ІСТОРІЯ РЕЛІГІЙ

ралельному виконанні християнських і язичеських обрядів, поєднанні свят. Двовір’я відоме багатьом народам – єгиптя нам, германцям, римлянам. Цей термін в Україні вперше за стосував Феодосій Печерський (ХІ ст.).

Хрещення сприяло об’єднанню Русі в єдину феодальну державу, дало поштовх розвитку економіки, освіти, духовності й культури. Русь зрівнялася з монотеїстичними державами в цивілізованому світі, зріс її міжнародний авторитет. Про це свідчать, зокрема, династичні шлюби: Ярослав Мудрий був одружений з дочкою шведського короля, сестра Ярослава ста ла королевою Польщі, три його дочки – королевами Угорщи ни, Норвегії та Франції. А київський митрополичий престол обіймали в ІХ–Х ст. ієрархи то греко , то латинофіли. Тоді ще християнський схід і захід співіснували відносно гармонійно. Та в другій половині ХІ ст. між ними розпочалася боротьба за вплив на Русь.

Митрополія Київська і всієї Русі

Християнство на Русі мало особливу підтримку держави. Митрополити були керівниками церковної організації в релі гійно канонічних справах і радниками князя у справах гро мадських. Після поділу церков (1054) на православну і като лицьку руські священнослужителі залишилися в підпорядку ванні Візантійської церкви. Толерантними були їх відносини з наверненими до католицизму західними сусідами, про що свідчать військово політичні, торговельні, родинні зносини, обопільний обмін посольствами з Римом тощо.

До 1036 р. резиденцією Київського митрополита був Пе реяслав, а пізніше Київ, де на настояння Візантії було збудова но храм Святої Софії. На межі Х–ХІ ст. було засновано єпархії (єпископські кафедри), як правило, в межах удільних кня зівств з центрами у Білгороді (нині – с. Білогородка на Київ щині), Юр’єві (нині – м. Біла Церква), Володимирі Волинсь кому, Чернігові, Ростові, Новгороді, Переславлі, Перемишлі, Полоцьку, Туровську, Смоленську, Галичі, Рязані, Луцьку,

445

Лубський В.І., Лубська М.В.

Суздалі та ін. У різні часи існувало до 20 єпархій. З ХІ ст. єпархії отримували у власність землю, а соборні храми (головні хра ми єпархій) ставали навіть власниками окремих сіл. Церква почала привласнювати особливу данину – десятину (десяту частину від доходів), яку збирали церковні чиновники – деся тники. Хоч у Х–ХІ ст. митрополити й архієреї (керівники єпа рхій) були греками (лише двічі ними були не греки) і їх при значав Константинопольський патріарх, Київська митрополія фактично була автономною, а митрополит користувався бага тьма патріаршими правами.

Єпископства ставали центрами поширення культури, оскільки разом з єпископами туди прибували переписувачі книг, іконописці, церковні зодчі. Активно поширювалися пе реклади Біблії, твори отців Церкви, тестодневи (коло тижне вих богослужінь), історичні праці.

Духовенство поділялось на “біле” – парафіяльні свя щеники, що не давали обітниці безшлюбності, та “чорне” – ченці, здебільшого високі духовні ієрархи. У ХІІІ ст. на Русі було до 50 монастирів, 17 – у Києві. Потреба мати місцевих священиків спонукала до створення навчальних закладів. Уже за Володимира у Києві, Новгороді та інших містах були засно вані школи для підготовки священнослужителів та перепису вачів церковно богослужбових книг. Згодом вони стали центрами освіти, поширення грамоти. Започатковується ро бота над першими руськими літописами.

Тоді сформувався один з релігійних феноменів – київське християнство, яке, запозичивши візантійські обрядові та ку льтові форми, не сприймало її теократії (форма правління, за якої повнота влади в державі належить духовенству), цезаро папизму (коли главою церкви є фактично правитель держави, до компетенції якого належало і призначення ієрархів). Київ ське християнство виступало за розмежування функцій цер кви і держави, стриманіше ставилося до багатьох ритуалів і догм, визнавало принцип рівноцінності всіх народів, однако вої відповідальності кожної людини перед Богом, вболівання

446

ІСТОРІЯ РЕЛІГІЙ

про державу. Ці основні його засади були обґрунтовані у “Слові про закон і благодать” митрополита Іларіона.

За Володимира могутність Руської держави досягла най вищого рівня. А вже за Ярослава Мудрого починався її посту повий занепад, головною причиною та ознакою якого було дрібнення єдиної держави на численні удільні князівства, що часто ворогували між собою. Нащадки Ярослава, змагаючись між собою за київський стіл, прагнули бачити і на митрополи чій кафедрі свого ставленика. Ослаблений чварами Київ по чав втрачати значення загальноруського державного центру, а жодне інше місто такої ролі не відігравало. За цих умов лише церква зберегла централізовану єдність і певною мірою ком пенсувала відсутність державної єдності Русі. На зміцнення авторитету церкви впливало й те, що вона була наділена пев ними судовими правами не тільки стосовно священнослужи телів і осіб, що проживали при церквах, а й щодо мирян (у спра вах про розлучення, двоєженство, позацерковні форми шлю бу, успадкування майна дітьми, чародійство, марновірство та ін.). Наглядала вона за торговими мірами і вагами.

Під час монголо татарської навали Руська церква зазнала великих втрат, багато храмів було зруйновано, пограбовано, церковні книги знищено, священиків і монахів піддано гонін ням, багатьох страчено, що спричинило занепад релігійного життя. У 1240 р. хан Батий захопив і зруйнував Київ, який ще перед тим втратив значення загальноруського церковного центру.

Усі ці руйнації здебільшого відбувалися після битв, коли захоплені міста піддавалися пограбуванню. Цілеспрямованого релігійного переслідування татаро монголами, які спершу були язичниками, не було, оскільки для язичників не такою гострою є проблема, хто якому богу поклоняється. Релігійна нетерпи мість до християн з’явилася після прийняття ординською вла дою мусульманства. А до того митрополити, як і князі, щоб при ступити до реалізації своїх повноважень, повинні були отрима ти ярлик (дозвіл) у ханській столиці. Ярлик гарантував особисті і майнові права духовенства, звільняв його від данини.

447

Лубський В.І., Лубська М.В.

І все таки монголо татарська навала спричинилася до того, що кафедра митрополитів київських, формально перебуваючи в Києві, фактично діяла у Володимирі на Клязьмі (з 1299 р.).

Оскільки центр релігійного життя змістився на північ, перед Галицько Волинським князівством, яке перебрало від Київської Русі державотворчу традицію, постала необхідність створити свою митрополію. Це вдалося здійснити у 1303 р. стараннями князя Юрія Львовича – внука Данила Галицько го. Вона поширювала свій вплив на південно західні руські землі, непідвладні Золотій Орді, але її неодноразово скасову вали й відновлювали. Перший митрополит Ніфонт очолював її всього два роки. Після нього Юрій Львович послав на висвя чення у Константинополь ігумена Петра Ратенського, якого патріарх Афанасій поставив митрополитом Київським і всієї Русі. Передбачивши зростання ролі тоді ще селища Москви як майбутнього центру, П.Ратенський без офіційного дозволу Константинополя переносить туди з Володимира на Клязьмі митрополичу кафедру (1325 р.) і стає духовним натхненни ком московського князя Івана Калити. Дозвіл на перенесення митрополичої кафедри з Києва до Володимира було надано значно пізніше – в 1354 р. тільки за умови, що Київ буде “пер шим її престолом і першою кафедрою”.

Київська митрополія ще понад сто років по тому збері гала свою першу назву – митрополія Київська і всієї Русі. Сло восполучення “Руська церква” і “Київська митрополія” тоді ще виражали різні назви однієї й тієї ж релігійної організації. Але в 1448 р. Руська церква фактично, хоч і без канонічного оформлення, стала автокефальною, самоврядною, незалежною від Константинополя. Митрополит Іон останнім мав титул “Київський і всієї Русі”. Наступний уже звався митрополитом Московським і всієї Русі.

Тим часом (на початку XIV ст.) українські землі опинили ся під владою литовських князів, а за вплив на Руську правос лавну церкву змагалися московські і литовські влади, прагну чи мати на київській митрополичій кафедрі свого ставленика. Оскільки кожна сторона у 1354 р. надіслала на висвячення сво

448

ІСТОРІЯ РЕЛІГІЙ

го претендента, Константинопольський партріарх висвятив двох митрополитів: Алексія – Митрополитом Київським і всієї Русі (з центром у Москві) та Романа – Митрополитом Литов ським (Київським), під опіку якого було віддано єпархії Біло русі та України. Романові не вдалося утвердитися в Києві, а московсько литовське протистояння спричинило розкол Ки ївської митрополії, яка тривалий час перебувала без мит рополита.

Лише в 1458 р. Константинополь, не без допомоги Папи Римського, висвятив на Київську митрополичу кафедру Гри горія Болгарина, якого Москва визнати не захотіла. Але він був визнаний великим князем литовським Казимиром IV. Це засвідчило остаточний поділ Київської митрополії на Литов ську (Київську) і Московську. Охоплюючи десять єпископств України та Білорусі, новоутворена митрополія фактично при пинила церковні зв’язки з Москвою, повернувшись під вер ховенство Константинопольського патріарха. Насправді укра їнське православ’я опинилося під владою литовських князів і польських королів, які прибрали собі право вирішувати цер ковні справи, призначати єпископів і навіть самого митропо лита. А митрополити, хоч і називалися київськими, фактично перебували у Вільно.

Якщо на перших порах литовські князі підтримували пра вослав’я, то після Кревської унії (1385) князь Ягайло перей шов у католицизм, навертаючи до нього населення держави. Православ’я, відповідно, опинилося в дискримінованому ста новищі. До того ж захоплення у 1453 р. турками Константино поля теж підірвало авторитет православ’я, ослабило вплив Константинопольського патріарха.

А тим часом Москва у 1589–1593 рр. офіційно оформила автокефальні права своєї церкви, висунувши претензії на роль “третього й останнього Риму”.

З прийняттям у 1569 р. Люблінської, а в 1596 р. Берестейсь кої уній православна ієрархія в Україні зазнала особливої дис кримінації. Відновлення православної ієрархії в її правах відбу

449