Лубський В.І., Лубська М.В.

Антитринітаризм

Антитринітаризм – течія в християнському богослов’ї, яка поглиблено трактує божества монотеїстичного християнства.

Це була опозиція пануючій пауліністичній течії, яка ви никла, на думку церковних істориків, із невміння зрозуміти сутність єдинобожжя, мало не з неосвіченості, неуцтва ново навернених язичників. Нам здається, що тут має місце нев міння зрозуміти діалектичний характер християнського вчен ня про Трійцю, метафізичний підхід до цього поняття. П.А.Козик звертає увагу на наявність двох течій у триніта ризмі: патріпасіанізму, яке заперечувало самостійне існуван ня Ісуса (Бог Отець і Ісус Христос – це одна особа) і ввіонізму (чи монархіанства), яке визнавало існування Ісуса Христа, але заперечувало його божественність.

До антитринітаріїв відносять: Праксея (активно виступав у 170–180 рр.), Ноетаз Ефесу, Савелія, Феодота (кожум’яку з міста Візантії), Артемія, Асклепіодота, Єрмофіла, Аполлонія, Берілла, Павла Самосатського.

Маніхейство

У своєму становленні як релігії греко римського світу хри стиянству довелось витримати конкурентну боротьбу ще з одним релігійним вченням – маніхейством. Маніхейство ви никло в ІІІ ст. н.е. як суміш халдейсько вавилонських, персь ких і християнських міфів та обрядів. Його автором вважають проповідника Мані (216–277), батьківщиною – територію су часного Ірану. Мані визнав одвічне співіснування добра і зла, світла і темряви, духу і матерії, диявола і Бога. Людина також є подвійною істотою: її душа – породження світлого, доброго, а тіло – темного, злого начал. Така дуалістична концепція заперечувала християнство, і коли воно зіткнулося з маніхей ством під час свого поширення на Схід, завойовуючи собі міс це в римському суспільстві, то вступило в рішучу боротьбу з ним. Перша кара на горло, що була здійснена за вимогою хри

366

ІСТОРІЯ РЕЛІГІЙ

стиянської церкви, була вчинена правителем міста Тріра Мак симом у 385 р. над Прісціліаном на підставі звинувачення його в гностицизмі та маніхействі.

Новатіанство

Новатіанство –одна з християнських течій ІІ–ІІІ ст., пе ріоду становлення пауліанства на засадах Ісусового вчення. Його виникнення пов’язують із внутрішньоцерковною боро тьбою за головну в Африці єпископську кафедру в Карфагені між Кіпріаном і Новатом, а потім – Феліціссімом. Кіпріан (пом. 258) одержав кафедру за 2 роки після повернення до христи янства. Він рішуче відстоював ідею єдності церкви, міцної єпи скопської влади і права лише єпископа виявляти “милість до тих, хто провинився” (зробив поступку язичництву, римській владі, чим порушив християнські норми), правда, допускаю чи при цьому великий лібералізм. Це відбулося за часів прав ління Деція (249–251), який вчиняв жорстокі гоніння на хри стиян. Супротивники Кіпріана вважали, що милувати “тих, хто провинився” мають ті, хто самі постраждали за віру (мучени ки і сповідники), вони можуть давати відповідні довідки. Це підривало авторитет єпископа. Аналогічний рух виник і в Римі, на чолі його став пресвітер Новатіан (пом. 268), від імені якого рух і одержав назву.

Причиною виникнення новатіанства вважають боротьбу за посади, суперництво. Зовні це трохи (а може, й не трохи, а більше) є. Але в основі новатіанства було бажання зберегти в християнстві залишки революційно демократичного руху, перешкодити проникненню до християнських общин замож них осіб, схильних до компромісу з римською владою, до віротерпимості. Християнські низи висловили це в новагіан ських ідеях, вони чинили опір соціальній переорієнтації хрис тиянства, яке здійснювала церковна верхівка в І–ІІІ ст. Рух цей був приречений, соціальна переорієнтація християнства була неминуча. Але ідеї новатіанства залишили слід у розви тку християнської ідеології.

367

Лубський В.І., Лубська М.В.

Аріанство

Вже в новозавітних текстах висловлено основні положен ня христологічного вчення, згідно з яким Христос є Боголю диною, що одночасно має людську і божественну природу, що він є Логос (Слово), яке з’єднує людей з Богом. До цього хрис тологічного уявлення включено вчення про троїстість божес тва, яка складається з Бога Отця, Бога Сина і Бога Духа Свя того.

Повернувшись до питання про співвідношення Бога Отця і Бога Сина, Арій з Александрії (256 чи 280–336) висло вив думку, що Ісус не був народжений Богом, але створений ним. Отже, він не єдиносущний Богу Отцю, а подібносущий йому. У грецькій мові різниця в цих словах полягає лише в одній букві “і”). Але і в цю різницю було закладено дуже вели ке смислове значення: чи є Ісус Христос Богом? Адже він був лише подібний Богу. Йшлося про долю християнства. Арій одразу знайшов спільників: сім пресвітерів і дванадцять дия конів були його першими послідовниками. Не можна не помі тити, що аріанство намагалося вирішити нерозв’язне – супе речливість поєднання іудейського послідовного монотеїзму із залишками язичницького політеїзму. Імператор Констан тин (306–337), який на той час уже достатньо визначився від носно християнства як майбутньої державної релігії Римської імперії, кинувся його рятувати. Це підлило олії у вогонь: до своїх виступів з релігійних питань єгиптяни привнесли полі тичні мотиви, що заперечували централізаторську політику імперської влади. Аріанство, проти якого виступив Констан тин, стало масовим рухом. Константинові для його подолання довелось створити і скликали вищий орган церковної влади – собор, який отримав назву Вселенського. Аріанство було за суджене собором, але не так послідовно і рішуче, як були засу джене інші єресі іншими соборами. Було прийняте рішення про рівність сутностей двох перших осіб Трійці, що стало ве ликою поступкою аріанству. Почались утиски аріанців і церк вою, і державою.

368

ІСТОРІЯ РЕЛІГІЙ

Після смерті Константина в 337 р. імперія була поділена на три частини (на трьох його синів), але з 353 р. Констанцій II (337–361), який усунув своїх братів, знову стає єдиновладним імператором і реабілітує аріанство. Боротьба між ортодокса льним (нікейським) напрямом і аріанством ускладнюється. Новий імператор Юліан II Відступник (361–363) взагалі від мовився від християнства. Лише в 381 р. II Вселенський собор у Константинополі за імператора Феодосія I Великого (379– 395) остаточно засудив аріанство і сформулював богословсь ке положення “одна єдина божественна субстанція в трьох особах”. Так завершилися “христологічні дискусії” IV ст., які потім ще довго відгукувалися в історії християнства.

Отці церкви

“Христологічні дискусії” IV ст. спричинили посилену те оретичну діяльність християнських богословів. У церкві скла лася група видатних богословів, що вели плідну і активну бо гословсько літературну діяльність. Вони писали трактати, ли сти, проповіді, молитви, вірші, перекладали латиною христи янську літературу. Це було продовження патристики ІІ–

ІІІ ст., започаткованої ще апологетами. Більшість із найвідомі ших богословів цього часу згодом були оголошені церквою свя тими і віднесені до числа отців церкви.

На Сході це був єпископ Александрійський Афанасій (296–373), непримиренний борець з аріанством і прихильник незалежності церкви від імператорської влади. П’ять разів був усунений від кафедри, підданий вигнанню в Галію, Єгипет та в інші місця, він не переставав захищати нікейське християнс тво. Пізніше проявили себе Василій Кесарійський (бл. 330– 379), названий Великим, його брат Григорій Нісський (бл. 335–394) і Григорій Назіанзін (бл. 330–390). Усі вони були родом з Малої Азії, з Каппадокії, звідки і дістали назву каппа докійців. Каппадокійці переносили в теологію платонівську діалектику, підкреслюючи ортодоксальні християнські ідеї.

369

Лубський В.І., Лубська М.В.

Вони теоретично підготували скликання II Вселенського со бору в Константинополі 381 р., де було засуджено аріанство.

Плеяду східних отців церкви прикрасив Константино польський патріарх Іван Золотоустий (бл. 350–407), плідний автор богословських та історичних творів, блискучий промо вець, полум’яний викривач пороків сучасного йому суспільс тва. Двічі був позбавлений патріаршого престолу, а згодом визнаний святим.

Східну гілку патристики завершив Іван Дамаскін (бл. 675–753), який разом з тим заклав основи схоластики в бого слов’ї.

На Заході Римської імперії видатними отцями церкви були єпископ Мілана Амвросій, Августин, Єронім і Григорій І Великий.

Видатний християнський теолог і церковний діяч Амв росій Медіоланський (бл. 340–397) як єпископ виборював інте реси церкви в імператорської влади, започаткував церковну етику в творі “Про обов’язки священнослужителів”, розробив основи західноєвропейського ритуального співу (названий амвросієвським співом).

Помітне місце серед діячів патристики Заходу належить єпископу Гіппонському (північ Африки) Августину Блажен ному (354–430) – беззаперечному авторитету в галузі богосло в’я та філософії за часів Середньовіччя. Особливу увагу Авгус тин приділив філософському обґрунтуванню християнства на основі неоплатонізму. Розглядаючи Бога як абсолютне буття, він виходить із самоочевидності людського мислення і виво дить буття Бога із самосвідомості людини, бо Бог існує тому, що людина мислить про нього. Августин знову порушив у христи янстві питання про людську особистість. У творі “Сповідь”, де він розповідає свою біографію, Августин розглядає процес ста новлення особистості, користуючись методом психологічного самоаналізу. Але особисті тенденції в Августина підлягають бе зумовному підкоренню теїстичного визначення.

У творі “Про Град Божий” Августин викладає християн ську концепцію історії. Цей твір він почав писати в 413 р. під

370

ІСТОРІЯ РЕЛІГІЙ

впливом загарбання Риму вестготами Алариха в 410 р., закін чив у 427 р. За чотирнадцять років написано було двадцять дві книги. Перші десять присвячені аналізу історії Римської дер жави. Наступні дванадцять викладають загальну концепцію історії в розумінні Августина. Люди, вважає Августин, утво рюють дві спільноти: “град земний”, державність, яка обслуго вує суспільні інтереси людей; і “Град Божий”, духовну спіль ноту, в якій людина відчуває Бога, висловлює свою любов до Бога. У першій існує зло, насильство, це град Сатани. У другій – добро, благодать, це Град Бога. Ці дві основи є в кожній дер жаві, в усьому світі, у будь якому суспільстві. Августин, вихо дячи з такої конструкції держави і суспільства, викриває по роки Риму, але не для того, щоб їх негайно виправити. Теологі чний детермінізм, який сповідає Августин, цього не передба чає. Просто треба надати право церкві вирішувати це питан ня. Людина повинна пристати до Граду Божого, бо діє божест венне визначення. Вчення про благодать і визначення в сус пільстві має визначити суспільну позицію людини. При цьо му не може бути насильства, бо воно є виявом гріховності. Але насильство існує, бо воно теж передбачене та неминуче, хоч і заслуговує на осуд. Державну владу він називав великою бан дою розбійників.

Августин був вищим богословським авторитетом на За ході аж до Томи Аквінського. Він вплинув на схоластичну орі єнтацію християнського богослов’я, його вчення сприйняли католики і протестанти, його навіть вважають попередником екзистенціалізму.

Про Єроніма (пом. 420) відомо, що він був перекладачем Старого і Нового Завіту латинською мовою, унаслідок чого християнство одержало Біблію Вульгату. Цей текст вважаєть ся канонічним для західної церкви. Григорій І Великий (бл. 540–604), Папа Римський з 590 р., завершив цей період розвитку західного богослов’я рядом творів і реформами цер ковних співів.

371