ІСТОРІЯ РЕЛІГІЙ

ковському патріархату (УПЦ МП) та Української православ ної церкви Київського патріархату (УПЦ КП), утвореної в 1992 р. на об’єднавчому соборі.

Українська греко9католицька церква

Ідея відновлення християнської єдності не покидала окре мих представників як католицизму, так і православ’я з часу церковного розколу в 1054 р.

В Україні подібні спроби робилися ще в ХІІІ ст., а двома століттями пізніше, після Флорентійського собору (1439), ця ідея була близька до її втілення. Головною перешкодою були взаємна підозріливість і недовіра. Представники православ’я передусім побоювалися бути підпорядкованими римській курії (сукупність установ, що правлять католицькою церквою). І небезпідставно, адже методи, одним з яких була унія – об’єд нання церкви католицької та православної шляхом церковно го союзу, реалізовувались нерідко там, де Римові не вдавалося утвердитися через пряме окатоличення населення.

Перші спроби проникнення латинського обряду на Русь припадають на часи князювання Володимира. Існуючі тоді два християнських центри – грецький (візантійський), очолюва ний Вселенським патріархом у Константинополі, і римський на чолі з Папою Римським намагалися через віросповідання наблизити до себе багату і сильну Київську державу. Щоправ да, спроби римських місіонерів проникнути на Русь ще до офі ційного запровадження християнства виявилися марними. Німецький імператор Оттон І, який намагався підпорядкува ти собі слов’янські країни, послав у Київ монаха Адальберта з титулом “єпископа руського”, але княгиня Ольга не прийняла його, і він змушений був рятуватися втечею. Латинський об ряд на Русі був маловідомий і ментально чужіший. Попри те, окремі представники католицького духовенства вважають, що Русь хрестили римські місіонери, і саме тому багато руських єпископів прагнули до унії. Але цього погляду не поділяють навіть представники греко католицького духовенства.

459

Лубський В.І., Лубська М.В.

У988 р., після того як князь Володимир прийняв хри стиянство і готував хрещення Русі, Папа Римський під приво дом передачі князеві мощей з Риму знову направив послів з дорученням схилити його до латинського обряду. Однак пос лам і цього разу не вдалося виконати свою місію. Після поділу церков у 1054 р. один із головних учасників цього процесу ка рдинал Гумберт одразу ж виїхав з Константинополя до Києва, щоб навернути князівський двір до католицизму, але марно.

У1204 р. Папа Інокентій III через своїх послів запропо нував галицько волинському князеві Роману Мстиславо вичу прийняти католицтво, обіцяючи за допомогою “меча Пе трового” затвердити князя королем усієї Русі. Князь відхи лив пропозицію, але після його смерті Галич захопив угорсь кий король Андрій II, який почав насаджувати католицьку віру. Андрій II, вимагаючи королівську корону Галичини для свого п’ятирічного сина, запевняв, що цього прагнуть вель можі та народ підкореної ним країни, які начебто бажають поєднатися з Римською церквою. Однак навіть греко като лицькі історики називають цю унію “історичною ефемери дою”, укладеною лише з політичних мотивів. Коли у 1219 р. біля стін Галича з’явився князь Мстислав, до нього потягну лося змучене знущаннями населення. Із загарбниками втек ло багато бояр угрофілів і владика Артемій, а унія втратила усіх своїх прихильників.

Папа Інокентій IV з метою поширення католицизму на Русі намагався використати Тевтонський орден. Згідно з до говором між цим орденом та Швецією, укладеним під опікою римської курії, обидві сторони одночасно розв’язали війну проти Північно Західної Русі. Але після того, як князь Олек сандр Невський розгромив шведів на Неві у 1240 р., а 1242 р. в Льодовому побоїщі завдав поразки тевтонсько литовським хрестоносцям, Інокентій IV налагодив з Руссю мирні відноси ни і прислав у 1248 р. своїх легатів (послів) до О. Невського з пропозицією підкоритися Римській церкві. Князь рішуче від мовив і припинив відносини з папським престолом.

460

ІСТОРІЯ РЕЛІГІЙ

Уцей час по Русі котилася руйнівна хвиля монголо та тарської навали. Монголо татарська загроза змусила Інокен тія IV внести питання про захист від загарбників у порядок денний Ліонського собору Римської церкви, скликаного 24 липня 1245 р. За кілька тижнів до його початку Папа послав

вОрду посольство на чолі з досвідченим дипломатом Джованні Паоло дель Карпіні, який мав передати ханові пропозицію при йняти католицьку віру та встановити мирні відносини з като лицькими державами Західної Європи. Перед тим посли мали зустрітися з князями і представниками церковної ієрархії Русі й переконати їх у необхідності єднання з Римською церквою. У лютому 1246 р. галицький князь Данило Романович вів перего вори з Інокентієм IV про організацію хрестового походу проти монголо татар разом з європейськими державами за умови під порядкування місцевих єпархій Римові.

Складне становище Галицько Волинської Русі, на яку з одного боку тиснули татари, а з іншого – польсько угорські феодали, схилило Данила до прийняття пропозиції Папи Рим ського про спільні дії. Інокентій IV буллою від 27 серпня 1247 р. проголосив єднання галицьких князів з римською цер квою, але Данило, переконавшись у намірах Папи, припинив відносини з римською курією. Приблизно у 1254 р. Папа вдру ге пропонує Данилові королівську корону, обіцяючи органі зувати хрестовий похід проти монголо татар. Данило корону вався в Дорогичині (на Західному Бузі) в 1254 р., але, зневіри вшися, знову розірвав відносини з папою.

Керуючись політичними мотивами, візантійський ім ператор і римські первосвященики уклали Ліонську (1274 р.) і Флорентійську (1439 р.) унії. Однак на Русь вони не були по ширені.

Упершій половині XV ст. зав’язалася вперта боротьба між Москвою і Литвою за митрополичий центр на Русі. Після смерті митрополита Фотія (1432 р.) митрополитом Київським і всієї Русі було обрано рязанського єпископа Іону. А литовсь кий князь Свидригайло послав у Константинополь свого кан

461

Лубський В.І., Лубська М.В.

дидата на Руську митрополію – смоленського єпископа Гера сима, якого в 1433 р. було затверджено митрополитом, але тіль ки Литви. Коли Іона прибув у 1436 р. до Константинополя на утвердження, йому відмовили, повідомивши, що митрополи том усієї Русі вже поставлено грека Ісидора – активного при хильника унії. Іоні пообіцяли митрополію після нього.

Константинополь віддав перевагу Ісидору, розраховуючи на допомогу Папи у боротьбі з турецькими завойовниками. Рим вимагав за це вступити до унії з ним і визнати верховенс тво римського первосвященика. Візантійський імператор Іоанн Палеолог і церковні ієрархи погодилися на унію, а на догоду Римові готові були втягнути до неї і Русь.

У квітні 1437 р. Ісидор прибув до Москви, де його зустріли не дуже прихильно. Пробувши там до чотирьох місяців, почав збиратися на Флорентійський собор, який мав вирішити пи тання про унію Константинополя з Римом. Із собору, який проголосив унію (1439 р.), Ісидор їхав до Москви як кардинал і “легат від ребра апостольського в землях лівонських, литов ських і руських”, тобто як фактичний намісник Папи Римсь кого в руських князівствах. Коли Ісидор у березні 1441 р., від правляючи літургію, оголосив акти Флорентійського собору, то викликав гнів великого князя, духовенства й віруючих. Його було тавровано як зрадника православ’я та ув’язнено. Собор єпископів 1441 р. визнав підпис Ісидора під актом унії недійсним, осудив його як єретика і позбавив сану. Він був останньою особою грецького походження на чолі Руської цер кви. Саме Флорентійський собор став однією з основних при чин, через які Руська церква почала добиватися автокефалії.

Унія, як відомо, не врятувала Візантію від катастрофи. У 1453 р. турки пограбували Константинополь. Невдовзі Конс тантинополь відмовився від унії. Проте Рим не відмовився від своїх планів. Коли Московське князівство, що вело затяжну Лівонську війну, опинилося під загрозою нашестя шведів з півночі, військ поляків – із заходу, турків і ногайців – з півдня, Іван IV (Грозний) звернувся по допомогу до римської курії. У

462

ІСТОРІЯ РЕЛІГІЙ

відповідь папа Григорій XIII пропонує царю підкоритися “на міснику Бога на землі” та прийняти умови Флорентійського собору. Але ця пропозиція була відхилена.

Політичний та економічний занепад України в XIV ст. супроводився ще одним неприємним для неї чинником: зрос танням могутності сусідніх держав – Литви, Польщі, Московії, які виношували свої експансіоністські плани щодо українсь ких земель. У цей період Литва взяла під свою владу кілька дрібних князівств Лівобережжя, зайняла Київ, згодом – По ділля, частину Волині. Польща захопила Галичину й частину Волині. Проникнення їх в Україну супроводилося збройни ми протистояннями між ними. Але в 1385 р., відчуваючи за грозу Тевтонського ордену, Литва і Польща уклали Кревську унію – політичний союз двох держав, скріплений одружен ням литовського князя Ягайла з польською королевою Ядві гою. Галичина, як і значна частина території Південно Захід ної Русі, опинилася в межах єдиної Польсько Литовської дер жави. Польська шляхта, яка переселялася на схід, витісняла литовців і українців від управління державою.

Розпочався процес окатоличення та полонізації. Позиції православ’я ослабилися, оскільки після нашестя монголо та тар резиденцію митрополита було перенесено до Володими ра на Клязьмі, а згодом до Москви.

Політичний союз Польщі та Литви зміцнів після Городель ської унії 1413 р., за якою литовське боярство і шляхта були урівнені в правах і привілеях з польською шляхтою. З цього часу кожен литовсько руський князь мав визнавати зверхність польського короля. На державні посади претендували тільки римо католики. У Галичині почався наступ на “схизматів” – відступників, розкольників (так католики називали правос лавних). Православна церква зазнає нищівних ударів, її ста новище ускладнюється тим, що в Польщі відпала потреба оглядатися на Константинопольського патріарха.

У 1568 р. до Польщі для зміцнення католицької віри було направлено велику армію єзуїтів – членів католицького чер

463

Лубський В.І., Лубська М.В.

нечого ордену, які невдовзі стали домінувати в релігійному та державному житті. Це було зумовлено тим, що серед польської знаті, готової “вогнем і мечем” утверджувати хрест католицької церкви “на кресах східних”, набувала поширення ідея унезале жнення від Риму. Проте єзуїти поклали край цим настроям, ство рили ефективну систему окатоличення литовського, білорусь кого та українського народів, насамперед шляхти і православ ного духовенства. Вони почали наполегливо і спішно готувати унію православної та католицької церков, яка, зберігаючи на пев ний час традиційні для народу східні звичаї та богослужбові обряди, повинна була стати засобом поступового навернення уніатів до віри, обряду й звичаїв Римської церкви.

Ця підготовка передбачала дезорганізацію та дискре дитацію православної церкви. Польсько литовська феодальна верхівка, щоб ослабити вплив православ’я на українців і біло русів, намагалася створити незалежну від Москви митропо лію з центром у Києві, сприяла призначенню на вищі духовні посади осіб, що своїми вчинками дискредитували правосла в’я. Так, у 1583 р. Київським митрополитом був Онисифор Ді вочка, який всупереч канонам православної церкви дозволив одружитися усім своїм єпископам, навіть призначав свяще никами багатоженців, що обурювало віруючих.

Унія в Речі Посполитій розглядалася Римом як компенсація втрат, завданих йому Реформацією, і помітний крок до підко рення східної православної церкви. Єзуїт Антоній Поссевін якось висловився, що, лише прилучивши Західну Русь до като лицизму, можна досягти єднання з Римом і Русі Московської.

Ідею зближення з Римом підтримували і деякі пред ставники вищого православного духовенства. У 1590 р. львів ський єпископ Гедеон Балабан, роздратований суперечками з братством, втручанням у справи збоку Константинопольсь кого патріарха, порушив питання про унію на таємній зустрічі єпископів у Белзі. Його підтримали луцький єпископ Кирило Терлецький, холмський – Дионісій Збируйський, пінський – Леонтій Пелчицький. Крім певних особистих мотивів, вони

464

ІСТОРІЯ РЕЛІГІЙ

сподівалися, що унія урівняє в політичних і соціальних пра вах як православне духовенство, так і віруючих міщан, знать.

Після кількох таємних переговорів з представниками ко ролівського двору, папським нунцієм (послом, представником) вони погодилися на унію, якщо буде збережено традиційні православну літургію, обряди, а також деякі звичаї (право свя щеників на шлюб). Натомість вони приймали верховенство Риму в усіх справах віри та догматики. Передбачалося, що новоутворена церква не входитиме до польської католицької церкви, а підпорядковуватиметься Риму. Крім того, єпископи сподівалися на деяке послаблення тиску польського короля.

Умови щодо прийняття унії єпископи обговорювали на таємних зібраннях у Сокалі, Красноставі, Кобрині, Бресті про тягом 1594–1595 рр. Так були підготовлені докладні артикули (статті) унії, що виражали згоду та умови її прийняття.

Звістку про підготовку унії православна громада сприй няла з глибоким обуренням. Різко виступив проти неї автори тетний у Галичині князь Костянтин Острозький. Назвавши єпископів “вовками в овечій шкурі”, він закликав віруючих до протесту, погрожуючи збройним повстанням. За цих обста вин Г. Балабан зрікся своїх намірів щодо унії, перейшов в опо зицію до неї. Єпископ перемишльський Михайло Копистен ський вимагав передати питання про унію на розгляд собору за участю всього духовенства, шляхетства і братств.

Однак король Сигізмунд III, побоюючись, що православні можуть зруйнувати процес підготовки унії, не погодився на скликання собору, відправивши єпископів Іпатія Потія, Ки рила Терлецького до Риму. У грудні 1595 р. вони подали про хання єпископів православної церкви в Речі Посполитій щодо унії з Римською церквою, ознайомилися й підписали Символ віри (філіокве), визнали верховну владу Папи, постанови Флорентійського та Тридентського соборів. Папською буллою уніатській церкві забезпечувалося збереження східних обря дів, право священиків на шлюб, дозвіл київським митрополи там призначати єпископів на місцях. З цього приводу навіть було викарбувано медаль: з одного боку зображено портрет

465

Лубський В.І., Лубська М.В.

Папи, з іншого – Папа на троні, що благословляє уніатського посла, який стоїть на колінах. Листами про укладення унії, да тованими 7 лютого 1596 р., Папа просив Сигізмунда III та ка толицьких ієрархів допомогти унії, а митрополиту Михайлу Рогозі велів скликати собор єпископів для такого самого спо відування віри, яке продемонстрували в Римі І. Потій та К. Терлецький.

Православні скористались дозволом короля і запро шенням митрополита на собор, добивалися, щоб він став со бором і православної церкви. Члени уніатського собору не до пускали й думки про можливість спільного собору з против никами унії. Уніатський синод у складі митрополита, п’яти єпископів і трьох архімандритів під керівництвом трьох пап ських легатів і трьох королівських послів виконав волю Папи: його учасники вчинили сповідування римо католицької віри і віддали послушенство Папі Клименту VIII та його спадкоєм цям. Акт про це з печатками був вручений папським послам, а 8 жовтня 1596 р. було видано соборну грамоту.

Постанови двох соборів – уніатського і православного, які відбувалися одночасно в Бресті 6–10 жовтня 1596 р., були по дані королю Сигізмунду III, але постанову православного со бору король проігнорував. Так православ’я в Речі Посполитій фактично опинилося поза законом. Усі права, що належали православній церкві, передавалися уніатській; для православ них кліру та мирян настали тяжкі часи.

Рішення Брестського собору спричинили розкол в укра їнському суспільстві, породили гостру суспільну полеміку (Іван Вишенський, Касіан Сакович, Стефан Зизаній), антикато лицький козацький рух під проводом Северина Наливайка, а згодом гетьмана Петра Сагайдачного. Проти унії активно ви ступили братства Львова, Перемишля, Слуцька, Мінська, Мо гильова та інших міст. Вони ще до Брестської унії були органа ми оновлення церковного устрою, але у своїх намаганнях до очищення і піднесення рівня релігійного життя і церковних ві дносин невдовзі опинилися у напружених стосунках з єписко пами. Ці стосунки загострювалися ще й тим, що константино

466

ІСТОРІЯ РЕЛІГІЙ

польські та інші патріархи займали позицію братств. Зі Львова та Вільно центр боротьби було перенесено до Києва. За підтри мки козацтва київське духовенство і міщанство неприховано ігнорувало уніатську ієрархію. Київська лавра стараннями Єли сея Плетенецького, Захарії Копистенського перетворюється на центр церковно національної діяльності. У 1615 р. засновуєть ся Київське братство, до якого вступив і козацький гетьман П. Сагайдачний з усім військом запорозьким.

Уряд Речі Посполитої тільки в 1632 р., після смерті коро ля Сигізмунда III, визнав за православними права на Київсь ку митрополію і чотири єпархії: Львівську, Луцьку, Переми шльську і Мстиславську.

За роки існування Брестської унії зміцнила свої позиції в Україні польська шляхта, посилився процес денаціоналізації української шляхти, яка, навчаючись в єзуїтських школах та колегіях, переходила в латинство, полегшуючи собі доступ до чинів і багатств. Так, сини І. Потія здобули освіту в латинсь ких школах і стали католиками.

Водночас не припинялася боротьба проти унії, чому сприя ла зростаюча роль Києва. Розіслані в травні 1648 р. відозви геть мана Богдана Хмельницького містили заклик до тих, кому “мила віра благочестива, поляками в унію обернена”, боротись проти унії, згуртовуватися “на добрих конях, зі справною зброєю невід кладно і встати мужньо і безбоязно, при всемогутній допомозі Божій проти своїх грабіжників, гнобителів і супостатів”.

Визвольна війна 1648–1654 рр. спричинила фактичний розпад уніатської церковної організації. Вона поволі віднов лювалася тільки на землях, що залишилися під польською вла дою. А отримавши, згідно з Андрусівським договором 1667 р., Правобережну Україну, крім Києва, Польща зобов’язалася не обмежувати “грецько руську” релігію. Тільки в Галичині, на Волині та Поділлі її позиції були відносно міцнішими, однак і тут унія до кінця XVII ст. не мала значного поширення. На приклад, Перемишльська єпархія перейшла до унії в 1692 р., Львівська – в 1700 р., Луцька – в 1702 р., до 1720 р. – Холмська, Полоцька, Пінська єпархії.

467

Лубський В.І., Лубська М.В.

З часом католицизм намагався глибше проникнути у сфе ру обрядовості та культу. Уніатський собор у Замості (1720 р.) скасував чимало православних обрядів, прийняв рішення про видання богослужбових книг, виправлених в уніатському дусі. Пізніше уніатські священики отримали розпорядження перей мати зовнішні риси католицьких ксьондзів.

У 1772 р. відбувся перший поділ Польщі, за яким Галичина опинилася під Австрією, що зумовило інший державний ук лад і дещо інше ставлення до католицизму та унії. Безмежну сваволю шляхти було втиснуто в жорстокі межі австрійських законів, ліквідовано значну частину польських костелів і мо настирів, а їхні землі конфісковано. На основі конфіскованих земель було створено релігійний фонд; греко католицька (так вона стала йменуватися в 1774 р.) церква здобула рівні права з римо католицькою. Уніатське духовенство одержало не тіль ки реальне право, а й щомісячну платню з релігійного фонду. Йому було відкрито реальний доступ до вищої освіти у Львові, Відні, Інсбруку та Римі. У Львові було засновано греко като лицьку семінарію, яка гарантувала студентам богословам по вне матеріальне забезпечення, що уможливлювало здобуття освіти здібною бідняцькою молоддю.

Запровадження унії спричинило пробудження націо нальної свідомості українців. Невдовзі під тиском обставин і представники греко католицького духовенства дійшли висно вку, що їхня церква повинна стати однією із сил, які б протиді яли б денаціоналізації та полонізації українського народу. Польські власті дуже скоро переконалися, що “унія їм не вигі дна”, бо не виправдовує покладених на неї надій, і почали пе реслідувати уніатів. Вони намагалися латинізувати, полонізу вати уніатські школи, але за першої нагоди ці школи знову укра їнізувалися, ставали осередками української духовності, спри яли збереженню української мови.

Наприкінці XVIII ст. греко католицька церква складалася з чотирьох єпархій: Брестської, Віденської, Полоцької та Лу цької. Керувала нею римо католицька колегія в особі спеціа льного департаменту. Членом його був протоієрей Й. Семаш

468

ІСТОРІЯ РЕЛІГІЙ

ко (згодом єпископ Литовський і Брестський), який став од ним із визначних діячів об’єднання західноукраїнських уніа тів. У березні 1838 р. він був призначений головою греко уні атської колегії. Ще в грудні 1837 р. він подав записку про необ хідність возз’єднання уніатської церкви з Руською православ ною церквою. Внаслідок його діяльності греко уніатська коле гія в 1839 р. перейшла в підпорядкування Священного сино ду, отримавши назву Білорусько Литовська. Головою її став Й. Семашко, рукоположений у сан архієпископа.

30 березня 1839 р. у синодальному храмі возз’єдналися західноукраїнські уніати з православною церквою. Таким був фінал Брестської унії в Білорусі, Литві, на Волині й Поділлі. А

в1875 р. Холмська єпархія увійшла до складу Руської правос лавної церкви. Брестська унія залишилася лише в Галичині. Тут вона поширилася наприкінці XVII – на початку XVIII ст. Згодом чернечі обителі в Галичині були облаштовані за като лицьким зразком. Галичину заполонили польські монахи, які принесли із собою католицькі звичаї й полонізацію.

Рух за очищення богослужбового обряду від латинських нашарувань розпочався на хвилі національного відродження

вГаличині в середині ХІХ ст. під впливом “Руської трійці”, революційних подій 1848 р. Але суттєвого значення він не мав. На Львівському синоді (1891 р.) були затверджені всі уніатські зміни в богослужінні, зроблена спроба всупереч усім папсь ким обіцянкам узаконити целібат уніатського духовенства.

Друга польська окупація Галичини в 1919–1939 рр. поси лила політичний та економічний тиск на українське населен ня: ліквідація шкіл, надання роботи тільки тим, хто свою мет рику про хрещення передав до костелу, тощо. Переслідувань зазнавали і представники уніатського духовенства, греко ка толицька церква.

За Ризьким договором 1921 р., Польща одержала, крім Га личини, великі простори західноукраїнських земель з правос лавним населенням – майже 4 млн осіб (1200 єпархій). За та ких обставин могло відбутися зближення греко католиків з

469

Лубський В.І., Лубська М.В.

православними як на релігійному, так і на національно визво льному ґрунті. Тому польські власті повели наступ на обидві церкви. Спершу православні Польщі були відлучені від Мос ковського патріархату наданням православній церкві статусу автокефальної, визнаного Константинопольським патріархом. Одночасно почалося руйнування православних храмів: 400 було закрито, 140 знищено.

Наступною акцією, яка повинна була блокувати мож ливий союз православних і греко католиків, була Пінська унія – щорічні зібрання єзуїтів після 1921 р., де обговорювався про цес навернення православних Західної України і Західної Бі лорусі в католицьку віру. Духовні та світські владики Польщі, врахувавши досвід Брестської унії, навіть на словах не допус кали прямої унії православної церкви з Римом, що формально поставило б греко католицьку церкву у рівне становище пе ред Римом з польським костелом. Категорично виступали вони і проти збереження східного обряду, що давало змогу гре ко католикам значною мірою зберегти свою самобутність.

Греко католицька церква перешкоджала проведенню ве ликодержавної політики польським шовіністам, а тому атаки на неї не припинялися. Засвідчують це і матеріали Львівського собору: “З акцією нищення православної церкви йшла в Польщі одночасно акція на ослаблення і нищення греко католицької церкви”. Існував навіть перелік заборонених книг, до якого було внесено понад 100 назв творів української, російської та світо вої класики, серед авторів яких були Є. Гребінка, О. Кобилянсь ка, М. Коцюбинський, Л. Мартович, Панас Мирний, Леся Укра їнка, Т. Шевченко, В. Короленко, М. Лєсков, Л. Толстой, А. Че хов та ін. Проте, незважаючи на утиски, церква сама готувала собі духовенство. Розросталася мережа українських гімназій і видавництв, тривала боротьба з полонізацією народної освіти. Було відновлено, реформовано і створено нові політичні, місіо нерські та культурно просвітницькі структури.

До 1946 р. в Західній Україні існувало 3 тис. греко като лицьких і 250 православних парафій. Але після фашистської окупації, особливо після Великої Вітчизняної війни, на Укра

470

ІСТОРІЯ РЕЛІГІЙ

їнську греко католицьку церкву посилилися нападки збоку ра дянської влади. Її звинувачували у співробітництві з фа шистами й підтримці повоєнного повстанського руху, у сто сунках з Ватиканом. Дратувало владу й те, що вона діяла пере дусім як церква національна.

Після смерті митрополита Андрея Шептицького (1944) почалися репресії, що нерідко закінчувалися засланням до Сибіру греко католицького духовенства, в тому числі й ново обраного митрополита Йосипа Сліпого, а студентів богослов ських факультетів було рекрутовано в армію.

Одночасно під впливом державних органів відомий у Га личині священик Гаврило Костельник організував групу гре ко католиків, які виступили за розрив з Римом. У березні 1946 р. у Львові було скликано синод (через відсутність на ньо му єпископів – неканонічний), який прийняв заздалегідь під готовлене рішення про скасування Брестської унії 1596 р., про розрив з Римом і “возз’єднання” греко католицької церкви з Російською православною церквою. Внаслідок цього всі гре ко католицькі парафії автоматично було оголошено правос лавними. На початку 50 х років було знищено греко католи цьку церкву на Закарпатті.

Під тиском влади багато священиків змушені були перей ти до православ’я; хто не погоджувався – опинявся в сибірсь ких казематах. Але остаточно викоренити прихильність насе лення до греко католицької віри радянській владі так і не вда лося. Чотири десятиліття греко католицька церква на захід но українських землях перебувала на нелегальному становищі, а її віруючі та духовенство сповна пізнали, чого варта тоді була конституційна свобода совісті.

Починаючи з 1987 р., рух за відновлення греко католицької церкви став організованим. Створений Комітет захисту Украї нської католицької церкви звернувся до державних органів вла ди, зарубіжних релігійних центрів, зокрема Ватикану, міжнаро дних організацій, вимагаючи визнання існуючої Української греко католицької церкви на території західних областей Укра їни. 30 листопада 1989 р. Рада в справах релігії при Раді Мініст

471

Лубський В.І., Лубська М.В.

рів УРСР зробила заяву про реєстрацію релігійних громад гре ко католиків. З квітня по липень 1991 р. Українська греко като лицька церква взагалі і окремі церковні структури були зареєс тровані як юридичні особи. Главою церкви став кардинал Ми рослав Любачівський, який до 1991 р. перебував у Римі. Після його смерті УГКЦ очолив кардинал Любомир Гузар.

Наприкінці 90 х років ХХ ст. Українська греко католиць ка церква мала 76 монастирів, 9 навчальних закладів, 11 єпис копів, 3 єпархії (Львівську, Івано Франківську і Мукачівську, крім Закарпаття), понад 3 тис. єпархій, навколо яких об’єдна но більше мільйона віруючих. Громади греко католиків діють майже в усіх областях України. Відродження греко католиць ких парафій нерідко супроводилося конфліктами з правосла вними за право використання храмів.

Відновлюється структура традиційних чернечих орденів греко католицької церкви. Серед них чоловічі ордени – васи ліани, редемптористи, студити; жіночі – василіанки, йосафат ки, св. Вікентія (бельгійки), Пресвятої Родини, сестри служе бниці. Вони покликані проводити місіонерську діяльність се ред населення. Кожен з орденів має свої особливості. Напри клад, черниці ордену св. Вікентія здебільшого працюють сест рами милосердя, нянями; йосафатки займаються релігійним вихованням дітей; черниці ордену Пресвятої Родини обслу говують хворих і людей похилого віку; редемптористи, студи ти здійснюють місіонерську діяльність та підготовку кадрів для церкви. Діють семінарії, де загалом навчається майже 600 семі наристів. Засновано видавництво, газети й журнали.

Відроджуючи довоєнні традиції соціального служіння, греко католицька церква відновила у Львові діяльність На родної лікарні ім. Андрея Шептицького, яку митрополит за снував у 1903 р., взяла на себе утримання новоствореного у Львові греко католицького ліцею, де навчається 240 учнів.

Важливу роль у житті Української греко католицької це ркви відіграв синод єпископів УГКЦ, що відбувся в травні 1992 р. – перший після багатьох десятиріч, під час якого єпис

472

ІСТОРІЯ РЕЛІГІЙ

копи з України та зарубіжних громад виробили план діяль ності церкви в нових умовах.

Головною рисою релігійного життя в Україні на межі ІІ і

ІІІ тисячоліть є стрімке зростання різноманітних конфесій і ку льтів. Кількість їх сягає 100. Загальна чисельність релігійних гро мад в усіх конфесіях зросла з 10,8 тис. у 1991 р. до 19 тис. у 1998 р.

Між православними церквами триває змагання за лі дерство, віруючих, майно. На початку ХХІ ст. УПЦ МП мала понад 6 тис. громад, УПЦ КП – понад 1750, УАПЦ – понад 600.

Українці й надалі залишаються поліконфесійним народом. Активні намагання багатьох їх представників до створення єдиної національної церкви поки що успіху не принесли. З великими труднощами утверджується на українських теренах християнський плюралізм. Багато в чому перешкоджають йому ідеологізація церковного життя, надмірне зближення церкви й політики, різноманітні зовнішні впливи. І надалі складною залишається проблема екуменізації (об’єднання) українських християнських церков. Усе це певною мірою простежувалося під час візиту у 2001 р. до Києва і Львова Папи Римського Іоан на Павла ІІ

Запитання і завдання для закріплення знань

1.Проаналізуйте спільні та відмінні риси античної та укра їнської міфології.

2.Які політичні, духовні чинники сприяли запроваджен ню християнства на Русі? Чому, на вашу думку, Русь була хре щена за східним християнським обрядом?

3.Наведіть аргументи на користь того, що Володимир, дбаючи про християнізацію Русі, мав намір утвердити його слов’янський варіант.

4.Чому, на вашу думку, Київ утратив у певний момент статус центру Руської православної церкви?

5.Анафема Іванові Мазепі є актом справедливої оцінки його політичної діяльності чи наруги над цінностями українсь кого народу?

473

Лубський В.І., Лубська М.В.

6.Чим було зумовлено те, що активний спротив греко като лицькій церкві на українських землях з часом переріс у не менш активну підтримку її значною кількістю населення України?

7.На чому базуються аргументи за і проти утворення в Україні єдиної помісної православної церкви? На перехрес тях яких політичних інтересів перебуває ця проблема? Яка ваша думка з цього приводу?

Теми рефератів

1.Особливості української міфології.

2.Роль християнізації Русі в прилученні її до європейсь ких цінностей і традицій.

3.Особливості становлення православної церкви в Україні.

4.Історичний досвід і перспективи автокефалії українсь кої церкви.

5.Проблеми християнського екуменізму в Україні.

Література

Балагушкин М.Н. Православие в наши дни. – М., 1990. Булгаков С. Православие. – М., 1991.

Власов В.Г. Двухтысячелетие христианства и его распрос транение на Руси. – М., 1992.

Дмитриев Д.В. Православие и реформация. – М., 1990. Протоирей Зноско Боровецкий М. Православие. Римо

католичество. Протестантизм. Сектанство. – М., 1998. Начала православия. – М., 1991.

Православие. Словарь. – М., 1989.

Скурат К.В. История поместных православных церквей. – 1, 2 т. – М., 1994.

Старообрядчество. Опыт энциклопедического словаря. – М., 1996.

Субботин Ю.К. Православные таинства. – М., 1990. Шлеман А. Исторический путь православия. – М., 1990. Яннарс Х. Вера церквей. Введение в православное бого

словие. – М., 1992.

474