Лубський В.І., Лубська М.В.
Принцип правового забезпечення свободи совісті. Має загальнофілософський, теологічний, етичний, естетичний, політологічний і правознавчий аспекти, передбачає за люди ною право сповідувати певну релігію чи не сповідувати жод ної, відправляти чи не відправляти релігійні культи і відповід но організовувати наукові дослідження цих явищ і процесів.
Аналізуючи будь яку форму релігії, релігієзнавство ви користовує:
1)загальнофілософські та соціально філософські кате горії: буття, свідомість, пізнання, відображення, символ, істи на, омана, фантазія, суспільство, матеріальне і духовне вироб ництво, культура, відчуження;
2)загальнонаукові терміни: структура, система, функція, закон, роль та ін.;
3)конкретні наукові терміни: епоха, право, ілюзія, віра, почуття, настрій, страждання, спілкування, мова, життя, смерть;
4)спеціальні релігієзнавчі терміни: релігія, теологія, релі гійний культ, церква, конфесія, храм, молитва, теїзм, деїзм, пан теїзм, атеїзм, скептицизм. Особливе місце посідають терміни: Бог, ангел, пекло, рай, привид, карма тощо, які в науці мають інше значення, ніж в релігії;
5)терміни, які відображають процеси трансформації ре лігії: сакралізація, секуляризація, розвиток і еволюція релігії, церквоутворення, сектоутворення, детеологізація, модерніза ція, деміфологізація.
Структура релігії
Релігія є складним соціально історичним явищем, усі еле менти її структури – релігійні погляди, уявлення, почуття, інту їція, обряди, свята, ритуальні церемонії, моральні та канонічні приписи, культові споруди, релігійні організації, навчальні за клади, служителі культу – перебувають у тісній єдності та вза ємозалежностях.
Проблема структури релігії має кілька аспектів. Перший із них пов’язаний з релігійною свідомістю – особливістю пог
42
ІСТОРІЯ РЕЛІГІЙ
лядів, уявлень, почуттів та переживань віруючих; другий – з культовою діяльністю; третій – з релігійними організаціями.
Релігійна свідомість. Охоплюючи міфи, концепції, ідеї, теорії, уявлення про надприродне, догмати, зміст священних книг, легенд, молитв тощо, вона становить концептуальний аспект релігії.
Релігійна свідомість – ставлення віруючих до світу, ви' ражене в системі поглядів, почуттів, смисл яких становить віра в надприродне.
Суттєвими ознаками релігійної свідомості є образність, символічність, інтимність, утаємниченість, поєднання ілю зорного та реалістичного.
Найважливішими аспектами релігійної свідомості є:
•релігійні погляди, які виявляються через розуміння тлу мачення світу, існують у формі уявлень, понять, суджень. Го ловною рисою їх є віра в надприродне;
•релігійні почуття, що виражають емоційне ставлення до світу і його явищ, є індикатором щирості релігійних віру вань. Особливих релігійних почуттів немає, це звичайні людські почуття, зосереджені в релігійній сфері. Вони бува
ють позитивними (любов, благоговіння, радість) і негативни ми (страх, розгубленість, розпач);
• релігійний смисл, який, стосуючись сенсу буття, життя і смерті, добра і зла тощо, охоплює взаємозв’язки людини і світу.
Сутність релігії найхарактерніше виявляється у сфері ре лігійної свідомості, якій властива наявність віри. Будь яка віра має свій предмет. Людина не просто вірить, а вірить у щось. Це “щось” не може бути предметом віри незалежно від його усві домлення. Не можна вірити в об’єкт як такий. Вірити можна тільки в певні уявлення про цей об’єкт (що він існує і наділе ний певними властивостями).
Віра – стан релігійної свідомості, що виявляється в бездо' казовому визнанні істинності релігійного вчення, існування над' природних сил, абсолюту.
Віруючі люди визнають віру дарованим Богом фено меном, що має надприродну сутність.
43
Лубський В.І., Лубська М.В.
Предметом віри є гіпотетичні уявлення, образи, поняття, теорії, надприродне. Релігійна людина вірує у винятковість надприродних істот або сил, не застосовуючи до них критеріїв вірогідності. Але не всі гіпотези є предметом віри.
Зміст віри зумовлює символічний аспект релігійної сві домості. Як складова акту вольового вибору, віра відображає стверджувальну силу духу, допомагає людині в мобілізації її духовних, моральних, фізичних сил. З вірою пов’язаний і ді алогічний аспект релігійної свідомості, оскільки людина пос тійно перебуває в мисленому спілкуванні з об’єктом своєї віри.
Віра в надприродне є суттєвою ознакою будь якої релігії. Для представників богословсько теологічної думки монотеїс тичних релігій – це віра в єдиного Бога. А поширена в ранніх формах релігії віра в духів, богів, дияволів та інші потойбічні сили, на їх думку, є лише підготовчою стадією до істинної віри в Бога.
Віру в надприродне, в можливість установлення з ним певного зв’язку визнає й чимало світських релігієзнавців. Та кий підхід до релігії зветься преформізмом.
Преформізм (від лат. preformo – утворюю заздалегідь) – учення, яке стверджує, що всі вищі форми, яких досягають яви' ща в процесі свого розвитку, зароджуються і черпають енергію у нижчих формах.
Деякі вчені тлумачать релігійну віру здебільшого як інте лектуальний феномен, акцентуючи на змістовому характері релігійних уявлень. На їх погляд, релігія є переважно міфоло гічною системою, а формування релігійної свідомості почина ється із зародження релігійних уявлень, які постають у чуттє во зорових образах, їх джерелом є природа, суспільство, лю дина. На основі цих образів формуються розумові конструкції: поняття, судження, висновки.
Розходження у поглядах релігієзнавців починаються з тлумачення джерела цих почуттів (любов, страх). Богословсь ко теологічна думка в релігієзнавстві пов’язує ці почуття з надприродним джерелом, “із зустріччю віруючого з божест
44
ІСТОРІЯ РЕЛІГІЙ
вом, священним”. Представники психології релігії вважають, що питання про природне та надприродне джерело релігій них переживань не підлягає науковим методам пізнання. При хильники атеїстичної течії стверджують, що людські почуття можуть стати релігійними, якщо вони спрямовані на фантас тичні істоти, зв’язки та відношення.
Проблема пріоритету раціональних та емоційних аспек тів релігійної свідомості набуває актуальності при розгляді взаємодії різноманітних її рівнів. На концептуальному рівні релігійна свідомість існує у формі віровчення, зміст якого роз кривається та обґрунтовується у спеціальній галузі релігійних знань – богослов’ї (теології).
Богослов’я (теологія) – система обґрунтування і захисту релігійних учень про Бога, сукупність доказів істинності догма' тики конкретної релігії, релігійної моралі, правил і норм життя духовенства та віруючих.
До його складу належать теоретичні та практичні дисци пліни – апологетика, догматика, пастирське богослов’я та ін.
Апологетика (від грец. аpologetikos — те, що захищає) – розділ богослов’я, що виправдовує та захищає певну релігійну систему, її догмати за допомогою апелювання до розуму.
На перших порах існування релігійної системи апо логетика покликана захищати її у переважно несприятливо му середовищі. Пізніше, коли релігійна система здобуває ви знання, вона зосереджується в основному на протидії єресі, іншим релігіям, будь якій критиці.
Догматика (від грец. dogmatos – думка, вчення) – віро' вчення релігійної конфесії, що визнаються як установлені Бо' гом, вічні, незмінні істини.
Релігійні догмати визнаються як абсолютні, недосяжні для критики істини. Будь які спроби взяти їх під сумнів засуджу ються як єресь, піддаються анафемі (від грец. anathema – про' кляття) від імені Бога.
Пастирське богослов’я – розділ православного і католи' цького богослов’я, що обґрунтовує боговстановленість пастир' ського богослужіння, його необхідність у справі спасіння.
45
Лубський В.І., Лубська М.В.
Воно формує основні вимоги до священиків у церкві та поза нею, правила призначення їх на посади, посвячення їх у сан (хіротонія) та ін.
Завданням теології є формування релігійних уявлень, інтерпретація основних положень віровчення згідно з інтере сами церкви, боротьба з єрессю.
Представники богословськотеологічної думки визнача ють безумовним пріоритет догматичного аспекту релігійної свідомості. А прихильники наукового релігієзнавства вва жають його вторинним.
Наявність у людській свідомості релігійних ідей, уявлень та почуттів ще не є свідченням існування релігії. Адже над природні істоти можуть фігурувати у творах мистецтва як ху дожні образи, людина може знати релігійне вчення і не бути віруючою. Релігія сприймає надприродне як справді існуюче, віруючий прагне встановити з ним зв’язок як з реальним об’є ктом. Як і всі явища духовного життя, релігія є результатом психічної діяльності людини – розуму, почуття, волі. Складо вими цієї діяльності є уявлення, світорозуміння, світовідчут тя, ставлення до світу.
Релігійний культ. Наявність його відрізняє релігію від інших форм суспільної свідомості. Зумовлений релігійний культ релігійними уявленнями віруючих, догматами віри і спрямований на задоволення їхніх потреб. Специфіка його виявляється не в особливих предметах, об’єктах вірування, а в тому, що релігійні уявлення, образи, належачи до культової системи, набувають у ній символічного змісту.
Релігійний культ (від лат. cultus – догляд, поклоніння) – ре' алізація віри у предметах, символах, діях індивідів, груп віруючих.
Предметом культової діяльності є різні об’єкти (матері альні предмети, тварини, ліси, гори, Сонце, Місяць), сили (духи, боги, Всевишній Бог), усвідомлювані як релігійні образи. Су б’єктом культу можуть бути віруючий індивід, релігійна спіль нота. Участь у релігійному культі може бути спричинена як релігійними (вірою, почуттями, потребами, сподіваннями), так і нерелігійними (намаганням отримати естетичну насолоду)
46
ІСТОРІЯ РЕЛІГІЙ
мотивами. Засобами культу є культові споруди (храми, моли товні будинки, капища), релігійне мистецтво (архітектура, живопис, музика), релігійні предмети (хрест, свічки, церковне обладнання). Результатом культової діяльності є задоволен ня релігійних потреб.
За особливостями реалізації потреби віруючих розрізня ють два види релігійного культу – магію та умилостивлю вання (виявляється в жертвопринесенні – запалюванні сві чок, лампад перед іконами, іншими священними зображення ми). Сукупність певних конфесійно зорієнтованих обрядів, символів утворює культову систему. Релігійний обряд є ви значальним аспектом релігійного культу.
Релігійний обряд – зумовлені звичаями, традиціями сим' волічні індивідуальні, колективні дії, що втілюють певні ідеї, норми, ідеали та уявлення і спрямовані на встановлення взає' мовідносин людини з надприродними об’єктами.
Важливою ознакою релігійного обряду є його символіч ність. До головних складників його належать: знак – рухи, які мають певне смислове навантаження, і символ – умовне поз начення змісту предмета, явища. Знак і символ мають аналогі чну структуру, яка передбачає матеріальну форму, певне зна чення або зміст.
Знак є штучним утворенням, яке не відтворює об’єкт, а лише його позначає. Таке позначення є формальним, зовнішнім про цесом вияву оформленого змісту. Символізація значною мірою має змістовий характер, оскільки є здатністю свідомості образ но відтворювати інші об’єкти або явища дійсності. Обряд теж можна розглядати як різновид символу. Мета його полягає не в конкретних діях, а у втіленому в ньому ідеальному змісті.
Еволюція релігійних обрядів відбувалася шляхом їх спіри туалізації (одухотворення), спричинившись до появи молитви, починалася від язичницьких заклинань як невід’ємного елемен ту обряду жертвопринесення. Згодом молитва відокремилася від нього, ставши важливим компонентом культу багатьох релігій.
Молитва – вербальне (словесне) звертання людини до об’є' кта своєї віри.
47
Лубський В.І., Лубська М.В.
Залежно від почуттів віруючих молитви бувають, напри клад, у християнстві: возвеличувальні, вдячні, прощенні; від кількості учасників – колективні та індивідуальні. Відправлен ня їх здійснюють під час богослужінь у храмах, молитовних будинках, на цвинтарях.
Богослужіння супроводжуються читанням священних книг, хоровим співом, проповідями. Для впорядкування їх у багатьох розвинутих релігіях існує богослужбовий канон (від грец. kanon – правило, зразок) – установлення послідовності (кола) річних, тижневих, добових богослужінь.
Річне коло богослужінь передбачає щорічну присвяту кож ного числа місяця конкретним подіям або пам’яті святих цер кви. Кожен день тижневого кола богослужінь присвячений “осо бливим спогадам”. У християнстві, наприклад, понеділок при свячений ангелам божим, вівторок – пророкам, середа – зрад ництву Христа Іудою, четвер – святителям християнства, п’ят ниця – розп’яттю Ісуса на хресті, субота – всім святим, неділя – воскресінню Христа. Кожному дню призначені відповідні мо литви та ритуали: в суботу і неділю – урочисті, в середу і п’ятницю – сумні. Коло добових богослужінь охоплює вечірню, післявечірню, опівнічну, ранкову і чотири денних (першої, третьої, шостої і дев’ятої годин) служби.
Найголовнішим богослужінням є літургія (від грец. litos – загальний, ergos – справа), яка здійснюється лише в неділю та святкові дні.
Значну роль у культовій системі відіграє емоційно есте тичний чинник, під впливом якого у свідомості віруючих тво ряться релігійні образи, внаслідок чого нейтральні чи негативні емоції трансформуються в позитивні.
Релігійні організації. Культові дії не можуть відбуватися спонтанно, а потребують упорядкованості, організованості, що є основною передумовою формування релігії як соціального інституту, тобто формування релігійних організацій. Першою їхньою ланкою є релігійна група.
Релігійна група – малочисельна релігійна організація, утво' рена для задоволення релігійних потреб; сукупність віруючих
48
ІСТОРІЯ РЕЛІГІЙ
усередині релігійної спільноти, об’єднаних певним інтересом; моно', поліконфесійні об’єднання, створені для проведення ре' лігійних заходів.
У первісних суспільствах до релігійної організації нале жали всі члени роду, племені. Тоді ще не існувало ознак, за якими можна було розглядати релігійну групу як окрему соці альну спільноту. Адже в культових діях брали участь усі члени первісної спільноти. То був стан примітивної релігії, якій була притаманна міфологічна свідомість, ще не здатна відокреми ти природне від сакрального (священного).
Соціальній організації релігії передував соціальний розви ток суспільств, передусім процес соціальної диференціації. Ре лігійна група як прообраз соціальної спільноти вперше виокре милася в ранньокласовому суспільстві, коли постала потреба впливати на думки людей, управляти ними, обґрунтовувати надприродне походження влади. Тоді в первісних релігійних групах з’явилися організатори культових дій: чаклуни, шама ни, які згодом утворили жрецьку корпорацію – професійну гру пу, яка оформилася як соціальний прошарок, стан. Однак жре цька корпорація ще не мала достатньої кількості системоутво рюючих ознак, на підставі яких її можна класифікувати як релі гійну організацію, а заодно і як соціальний інститут.
Одним з найсуттєвіших чинників інституалізації релігії (формування релігійних організацій) є усвідомлення людьми власної самобутності, спільності їх вірувань, культових особ ливостей, необхідність встановлення певних стосунків з ото ченням. Водночас надмірна централізованість релігійних ор ганізацій живила рухи, які не мирилися з жорсткими пра вилами певної релігійної спільноти, домагалися права на реа лізацію власних уподобань. Таких відступників від доміную чих поглядів, правил називали єретиками.
Головною метою релігійні організації вважають формуван ня у людей відповідних цінностей, ідеалів. Це досягається ви робленням систематизованого віровчення, формуванням си стеми його захисту та виправдання, культовою діяльністю, контролем та здійсненням санкцій щодо виконання релігій
49
Лубський В.І., Лубська М.В.
них норм, підтриманням зв’язків із світськими організаціями, державними органами.
Релігійна організація є складним соціальним інститутом. Серед різноманітності релігійних організацій окреслюються такі їх основні типи: церква, секта, харизматичний культ і де номінація.
Церква – релігійна організація зі складною, суворо центра' лізованою та ієрархізованою системою взаємодії священнослу' жителів і віруючих.
Вона відіграє важливу роль у регламентації відносин все редині релігійних спільнот, їх взаємозв’язків зі світськими со ціальними спільнотами, владою. До атрибутів церкви належать віровчення, догматика, релігійна культова і позакультова дія льність, заснована на ієрархічному принципі система управлін ня. Відносини в ній будуються на основі канонічного права – сукупності правових норм, що ґрунтуються на церковних пра вилах (канонах). Здебільшого церковна дисципліна є гнучкою, налаштованою на компроміс, що не потребує обов’язкового дотримання всіх принципів усіма членами церкви.
Церква є складною системою. У ній чітко відлагоджено взаємодію керуючої та керованої підсистем, їй властивий ви сокий ступінь згоди із суспільними цінностями. Тому людина з народження завдяки спеціальним обрядам (наприклад, хре щення) стає членом церкви.
Залежно від належності громадян суспільства до певної церкви, визнання віруючими церкви цінностей суспільства визначають організаційний устрій церкви, у якому виділяють:
•універсальну церкву, яка охоплює всіх членів суспільс тва, задовольняє більшість їх індивідуальних потреб;
•еклесію (грец. ekklesia – церква) – “універсальну” церк ву в стані закостеніння, нездатну адекватно реагувати на ди наміку інтересів і потреб своїх членів.
Найчастіше такими є національні церкви, діяльність яких відчутно узалежнена від інтересів нації. Нерідко вони намага ються злитися з державою.
50
ІСТОРІЯ РЕЛІГІЙ
До основних функцій церкви належать вироблення, збе реження та передавання релігійної інформації, організація, ко ординація релігійної діяльності, контроль за поведінкою людей.
Якщо церква завдяки гнучкості своєї діяльності, нерідко – компромісам прагне охопити всіх людей, то секта постає як гру па обраних, не визнає жодних компромісів, вимагає від своїх членів неухильного дотримання дисципліни.
Секта – течії, об’єднання віруючих, опозиційні щодо пев' них релігій.
Виникає секта внаслідок відокремлення від церкви час тини віруючих та священнослужителів, їй притаманне специ фічне тлумачення традиційних догматів пануючого або най поширенішого віровчення, відмова від традиційних обрядів, проповідь винятковості своєї релігійної доктрини (істинного шляху до спасіння).
Сектантство супроводить усі релігії, протестуючи проти консерватизму внутріконфесійного життя, водночас стимулю ючи його оновлення. Найчастіше секта постає як релігійна опо зиція чи опозиційна релігія, пристанище відступників. Утво рення секти зумовлюють політична, соціальна, етнічна, расова дискримінація, невдоволення внутріцерковними справами.
Сектантська громада є специфічним організаційним утво ренням погляду, відрізняється особливостями внутрішнього спілкування. Як правило, тут нетерпимо ставляться до інако мислення, вважаючи істинними свої релігійну доктрину, культ, спосіб життя.
У ставленні до суспільства, більшість громадян якого спо відують традиційну релігію, одні секти не прагнуть конфрон тації з ним, хоч і бачать його вади, інші активно протидіють суспільству, прагнуть реформувати його на свій лад.
Одним із різновидів секти є харизматичний культ, який виникає навколо особи, проголошеної носієм благодаті Божої (харизми).
Харизматичний (від грец. charisma – дар) культ – різно' вид секти, учасники якої вважають, що завдяки дотриманню певного морально'етичного кодексу і ритуальних приписів вони отримають харизму (особливу силу, дар Божий).
51