Лубський В.І., Лубська М.В.

щодо вищих цінностей, тимчасом як мотив своїх дій вона майже завжди пов’язувала лише з нагальною ситуацією:

Щодо вищих цінностей і основ нашого життя ми насправді нічого не знаємо, а діяти будемо за обставинами.

Вказати на зв’язок цієї релігії із можливістю світової катаст рофи довелося ще одному німцю— Едуарду Гартману (1842— 1906), який вважав глобальне самознищення єдиним виходом із ситуації безглуздості існування. У своїй нігілістичній пропо віді він виходить зі спростування для традиційної основної маси населення Європи теїстичних уявлень: панівний у світі Бог не завжди дотримує договору з людиною, тому над світом панує не розумна особистість, а позбавлена розумних основ сліпа воля – цілком непояснена, невідома всемогутня сила, що змушує лю дей не тільки жити, а й любити життя. Водночас не варто забува ти, що сам по собі нігілізм заперечує не саме життя, а лише мо жливість надання йому сенсу, відмінного від споконвічних жит тєвих потреб. Нігілістична картина світу своїм обов’язковим мо ментом мусить мати незрозумілість, ірраціональність буття: не правомірно було б приписувати нігілістам уявлення про безду шний фатум, злого Бога і т.п., властиві іншим віровченням. Ці уявлення все таки дають людині можливість вибрати певний життєвий шлях, тимчасом як нігілізм заперечує обгрунтованість такого вибору, вважаючи будь який “життєвий шлях” штучним, надуманим. Нігілізм має витрачати енергію лише на задоволен ня природних, таких, що виникають спонтанно, потреб.

Фаталізм

Це одне із найдавніших життєвих уявлень, елементи якого присутні в різних релігійних системах. В широкому розумінні фаталізм – це відмова від вільної активності, спрямованої на ке рування своїм життям і творче перетворення наявних обставин, пасивне покладання на зовнішній плин подій. Так, у ряді напря мів юдаїзму, християнства й ісламу стверджується, що людина має відмовитися від спеціальних зусиль для власного порятун ку, цілком поклавшись на безроздільну владу Бога. Водночас

708

ІСТОРІЯ РЕЛІГІЙ

фаталізм може виступати як самостійне вчення, засноване на вірі в непереборну силу безособової долі, тобто незалежно від людини, природного плину речей. Таке розуміння було розви нуте давньоримськими мислителями, що розробляли уявлення про фатум. Узагальнення цих уявлень можна знайти в трактаті Марка Тулія Цицерона ( 106–43 рр. до Р.Х.) “Про дивинації”, побудованому у формі бесіди між братом автора Квінтою, який захищає можливість різними методами дізнатися про волю бо гів, і самим Цицероном, котрий хоча й сам був авгуром, тобто жерцем, що знається на процедурі такого дізнавання – дивинації, відхиляє і висміює всі її види. Є підстави припускати, що антич ний фаталізм був тільки одним із етапів у тривалій історії фата лізму, що сягає своїми джерелами давніших часів і має послідов ників у наші дні серед багатьох людей, які не в змозі системати зовано викласти свою життєву позицію, як це робили філософи.

Фаталізм грунтується на безпосередньому і повсякденно му спостереженні, доступному для будь якої людини: світ є си льнішим за людину, тому людина підпорядковується панівним у світі силам. Інше найпростіше узагальнення повсякденного досвіду показує, що існує два види таких сил – сила невідворот ності причинно наслідкових зв’язків і сила природних стихій. Велике число світових стихій може бути витлумачене людиною порізному, внаслідок чого виникає трансформація порядку сти хій – від безладної гри через протиборство доброчинних і шкід ливих стихій до панування однієї верховної стихії. Стихійність, як і чиста причинність, визначається на противагу справед ливості (етичній причинності): відповідно до останньої ті самі людські зусилля завжди спричиняються до тих самих наслідків для людини, що їх зініціювали; відповідно до першого такий зв’я зок необов’язковий, оскільки наслідки людських зусиль можуть коригуватися іншими причинами, незалежними від самої лю дини. Чиста причинність – це порядок взаємодії світових сил, що характеризується універсальністю, суворістю і невідворотні стю. Людина не обирає свою долю, що цілком визначається фа тальним порядком причинності або хаосом стихій. Ця обстави

709

Лубський В.І., Лубська М.В.

на не залишає місця для свободи розпорядження життям. У ро зпорядженні людини немає таких сил, щоб вона була спромож ною змінювати щось у незалежному від неї природному ході вза ємодії світових сил. Отже, її життя цілком визначається зовніш німи силами, і тому людина не в змозі самостійно ні змінити, ні припинити своє життя. Людина, таким чином, виявляє свою життєву активність якраз настільки, наскільки вона змушена це робити під тиском обставин, і не більше того. Відтак віровчення фаталізму зводиться до формули: людське життя визначається панівним у світі законом причинності або світових стихій.

Соціалізм

Соціалізм – це не тільки політичний напрям, що домагаєть ся встановлення якомога більш повної соціальної справедли вості, але широкий комплекс секулярних віросповідань, що вклю чає в себе низку напрямів (реформізм, комунізм, анархізм тощо). Загальним для всіх цих напрямів є визнання бездушності, не людськості наявного світового порядку, заснованого на владі природних стихій або закону байдужої до людини причинності, а також пов’язана з цим визнанням вимога переробити світ – зробити його більш людяним і справедливим. Першим, хто спро бував надати соціалізму чіткого релігійного забарвлення, став французький мислитель Клод Анрі Сен Симон (1760–1825), який пов’язував історичні етапи з пануванням певних форм ре лігії і вважав основними етапами прогресу перехід від первісно го ідолопоклонства до політеїзму і заснованого на ньому рабст ва, а потім зміну політеїзму монотеїзмом християнської релігії, що призвело до встановлення феодального ладу. З XV ст., згідно з Сен Симоном, настала нова, критична епоха, обумовлена нау ковим мисленням і його носіями – світськими вченими і підп риємцями індустріалами. В останньому творі Сен Симона “Нове християнство” йдеться про те, що завдяки новій релігії, основне гасло якої – “усі люди – брати”, до матеріальних стиму лів “промислової системи” додаються моральні, що виходять із самої панівної над людьми сили – релігійного веління. Коротко

710

ІСТОРІЯ РЕЛІГІЙ

часне відродження суто релігійного обрамлення соціалістичної ідеї відбулося на початку XX ст. у формі богобудівництва (А. Луначарський, В. Базаров, М. Горький), що розвивалось у середовищі російської соціал демократії, найбільш радикальна частина якої одержала можливість реалізувати свої задуми засо бами державної влади. Відповідно до загальних для всіх соціалі стичних вчень положень, у цьому житті людині доводиться біль ше витрачати сил, ніж відпочивати, більше страждати, ніж насо лоджуватися. Приємного людина одержує набагато менше, аніж неприємного, оскільки, щоб досягти його, мало одного прагнен ня – потрібна ще витрата багатьох сил, але і витрати сил недоста тньо, якщо не поталанить. Прагнення людини до приємного без межне, можливості ж його досягнення обмежені. Тому приєм ного людині завжди не вистачає через відносну рідкісність цьо го предмета загальних устремлінь і ненаситності природи. І не має значення, чи гідна людина володіти приємним і скільки ви трачає вона заради цього своїх сил, вона все одно залишається обділеною приємним. Отже, людина має прагнути так змінити стан речей, щоб, по перше, кожному діставалася якась частка наявного у світі приємного, а по друге, щоб приємне розподіля лося кожному відповідно до його гідності. Таким чином, людина має прагнути встановити у світі справедливу винагороду за ко жне людське зусилля. Таким чином, у соціалістичному вченні місія людини протиставляється його долі. Соціалістичні погля ди сягають найглибшої давнини. Різноманітні варіанти соціалі стичних напрямів і вчень, очевидно, відомі майже всім регіонам землі.

Сфера кінцевої соціалістичної надії обмежується безпосе реднім і повсякденним досвідом. У зв’язку з цим уявлення про потойбічне вважаються цілком закономірним перекручуванням світосприймання, що веде людей від їхніх інтересів на користь таких самих інтересів інших людей. Отже, людина може прагну ти тільки того, що доступно її власному досвідові або досвідові, що заслуговує на довіру його та інших людей. Міра активності, що визначається соціалізмом – одна з найбільших в історії вчень

711

Лубський В.І., Лубська М.В.

про сенс життя: важко собі уявити те, на що потрібно буде витра тити більше зусиль, ніж на зміну світу Ідеал соціалізму – Дон Кіхот, що віддає усі свої зусилля на те, щоб відновлювати спра ведливість скрізь, де він бачить протилежне. Неможливість однієї людини установити світову справедливість є умовою вимоги, щоб зусилля соціалістів були поєднані й організовані.

Держава – найбільш ефективний апарат концентрації люд ських зусиль. Питання тільки в тому, на що будуть спрямовані ці зусилля. Соціалізм вимагає, щоб сила несправедливої держави була цілком переборена або спрямована на встановлення спра ведливості. Щоб завжди точно здійснювати справедливу вина городу, соціалістична держава має знати про своїх громадян все. Тому каральні й слідчі органи, необхідні кожній державі, у соці алістичній державі мають стати знаряддям установлення спра ведливості.

Кожна держава потребує тісних взаємин з тією або іншою організацією релігійного характеру. Це пов’язано передусім з тим, що підтримка державного життя вимагає від людей величезних зусиль і жертв, тимчасом як його цілі широким масам населення зрозумілі далеко не завжди.

Отже, держава не може існувати без “своєї релігії”, а відпо відні конфесіональні об’єднання, у свою чергу, ніколи не відмов ляться від підтримки держави. Таким чином, стосунки будь якої держави з громадами послідовників різноманітних віровчень, що складають підвладне їй населення, завжди грунтуються на обранні одного з цих віровчень як державного, у результаті чого всі інші мають відійти на другий план. Якщо ж останні внаслідок якихось причин чинять опір або не бажають розлучатися зі сво єю головною роллю, держава під тиском нової головної ідеології змушена вживати найжорсткіших заходів, спрямованих проти опірних віросповідань.

Ця схема була реалізована і в нашій історії XX ст. До почат ку того століття православ’я, що уже 900 років було державною релігією, через ряд об’єктивних і суб’єктивних чинників не мог ло досить ефективно виконувати роль ідеології, що мобілізує

712

ІСТОРІЯ РЕЛІГІЙ

сили народу для цілей державного розвитку. У зв’язку з цим великій імперській державі необхідна була нова релігія, яка б на дихнула величезні маси населення на небувалий сплеск зусиль, санкціонувала би прорив у індустріальний розвиток і глобальне піднесення влади на світовій арені. І такою релігією став кому нізм. Держава, створена більшовиками, у цьому відношенні була “релігійною” державою, де багато традицій і ритуалів, ідеалів і досягнень були освячені комунізмом, обраним державою своїм ідеологічним підґрунтям. І треба зазначити, що саме завдяки Ра дянській державі була збережена багатонаціональна імперія, що відстала в технологічному плані Росія ціною величезних жертв зробила небачений в історії індустріальний стрибок, що країна, яка пережила величезні потрясіння, протягом XX ст. відігравала роль одного з двох співвладарів світу.

На підставі цього зовсім не є дивним те, що радянська соціалістична держава боролася з інакодумством або при наймні намагалася поставити його під жорсткий контроль. Представники всіх інших віросповідань можуть розгляда тися соціалістами тільки як союзники або супротивники в справі побудови соціалізму. Проте з огляду на те, що ця спра ва потребує максимальної мобілізації всіх сил суспільства і що справедливість стосується всіх, очевидно, що, з погляду соціаліста, всі люди в остаточному підсумку мають стати со ціалістами.

Поразка соціалістичної революції не може так розчарувати соціаліста, як крах його надій, коли перемога здається вже зо всім близькою. Саме вдалість соціалістичного перевороту є кон трольною ситуацією для соціалізму. Якщо влада захоплена, тре ба правильно скористатися нею, щоб установити справедливість. Якщо справедливість установлена, її уже не треба встановлюва ти. Тому, якщо ви хочете залишатися соціалістом, ви мусите про довжувати боротися за справедливість, незважаючи на те, що перемога вже досягнута. Таким чином, виникає парадокс Сталі на: загострення класової боротьби в міру наближення остаточ ної перемоги соціалізму.

713