволення не самоціль, алезвільненнявід страждання. Така мета, кінцевим пунктом якоїєбезтурботність духу.
Тілесні задоволення на порядок нижче «душевно-духовних» задоволень. Способамизахисту від страждань Епікурвважаєсамовладання, мужність, презирство до смерті. Саме життя філософа було зразком наслідування для його послідовників. Помірністьувсьому й задоволення малим – таким було його кредо.
Епікуртеоретично показав і практично довів, що вільний індивідуум шляхом розумного обмеження (регулювання) бажань узмозі вести автономне існування,цілкомнезалежне від зовнішнього оточення.Насолодажиттям необхідна, але неповиннастати самоціллю, що обмежує нашу свободу, а тільки вона, зрештою, стає засобом усунення рабської залежності від наших бажань. Нас ніщо неповиннозв’язувати(і прив’язувати), навіть бажання жити. Дружбу він ставив вище залюбові сімейні стосунки.
Загалом етичне вченняЕпікура сталоконцептуальноюосновою традиції античного індивідуалізму,посилюючисьу міру розвитку й становлення європейськоїгромадянськоїсамосвідомості. Учнями Епікура були МетродорзЛампсака, ЕрмархзМітілени, Полістрат, Філодем, Лукрецій Кар. У XVII ст. епікурейську філософію намагався відродити французький філософ П’єр Гассенді («Звід філософії Епікура»). Етичневченняепікурейців стало важливоючастиноюформування моральної рефлексії в історії європейської філософії та культури (див., наприклад, «Сад Епікура» Анатоля Франса).
Скептицизм
Піррон зЕліди (360–270 рр. до н.е.) був основоположником античного скептицизму. Як і Сократ, Піррон не написав жодноготвору, тому йоговченнявідоме тількизівторинних джерел –зтекстів пізніших філософів, наприклад, ТімоназФліунта, авторабезлічітворів.
На відміну від стоїчної філософії, скептицизм не був широко популярним. Однак ідеї скептиків дуже вплинули на подальший розвиток грецької філософії. Погляди Піррона сформувалися під впливом Анаксарха, учня Демокріта, кіренаїківі софістів (звідси тенденція до релятивізму). Епістемологічнийпесимізм скептиків бувчасткововикликанийрозчаруванням у наївному оптимізмі, властивому раннімдосократичнимфілософам. В елліністичнуепоху сформувалося три основні школи скептицизму: Давній скептицизм, Середній скептицизм і Молодший скептицизм.
Давній скептицизм був заснований Пірроном, а його значення посилене працямиТімона, головною метою якого було вирішеннятриєдиного завдання:зрозуміти, у чому полягають властивості речей; як треба ставитися до цих властивостей; яка користь цього ставлення. Перші двапитаннявирішуютьсяположенням, що властивості речей нам невідомі, оскільки наше сприйняття цих речей не дає нам істинного знання про них. Сприйняття речей – лише «видимість», «міркування»,doxa, що приймаються нами за реальність (але не є такою); вони завжди суб’єктивні.
Ми ніколи не повинністверджувати«це є те», але можемо говорити «це здається мені таким».Зцього випливає основна теза скептицизму: стриманість від міркувань (epoche, aphasia, akatalepsia)–це виключно вірне ставлення до світу речей. Наслідком такої епістемологічноїнастановиє, згідно з Тімоном, і відповідна життєва позиціяataraksia, apatia, якаведедо спокою духу, доброчесності,непомутненостісвідомості мінливістю міркувань та афектів, нимивикликаних.
Середній скептицизм. Так звану Середню школу в межах існування Малої Академії заснував АркесілайзПітани (315–240 рр. до н.е.), який, так само, як і Піррон, нічого не писав. Йоговченнядійшло до нас вопосередкованомувигляді. Він дотримувався надто радикальної думки щодо пізнаваностісвіту, стверджуючи, що ані за допомогою почуттів, ані за допомогою розуму ми не можемо досягти істини.Зцього походив логічнийвисновок– можлива лише стриманість від яких-небудь міркувань (epoche). Він був настільки послідовний у своємувченні, що навіть це своєпринциповетвердженняневважавзнанням.ПослідовникомАркесілая був ЛакідзКірени,післяякого наступними були Телекл, Евандр, Гегезілай.
Найбільш видатним філософом, який працював у Новій Академії, вважається Карнеад зКірени (214–129 рр. до н.е.) Йоговченнявідомезтворів учнів, передусім Клітомаха.Карнеаддосліджував проблему можливості пізнання взагалі. Він аналізував попередні системи філософії, піддаючи їх жорсткій критиці. Його метою було визначеннямірий умовімовірностіактів пізнання. Відштовхуючись від головногопитання: «Чи можливе знання?» – він дійшов висновку, що воно неможливе внаслідок відсутності надійного критерію істини.Карнеадтакож заперечував можливість доказу, оскільки будь-який доказ потребує іншого доказу, і так до нескінченності.
Особливо гостро він критикував теологічніконструкції стоїків – доказ буття Богазпринципу доцільності та саме уявлення про існування Бога як «живоїрозумної істоти» (dzoon logikon). Як і його попередники зі скептичної школи, Карнеад прийшов до висновку про те, що достовірне знання абсолютно неможливе, у зв’язку з чим необхідно відмовитися від будь-яких стверджувальних міркувань. Проте вінвважав, що можливі триступеніймовірностінашихуявлень. Етика Карнеада істотно не відрізнялася від попередніх скептичних учень: треба жити відповідно до природи, доброчесністюєпрагнення до природних благ.
Молодший скептицизм. Третя формація скептичної школи була заснованаЕнесідемом зКносса (I ст. н.е.). Він намагався реставрувати первинний,пірронівськийвиглядскептицизму, що протистоїть усякогороду догматизму й епістемологічнійсамовпевненості. Енесідемне бажав, щоб скептицизм організаційно й ідейно залежав від академічної філософії, як було з філософами Середньої школи (Аркесілай– Карнеад). Але цьогодосягтийому, однак, до кінця не вдалося.
У вченнімолодших скептиківсполучилисяідеї раннього (давнього) скептицизму, академічної школи та школи «емпіричних» лікарів, які філософствували (з них найбільш відомий Секст Емпірик). Саме в цей часотримуєпоширеннявченняпро десять«пірронівських троп» – тези, що доводять відносність усіх наших уявлень (чуттєвого сприйняття) про світ речей.
Як і засновник античного скептицизму Піррон, голова Молодшого скептицизму Енесідем стверджував, що ми нічого не можемо знати про дійсність, оскільки кожному міркуванню можна протиставити рівнозначне заперечення. Унаслідок цього ми неповинніщо-небудь стверджувати(epoche), навіть те, що ми нічого не можемо пізнати. Завдяки цьому досягається справжнє задоволення – безтурботність і спокій духу (ataraxia), а також незворушність (apatia). Цістаниє для скептиків усіх шкіл інапряміввищою метою і цінністю.
Інший видатнийпредставник молодшого скептицизмуСекст Емпірик (кінець II ст.), сучасник Галена, найвідомішого лікаря пізньої античності, авторатворів«Три книги Пірроновихположень», «Проти вчених»,крімповторенняположеньсвоїх попередників, піддав сумніву принцип причинності, а також позитивність етичного пізнання. Оскільки «за» і «проти»врівноважують«важелі пізнання», то миповинніутримуватисявід будь-якого позитивноготвердження, що робить знання недостовірним і тому неможливим. Усвідомлення цьогоприводитьнас до апатії таатараксії, що є головною метою філософії. У практичному житті треба керуватися традиційними нормами та життєвим досвідом. Молодший скептицизм сприяв подоланню еклектичнихумонастроїв, щорозповсюдилисяв перших століттях нової ери. Це стало імпульсом для формування позитивної духовно-пізнавальної атмосфери та відродження класичних принципів античної філософії увиглядінеопіфагореїзмуйнеоплатонізму.
Неопіфагореїзм
Стоїки, скептики й різні інші еклектичні філософські школи епохи еллінізму віддавали перевагу практичній філософії. До того ж осередком культурного, зокрема й філософського життя в перші століття нової ери стала Олександрія. Там перетнулися західний і східний стилі філософствування. Саме там почавформуватися найбільш продуктивнийспосібвироблення новихфілософем. У подальшому тисячолітті іудео-християнський комплекс ідей став домінувати в державах Середземномор’я. Виникли новіспособипостановки та розв’язання релігійних, філософських, етичних, естетичних, соціально-політичних проблем, здебільшого актуальних і сьогодні.Відбувалосятакож оновленнятематизаціїфілософського знання. Антична метафізична традиція на ґрунті олександрійськогоінтелектуальногосередовищадосягла свого вищого підйому у формінеоплатонізму.
Безпосередньо неоплатонізмупередували філософськівчення, так чи інакше пов’язані з ідеалістичним (ненатурфілософським)напрямомантичної філософії. Передусім треба зазначитинеопіфагореїзм і платонізм. Цінапрямиоб’єднує між собою інтерес до проблеми співвідношення світського та сакрального, етики й релігії, душі й тіла, раціонального й ірраціонального шляхів пізнання, межаскезита путібогопізнання.
Серед представників неопіфагореїзму треба згадати Нігідія Фігула (перша половина I ст. до н.е.) – товариша Цицерона і Ватінія.Удругій половині цього століття були також відомі МодератзГадеса й Аполлоній Тіанський, чиє ім’я тісно пов’язане з проведенням магічних ітеургічнихпрактик. Менш відомі НікомахзГерази, Нуменій і Філострат. Поглядинеопіфагорійцівмали певною мірою еклектичнийхарактер, оскільки в їхній філософії співіснували давнійпіфагореїзмзплатонізмом,перипатетизмі стоїчна філософська традиція.
Метафізика неопіфагорійцівґрунтується навизнанніфундаментального значенняодиниці (форма) ідвійці (речовина). Помітна тенденція дотрансцендування ідеального начала, і тоді одиниця ототожнюється з Богом, вищим розумом, божественною душеюсвіту,всесвітньоютеплотою,пневмою(pneuma). Принаймні, божество розумілося ними як трансцендентне розумоосяжнеєдине.
Неопіфагорійцівважали, що ідеї Платона нереальні, але є тількиархетипи(праформи) речей. Між світомідей і матерією, згідно з їх ученням,знаходитьсяСвітова Душа. Філософи цієї школи засвоїли й інтерпретуваливченняпро категорії Арістотеля. У сфері етики й соціальної філософії вони комбінували йпоєднувалиположенняПлатона, Арістотеля та стоїків. Загалом же філософіянеопіфагореїзмумає релігійно-містичнийхарактер,з особливим акцентом на аскетизмі йдоброчеснійповедінці.
Дуже близькими до цієї школи були платоніки, що були під впливом піфагореїзму (I–III ст.). Найбільш відомізних Евдор, Плутарх Херонейський, МаксимзАпулей, Феон Смірнський, Албін, Цельс, Нуменій, Кроній, Гарпократіон, Гермес Трисмегіст. Проблеми встановлення градації світів, обґрунтування буття надприродного начала, основи етичних норм і т. ін.знаходятьсяв центрі уваги цих філософів. Простежується також спроба синтезуплатонізмуйарістотелізмув галузі метафізики й антропології.Загальноютемою для філософських ученьпіфагорійсько-платонівськоготипуєдумка про надчутливе й надрозумне богопізнання. Інеопіфагореїзм, іплатоники, що піфагорюють,підготували інтелектуальний і культурний ґрунт для появинеоплатонізму.
Неоплатонізм
Неоплатонізм був, разом з раннім християнством і гностицизмом, найбільш значним інтелектуальним і духовним явищем елліністичногоперіоду в пізній античній культурі. У ході розвиткунеоплатонізмубули здійснені синтез, систематизація, уточнення й подальше розгортаннявченьПлатона й Арістотеля вмістико-теологічномунапрямі. Ідеїнеоплатоніківзначно вплинули на формування середньовічної європейської йарабо-мусульманської філософії. Ідеїнеоплатонізмудосить сильновиявленів середньовічній містиці, у філософії епохи Відродження, у філософії Нового часу, німецькій класичній філософії (Шеллінг), у православній релігійній філософії XIX–XX ст.
У багатьох культурних осередках античного Середземномор’я сформувалися впливові школи неоплатонізму: у III ст. н.е. – Римська школа (Плотін, Порфірій), у IV ст. – сірійська школа (Ямвліх), також у IV ст. –пергамськашкола (імператор Юліан), у V–VI ст. –афінськашкола (Прокл), у V – на початку VII ст. –олександрійськашкола. У римській філософії сприйняли ідеїнеоплатонизму йрозвивали їх далі Марій Вікторін, Марціан Капелла, Боецій. У центрінеоплатонізмуперебуваєвченняпро надсущеєдине буття та ієрархічнубудовусвіту. ОсновоположникомнеоплатонізмубувПлотін, а систематично розробив і надавфілософськомувченнюзавершеної форми Прокл.
Філософська система неоплатоніків– це не просто сума чергових коментарів чи ортодоксальне тлумачення філософських поглядів Платона, але грандіозний, послідовний і цілісний синтез елементівпіфагореїзму,платонізму,арістотелізму, іудео-грецької традиції філософії та стоїцизму.Плотіні його послідовники здійснили небезуспішну спробу подолання онтологічного розриву у філософії Платона. Вони переконливо відповіли на проблематичне дляплатоніківпитання: як вічний і незмінний світ нематеріальних ідей може співіснувати з перманентно мінливим світомматеріальних речей?Прицьому вони спиралися намоністичнусистему стоїків.
У центрі уваги неоплатоніківзнаходилисяпринциповідля класичної античної філософії проблеми. Серед них були такі: протилежність і єдність кінцевого йнескінченного; співвідношення ідеального начала та матеріального; можливості й межі пізнання; морально-етичні шляхисамоздійснення, природа та способи осягненняпрекрасного.
Аммоній Саккас, який викладав філософію Платона в Олександрії в першій половині III ст. н.е., вважається основоположникомнеоплатонічноїфілософської традиції. Але все ж найбільшийвнесоку розвитковінеоплатонізмуналежить іншому філософу –Плотіну (204–270 рр.). Саме він по праву може вважатисяфундаторомнеоплатонізму.
Спочатку Плотін був учнем Аммонія, а потім переїхав зОлександрії до Риму та сформував там свою власну школу. Він переосмислив основніположенняфілософії Платона та сконструював своєрідну оригінальну формуплатонізму(неоплатонізм), яка мала набагато менше внутрішніх протиріч і уявлялася більш завершеною.
Онтологія.Плотін, у порівнянні з попередньою платонічною традицією, максимальним чиномтрансцендує (виводить за межі світу, що чуттєво сприймається) першоначало, якимє«першоєдине» (toproton), або«єдине». В онтологічному плані вонознаходиться«вище» за будь-якийвидбуття.Першоєдинебезмежней невизначуване, а зрештою й непізнаване. Йому не може бути приписаний жодний атрибут: ані кількісний, ані якісний, ані інтелектуальний.
Першоєдинесамототожнейперебуваєпоза будь-якими відмінностями чи опозиціями. Тому воно й не можемислитисяяк «об’єкт», що протистоїть «суб’єкту», який мислить. Воно не має особистісних характеристик і тому не єрефлексивним(тобто не може пізнати саме себе). Мабуть, єдина його позитивна властивість полягає в тому, що воно є основою всього сущого (у тому числі, ідей, душ, речей тощо), хоч саме в будь-якій основі й не має потреби.
Світ сущого, зовнішнього й повторюваногощодопершоєдиного(to proton), виникає внаслідок його надмірності, якавиявляєтьсяувиглядіеманації (лат.emanation). Латинський термін emanation, «витікання», «розсіювання» є эквівалентом грецькогоprobole. Образно-символічно процес «еманування» можна уявити якнескінченнета безперервне «розсіювання»буттєвих, творчих енергій. Еманація пронизує низхідні рівнісвіту, що проникають у явища й речі аж до безформної матерії. Цей процес зображується Плотіном у термінах «люмінесцентної» (світлоносної) символіки,прицьому використовуються метафори: «сонце», «світло», «сяйво» тощо. Загалом ця системасвітуможе бути схарактеризована як «система динамічного пантеїзму».
Перехід від надбуттядо буття і, нарешті, до небуття порівнюємо з поступовим переходом від засліплююче-яскравого світла (першоєдине) до абсолютної пітьми (матерія). Як і в Платона, онтологіяПлотінабазується на зіставленні абсолютного буття («першоєдине», «благо», «сонце») абсолютному небуттю («безформна матерія», «пітьма», «зло»). Однак, на відміну від того онтологічного розриву між двома полюсами буття («ідеї» – «матерія»), що властивий філософській системі Платона,уПлотінамизнаходимобезперервну ієрархічну систему поступового сходження (градації) від вищого рівня буття до нижчого, що позбавляє подану філософію відвизнаннярадикального «онтологічного розриву», властивогоплатонізму. Ієрархічна система рівнів буття у філософіїПлотінаможе бутисхематичноописана таким чином.
Центральне місцепосідає, як уже зазначалося,першоєдине (єдине); воночуттєвоне сприймається та інтелектуально не пізнається. Унаслідок своєї потужності й надмірності воно «виходить за свої межі» у вигляді нескінченно низхідних потоків нематеріальної енергії, еманації, що описується за допомогою світлової символіки. Такпочинають«зароджуватися»подальшірівні буття.
Першою формою виявленняєдиного поза ним самимєРозум, абоНус(nous), що є чистим мисленням, одночасно виявляючисьдругим рівнем буття.НусуПлотіна – мислення не дискретного (формально-логічного), алеконтинуального(безперервного) порядку, завжди завершене й цілісне. Це чистий інтелектуальний акт. Об’єктом такого мислення, з одного боку, єпершоєдине(хоч Нус і не може збагнути його адекватним чином), з іншого боку, саме це мислення (nous) само себе мислить.
Нусміститьу собі п’ять ідей / категорій:буття, рух, стійкість, тотожність, відмінність (це вже було в Платона в діалозі «Софіст»). Надалі ціплатонівськікатегоріїуПорфірія замінені десятьмаарістотелівськимикатегоріями:сутність, якість, кількість, відношення, місце, час, положення, стан, дія, страждання. Отже,змістомРозумуєідеї (згідно з термінологією Платона) або категорії (згідно з термінологією Арістотеля),прицьому кількість їх в окремих школахнеоплатонізмурізна.
Далі через обмеження Нуса утвориться наступний,третій рівень буття –душа (світова душа),psyche, яка є безтілесною та неподільною. Вона виконує рольопосередкованоїланки між світом розумоосяжним(kosmos noetos) і світомчуттєвосприйняттєвим(kosmos aisthetos). Вона – межа й одночасно засіб реалізації ідеального в матеріальному.Небота зірки,підносячисьнад іншою природою,знаходятьсяв складі космічної душі. Між сферою зірок іземлеюмешкають нематеріальні істоти –демони. Іпостассю (інобуттям) нематеріальної світової душі стає її похідне, тобто природа (physis). А вона вже безпосередньосполучаєтьсяз «тіломсвіту», з речами і явищами матеріального порядку. Обидвічастинисвітової душімістятьу собі індивідуальні душі.
Четвертий рівень представленийматерією, що, як і в Платона, єповноюпротилежністю надчутливому світу, будучимножинноюта дискретною, а не цілісною йконтинуальною, як це властиво вищому рівню.
Матерія мінлива, розпадається на відділеніодна від одної речі, пасивна й не має справжнього існування; це чиста можливість, небуття, недійсне. Зестетичної точки зору вонаневизначена,безформна, «необразна», це тінь справжнього буття, темрява, пітьма, хаос. Ветичному плані це втілення «зла», навіть «першозло». На рівні матерії –еманація, як світлова субстанція, виснажується/витончується,подібнодо світлового променю в морських глибинах або променю сонця в густому тумані.
Усі процеси в матеріальному світі відбуваютьсязавдяки дії ідей,архетипів(початкових форм-зразків),включаючиідеї чисел, геометричних фігур, ідеї блага й краси.Операційноюосновою формування матерії служить розумне «сім'я речей» (logoi spermatikoi), воно жєісутністю речей. Усі речізнаходятьсяв гармонійномусоюзіз іншими речами на основі природного причинного зв’язку, що полягає в принципісимпатії (sympatia).
Теорія пізнання Плотінатісно пов’язана з його етичнимиуявленнями. Оскількичуттєвебуттявідволікаєдушу відсамопізнанняй пізнання взагалі, то тілесне існуванняповиннобути піддане аскетичному очищенню й суворій етичній і тілесній дисципліні. Тільки мислення(dianoia, logismos), хоч і неповноюмірою, дозволяє нам пізнавати дійсний світ. Однак межею нашого інтелектуєсфера розуму(nous). Вийти за межі раціонального мислення нам може дозволити тільки особливийстаннашої свідомості –екстаз (extasis). Це абсолютне абстрагування від будь-якогозмістуй визначеності (обмеженості) свідомості, що супроводжується відчуттям несвідомого захоплення, злиття з абсолютом, спогляданням неземногосяйва.
Антропологія. Як світова душа співвідноситься з матерією, так й індивідуальна душа співіснує з тілом. Душа людини формує його матеріальне тіло, «освітлюючи» його зсередини відблисками надчутливого світла, становить собою зв’язуючу (рятівну) ланку та спосіб, що вказує на вихідзвідсталого матеріального світу до більш піднесених світів. Душа безсмертнатамає свободу волі.Подібнодо піфагорійців і Платона,неоплатонікидотримуютьсявчення про переселення душ (metempsychosis), що стосується навіть душ тварин і рослин.Аскеза(стриманість) і катарсис (очищення) є неодмінними практиками філософа, який пізнає, і його підготовкою до шляху знання.
Естетика. Існування всіх елементів ічастинсвітувнеоплатонізмігранично естетизоване. Теорія пізнання також невіддільна від практик естетичного споглядання. Краса й досконалість речей, у свою чергу, не автономні, вони –чуттєво сприйнятні натяки на ідею краси, що пізнається лише надчутливо.
УченняПлотінакоментувалося й уточнювалося його послідовниками.ВидатнимучнемПлотінабувПорфірій (232–301 рр. н.е.), коментатортворівПлатона й Арістотеля, який трактував ученняПлотінав практичному йогозастосуванні, роблячи особливий акцент на етичний бік філософії. Він також був автором життєписуПлотіна(«Життя Плотіна й порядок його творів»), трактату «Проти християн» ітвору«Підступи до розумоосяжного». Порфірій зібрав і видавтворисвого вчителя під назвою«Еннеади» (грецьк. –«дев’ятки»). Там є шість розділів, у кожномузякихмістилосядев’ять трактатів. Тематично трактати розподіляються відповідно до «списку проблем», у зв’язку з обґрунтуванням та описом існування єдиного, космосу, людини, долі,розумуй душі.
Учнем Порфірія був Ямвліх зХалкіди (280–330 рр. н.е.), засновник сирійської школинеоплатонізму. Сирійська культура в першістоліття післяРіздва Христового відрізнялася інтенсивноюмагічно-релігійною діяльністю представників найрізноманітніших, у тому числі, екзотичних учень. Цимчастково, певно, й пояснюється вплив на формування філософськоговченняЯмвліха східних культів і релігій. Як учений-енциклопедист, він написав безліч різноманітних творів, серед яких: «Зібрання піфагорійських догматів», «Про богів», «Про символи», «Про єгипетські містерії».Ямвліхрозвивав своєвченнявнапряміспекулятивної теології татеургії. Він модифікує поняттяПлотінарозум(nous), розділяючи його нарозумоосяжний (noetos) світ ірозумний (noeros) світ.Йоговченняпро богів (він даєсистематику360 богів, безлічі ангелів, демонів і героїв)є, власнекажучи, уже не філософією, а швидше теологією. Він реставрує піфагорійськевченняпро числа у зв’язку знумерологієютамантичнимипрактиками. Учнями Ямвліха були Феодор Ясинський, Едезій, Сопатр, Дексіпп, Саллюстій, Лібаній.
Представник афінськоїшколиПрокл (410–485 рр. н.е.) став останнімвеликимфілософом античногонеоплатонізму. Він написав безліч коментарів до основнихробітПлатона й Арістотеля, а також низку самостійних творів: «Орфічнатеологія», «Начала фізики», «Начала теології». Система філософії Прокла заснована на принципі розвитку всього сущого згідно з принципом тріади.Проклуналежить заслуга уточнення й остаточної систематизації філософіїнеоплатонізму. Його послідовники лише трохидоповнювалиі в основному коментували погляди свого вчителя. Подальший розвитокнеоплатонізмзнаходить у східній (грекомовній) та західній (латинській) традиціях християнської релігійної філософії.
П
итання
для контролю:
Які загальні особливості елліністичної філософії?
Які напрями та школи елліністичного періоду розвивали ідеї докласичної та класичної античної філософії?
Що таке стоїцизм і якою є еволюція вчення стоїків?
Чим відрізняється атомістичне вчення Епікура від учення Демокріта?
Які особливості епікуреїзму?
У чому специфіка античного скептицизму?
Якою є еволюція скептицизму?
У чому особливості неопіфагореїзму?
Чим відрізняється концептуально неоплатонізм від платонізму?
Якою є теоретична еволюція неоплатонізму?
Як вплинули вчення Платона й Арістотеля на формування пізнього неоплатонізму?