ІСТОРІЯ РЕЛІГІЙ

ПРЕФЕКТ: КАРДИНАЛ СІЛЬВЕСТРІНІ (НАРОДИВСЯ В 1923 РОЦІ, ЄПИСКОП З 1979 РОКУ, КАРДИНАЛ З 1988 РОКУ, ПРЕФЕКТ ІЗ 1991 РОКУ) СЕКРЕТАР: АРХІЄПИСКОП МИРОСЛАВ СТЕФАН МА РУСИН IV

ЦЕРКВИ, ЩО НЕ МАЮТЬ ПАРАЛЕЛЕЙ У ПРАВОСЛАВ’Ї

До цим Церквам ставляться дві Східно католицькі Церк ви, у силу особливих історичних обставин не мають парале лей серед Східних Церков.

Маронітськая Католицька Церква

Історія ліванських маронітів сходить до кінця IV століт тя, коли навколо Св. Марона зібралася група учнів. Пізніше вони побудували на півшляху з Алеппо в Антіохію монастир. В V столітті монастир рішуче підтримувало христологічне на вчання Халкідонського Собору.

На початку VIII століття ченці разом із групою своїх по слідовників перебралися у віддалену область гірського Ліва ну, де декілька століть проіснували у відносній ізоляції. Саме в цей період вони усвідомили себе особливою Церквою й ста ли йменувати свого єпископа патріархом Антиохин і всього Сходу.

В XII столітті, коли хрестоносцями було засноване ла тинське князівство в Антіохії, мароніти ввійшли в контакт із латинської Церквою. В 1182 році мароніти формально підтве рдили свою єдність із Римом, однак більшість маронітів вва жає, що вони ніколи й не переривали спілкування з Римською Церквою.

Патріарх Ієремія I Аль Амшитті (1199—1230) став першим маронітським патріархом, що відвідав Рим, де в 1215 році він брав участь у роботі Латеранского собору. Цей візит поклав початок тісним зв’язкам з Римом і тенденції до латинізації Церкви. В XVI столітті батьківщину маронітів завоювали тур ки, і почався тривалий період панування Османської імперії.

539

Лубський В.І., Лубська М.В.

В 1736 році на горі Ліван був скликаний головний собор цієї Церкви, провівший важливі реформи. На соборі прийня ли звід канонів Маронітської Церкви, згідно яким Церква впе рше була розділена на діоцези, були встановлені правила цер ковного життя, головні з яких збереглися донині. З початку XIX століття західні держави, особливо Франція, сталі підтри мувати маронітів, що входили до складу Османської імперії. Різанина маронітів, що турки вчинили в 1860 році, викликала збройне вторгнення французів. Після Першої світової війни Ліван і Сирія потрапили під контроль Франції.

Коли в 1944 році Франція надала Лівану повну незалеж ність, вона спробувала гарантувати безпеку маронітської гро маді, ввівши конституцію, відповідно до якої президентом Лі вану повинен бути мароніт. Однак громадянська війна, що вибухнула в 1975 році в Лівані, виявила, що майбутнє громади залишається проблематичним. Кілька тисяч маронітів поки нули Ліван й оселилися на Заході.

Починаючи з 1790 року, резиденція маронітського патрі арха перебуває в Бкирки, в 25 милях від Бейрута. Нині в Цер кви 10 єпархій, 770 приходів й 7 інші юрисдикції на Близько му Сході. Маронітська Церква – сама численна у Лівані, до неї входить 37% християн й 17% населення Лівану.

Умаронітського патріархату є духовна семінарія в Газире

ієпархіальна семінарія в Карм Садде, біля Тріполі. Вище бого словські утворення можна одержати в Університеті Св. Духа в Касликі. В 1584 році в Римі був заснований Маронітський Коледж.

Маронітська літургія має западно cіpійське походження, але зазнала впливу від східно сірійської й латинської тради цій. Євхаристичний канон Церкви сходить до сірійської літургії Св. Іакова. Літургію служили спочатку по сірійськи, але після арабської навали стали використовувати арабську мову.

Постійна еміграція маронітів з Лівану привела в останні роки до появи громад у діаспорі.

540

ІСТОРІЯ РЕЛІГІЙ

МІСЦЕЗНАХОДЖЕННЯ: ЛІВАН, СИРІЯ, КІПР, БРАЗИЛІЯ, США, КАНАДА, АВСТРАЛІЯ

ГЛАВА: ПАТРІАРХ НАСРАЛЛАХ КАРДИНАЛ СФЕИР (НАРОДИ ВСЯ В 1920 РОЦІ, ОБРАНИЙ В 1986 РОЦІ, КАРДИНАЛ З 1994 РОКУ)

ТИТУЛ: МАРОНІТСЬКИЙ ПАТРІАРХ АНТІОХІЇ РЕЗИДЕНЦІЯ: БКИРКИ (ЛІВАН) ЧИСЕЛЬНІСТЬ: 3 220 000

Італо9Албанська Католицька Церква

У стародавності Південна Італія й Сицилія мали тісний зв’язок із Грецією, довгий час багато їхніх мешканців говори ли грецькою мовою. На початку християнської епохи (хоча більшість християн належало до візантійської традиції) ця об ласть виявилася в межах Римського патріархату, і почався про цес її поступової латинізації.

В VIII столітті візантійський імператор Лев III перевів цю область із юрисдикції папи під юрисдикцію Константинополь ського Патріархату, після чого тут почалося відродження віза нтійської традиції. Завоювання цих місць норманнами в XI столітті привело до поверненню в латинський патріархат. У цей час місцева візантійська Церква процвітала, їй належа ли сотні монастирів на узбережжя Південної Італії. Норманни заборонили служити візантійську службу, грецькі єпископи були замінені на латинські.

Почався процес, що привів до повного розчинення віру ючих у латинській Церкві. Кінець цьому занепаду був покла дений в XV столітті, коли сюди прибули дві більші групи ал банських емігрантів, що бігли від турків. Жителі північної час тини Албанії, християни латинського обряду, швидко зміша лися з місцевим населенням, але жителі південної, православ ної частини Албанії, залишилися вірні своїй візантійській спа дщині. Спочатку місцеві латинські єпископи зустріли це без розуміння, і хоча в XVI столітті папи підтримали візантійців (в 1595 році їм був даний свій єпископ), криза в громаді трива ла. Ситуація стала поліпшуватися лише в XVIII столітті. В 1742 році папа Бенедикт XVIII обнародував буллу Etsi

541

Лубський В.І., Лубська М.В.

Pastoralis, покликану поліпшити положення італо албанців. Булла проклала шлях більше прогресивному законодавству й визнанню рівності візантійського й латинського обрядів, що відбулося в наступному столітті.

В1732 році у Калабрії і в 1734 році в Палермо були відк риті італо албанські духовні семінарії. Вище богословські утво рення в цій Церкві можна одержати в Римі в Грецькому Ко леджі (заснований в 1577 році).

Нині в Церкві дві єпархії, що мають однаковий статус. Єпархія Лунгро (у Калабрії) була заснована в 1919 році й має 27 приходів, у її юрисдикції вся континентальна Італія. Єпар хія П’яна дел’і Альбанезі, заснована в 1937 році, поширюєть ся на всю Сицилію і має 15 приходів.

Поряд із цими єпархіями в Церкві є заснований в 1004 році в декількох милях від Рима монастир Санта маріа ді грот таферрата; це все, що залишилося від ніколи квітучої італо грецької чернечої традиції. В 1937 році монастир одержав ста тус територіального абатства, відповідно до якого його насто ятель має таку ж владу над ченцями й місцевими віруючими, як й єпископ.

Вітало албанців немає приходів в англомовному світі, але невеликі громади в цих країнах зберігають свою традицію за допомогою таких груп, як Суспільство італо албанців візан тійського обряду Богородиці Що Милує, що перебуває на ост рові Ставний, штат Нью Йорк (США).

МІСЦЕЗНАХОДЖЕННЯ: ПІВДЕННА ІТАЛІЯ, НЕВЕЛИКА ДІА СПОРА ЧИСЕЛЬНІСТЬ: 64 000

542