Лубський В.І., Лубська М.В.

алектами; демографічні – під його впливом перебуває майже 1/6 частина людства. Його виняткова релігійна відкритість дає підстави спитати: а чи не є індуїзм світовою релігією?

Справді, індуїзм разом з іудаїзмом та зороастризмом на лежить до найдавніших релігій світу, які заклали основу всіх віровчень і культових засад. Але відігравши вагому роль в історії релігії, індуїзм світовою релігією не став, оскільки з са мого початку свого існування був призначений для духовно го обслуговування одного народу – індійців. До того ж і не всього народу, бо представники касти недоторканних не мали права спілкуватися з Богом.

Індуїзм можна було б назвати світовою релігією індійсько го світу, бо світ цей немалий і йому ще, мабуть, доведеться ска зати вагоме слово в історії цивілізації на нашій планеті. Прина гідно відзначимо, що й наші прадавні українські предки – арії, що проживали в Причорноморських степах, нагадують нам про глибоку спорідненість українського та індійського народів.

Джайнізм

Деякі дослідники вважають, що джайнізм і буддизм ви никли майже одночасно, навіть висловлюють думку, що в се редині І тис. до н.е. джайнізм був поширений в Індії більше, ніж буддизм.

У VI ст. до н.е., як вважає індійський історик Н.К. Сінха, джайнізм вів конкурентну боротьбу з буддизмом і, маючи пе ревагу над ним, поширився навіть на Південну Індію. Заснов ник першої відомої династії Мар’я Чандагупта певний час спо відував джайнізм. Деякі дослідники вважають, що Будда і Ма хавіра – одна особа, а буддизм і джайнізм – різні гілки одного вчення.

Засновником джайнізму був Вардхаман Махавіра (599 – 527 рр. до н.е.). Більшість дослідників вважають Махавіру (“ве ликий герой”) цілком достовірною особою. Він належав до ва рни кшатріїв. У тридцять років став пустельником і впродовж дванадцяти років жив без одягу і без їжі, після чого став відо

202

ІСТОРІЯ РЕЛІГІЙ

мий як переможець пристрастей – нігрантх (“вільний від сві ту”). Його послідовники стали називатися нігрантхами, джай нами, звідки й походить назва нової релігії. Джайни вважають Махавіру двадцять четвертим тіртханкаром (засновником віри); першого звали Рімбаха, він жив у ранньому первісному суспільстві. У нього було одинадцять безпосередніх учнів – ганадхарів, яких джайни вважають святими.

Общину джайнів створив нібито двадцять третій тіртхан кар Паршва, який проповідував чотири істини: не вбивай ні чого живого (звідси – вегетаріанство джайнів), не кради, ігно руй мирські справи, будь правдивим. Характерним для джай нів був аскетизм.

Община джайнів складалася з монахів і мирян. Монас тирів у джайнів не було. Монахи жили поблизу міст у лісах і печерах, так щоб миряни бачили їх аскетичне життя. Ми ряни, у свою чергу, змушені були дотримуватись шлюбної вірності, обмежувати свої потреби, раз на місяць жити як монахи.

Ще за життя Махавіри джайнізм набув значного поши рення, яке не припинялося і після його смерті. У подальшому в ньому виникали все нові і нові течії. У ІІІ ст. до н.е. в джай нізмі сформувалися два напрями: светамбари (“одягнені в біле”) і дігамбари (“одягнені повітрям”), які ходили оголени ми, як колись ходив Махавіра. Дігамбари своїх святих зобра жували без одягу і без прикрас, светомбари – навпаки. Перші заперечували канон, затверджений у ІІІ ст. до н.е. в місті Пата ліпутрі, другі – визнавали. Перші вважали, що Махавіра не був одружений і завжди був цнотливий, другі – що був одруже ний, а став цнотливим аскетом у 30 років. Ці та інші розбіж ності привели до утворення величезної кількості сект, груп і підгруп джайністів, які існують і досі. Вони активно спілку ються і підтримують один одного в складному вирі релігійних ворогів. Джайнізм поширений головним чином серед місько го населення, тієї її частини, яка займалася лихварством і тор гівлею (джайни давно відмовилися від землеробства, щоб при

203

Лубський В.І., Лубська М.В.

обробці грунту не шкодити живому), тому релігійна згуртова ність джайнів має і суто практичне застосування.

Общини джайнів очолюють ачар’ї – глави общин. У сере дині общин існує поділ на групи, підгрупи тощо. Багато з них мають окремі храми, каплиці, релігійні школи. Кожна група має своїх аскетів. Демократичність груп проявляється в тому, що за порушення релігійних правил, винного, навіть якщо це ас кет чи ачар’я, виключають з общини. Вступ до групи вільний, без кастових обмежень.

У джайністів є ряд спільних з буддизмом віроповчальних положень. Це – віра в переродження душі, вчення про карму, те, що добрі справи врятують людину від подальших поро джень і віра в обов’язковість періодичних появ пророків і бо гів, які будуть зміцнювати релігію і підсилювати її вплив.

Основою джайнізму є вчення про джіви (живі істоти), для яких є буття недовершене і буття довершене. Недовершене буття джіви – це поєднання душі з тілом, яке, оповиваючи душу, прирікає її на страждання. Різні ступені поєднання ду ховного з тілесним утворюють усю ієрархію живих істот, на вершині якої – люди і боги. Ще вище богів – джіви, вільні від тіла, від матеріального. Перехід від нижчих ланок ієрархії до вищих відбувається відповідно з аскетичними заслугами об’є днаних душі і тіла, коли знищується тілесний елемент. Можна і проминути якусь ланку, але через тіло людини перехід обо в’язковий. Тут виявляється стан джіви в особі тіртханкари, їх було в історії Всесвіту лише 24, засновник теперішнього вчен ня джайнізму джайнізмуарахіра – останній з них.

Джайни заперечують авторитет Вед, жертвоприношення тварин, концепцію створення світу богами. Вони вважали, що весь світ одухотворений, все має свою душу і тому потребує дбайливого ставлення до себе. Важливим положенням соці ального характеру у джайнів є заперечення варн – усі люди рівні, потрібно берегти людське життя.

Людині джайни приділяли особливу увагу. Вона є вміс тилищем божественного. Бог є єдиним, найвищим, найблаго

204

ІСТОРІЯ РЕЛІГІЙ

роднішим і найповнішим виразом сил, які є в душі людини. Душа може бути врятована за допомогою трьох цінностей: ві рної віри, вірного знання і вірної поведінки. Джайнізм високо цінує аскетизм в усіх його проявах, він усіляко заохочує пус тельництво.

Поважання людської особи знайшло вираз у гуманному ставленні до жінки. Джайністи допускають жінок до чернецт ва, дозволяють їм читати священні книги і брати участь у мо литовних зборах.

У джайнів, на відміну від брахманізму, набагато прості ший культ. На молитовних зборах вони читають священні те ксти, нескладні ритуали проводять оголеними. Предметами обожнення є статуї тіртханкарів. У дігамбарів – це зображен ня голих чоловіків, у светамбарів – статуї, вкриті тканинами, оздобленими коштовним камінням. Віруючі приносять їм у жертву квіти, плоди, солодощі, рис. Щодня жрець обливає ста тую молоком чи особливою ароматичною водою.

Джайнізм не вийшов за межі Індії, хоч він і програв зма гання буддизмові. В Індії налічується кілька мільйонів джай нів. Єдиної джайністської церкви немає через численні куль тові розбіжності, але внутрішньоджайністські зв’язки досить ефективні. На основі джайнізму виросла своєрідна культура із специфічним джайністським мистецтвом, літературою та архітектурою.

Сикхізм

Сикхізм виник наприкінці XV – початку XVI ст. на північ ному заході Індії в районі П’ятиріччя (“пандж аб” – “п’ять річок”

– п’ять великих приток Інду). Сикхізм склався на ґрунті індуїз му, об’єднавши міські торговельно ремісничі верстви: він син тезував у собі ряд як індуїстських, так і мусульманських (особ ливо властивих суфізму) положень. Фундатором сикхізму вва жається гуру Нанак (1469–1539), послідовники якого стали називати себе сикхами – учнями. Після смерті Нанака його вчен ня проповідували ще дев’ять гуру, останнім з яких був Говінд

205

Лубський В.І., Лубська М.В.

(1675–1708). Усі вони вважаються десятьма втіленнями одно го й того ж гуру, який проповідував єдине вчення.

Сикхізм – монотеїстична релігія. Індуїстські боги Брах ма, Вішну, Шива та мусульманський Аллах – усі вони злива ються в єдиному Божестві, у якого немає власного імені. На нак звертається до нього, використовуючи як індуїстські, так і мусульманські імена: Харі (цей вішнуїтський термін зустріча ється найчастіше ), Гопал, Рам, Парамешвар, Аллах, Сахіб і т.д.

Бог визначається поняттями “ніргун” (позбавлений яко стей) і “сагун” (наділений якостями). Головний його стан – ніргун: це абсолютна суть, позбавлена будь яких атрибутів. Але для того, щоб людина могла пізнати його, він перетворюється в сагуна (що ніяк не пов’язано з набуттям антропоморфного вигляду, він завжди невидимий і виявляється через свої діян ня) – ту свою іпостась, до якої звертається людина у спілку ванні з Усевишнім у стані медитації, в співі гімнів.

У вченні сикхізму Бог втілює в собі Творця, Охоронця і Руйнівника (якості, властиві Брахмі, Вішну та Шиві), він все могутній і все знає; створений ним світ мінливий і не вічний, а Бог вічний, він існує в минулому, теперішньому та майбут ньому сам по собі; він не має початку, існує поза часом, “нена роджений”, “безсмертний”. Він поза метою перероджень, поза смертю, і тому у нього немає видимих (мінливих і недовговіч них) перетворень – аватар (подібних аватарам богів індуїстсь кого пантеону), він не має видимої форми, його неможливо описати, він перевершує можливості інтелекту, непізнаваний. Водночас він – Сат (Реальність, Істина, Правда).

Збагнути Бога та з’єднатися з ним можливо для кожної людини, що прямує шляхом любові, віри, відданості йому і ро змірковує про його діяння. Служіння Богу ніяким чином не вказує на відхід від мирських справ, відлюдництво чи аске тизм, а навпаки, передбачає активне життя, сповнене працею, виконання дхарми (обов’язків) господаря. Неухильне дотри мання цих принципів повинне привести, зрештою, до перери вання ланцюга перевтілень і до злиття з божеством. Кожен може спілкуватися з Богом прямо, без посередників.

206