ІСТОРІЯ РЕЛІГІЙ
прямами християнства, але зовсім не свідчать про якесь єдине християнство, що існувало в перші віки нової релігії. Серйоз ною обставиною, яка перешкоджала утворенню єдиного хрис тиянства на початку його існування, було те, що воно склада лось у ході процесів феодальної роздрібненості. Дрібні єпис копства та їх об’єднання відповідали територіальним утворен ням, хоч і не були вільними від Риму. Сама імператорська вла да часто була формальною, як і визнання релігійної єдності. Жодної релігійної та організаційної єдності у первісному хри стиянстві не було, одразу намітилися розбіжності між його західною і східною частинами.
Остаточне утвердження християнства
Після Константина відносини християнської церкви з імператорською владою розвивалися в позитивному для ньо го напрямі. Тепер уже християнство в своїй боротьбі з язич ництвом спиралось на державу. Едикти 341, 346 і 456 рр. забо роняли язичницькі релігійні збори і жертвоприношення, тво ри язичницьких авторів і язичницькі релігійні документи спа лювалися, храми і вівтарі руйнувалися, статуї язичницьких богів знищувалися. Тепер уже перехід із християнства до язи чництво карався смертною карою. Лише в роки правління імпе ратора Юліана Відступника (361–363) була здійснена спроба знову відтіснити християнство від державних справ і суспіль ного життя. Імператор Юліан, який народився в 331 р. і був племінником Константина І, був вихований у християнсько му дусі. Але в юнацтві зазнав впливу язичницької культури, з відразою ставився до християнських теологічних суперечок аріан і неаріан. Посівши імператорський трон післі смерті Кон стантина І у 361 р., він одразу взявся за відновлення язичниц тва. Йому належить авторство низки творів проти християнс тва. Після смерті Юліана в 363 р. його наступник Іовіан одразу поновив колишній статус християнства. Суперництво аріан з неаріанами тривало далі. Майже всі наступні імператори підт римували християнство.
383
Лубський В.І., Лубська М.В.
Остаточне утвердження християнства в Римській імперії пов’язано з ім’ям імператора Феодосія І (379–395), якого назва ли Великим. Здобувши владу, він поступово посилює тиск на залишки язичництва і починає впорядковувати християнські справи. У 381 р. аріанство оголошено поза законом, карається перехід з християнства в язичництво (у період релігійного супе рництва переходи з одного культу у другий були досить поши рені). Едикт Феодосія І від 8 листопада 392 р. забороняв усі жер твоприношення і культові обряди язичництва, храми дозволя лося руйнувати чи переробляти на християнські. Почалося руй нування храмів та інших язичеських культових споруд. Було знищено Александрійську бібліотеку – один із центрів еллінсь кої культури. У 415 р. в Александрії християнські фанатики ченці жорстоко вбили вчену язичницю Іпатію. Феодосій І був останнім імператором світової Римської імперії. Після його смерті почалось остаточне розчленування імперії на Західну та Східну, і це визначило подальшу долю християнства, що розді лилося на два протилежні напрями.
Несторіанство
Саме в цей заключний етап історії християнства в Старода вньому Римі у релігії розігралася сцена нової боротьби з єресями.
Продовжувалися суперечки про божественне походжен ня Ісуса, тільки вже не безпосередньо його, а його матері – Марії. Константинопольський патріарх Несторій (пом. бл. 450), який правив з 428 по 431 р., стверджував, що Марія не є Матір’ю Божою, вона просто матір Христа, оскільки він був смертною людиною. Ця заява призвела до шаленого опору збоку мона хів і священників. Феодосій II зібрав III Вселенський собор в Ефесі. На першій сесії собору, де були присутні лише 153 єпи скопи, несторіанство було засуджене.
Але боротьба не припинялася. З прибуттям інших єпис копів більшість на соборі склалась на користь Несторія. Його супротивник Александрійський єпископ Кирило з монахом Євтихієм по новому виклали христологічну доктрину: в Ісусі
384
ІСТОРІЯ РЕЛІГІЙ
є лише одна божественна природа. Це й поклало початок мо нофізитству. Тепер уже засуджували Євтихія. Знову склика ли собор в Ефесі в 449 р., і за підтримки імператорської влади Євтихій був виправданий. Втім, Римський єпископ не визнав такого рішення. Релігійна боротьба тривала.
У 450 р. помер Феодосій II. Його сестра Пульхерія та її чоловік Марціан (450–457), що став імператором, виступили проти монофізитів. VI Вселенський собор у Халкидоні в 451 р., на якому було 500 східних єпископів, засудив і несторі анство, і монофізитство. Про Ісуса сказано: “Дві різні й непо дільні природи в одній іпостасі”. Несторіанці і монофізити цього не визнали і утворили свої церкви. Послідовники не сторіанства є й тепер в Ірані, Іраку та Сирії.
Монофізитство
У IV ст. виникла нова єресь – несторіанство. Цього разу на чолі єретичного руху став високий церковний діяч, Конс тантинопольський єпископ Несторій (пом. 450). Він учив, що Ісус – це людина, яка лише зовні має уособлення в Трійці, в Богові Сині, тому Діва Марія зовсім не Богородиця, а лише христородиця, видатна жінка, яка народила видатну людину.
Несторіани, як і аріани, стояли на позиціях дуалізму в ро згляді проблеми особи Ісуса Христа, сперечаючись лише щодо природи цієї подвійності. Але в IV–V ст. народилася концеп ція, що заперечувала цю подвійність. Ісус Христос нібито має лише одну природу – божественну, він Бог і тільки Бог. Так виникло монофізитство, початок якого пов’язують з іменем архімандрита Євтихія. Монофізитство було засуджене VI Все ленським Халкідонським собором у 451 р.
Християнство в часи розпаду імперії
Протягом V ст. Рим тричі побував у ворожих руках, його захопили вестготи в 410 р., вандали – в 455 і 472 рр. Кількість населення в місті зменшувалась. Влада імператора занепада ла, натомість влада єпископа зростала. Так, місто було поді
385
Лубський В.І., Лубська М.В.
лено на сім районів, які управлялись дияконами, підлеглими Римському єпископу.
У 475 р. імператорський престол посів Ромул Августул. А вже в наступному році він передав владу Одоакру (бл. 431–493), який був спадкоємцем Аттили (пом. 453), вождя гунів. Одоакр служив у римлян. Він командував римськими військами. Від їхнього імені він скинув Ромула, а атрибути влади передав схід ному імператору Зенону (474–491), вирішивши, що влади од ного імператора буде достатньо. Він продовжував управляти Італією до своєї смерті, не вважаючи себе імператором. Отже, Римська Західна імперія поступово вмирала. Найбільш реаль ну владу в розваленій державі мав єпископ Рима. На Сході імпе рія ще трималась. У період 408–450 рр. трон посідав Феодосій II, при якому правили регенти, у тому числі його сестра Пульхе рія. Вона брала участь в управлінні державою аж до його смерті. Феодосій ІІ зібрав і кодифікував закони Римської імперії. Цей збірник включав у себе й антиєретичне законодавство. 26 та книга, що мала назву “Про універсальну, чи католицьку віру”, зафіксувала нові постулати в релігії епохи занепаду імперії. Це був “Кодекс Феодосія ІІ”. Він був сприйнятий і на Заході імператором Валентиніаном III (425–455).
Імператор Юстиніан І (527–565) втрутився в богословські суперечки, підтримавши монофізитів. Це спричинило невдо волення більшості єпископату. Тоді в 533 р. він скликав новий Константинопольський собор, що став п’ятим Вселенським. Рішення собору, який підтримав імператора, внесли розкол у християнські церкви. У цих умовах Юстиніан І остаточно здій снив кодифікацію римського права. У його підвалини він за клав християнські принципи. Себе, упорядника цього права, він розглядав як вищого правителя, монарха і священика.
“Сповідування віри”, яке так ретельно обробляли вселенські собори, знайшло практичний вихід у побудові громадянського суспільства з усіма його позитивними й негативними рисами. Склалася держава з уставленим бюрократичним апаратом на чолі з самодержцем. Єдиний цар перейняв владу Єдиного Бога. Життя людей (частково вільних і тому таких, що мають право
386