ІСТОРІЯ РЕЛІГІЙ

на особистість та гуманізацію) цілком визначалося державою. Церква запровадила режим цілковитої нетерпимості.

Це був кінець античності й початок середньовіччя.

Утворення сучасних напрямів християнства

Християнство ніколи не було єдиним за своїм віровчен ням, про що свідчать бурхливі вселенські собори у перші віки його існування. Ясна річ, не було й організаційної єдності. Але вже тоді, у IV–VII ст., явно визначилися два основні напрями – західний і східний, які відображали особливості історичного розвитку Римської імперії.

Наприкінці ІІ ст. посилився економічний розпад Римсь кої імперії, активізувалися повстання пригноблених народів, а також боротьба серед верхівки експлуататорів за владу. З пі вночі на Рим насувалися германські племена, на сході йому загрожувала перська держава Сасанідів. За цих умов у 330 р. імператор Константин переніс столицю імперії в колонію на сході – Візантію, яка почала називатися Константинополем. У 395 р. імперія поділилася на Західну і Східну. Германські племена у 476 р. остаточно зруйнували Західну імперію; в Європі почався процес утворення численних феодальних дер жав. Візантійська імперія проіснувала до XV ст.

У такій ситуації вже з IV ст. визначилися два центри хри стиянства: Західний – у Римі та Східний – у Візантії.

Серед західного духовенства особливе місце посів Рим ський єпископ, який згодом навіть вимагав імператорських прав. Із VII ст. титул Папи, який раніше мали майже всі єпис копи, було надано лише Римському єпископові. Поступово він стає главою західного християнства.

На Сході владу в християнстві поділили патріархи Конс тантинополя, Антіохії, Александрії, Єрусалима. Вони назвали себе “православними” і цілком підпали під владу імператорсь кого двору, який вирішував усі найважливіші (у тому числі й кадрові) церковні справи. Східні патріархії були рівноправ ними, хоч з VI ст. Константинопольський патріарх унаслідок

387

Лубський В.І., Лубська М.В.

свого столичного становища присвоїв собі титул “вселенсько го” і “найсвятішого” (решта є “блаженними”).

Східні церкви відразу стали частиною державного апара ту Візантійської імперії; на світську владу вони не претенду вали. Між цими християнськими центрами розгорнулася кон курентна боротьба за верховенство в християнстві, за вплив на Балканах та інших землях Середземномор’я. Здебільшого вона проявлялась у вигляді богословських суперечок, зокре ма з питання про те, чи Дух Святий є іпостассю лише Бога Отця, чи й Сина (“філіокве”), як вважали західні єпископи. Ще одним пунктом офіційних богословських розбіжностей було питання про тісто для виготовлення причастя: у західній церкві вживали прісне, а у східних – квасне. Були й інші дрібні суперечки.

У1054 р., за часів папи Льва ІХ і патріарха Константино поля Михайла Керуларія, відбувся остаточний розрив. Хрис тиянські історики називають його “розділенням церков”. За хідна церква назвала себе “римсько католицькою”, тобто Рим ською Всесвітньою Церквою, виказуючи цим свою претензію на цілковите верховенство в християнському світі. Східні це ркви почали називатися православними. Щоб підкреслити свою ортодоксальність, вони також називали себе кафолічни ми, тобто також всесвітніми (грецькою мовою).

Крім православних церков, у східному християнстві є монофізитські церкви. Це вірмено григоріанська церква у Ві рменії, коптські церкви в Єгипті та Ефіопії, сирійська і мала барська (Індія) церкви – так звані стародавні східні церкви.

УXVI ст. в Європі від католицизму відкололася велика релігійна течія, яка відмовилася визнавати виключність авто ритету і влади Римського Папи як намісника Христа, а також заперечувала ряд інших догматів католицизму. Так виник про тестантизм.

Унаш час християнство представлене більше як 400 течі ями, напрямами, церквами, сектами тощо. Однак найбільши ми є православ’я, католицизм і протестантизм.

388

ІСТОРІЯ РЕЛІГІЙ

Християнство, яке виникло на історичному зламі посту пового розвитку людства, завершило цивілізацію Стародав нього світу і відкрило інший історичний етап нової християн ської цивілізації. З виникненням християнства починається його історія. Ця історія може досліджуватись і вивчатися в двох аспектах: 1) історії християнства як релігійного вчення, тобто історії розвитку його віровчення і культу (це історія христи янства у власному розумінні слова); 2) історії християнської церкви – історії організації та функціонування специфічної суспільної структури, що діє на основі релігійно правових за сад і чітко відмежовує конфесії і деномінації, виходячи з віро вченських положень.

У нашому викладі історія віровчення і культу та історія церкви перших віків християнства не розмежовані й подані у спільному контексті, з якого видно, що в процесах становлен ня і вдосконалення віровчення та культу переважають проце си організаційного оформлення вчення, тобто процес утворен ня християнської церкви начебто є другорядним щододо утво рення віровчення. І не дивно. Церква утворюється на принци пах віровчення. Апостол Петро йде за апостолом Павлом. Коли ж уже віровчення остаточно склалося, тоді починається розбудова церкви. Творчовіровченські процеси значно упові льнюються, вкорінюється і панує догматизм. Але цілковитої незмінності немає, навіть відбуваються віровченські вибухи, що призвело до утворення окремих чітко розмежованих і на віть ворожих один одному напрямів християнства: правосла в’я, католицизму та протестантизму. І разом з тим відбуваєть ся активний і бурхливий процес церковної історії як історії окремих конфесійних та деномінаційних церков у зв’язку з історією етносів і держав.

Розкол у християнстві

Ще від свого зародження християнство не було ідео логічно та організаційно монолітним. Певні культові особ ливості в різних общинах були зумовлені передусім їхнім дох ристиянськими традиціями. І все таки тривалий час воно збе

389

Лубський В.І., Лубська М.В.

рігало цілісність завдяки тому, що існувало й розвивалося в межах жорстко централізованої Римської імперії.

Але відцентрові політичні процеси, що розривали Римсь ку імперію, певною мірою позначилися і на релігійному житті. Вони призвели до того, що в 1054 р. християнська церква роз кололася на дві частини – Східну з центром у Візантії, яку в 330 р. імператор Константин зробив столицею своєї держави, назвавши її Константинополем (у 1453 р. був завойований турка ми), і Західну з центром у Римі, яка в 476 р. припинила своє існу вання, не витримавши внутрішніх соціальних потрясінь (повс тань рабів) та ударів варварських (чужоземних) племен.

Наявність серед єдиновірного населення двох політичних центрів спричинила те, що в лоні християнської церкви на за ході та сході почали формуватися різні традиції. Крім того, піс ля перенесення столиці до Константинополя різко почав зрос тати його авторитет як політичного та релігійного центру. Кон стантинопольський патріарх був наділений титулом “вселен ський” як патріарх усієї імперії; до нього значно частіше почали звертатися духовенство, миряни за заступництвом перед імпе ратором. Усе це живило намагання константинопольських па тріархів добитися автокефалії – незалежності від Риму.

Римські єпископи явно не мали наміру миритися з таким розвитком подій, вважаючи Рим колискою християнства, най святішим місцем світу, посилаючись на те, що сам апостол Петро заснував римську общину, був її першим єпископом, а до її розвитку багато зусиль доклав апостол Павло. Тому на початку ХІ ст. між Візантією та Римом розгорнулася боротьба за першість у християнському світі. Римські єпископи відкри то стали претендувати на особливий статус, який підвищив би їх над єпископами інших патріархатів. Крім того, почалося суперництво, пов’язане з авторитетністю глав Західної та Схі дної церков. На межі ІІІ–IV ст. серед єпископів Західної церк ви став поширюватися титул “папа” (отець), а в VI ст. цим титу лом почали наділяти їхнього главу, який був “єпископом усіх єпископів”, тобто очолював усе християнство. Зверхність Кон

390

ІСТОРІЯ РЕЛІГІЙ

стантинопольського патріарха папство заперечувало, наполя гаючи на тому, що домінувати у християнстві повинна Захід на церква.

Між церквами виникли й богословські суперечки: східна дотримувалася Нікейського Символу віри, згідно з яким Свя тий Дух є іпостассю тільки Бога Отця. Західна стверджувала, що походить він і від Бога Сина (принцип “філіокве” – і від Сина). Східна церква не визнавала і причащання прісним хлі бом, посту в суботу, заперечувала целібат (безшлюбність) свя щеннослужителів та ін. Були суперечності й щодо територіа льної сфери впливу обох церков.

Усередині ХІ ст. ця боротьба переросла в гострий кон флікт, який завершився тим, що посланець Папи Льва ІХ кар динал Гумберт 16 липня 1054 р. піддав анафемі візантійського патріарха Михаїла Керуларія. У відповідь собор візантійських єпископів оголосив анафему папським посланцям, звинува тив Рим у тому, що він перекрутив Символ віри, коли прийн яв постанову Вахенського собору (809 р.) про філіокве.

Так стався поділ християнства на Західну (Римську) церк ву, яка пізніше стала зватися католицькою (грец. katholikos – за гальний, вселенський) і Східну (Константинопольську), що ста ла іменуватися згодом православною (лат. – ортодоксальний).

Розкол (схизма – грец. chisma) у християнстві був поро джений ще й різним становищем церкви у Західній та Східній Римських імперіях. Відсутність централізованої влади у Захі дній імперії сприяла посиленню ролі римських пап. У Східній імперії патріарх підпорядковувався імператору, який був і гла вою церкви. Західна церква була політично незалежнішою та централізованішою. Особливості історичного розвитку і фун кціонування Західної та Східної церков зумовили відмінності

уцерковній догматиці, церковній організації, богослужінні. Тому розкол 1054 р. лише організаційно оформив розбіжності, які століттями існували між християнськими церквами.

УXVI ст. стався ще один великий церковний розкол, коли в Західній Європі внаслідок Реформації від католицизму відо

391