Тема V. Класичний період грецької філософії

Сократ

Школи Сократа

Платон

Античний платонізм

Арістотель

Перипатетики

Ключові слова

алетейа

діанойя

докса

ейдос

енергія

епістеме

естезис

метафізика

морфе

ноезис

ойсія

поесис

праксис

псюхе

сома

софія

софросіне

фронезис

Сократ

Сократ (470–399 рр. до н.е.) – афінський філософ, один з найбільш відомих мислителів у світовій історії. Хоч він був автором, «який нічого не писав», як влучно висловився Фрідріх Ніцше, його можна по праву вважати засновником афінської школи філософії, творцем антропології та критичного способу мислення. Сократ наново тематизував філософський пошук, зробивши основним предметом філософії не природу й космос, а людину й основи моралі. Він створив новий спосіб «діалогічного мислення» та запропонував «запитання» як метод пізнання, замість подання «списку відповідей», як це було у досократиків. Суперечливу й трагічну фігуру великого грецького філософа ми бачимо у творах його учнів (Платона й Ксенофонта), а також у комедії Арістофана «Хмари».

Спочатку, будучи учнем софістів, Сократ засвоїв метод вільної безкомпромісної дискусії та критичного ставлення до будь-якого висловлювання, чи то філософствування, проблеми морально-етичного вибору, чи то міркування про природу краси. Але досить скоро він здійснює свій епохальний епістемологічний поворот, виступаючи як проти «докси» (різноголосся індивідуальних думок), так і проти релятивізму софістів. За Сократом справжнє, істинне знання досяжне і воно засноване на знанні принципу блага. Тобто істинне знання завжди доброчесне, а доброчесність завжди істинна. Афінський філософ намагається, всупереч ученням софістів про принципову відносність істини, встановити об’єктивну систему філософського знання, побудовану на логічно обґрунтованих міркуваннях.

Якщо філософи-доксографи займалися натурфілософією та космологією, то Сократ намагається розробити основи теорії пізнання, «епістемології», для обґрунтування самого знання. У центрі його уваги такі проблеми: якими є умови існування істини?, якими є умови отримання об'єктивного знання?, яким є спосіб утворення загальних понять? З цими пошуками пов’язані й деякі парадоксальні афористичні висловлювання філософа: «Пізнай самого себе», «Я знаю тільки те, що нічого не знаю».

Однією з головних причин неможливості продуктивного пізнання, самопізнання та самовдосконалення афінський філософ вважав наявність акразії. Згідно з Сократом акразія (akrasia) – це буквально «погана суміш», свідчення нестриманості емоцій, бажань або слабкості волі. Це сукупність умов, в яких люди діють суперечливо й непослідовно, вважаючи, що вони володіють абсолютно правильним знанням щодо правоти своїх дій. Сократ вважав, що доброчесні вчинки відбуваються з безпосереднього розсуду блага (добра), тобто всупереч «акразійному» впливу.

Сократ відомий також винаходом оригінального методу встановлення істини, який він називає «майєвтикою» («мистецтво повивальної бабки»). У Сократа це щось на зразок «пологодопомоги» при відшукуванні істини. На відміну від інших, більш ранніх філософів, він не намагається подати істину в готовому вигляді, але завжди повільний і терплячий, «витягує» її зі свідомості співрозмовника, за допомогою діалогу зі своїми опонентами, зіштовхуючи одну думку з протилежною. Філософ використовує парадокс та іронію, діалектику, дедукцію, риторику у формі лукаво-наївного запитання. Усі ці засоби потрібні для досягнення головної мети – виявлення об’єктивних, непорушних, істинних основ знання, буття, блага, людської гідності.

Реконструкція філософії Сократа ускладнена тим, що, як зазначалося вище, він принципово не писав філософських текстів. Найбільш повне уявлення про його погляди можна отримати, вивчаючи тексти Платона. Основна проблема полягає в тому, що Сократ і Платон були конгеніальні, тому очевидним чином відділити філософію Сократа від філософії Платона (особливо раннього й середнього періодів) на концептуальному рівні складно.

Критичне мислення Сократа, долаючи вікові забобони традиційного суспільства, зрештою підривало авторитет і владу. Це не могло не викликати негативної реакції з боку можновладців, які охороняли суспільні інститути, міфологію та ритуали афінського суспільства.

Мелет, Аніт, Лікон звинуватили Сократа в підриві основ державності й моральності, у «розбещенні умів молодого покоління», зневазі основ традиційної релігії. Вирок був не на користь Сократа. Його обвинувачі виграли процес, і Сократ був засуджений до смертної кари. Він мужньо зустрів несправедливий вирок, ухилившись від утечі, підготовленої його друзями й учнями. Великий грецький мудрець вважав за краще підкоритися закону, нехай навіть і несправедливому, та прийняв смерть з філософським спокоєм, випивши до дна чашу з отрутою цикути. Ці драматичні події описані у творах його кращого учня Платона «Апологія Сократа» і «Федон».

Життя та смерть Сократа виявилися знаковими подіями не тільки для класичної грецької філософії, але й для європейської філософії і світової культури загалом, показуючи й передбачаючи долю тих мислителів, хто, подібно до Сократа, мав мужність відмовитися від конформізму, компромісів, добробуту й самого життя заради пошуків істини.

Після смерті Сократа його учні Евклід (Мегарська школа), Федон (Елідо-еритрейська школа), Арістіпп (школа кіренаїків), Антісфен (Кінічна школа) і, нарешті, Платон (Академічна школа, Академія) створили масштабний, різноманітний в інтелектуальному плані рух, з оригінальною постановкою та розробкою метафізичних, епістемологічних, антропологічних, естетичних й етичних проблем. При цьому школи знаходилися одна з одною у стані найгострішої та майже непримиренної ідейної боротьби.

Школи Сократа

Серед численних послідовників Сократа виявилося багато таких, хто засвоїв не стільки теорії, скільки дух його вчення, розвиваючи морально-етичний напрям сократівської філософії.

1. Фундатор Мегарської школи – Евклід з Мегар. Після нього керівниками школи були Евбулід, Діодор, Стілпон та інші, які зосередили увагу на сократівському вченні про поняття.Евклід стверджував, що матеріальний чуттєво-сприйняттєвий світ не можна вважати дійсним (схоже з тезою Платона про те, що «матерія» є «небуття» (meon)). На думку мегарців, пізнавати треба й можливо лише нетілесну, незмінну, розумоосяжну сутність речей (asomata eide). Вони вважали: те, що дійсно існує, – єдине, розумоосяжне, незмінне, тотожне собі та є благом (центральне поняття у філософії Сократа). У їх філософії співіснували положення філософії Сократа й елеатів, а як методам доказу вони надавали переваги софістиці та еристиці.

2. Федон з Еліди (учасник діалогу «Федон» Платона) заснував Елідо-ерітрейську школу. Згодом Мосх, Анхипіл і Менедем з Ерітреї спробували поєднати методологічні принципи мегарців зі вченням про доброчесність, але на засадах кінічної моральної філософії. Крім того, вони намагалися використати також елементи діалектики.

3. Антісфен з Афін став фундатором так званої Кінічної школи. Це найбільш відома в історії філософії школа Сократа. Вона була названа кінічною (грецьк. kynikos – лат.сinic, згодом – «цинік», «цинізм»), можливо, тому, що Антісфен відкрив її в афінській гімназії Кіносарг. За іншою версією, її назва пов’язана зі стилем життя та діяльності кініків. Їхній спосіб життя відрізнявся своїм епатажним характером, зухвалими формами натуралізму в поведінці, що наближало їх в дечому до поведінки тварин, зокрема, собак (kyon), звідки, можливо, й походить назва філософів – «кініки». Висловлювання та спосіб поведінки представників школи характеризувалися сучасниками як скандальні й провокативні. Крім Антісфена, широко відоме ім’я й іншого філософа-кініка – Діогена Сінопського («бочка Діогена», «ліхтар Діогена»).

Філософія кініків невіддільна від способу їхнього життя. Вони вважали, що лише доброчесність є благом, і тільки порочність є злом, інше ж байдуже. Зразком для наслідування кініків вважався Геракл, чиє життя кініки уявляли щоденним подвигом. Антісфен і його послідовники мінімізували теоретичну частину філософії Сократа. Вони зосередили свою увагу тільки на філософії повсякденності, моральній проблематиці й антропології. Моральні загальноприйняті норми розглядалися ними в «негативному» плані. Обмеження потреб, доведене до крайності, повна незалежність від зовнішнього світу з його принадами (Антісфен стверджував, що краще вже збожеволіти, ніж насолоджуватися), уникнення всього порочного – такі імперативи «негативної етики» кініків.

До сфери «позитивної етики» належав культ мудрості й етичних вправ, байдужість щодо наявності свободи й рабства. Вільним вони вважали того, хто внутрішньо вільний, і вільний не від людей, але передусім від себе самого, точніше, від своїх бажань і пристрастей. Діоген довів до логічного кінця первинні принципи кінічного світогляду. Він вів жебрацьке життя (його житло – «бочка Діогена»), їв найпростішу їжу, загартовуючи себе знегодами, холодом і голодом. Він відмовився від сімейного життя, проповідував принцип вільних статевих стосунків, постійно нехтував суспільною моральністю, публічно відправляючи свої сексуальні та інші фізіологічні потреби. Кидаючи виклик античному «істеблішменту», викриваючи святенницьку мораль «пристойного суспільства», кініки протиставили дійсній традиційній культурі, кажучи сучасною мовою, «контркультуру», засновану на «природності», «мудрості», «нонконформізмі», іронії та нігілізмі в найширшому значенні.

4. Арістіпп з Кірени став фундатором Кіренської школи, або школи Кіренаїків. Вона відома також під назвою гедоністична школа (грецьк. gedone, – насолода, задоволення). Кіренаїки зосередили свою увагу на етичних основах існування задоволення та способах його отримання.

Хід їхніх міркувань був приблизно таким: усяке відчуття засноване на принципі руху:

• рівний і спокійний рух викликає почуття задоволення;

• поривчастий, бурхливий рух викликає почуття незадоволення;

• відсутність руху не дає ані задоволення, ані незадоволення;

• задоволення збігається з добром, тому прийнятні лише ті вчинки, що приносять задоволення.

Забігаючи наперед, зазначимо, що «задоволення», до якого прагнуликіренаїки, не схоже на спокій духа епікурейців. Адже спокій духу –атараксія – супроводжується відсутністю хвилювань і відчуттів. Длякіренаїківіснують два типинасолод: тілесні та філософські; ті й інші наближають до максимума задоволення – до блаженства. Але насолоджуватися життям треба таким чином, щоб не стати жертвою своїх бажаньотримуватинасолоду. Необхідно володіти собою. Філософія задоволення допомагає, згідно зученнямкіренаїків,практично реалізувати людські бажання, позбавляючи від надмірності, а це і єоднієюзголовних умов щастя. Культнасолод, як духовних, так і тілесних, є певною мірою протилежністю етичним принципам Сократа. Надалі радикалізм ученняпро задоволення був пом’якшенийупізніхкіренаїків– Феодора та Гегезія.

Платон

Платон (427–347 рр. до н.е.) – найбільш відомий і послідовний учень Сократа, родоначальник античного «ідеалізму», автор численних художньо-філософських творів, написаних у формі діалогів. Головний їхній персонаж – Сократ, який розмовляє з учнями та іншими філософами на найрізноманітніші теми. У ході філософських дискусій виявляються нові для грецької філософії терміни та поняття, виявляються й обговорюються «вічні питання», кристалізуються фундаментальні філософські ідеї. У цих творах найкраще представлений достовірно оригінальний і живий дух давньогрецької інтелектуальної культури. Філософія Платона має системний та енциклопедичний характер, становить собою класичний зразок справжнього філософствування, на основі якого формувалася й продовжує формуватися світова філософська думка.

Тексти Платона за формою діалогічні, змістовно є драматизованим викладом його власних філософських поглядів і принципів, які Платон приписує завжди своєму вчителеві Сократу. У цих творах можна виділити декілька шарів: повсякденний, літературний, міфопоетичний, театрально-драматургічний, філософсько-теоретичний, езотеричний (магіко-містеріальний). У ранніх діалогах буває дуже важко відрізнити філософські погляди Сократа від поглядів власне самого Платона. У пізніх творах фігура Сократа стає все більш декоративною, «церемоніальною».

Космологічна проблематика, якої уникав Сократ, виявилася необхідною для Платона, який прагнув до універсалізму, що включав у свою філософську систему космологію, онтологію, гносеологію, антропологію, соціальну філософію, етику, естетику та філософію освіти. Творчість філософа можна умовно розподілити на три періоди.

До раннього періодуналежать, крім інших текстів, такі відомі діалоги: «Протагор», «Крітон», «Апологія Сократа», «Горгій». Філософські погляди, викладені в цих роботах, зазнали сильний впливу філософії Сократа і, мабуть, найбільш адекватно відображають філософські погляди великого вчителя. Вищезгадані діалоги написані приблизно до 388 р. до н.е., тобто до першої подорожі Платона на Сицилію.

У другому періодібули створені, крім іншого, широко відомі діалоги «Федон», «Федр», «Бенкет», «Парменід», «Держава», де виразно простежується теоретичний і термінологічний зсув у бік концептуальності й системності, а також вироблено індивідуальний стиль і мову.

Третій періодфілософської діяльності Платона відображений у діалогах «Софіст», «Крітій», «Тімей», «Закони». Для цього періоду характерне уточнення філософських позицій, космологічна проблематика, зростання догматизму та відсутність нових філософських ідей. Але й ці твори також позначені геніальністю афінського філософа.

Незважаючи на те, що кожна праця Платона є завершеним твором і в драматургічно-літературному й у філософському планах, все ж тематичний і концептуальний аналіз дозволяє виявити «наскрізні» теми його філософствування. Філософія Платона не є науково-академічною за формою (його мова здебільшого ближча до художньої прози, збагачена яскравими образами, метафорами, символами). Крім того, більшість текстів насичена міфологічними сюжетами як евристичними, пояснювальними моделями. Проте його філософія становить собою цілісну й струнку систему філософського знання. Тут вже досить чітко простежується основна проблематика класичної європейської академічної філософії. У багатьох творах Платона можна тематизувати «онтологію», «епістемологію» (теорію пізнання), «соціальну філософію», «філософську антропологію», «етику» й «естетику». Треба зазначити, що вищеназвані дисципліни (розділи сучасного філософського знання) термінологічно (номінально) з’явилися тільки в епоху Нового часу, зокрема в XVIII і в XIX ст. В античних філософів ці спеціальні галузі філософського знання ще не були позначені й не були досить чітко окреслені їх предметні межі (їх остаточна номінація й кафедральна інституціалізація завершаться лише на початку XX століття).

Крім визначального впливу, який надав Сократ, іншими джерелами, що вплинули на творчість Платона, були: уявлення про незмінний космічний початок – логос і про мінливість матеріального світу Геракліта й Кратіла, вчення про числа піфагорійців, філософія елеатів – вчення Парменіда про буття.

Онтологія.Учення про ідеї та матерію – фундаментальна частина філософії Платона. Як і Сократ, він мало цікавився натурфілософською проблематикою, природою (тобто «фізикою», у термінології досократівської філософії). Однак у пізніх діалогах («Тімей», «Держава») він розробляє свій оригінальний варіант космології. Головними поняттями, за допомогою яких будується система онтології, є «on ta», тобто «буття», «me on» – «небуття», «hyle» – «матерія». Буття й небуття – це два онтологічних полюси, між якими розташований світ речей.

Буття («справжнє буття», світ ідей) вічне, незмінне, абсолютне, розумоосяжне, непросторове, вічне, нематеріальне, тобто ідеальне. Його протилежність – матеріальний світ – швидкоплинний, знаходиться постійно в процесі становлення, чуттєво сприймається. Матерія складається з чотирьох першоелементів: землі, води, повітря та вогню. Якщо послуговуватися термінами міфології, то на космологічному рівні символом матерії є «хаос». Це абсолютна невизначеність і непередбачуваність, безформність, що лякає. Відповідно до цього існує ієрархія, три онтологічних рівні: 1) безформна матерія; 2) видимий, фізичний, «сформований», «речовий», мінливий «світ-космос»; 3) ейдетичний, нерухомий незмінний, «ідеальний світ», що тільки теоретично осягається, знаходиться поза часом і простором, «утопос» («те, що не має місця»).

Між світом ідей і матерією знаходиться те, що Платон називає становленням, тобто світ речей. Вони матеріальні, але разом з тим мають деяку визначеність – форму, за допомогою якої пов’язані з праформами, тобто ідеями. Будь-яка форма речі – результат впливу будь-якої ідеї. Тут криється головна суперечність системи Платона. У діалогах «Софіст» і «Парменід» філософ намагається вустами Сократа вирішити парадокс взаємодії та співіснування довершеного світу ідей і «ущербленого», невиявленого матеріального світу.

Мета філософського дослідження для Платона полягає в тому, щоб пізнати істинний порядок розумоосяжного космосу. Першоосновою всього є ідеї, початкові сутності, прості й неподільні, що знаходяться поза часом і простором, які співвідносяться зі світом одиничних, матеріальних речей як ідеальна схема й матеріальне її втілення. Наприклад, як число «один» і геометрична форма «куля», яким у світі речей може відповідати одне конкретне «тут і зараз», кругле яблуко. Ідеї (idea, eidos) – це «моделі» речей. Вони незмінні, тотожні самим собі і є початковими зразками всіх форм матеріальних речей. Існують ідеї чисел, геометричних фігур, блага, краси. Вони складають «topos noetos», «розумне місце». Особливу увагу в ієрархії ідей Платон відводить «благу» або «добру» (to agaton).

Ідеї – «архетипи», «парадигми», «праформи», «зразки», (paradeigma– «зразок», «модель», «матриця») конкретних речей. Між ейдосом та одиничною річчю глибочіє непрохідна онтологічна прірва, яку Платон іменує «становленням».

Навіть довершена на перший погляд річ є лише блідою копією, «тінню» справжнього буття. Істинна «краса» («ідея краси») видима лише теоретичним, надчутливим зором, «умоглядом». Тому красиві речі – тільки лише первинні вказівки, «натяки» на путь осягнення справжньої, ейдетичної краси. Ідеї в онтологічному плані завжди первинні, і тільки вони дають можливість існування речей. Відома пояснювальна естетична метафора Сократа: «вродлива дівчина», «гарний кінь», «красива ваза» – лише візуальні натяки на те, чим насправді є ідея краси, яка візуально невидима, а тільки розумоосяжна.

Ідеальний і матеріальний плани буття хоч і протилежні, проте «мають місце бути» та існують як першоджерела, посідаючи полярні онтологічні рівні.

Теорія пізнання. Для позначення знання у греків існувало декілька понять: «матема» (mathema) – вигляд точного знання, «епістеме» (episteme) – близьке за значенням, точне вивідне знання, а «гносис» (gnosis) – знання як форма безпосереднього розсуду істини, що близько за формою до містичної інтуїції. У Платона ми знаходимо співіснування всіх трьох видів пізнання. Розумова діяльність зумовлена існуванням «розумної частини душі». Точніше, істинна природа душі, її «осередок» – це розум (nous, logistikon). У подальшій історії філософії, в епоху схоластики, нусу швидше всього відповідає латинське вираження intellectus agens, а логістикону відповідно ratio. Дещо модернізуючи філософію Платона, можна було б сказати, що нус відповідає новоєвропейському уявленню про розум (reineVernunft, за Кантом), водночас як логістикон – це розсудок (Verschtand,з його калькульовано-зчитувальними, дискурсивними можливостями, знову ж за Кантом).

Пізнавальна здатність має власну ієрархічну градацію. На нижньому рівні розумової діяльності знаходиться здатність висувати нічим не обґрунтовану думку (doxa), більш високу евристичну позицію займають розсудливі судження (dianoia), нарешті, вищою мірою пізнавальної здатності є діяльність розуму (nous). Платон також використовує поняття ноезис – для позначення діяльності інтелектуальної інтуїції та мислення. Noesis – це термін, що вказує на оперативне мислення, що відбувається без допомоги дискурсивної здатності розуму (nous), і воно виступає як характеристика діанойї (dianoia). На думку Платона, ця форма усвідомленості самого процесу мислення репрезентує вищий рівень людського пізнання.

Розсудку, судячи з етимології, відводиться аналітична, роздільно-розподільна функція, dia– «два»,dia-noiaозначає «мислити роздільно». Розум (nous), з’єднуючи всі акти мислення, є синтетичним, універсальним «органом мислення». Платон вважав, щоdianoiaпосідає проміжне положення між «iндивідуальною думкою» (doxa) і розумом (nous). Математичному знанню Платон відводив більш низький щодо філософського знання рівень у межах раціонального мислення.

Протилежністю розсудливості й розуму у Платона виявляються «віра» й «уподібнення», що належать до сфери чуттєвого. Сфера знання поляризується, у ній протилежними є doxa (міркування) іaletheia(істина). Міркування пов’язане з речами, що чуттєво сприймаються, а розум – зі справжнім буттям розумоосяжних ідей. Міркування належить до становлення, мислення – до сутності.

Однак розум не включається автоматично, його здібності не відкриваються раптом і відразу. Його повноцінній діяльності, його «роботі» передує певний пропедевтичний рівень пізнання. Ця пропедевтика полягає в моральній поведінці й аскезі, а також у систематичному вивченні таких наук: арифметики, або «мистецтва рахування», геометрії, астрономії, музики. На цю класифікацію знання безперечно вплинула піфагорійська філософія, в основі якої знаходилася числова модель Космосу. При цьому Платон зовсім не заперечував значення результатів чуттєвого досвіду, хоч і відводив йому незначне місце. Робота з образами, що чуттєво сприймаються, – це ейкасія (eikasia), тобто сила уяви, здатність розглядати об’єкти, що чуттєво сприймаються, поза їх реальним сприйняттям, навіть не передбачаючи, що вони дійсно існують. Цей термін Платон використав для позначення людської уяви, яка сфокусована винятково на часовій видимості (явищах) або образах.

Як і Піфагор, Платон уважав, що ідеалом точного, а отже, істинного знання є математичне знання. Власне кажучи, грецьке слово «mathema» досить багатозначне та містить у собі значення: «наука», «точне знання». У платонівській гносеології визначальне значення має онтологія. Знання можливе тільки на основі пізнання ідей і становить собою реалізацію принципу дедуктивного мислення, характерного також для математичного знання.

Нарівні з математичними методами Платон використовує так званий діалектичний метод. Діалектика Платона розвивається з діалогічного способу відшукування істини, що використовувався ще Сократом. Це передбачає первинне зіткнення двох діаметрально протилежних думок і подальше відкидання менш доказової, отже, помилкової думки тощо, аж до виявлення безперечного твердження, тобто істини. Шлях пізнання від мінливої видимості до справжнього буття, тобто «наближення» до світу ідей, і є шлях діалектичного мислення. Метод діерези (dieresa), або дихотомічний метод, становить собою розділення, «розбиття» роду на види та отримання численних, усе більш точних, детальних визначень – характеристик шуканого об’єкта.

Як уже згадувалося вище, Платон вважав, що найвищими типами знання є, передусім, математичне знання і, нарешті, філософія («діалектика»), яка виявляється найбільш адекватною формою пізнання буття.

На першому рівні пізнання щодо світу речей, які проходять становлення, ми маємо справу зі сприйняттями та уявленнями, що дають несправжнє знання, тобто знання емпіричного порядку. Істинне знання можливе лише на основі процедури «пригадування» (аnamnesis), тобто того, що вже було відоме душі під час її колишнього існування (поза й до тіла), коли душа перебувала в «безпосередній близькості» до світу ідей, безпосередньо, інтелектуально споглядаючи ідеї. Саме прояснення цього «первинного» знання – мета математичної підготовки та філософії.

Органи чуття не допомагають пізнавати, але, навпаки, відволікають розум, уводять його в коло омани, чуттєвого, «помилкового знання». Відчуття, сприйняття фіксують лише потік змін. Точне й об’єктивне знання пов’язане з вічним незмінним світом ідей – воно теоретичне за своєю природою. Рівні пізнання, за Платоном, можна схематично зобразити таким чином: тому, хто передусім пізнає (філософу) необхідна тілесна й моральна аскеза; потім постійне етичне вдосконалення; заняття музикою (у математичному її аспекті, як це було у свій час у Піфагора); вивчення астрономії, геометрії, арифметики. Нічого нового ми не дізнаємося, знання – це ефективне пригадування, «анамнезис». Діалектика (власне, філософія) – це останній, завершальний рівень пізнання. Тільки такий послідовний порядок етично-епістемологічного «сходження» і може наблизити філософа до достовірно істинного знання.

У логічному плані ідеї, щодо конкретних речей, є найбільш загальними поняттями. Ідеї чисел, геометричних фігур, блага, краси й інші репрезентують класи речей. Мета істинного знання – осягнення незмінних ідей, а не одиничних речей, що постійно змінюються.

Антропологія.Філософське вчення про людину викладається найбільш ґрунтовно у творах: «Федон», «Федр», «Бенкет», «Держава», «Тімей». Воно засноване на вже відомих принципах онтології та епістемології. Тіло (soma) людини (anthropos) складається з матерії (hyle), наділене зовнішньою формою, як й інші речі. Але, на відміну від неживих речей, у людини є щось нематеріальне – душа (psyhe). Людина – деяка єдність ідеального начала (душа) і матеріального начала (тіло). Душа проста (тобто неподільна), безтілесна, нематеріальна, непросторова, вічна, саморухлива, вітальна (життєдайна). Тіло ж складається з частин (органів, тканин), матеріальне, смертне, кінцеве, локалізоване в просторі й у часі.

Душа спочатку перебуває в безпосередній близькості до світу ідей, але, відхилившись від інтелектуального споглядання, «сходить» зі своєї відповідної «орбіти», опускаючись на більш низький рівень буття. Там вона і «вселяється» в неживе тіло, і воно (завдяки численним «суєтним» бажанням) робить її невільною.

Після того, як тіло, вичерпавши свій термін існування, розпадається на елементарні частини, душа зазнає суду богів, які проводять свого роду «морально-етичне розслідування». Якщо душа мала благе, добре життя, прагнула до пізнання, то в наступному народженні боги сприяють її вселенню в інше людське тіло, і вона знову може піднятися на колишній рівень буття, пізнаючи-пригадуючи світ ідей. У тому випадку, якщо її перебування в тілі супроводилося зануренням у стихію чуттєвих задоволень або відмічене було лінивим часопроводженням, «нічогонеробленням», відверненням від знання, то після завершення свого земного життя вона отримує в подальшому земному існуванні тіло нікчемної людини або навіть яку-небудь тварину. Намагаючись простежити «логіку» індивідуальних людських доль, Платон використовує міфологему долі, dike. Для нього діке уявляється майже об’єктивним і неупередженим розподілом міри добра і зла, нагород або покарань. Платон розглядав dike як деяку гармонізуючу функцію вибору свого власного шляху за умови соціальної різноманітності. Арістотель пізніше вирізняв два аспекти діке: такий, що розподіляє, і такий, що відшкодовує, вважаючи принцип справедливості важливою основою соціальної стратифікації.

Душі розрізняються не змістовно, але якістю реалізації заданих властивостей. На думку Платона, їхні характеристики відповідають певним типам діяльності. Грецький філософ виокремлює душі: мудреців, правителів, політиків, лікарів, жреців-гадателів, поетів, ремісників, софістів, тиранів, а також душі тварин.

Хоч душа й неподільна, але в ній визначаються специфічні функції (сфери, частини). Істинна природа душі, її «осередок», її суть зосереджена в мисленні – це розум (nous, logistikon), або розумна частина душі, яка є безсмертною. Однак при поєднанні душі з тілом формуються також дві смертні частини: благородна (tymoedes) і жадаюча (epytimeticon, erotikon). Локалізація душі в тілі така: розумна частина душі перебуває в голові, благородна – у грудях, жадаюча – у нижній ділянці живота. Для спрощеного опису динаміки взаємодії й одночасно внутрішнього конфлікту частин душі Платон у діалозі «Федр» використовує метафору «колісниці». Візничий (розум) намагається приборкати вороного коня (інстинктивно-жадаюче начало) і допомогти рухатися до вірної мети білому коневі (афективно-моральному началу).

Етика й соціальна філософія. Морально-етичне й соціальне вчення Платона представлене в роботі «Держава». Соціальна філософія логічно пов’язана з принципами онтології, теорії пізнання й антропології. Вищим принципом моральності та її метою для громадян довершеної держави є доброчесність і знання. Ці якості правильно формуються тільки в тому випадку, якщо людина прагне до осягнення ідеї блага. Іншими словами, при всій своїй індивідуальності, залежності від соціально-політичного середовища, етичне та соціальне існування особистості повинно бути орієнтоване на досягнення ідеї блага. Центральною віссю доброчесного способу життя є пізнавальні практики та компетентність. Незалежно від гедоністичного принципу, моральне ставлення до людини й суспільства, що ґрунтується на аскезі (стриманості), сприяє активному пригадуванню (анамнезису) істинного образу світу, прихильності до відповідного способу життя й однозначно сприяє поступовому моральному самовдосконаленню людини й держави загалом. Один з найважливіших етичних принципів у соціальній утопії Платона –andreia. Цей термін означав хоробрість, сміливість, мужність, непохитність намірів і дій, готовність людини розумно піти на ризик заради суспільно значущого результату. Згідно з Платоном андрейа – це необхідна цінність, властива передусім воїнам ідеальної держави та життєво необхідна якість для соціального й персонального здійснення добродійної діяльності.

Реалізація етичних принципів на основі справедливості та доброчесності може вступити в конфлікт із загальноприйнятими в поданому суспільстві (полісі) етичними нормами. Тільки моральна (одночасно й «обізнана») людина, подібно Сократу, може зробити вибір між суспільною історичною мораллю і вічними цінностями, вкоріненими у світі ідей. Він, звичайно, віддасть перевагу справжній, позачасовій системі цінностей, яка ґрунтується на «благові», якщо буде неухильно дотримуватися цього шляху, навіть незважаючи на загрозу смерті.

Устрій ідеальної держави повинний відповідати антропологічним типам громадян. Залежно від домінування в людині тієї чи іншої частини душі – розумної, благородної та жадаючої, у суспільстві є дійовими три види доброчесності: мудрість (sophia), мужність (arete) та самовладання (sophrosune). Виходячи з цього, у довершеній державі формуються три соціальні класи (групи): мудреці (інтелектуали-аскети, які правлять державою); воїни-вартові (мужні захисники держави); землеробці, торговці та ремісники (творці й споживачі матеріальних благ), які відчужені від усякої політичної діяльності, володіють особистим майном, у них є сім’ї, на відміну від мудреців і воїнів.

Платон пропонував проект своєрідної «соціальної селекції». Соціальні групи повинні формуватися педагогами, які виховують усіх дітей поза сім’єю, у свого роду «інтернатах», спостерігаючи та визначаючи здібності дітей. Залежно від характеру й досягнень їх потім направляють до тієї соціальної сфери, де вони можуть виявити себе найкращим чином. Мати і батько повинні бути тільки біологічними, а виховання – суспільним. Так планувалося підірвати корупцію та близькородинні зв’язки, що перешкоджають реалізації компетентності як однієї з найвищих якостей громадян ідеальної держави. Платон навіть зробив декілька спроб реалізувати свій соціальний проект на Сицилії, але зазнав невдачі.

Тільки в довершеній державі може здійснитися морально повноцінне організоване життя, оскільки ним будуть керувати філософи, які не володіють приватною власністю, а отже, не корумповані, які не використовують родинні зв’язки. Вони встановлюють «правила гри» – створюють адміністративний порядок і морально-етичний клімат у державі відповідно до доступних тільки їм знанням ідеального зразка моральної дії.

У роботі «Держава» Платон піддав філософському аналізу шість основних історичних типів державного устрою: тиранію, демократію, олігархію, тимократію, монархію та аристократію. Він показав динаміку переходу від однієї форми правління до іншої, зазначивши, що причиною деградації державного устрою є антропологічна неповноцінність. Складність формування розумної держави полягає не тільки в «недоброчесності» громадян, але й у їх політичній наївності, коли навіть «благі наміри» можуть призвести до системних зловживань. Наприклад, така доброчесність, як тіме (time), гідність, благородство, честь – фундаментальна властивість душі воїна, може використовуватися з корисливою метою. Згідно з Платоном,тімократія – це тип державного правління, коли група людей узурпує владу, експлуатуючи суспільну повагу до благородства як такого.

Хоч жодна з держав не відповідала довершеній моделі, ідеальному зразку, виявленому Платоном, він однак уважав переважним аристократичний і монархічний типи держави.

Космологія.Питаннями космогонії та космології Платон займався для того, щоб більш широко та фундаментально обґрунтувати своє вчення. Як і теорія знання, антропологія, етика та вчення про державу, космогонія й космологія послідовно вбудовуються в базисну онтологічну схему. У своєму пізньому діалозі «Тімей» Платон розвертає систему світобудови, яка загалом не суперечить давньогрецьким уявленням про будову космосу. Спочатку Деміург (Творець) створює Світову Душу. Потім уся речовина розділяється Деміургом на чотири першоелементи (стихії): землю, воду, повітря, вогонь. З цих першоелементів були створені потім речі й органічні істоти, включаючи людину. Щось подібне ми зустрічаємо в Емпедокла, а пізніше – у Арістотеля.

Світова Душа посідає місце між світом ейдосів (ідей) та одиничними речами матеріального світу. Вона безтілесна, саморухома та містить у собі відношення математичного порядку (міру, числові відношення різного роду). Душа тотожна піфагорійському принципу гармонії як джерелу всесвіту, що все упорядковує.

Структура космосу Платона загалом відповідає астрономічним уявленням його часу. Космос сферичний, тобто подібний до кулі та єдиний. У його центральній частині знаходиться Земля, оточена прозорими сферами, що постійно обертаються, до яких прикріплені планети й зірки. Відповідно до числа планет є сім сфер (сьома – зоряна). Світовий рік у Платона дорівнює 10000 земних років, після його завершення відбувається світовий потоп і всесвітня пожежа, виникає хаос. Потім знову світ повертається до початкового космічного порядку. Таке уявлення про циклічність космосу загалом відповідає архаїчним космогонічним і космологічним сюжетам міфопоетичної епохи.

Античний платонізм. Стародавня Академія

УченняПлатона про ідеї (онтологія), його теорія пізнання та космологія не тільки в античній, але й у середньовічній філософії на багато століть стали еталоном філософствування. Надалі це дозволило сформувати такінапрями, якплатонізмінеоплатонізм. Космологія «Тімея» стала основою християнської космології в різних варіантах «Шестодніва» («шість днів творення» з біблійної книги «Буття»). І сьогодні філософія Платона актуальна, а не є «архівними»зібраннямитекстів.

Стародавня Академія. Школа самого Платона, Академіяотрималасвою назву за місцем свого знаходження (священний гай зі святилищем міфічного героя Академа, тут згодом і був похований великий філософ). Там жезнаходивсяігімнасій. За переказом Академ вказавбратам Діоскурам місце, де була схована їхня сестра Олена, викрадена Тесеєм. Тут у 385 р. до н.е. Платоном і була заснованаСтародавня Академія, пізнішез’явиласяСередня Академія, і, нарешті, Нова Академія, що була закрита едиктомімператора Юстиніана в 529 р. н.е.

Таким чином, платонівська школа проіснувала більше дев’яти століть – час безпрецедентно довгий для існування безпрерервної класичної інтелектуальної традиції. Спочатку академія була науковим співтовариством. Там збиралися не тільки філософи, але й математики, астрономи, фізіологи. З ім’ям самого Платонапов’язуютьдевіз, накреслений над входом до академії: «Той, хто не знає геометрії,такі неувійдесюди».Післясмерті Платона школою стали керувати найбільш авторитетні філософи, якихназивали«схолархами» («школоначальниками», відгрецьк. «schola» – школа і «аrche» –початок).

Першим схолархомшколи був племінник ПлатонаСпевсіпп, який став головою школи відразупіслясмерті великого філософа в 348–347 рр. до н.е. Спевсіпп надавав емпіричному,досвідномузнанню набагато більшого значення,ніжПлатон.Крімтого, Спевсіпп першоосновою, замість ідей, вважав математичні числа,повністювідділяючиїх від речей. Впливпіфагореїзмуна його філософію позначився набагато сильніше, ніж це було в Платона.

У 339 р. до н.е. схолархомстаєКсенократ зХалкедона, найбільш значущий дляСтародавня Академії філософ. Саме Ксенократупершевирізнив три основоположнічастинифілософської системи:діалектику (логіку),фізикуй етику. Використовуючи як основу піфагорійську систему, він вважав, що в основі всьогознаходитьсяєдине (монада), прирівнюючи його дорозумуабо Зевса, якомуспівпідпорядкованідіади, далі йдутьідеї, що становлять собою математичні числа, наступною виникаєСвітова Душа. Ця онтологічна схема буде використана пізнішенеоплатоніками, які опрацюють її більш детально й системно.

Очевидно, що варіації платонівськоїонтології та космології були привабливі для інтерпретацій і коментарів його послідовників. Надаліплатонізмзближується зарістотелізмомі в діяльності Академії все більше місцезаймаютькоментаторськайкомпіляторськаробота.

Арістотель

Арістотель (384–322 рр. до н.е.) – великий грецький філософ, учень Платона, який працював в Академії разом зі своїм вчителем. У 343–342 рр. до н.е. він був вихователем 13 -річного Олександра Македонського. Згодом заснував так звану перипатетичну школу, або Лікей (лат.liceum– «ліцей»).

Склад творів Арістотеля й досі є предметом дискусій істориків філософії, оскільки, крім ранніх творів, написаних у формі діалогу й не без впливу Платона, сам Арістотель своїх творів не видавав. Головним чином його творами є зібрані разом конспекти його лекцій, відредаговані частково ним самим.

Основний корпус його творів був зібраний і переписаний біля 60 р. до н.е. Андроніком Родосським. За одними відомостями (Герміпп), Арістотелю належить 400 книг, за іншими – до 1000. Сказати точно, які твори належать самому філософу, а які підроблені, не можна. Крім того, оскільки більшість роботи реконструйовані за конспектами його учнів, то часто зустрічаються повтори та протиріччя в одних і тих самих текстах. Це створює труднощі як для коментаторів, так і для античних і сучасних інтерпретацій арістотелівської філософії. Достовірно, що Арістотелю належать такі твори (логічні за своїм змістом): «Категорії», «Аналітика перша», «Аналітика друга», «Топіка», «Про софістичні спростування», «Про тлумачення».

Ці тексти протягом багатьох століть були відомі в середньовічній філософській традиції під загальною назвою «Органон», тобто «знаряддя, інструмент», оскільки, за намірами самого Арістотеля, вони повинні були служити необхідним інструментарієм пізнання. Інші твори: «Фізика», «Метеорологія», «Про небо», «Про виникнення та знищення», «Про частини тварин» – становлять собою зібрання природнонаукових робіт. Предметом їх є природа (physis) у багатьох своїх виявах.

Власне філософські роботи представлені найбільш відомим і значним твором філософа «Метафізика». По суті це зібрані разом рукописи, що залишилися після смерті Арістотеля, які належали до предмета «першої філософії».

Серед творів етичного циклу – «Велика етика», «Нікомахова етика», «Евдемова етика». Крім того, Арістотелю належать твори з політичної/соціальної філософії («Політика»), з естетики та риторики («Поетика») та ін.

Арістотель був одним з найбільш послідовних критиків платонівського вчення про ідеї. Його філософія становить собою спробу подолання протиріч філософії його вчителя. Він створює нові технічні філософські терміни, мова арістотелівської філософії стає академічною та понятійною, а не метафоричною, як у багатьох досократиків і почасти Сократа й Платона.

Образи, метафори, символи та міфи, що широко використовувалися Платоном у побудові його системи філософського знання, майже зникають з робіт Арістотеля. Етичне самовдосконалення й аскеза, такі необхідні складові платонівського ідеалізму, не входять до набору «філософських правил» Арістотеля. Він надає перевагу насамперед науковим методам.

Онтологія. Головне завдання філософії Арістотеля, як і Платона – виявити істинну та незмінну першооснову всього дійсного за допомогою раціональної методології. На відміну від Платона, Арістотель змінює не тільки філософську термінологію, але й будує оригінальну структуру онтології. Центральним поняттям платонівськой філософії, як відомо, була ідея (ейдос). У Арістотеля аналогічне місце посідають уже чотири тісно взаємопов’язані поняття, що відображають базисні характеристики буття: форма (morphe), матерія (hyle), рух (dynamis) і мета (telos). Разом вони складають стійку онтологічну систему – айтія (aitia). Розрізнення та поєднання цих чотирьох причин подано Арістотелем у «Фізиці» відповідно до чотирьох відповідей на поставлене питання щодо того, чому щось існує?

Матеріальна причина (hyle) – цете, зчогоскладається річ, формальна причина (morfe) – принцип, структура речі, діюча причина (dynamis) – це чинник, що накладає певну форму на подану матерію, цільова причина (telos) – результативна складова речі. Наприклад, матеріальною причиною цього стільця є дерево, з якого він зроблений; формальною причиною буде «лекало», за яким він зроблений; діючою причиною буде тесляр, який зробив цей стілець; цільовою причиною виявляється те, що на цьому стільці можна сидіти, для чого власне він і був створений. Щодо живих істот, то Арістотель вважав, що душа містить формальну, діючу й цільову причини, а тіло є лише матеріальною причиною.

Жодна з них не може бути самодостатньою. Форма не може існувати сама по собі, як окрема від речей сутність, подібно ідеї Платона. Річ у тім, що форма – це внутрішня структура одиничних речей, тобто «частина речі». Єдиний виняток – «форма всіх форм», «першодвигун» (деяка розумна першооснова, подібна Нусу Анаксімандра, Деміургу Платона, Богу в християнській теології). Як «вища наука», арістотелевська філософія (метафізика) зосереджена на пізнанні граничних основ буття, розглядаючи три основні проблеми: відношення одиничного й загального, відношення форми та матерії, відношення руху і рухомого.

Одним з головних предметів онтології Арістотеля була сутність, «щойність» (usia, лат.essentia). За Арістотелем, вона не може бути така, що вивчається у відриві від речей і причин. Фактично сутність ототожнюється з формою й корелює з платонівським ейдосом (але без відсилання до трансцендентного).

Матерія (hyle), речовинність як така, що складається з «стихій» (вогонь, повітря, вода, земля та ефір – «п’ятий елемент»). Вона є лише пасивним началом і чистою можливістю. Тільки форма (morphe) може дати імпульс для зміни речовини й «зробити» з неї яку-небудь річ. Тому форма становить собою активне, діяльне начало. Форма речі і є дійсність цієї речі. Для Арістотеля форма не є «оболонкою» речі, йдеться передусім про незмінну внутрішню, визначальну структуру. Форма, що реалізовувала себе в цій матерії, коли мета досягнута, стає дійсністю як такою (energeia, entelechia). Хоч матерія без форми не існує, але якщо уявити собі як експеримент граничний онтологічний рівень, то це буде «перша матерія». Оскільки «перша матерія» (prote hyle) не має ніякої визначеності, то Арістотель вживає термін «необмежене» (тобто безформне).

Форма і є те, що «визначає» / «обмежує» матерію. Як уже зазначалося, на відміну від Платона, Арістотель не відділяє речі від форми, оскільки форма не тільки поняття й сутність усякої речі, але й її рушійна сила, і кінцева мета.

Ще раз уточнимо вчення про чотири причини, або «начала» (arche tes usias). Першим началом є матерія, або «те, з чого», чиста можливість. Другим началом є форма, «щойність» або «сутність». Третім началом є рух – рушійне або «твірне» начало. Рух є переходом можливості в дійсність, потенційності в актуальність. Причому рушійне начало може бути завжди тільки актуальним началом, тобто формою. Рухоме – потенційне начало, тобто речовина, матерія. Четверте начало – кінцева причина, мета, «те, заради чого». Однак три останніх начала в певному відношенні по суті збігаються (наприклад, при розгляді співвідношення тіла й душі). Іноді ж ці три начала збігаються і фактично. Фундаментальноютанезмінною є радикальна відмінність матеріального й формального начала.

Якщо розглядати космос у його цілісності, то щодо всіх окремих речей першоначалом будуть у сукупності: форма, рух, мета. Усі онтологічні «силові лінії» арістотелівської метафізики сходяться в гіпотетичному центрі (або розходяться від нього) – «першодвигуні». Арістотель іменує це активне начало «формою всіх форм». Це Деміург – Розум, що сам себе мислить, вічний і незмінний, який дає першопоштовх усім процесам і подіям (ще раз нагадаємо про Розум – Нус Анаксагора).

Теорія пізнання та логіка. Арістотель є творцем силогістики, або основ логіки в сучасному значенні цього слова, формальної логіки. Однак логіка не є незалежною від філософії дисципліною. Вона становить собою попередній рівень усякого наукового пізнання. Сам Арістотель називав логіку аналітикою, тобто керівництвом до дослідження. Він розробляв її як наукову методологію попереднього дослідження. Арістотель вигадав дуже складний, точний та ефективний пізнавальний апарат, створений для класифікації та систематизації раціональних форм мислення. Вирізнення логіки й теорії пізнання засноване на класифікації інтелектуальних здібностей. Розумна частина душі (epistemonikon) володіє теоретичною спрямованістю, її мета – знання першопричин. Розсудлива частина (logistikon) «розраховує» й «калькулює», її завдання – створити умову для «роботи» правильних форм мислення (формально-логічних висловлювань).

На відміну від Платона, який заперечував значущість органів чуття, Арістотель вважав, що почуття самі по собі нас не обманюють. Завдання дослідника – створювати загальні поняття на основі одиничних спостережень, «сходячи» від рівня сприйняття до рівня знання. До логічних засобів, за допомогою яких думка просувається від менш виразного до більш точного знання, належать: поняття, судження, умовиводи, докази. Завдання будь-якого доказу – забезпечити правильне виведення умовного з його основ, що й є знанням у власному розумінні. Основним принципом правильного мислення Арістотель вважав положення суперечності: «Неможливо, щоб одне й те ж разом було й не було властиве одному й тому ж, і в одному й тому ж значенні». Ця теза очевидна з простого прикладу: двері в один і той же момент часу не можуть бути і відкриті, і закриті. Інакше кажучи, одночасно мислити двері як відкриті та закриті неможливо в межах раціонального дискурсу.

Крім дедуктивного методу, на який спирався Платон, Арістотель широко використовував індукцію для того, щоб підтверджувати загальні положення через їх емпіричну данність.

Велике значення для світової історії філософії та історії раціонального мислення має твір «Категорії». Будь-яке поняття повинно підходити під основні роди висловлювання, або «категорії». Категорії є найбільш загальними, фундаментальними поняттями, вище яких немає інших понять. Вони використовуються як родові поняття. Арістотель аналізує десять категорій: сутність (грецьк. usia, лат. «substantia»), якість, кількість, відношення, місце, час, положення, стан, дія та страждання. У середньовічній філософії вчення про категорії Арістотеля трансформувалося у вчення про «універсалії» (universalia– «загальний»).

Фізика. У той час, як «перша філософія» досліджує першооснови сущого, яке є незмінним й нетілесним, фізика (наука, що досліджує природу (physis)) вивчає світ речей, що чуттєво сприймаються, знаходяться в постійному русі (зміні). Для Арістотеля рух суть зміна взагалі, становлення, перехід з «можливості» в «дійсність». Розрізняють рух чотирьох типів: сутнісний («субстанційний», виникнення та знищення), якісний (перехід однієї речовини в іншу), кількісний (збільшення та зменшення), просторовий (зміна місця). Три останні – це власне «фізичний» рух (kinesis). Усі чотири типи підводяться під поняття «зміни взагалі» (metabole).

Арістотель вважає, що поза космосом немає ані простору, ані часу, тому пустий простір, «порожнечу» (як у атомістів) не можна уявити. Тільки круговий рух не має ані початку, ані часу, він одиничний і безперервний.

Природа не є конгломератом механічно взаємопов’язаних частин, вона доцільна, тобто телеологічна (telos– мета).Так, мета є результатом розвитку можливого стану матерії та перетворенням її в дійсність за допомогою формування речовини. Арістотель стверджує, що природа «нічого не здійснює без мети».

Антропологія.Арістотель виходить з принципу єдності формальної та матеріальної причин щодо всього органічного життя. Важливу роль у людському житті відіграють рушійна та цільова причини. Де вище рівень соціалізації, там принцип доцільності у сфері органічного життя виявляється найбільш очевидним чином. Річ у тім, що як форма для будь-якої органічної істоти виступає «душа» (psyche), при тому, що «матеріальним» джерелом людини є тіло (soma). Арістотель виокремлює в душі три фундаментальні частини: «рослинну душу» (поживна або вегетативна душа), «тваринну душу» (душа, що відчуває) та «розумну душу». Відповідним чином душа рослин виключно «рослинна»; душа тварин, крім рослинної, має і «відчуттєву» складову; нарешті, в душі людини всі три види душі співіснують, становлячи собою єдине ціле, де домінує розумне начало (розумна душа).

Рослини обмежені вегетативно-функціональною формою існування, тобто в них є в наявності тільки функції живлення та розмноження. У тварин до «рослинних» функцій додається здатність відчуття та руху. Людина ж, «підносячись» над рослинами та тваринами, володіє, крім вегетативних та афективних здібностей, ще й найбільш цінною функцією – розумовою, якою Арістотель назвав nоus, тобто розум. І зовні, і внутрішньо людина – найбільш доцільно організована істота. Душевне життя людини повинно бути досить суворо організоване й становити собою передумову формування пізнання на основі вищої здатності – розуму.

Щодо знання як здатності, душа поділяється на дві протилежні частини: «розумну частину» та «нерозумну частину». У свою чергу, як уже вказувалося, розумна частина (nous) поділяється на «науково-теоретичну», спрямовану на знання першопричин (epistemonikon) і розсудливу, «що розраховує», «що калькулює» (logistikon).

Нерозумна частина поділяється на афективну, інстинктивну, властиву як тварині, так і людині (orexis), та поживну (threptikon), або, інакше, «рослинну» частину душі (phytikon), властиву всім живим істотам, що відповідає за засвоєння їжі та рост тіла.

Ієрархія пізнавальних здібностей людини така: сприйняття (aisthesis); загальне відчуття (estheterion koinon), що вбирає всі чуттєві враження; уява (phantasia); спогад (mneme); свідомий акт спогаду (anamnesis). Усім цим складним ансамблем керує розум (nous), у якому вирізняються два аспекти: діяльний розум (nous poietikos) і пасивний розум (nous pathetikos).

Розум, у світлі майбутньої християнської антропології, можна було б іменувати «інтелектом» (лат. intellectus), «духом» (лат.spiritus), тобто розглядати його як деяке «споглядальне», «теоретичне» начало, зі здатністю до трансцендування. Він складає необхідну єдність з «душею» (лат.anima), емоційним началом, направляючи на доповнюючи її. Саме nous здійснює епістемічне, діаноетичне пізнання вищого порядку, відмінне від простого міркування (doksa), що є не знанням, а швидше припущенням. «Докса» може, звичайно, дати знання, але це буде знання чого-небудь одиничного, в іншому це знання носить випадковий і ймовірнісний характер.

Крім того, діяльний, активний розум (nous poietikos) – це єдина частина душі, яка є безсмертною і відділяється після смерті від тіла. Душа людини – результат повної здійснюваності поданої форми в даному тілі, тобто «ентелехія», відповідає розгортанню й завершенню «роботи» формальної та цільової причини.

Етика. Центральними поняттями морально-етичного вчення Арістотеля є «щастя» (eudemonia) та «доброчесність» (arete). Усі бажання проміжкові щодо головного бажання – щастя (блаженства). Щастя людини полягає в досконалості його діяльності, а саме – розумової діяльності. Відсутність щастя зумовлена бідністю, хворобами, низьким соціальним статусом, відсутністю розвитку владних функцій. Ознаками щастя, крім усього іншого, є: зрілість, здоров'я, багатство, досить високе соціальне становище.

Відповідна своєму завданню розумна діяльність є доброчесністю. Таким чином, виявляється, що щастя – це доброчесність. Відповідно до двох видів розумової діяльності (теоретичної та практичної) є і два види доброчесності – теоретична (sophia) й практична (phronesis). Фронезис – це розважливість, розсудливість, практична мудрість (практична філософія). Стійка розсудливість у повсякденному житті протилежна споглядальній теоретичній діяльності (мудрості). Згідно з Арістотелем це розумна здатність знаходити й реалізувати належні життєві цілі. Це застосування здорової розсудливості щодо умов людського існування, на протилежність трансцендуючому теоретичному дослідженню, метою якого є отримання мудрості (sophia) через знання «перших причин». Фронезис – життєво необхідний компонент здійснення морального вибору. У середньовічній культурі це поняття перекладалося якprudentia.

Для Арістотеля теоретична доброчесність становить набагато більшу цінність, ніж практична. Уся доброчесність може стати такою лише при наявності розсудливості й мегалопсюхії. Термін megalopsychiaАрістотель використовує для позначення величі й благородства душі, як однієї з вищих чеснот і моральних цінностей. Усупереч Платону, який шукав благо в ідеальному світі ейдосів, Арістотель обмежує сферу блага «практично досяжним благом» (prakton agathon). Вищим щастям Арістотель вважає «споглядальне життя» (bios theoreticos). У латинській середньовічній традиції ми можемо знайти це зіставлення – як «vita activa» (латинське висловлювання – «діяльне життя») і «vita contemplativa» (латинське висловлювання – «споглядальне життя, засноване на цілеспрямованості»). Арістотель вказував на перевагу теоретичної (філософської діяльності) щодо інших форм діяльності – практичної і фізичної діяльності.

Принцип «арете» як доброчесності посідає середнє положення між двома протилежностями, сходячи до давнішої моральної максими «нічого надмірного» (принцип «золотої середини»). Арістотель увів до етики принцип «метріопатії», тобто необхідності дотримання рівноваги між крайнощами. «Самовладання» знаходиться між свавіллям розгнузданості та індиферентною тупістю; «мужність» є «золота середина» між нерозсудливою хоробрістю та боягузтвом. Однією з вищих моральних цінностей в етиці Арістотеля вважалася μεγαλοψυχια (megalopsychia), що можна перекласти як велич і благородство душі.

Соціальна й політична філософія. Теорія соціальної та політичної філософії Арістотеля безпосередньо пов’язана з його антропологією. Він визначає людину як «політичну («полісну», соціально-державну) тварину» (dzoon politikon, пізніше в латинському варіанті – homo politicus). У «Політиці» Арістотель стверджує, що «людина за своєю природою є «істотою соціально-політичною». Пригадаємо, що софіст Протагор уперше дав визначення людини як «міри всіх речей» (лат.homo mensura), а Платон визначав людину як «двоноге без пір’я».

Найбільш довершеним суспільством, в організаційному сенсі, є держава. Головною функцією держави є виховання доброчесності (arete) в кожного громадянина. Розглядаючи генезис сучасної йому держави, Арістотель указує на початкове існування сімей та общин (komai). Коли общини об’єднуються, то утворюється міська община, тобто власне місто (polis). Але достовірно справедлива держава не повинна підкорювати свої частини, абсолютно підпорядковуючи собі сім’ї та групи громадян. Водночас Арістотель стає «адвокатом» інституту рабства, доводячи, що існують такі люди, які спочатку схильні до важкої фізичної праці (це варвари, протиставлені повноправним громадянам, еллінам). Тільки осмислені, цілеспрямовані дії людини можуть бути добродійними, а отже, корисними як для неї, так і для держави. Праксис (praxis) – це доцільна практична діяльність, що здійснює активність, реальний вчинок. За своїм значенням поняттяpraxisпротилежне поняттюpoiesis(поезис як творча діяльність). На думку Арістотеля, практичні дії є об’єктом морального судження й оцінки, і вони з’являються внаслідок добре продуманого вибору.

Держава (politia) налічує декілька основних форм. Арістотель, разом з Платоном, намагається класифікувати їх за формальною ознакою, за кількістю правителів. Він визначає три прийнятні форми (монархія, аристократія, політія) і три неприйнятні (демократія, олігархія, тиранія). Найкращою формою Арістотель уважає аристократичну державу, коли влада належить небагатьом найгіднішим і найблагороднішим громадянам. Тільки ця форма правління здатна виховати (paideia) в громадянах справжню доброчесність (arete). Однак, будучи реалістом і дотримуючись свого улюбленого принципу «золотої середини», філософ вважає, що цілком досяжний і прийнятний деякий «змішаний» державний устрій, який поєднує в собі риси олігархії (влада багатих і гідних) і демократії (влада вільних, але незаможних громадян). Це така державна форма, де домінує середній клас.

Естетика. У трактаті «Поетика» викладається естетичне вчення Арістотеля. На відміну від Платона, який уважав естетичну творчість іноді небезпечною або навіть шкідливою, лише зрідка вселену згори, Арістотель розглядає художню творчість узагалі та поезію зокрема як позитивну людську діяльність. Естетична діяльність завжди креативна. Тому центральне місце серед естетичних понять посідає поесис (poiesis). У Арістотеля це термін для позначення такого роду творчості, яка має певну мету (telos), на відміну від нетелеологічної діяльності (praxis). Найвища міра поезіса досягається завдяки вправності (techne) та майстерності (компетенції та професіоналізму).

Філософ подає систематику поетичних жанрів (епос, трагедія, комедія), визначення поетичної норми, практичні рекомендації поетам-початківцям. У цьому тексті Арістотель розробляє вчення про мімесис і катарсис.

Згідно з думкою грецького філософа, услід за Демокрітом, мімесис (mimesis), тобто «наслідування», імітація, загалом за своєю природою, складає сутнісний принцип естетичної діяльності, оскільки здатність наслідування властива навіть тваринам, а не тільки людям. Чим більш точним і майстерним виявляється мімесис, тим більшої уваги й поваги заслуговує художній твір. На відміну від Платона, Арістотель уважав допустимим, якщо мімесис застосовувався й до огидних речей і явищ. Майже через дві тисячі років після смерті Арістотеля вчення про мімесис знову стало популярним в галузі мистецтвознавства й естетики епохи класицизму (XVII – XVIII ст.).

Учення про катарсис (katarsis), «очищення», особливе естетичне переживання, викладене філософом у втраченій частині «Поетики», згадується в «Політиці» й коментаторській традиції арістотелізму. Достовірно те, що катарсис – це очищення від афектів у ході сприйняття трагічних творів. Мабуть, Арістотель, син лікаря й сам знавець лікарського мистецтва, проводив аналогію з медичними «очищеннями» хворого організму, що було неодмінним елементом лікування. Надалі катарсису приписувався естетико-терапевтичний ефект не тільки в античній культурі, але й у культурі Ренесансу й культурі класицизму, а також у психології XX століття.

Перипатетики

Арістотельєфундаторомодногознайбільш впливовихнапряміву європейській філософії –арістотелізму, щоіснуєдосі якнеотомізмінеосхоластика. Наслідуючи приклади Платона, він створив науковеспівтовариствозісвоїх учнів і послідовників, учених і філософів – Лікей або Перипатос. Згідно зоднієюзверсій назва «перипатетики» походить від грецького слова «peripateo» – прогулююся. Але, певно, більш достовірна думка, де за етимологічну основу беруть грецьке слово «peripatos» – «крита галерея» (місце, де відбувалися збори школи).

Арістотелівськашкола була організована за зразкомплатонівськоїАкадемії, перебувала одночасно філософською школою, товариством однодумців і корпоративним науковимспівтовариством.НаступникомАрістотеля та першимсхолархомшколи бувТеофраст (370–286 рр. до н.е.). Він створив безліч текстів не тільки філософського, але й природнонауковогохарактеру. На жаль, до нас дійшла лише незначначастинайоготворів. Він досить ортодоксально дотримувався основнихположеньметафізики та фізики свого вчителя. Трактат Теофраста з ботаніки користувався успіхомувсіх викладачів цієї дисципліни аж до кінця середніхвіків.

Другим схолархомпісляТеофраста бувЕвдем Родосський (III–II ст.), наступними були Арістоксен Тарентський, СтратонзЛампсака, ЛіконзТроади.Однимз видатнихперіпатетиківпершого періоду школи бувДеметрій Фалерський (360–280 рр. до н.е.) – учень Теофраста,одинзфундаторівзнаменитоїОлександрійської бібліотеки та Музейона. Він перенісафінськутрадицію академічної освіти й наукових досліджень в елліністичнукультуру. Олександрія, що стала згодом найбільш значним культурним та інтелектуальним осередком усієїсередземноморськоїцивілізації, багато чим зобов’язанаафінськійшколі філософії (академічній іперипатетичнійтрадиціям).

Подальший розвиток перипатетичноїшколи був пов’язаний з діяльністюАндроніка Родосського. Він став головою школи наприкінці I ст. до н.е., видав найбільшповнезібрання творів Арістотеля. Як відомо, книги, вірніше, рукописи, в античну епоху були записані на пергаменті (спеціально оброблених шматках телячої шкіри). Оскільки рукописи, з яких Андронік робив копії (переписував їх), пролежали довгі роки в сирому приміщенні й частково зіпсувалися (іноді й титульні аркуші), то й назви деякихарістотелівськихробітзмінилися. Рукопису під назвою «Метафізика»уАрістотеля не було. Такназвавпереписаний текст Андронік, оскількитвір, щойшовпо порядкупісляроботипід назвою «Фізика», втратив назву (або не мав її). Такз’явивсязнаковий для світової філософії термін «метафізика»,ta meta ta physika (буквально, у перекладі з грецької, «текст, наступний після роботи під назвою «Фізика»). До цього моментуперипатетикикористувалися в основномудекількомапопулярними текстами з ученнямфундаторашколи.

Найбільш відомими представниками перипатетичноїшколи другого періоду можнавважатиАпеллікона, Тіранніона, Арістона, БоетазСидона, Ксенарха, Арія Дідіма.

З IVст. н.е. намічається занепадперипатетизму, активнопродовжуєтьсялишекоментаторськатрадиція.Перипатетикипротягом більше, ніж 600 років, продовжували філософські й природнонаукові дослідження, ґрунтуючись на ідеях,тематизаціїта методах Арістотеля. Була здійснена величезна науковароботазізбору, систематизації та класифікації знань усіх галузей знання, що існували на той час, передусім філософії, «природних наук» і «соціогуманітарного» знання.

Питання для контролю:

1. Яку роль відіграв Сократ у формуванні афінської школи філософії?

2. Як еволюціонували погляди Платона щодо «ідей»?

3. Які особливості теорії пізнання Платона?

4. Яким є вчення Платона про душу?

5. Які соціально-філософські уявлення Платона?

6. Яка роль і значення платонівської академії у розвитку традиції європейського платонізму?

7. Що таке «перша філософія» за Арістотелем?

8. Яке співвідношення між теоретичною філософією та практичною філософією у Арістотеля?

9. Якою є онтологія Арістотеля, зокрема вчення про «чотири причини»?

10. Які особливості логічного вчення Арістотеля?

11. У чому специфіка вчення Арістотеля про душу?

12. Які соціально-політичні погляди Арістотеля?

13. Які етичні та естетичні уявлення Арістотеля?

14. Яка специфіка античного арістотелізму і яке місце у ньому відведено перипатетичній школі?