ІСТОРІЯ РЕЛІГІЙ

що всі ці виступи проти християнства відразу піддавались нещадній критиці збоку представників останнього. Церква ретельно дбала про те, щоб в історії залишилось якнайменше літератури з критикою християнства.

Апологетика

Внутрішнім ворогом християнства була його невпоряд кованість, суперечливість окремих положень, недосконалість. Усе це треба було усунути в ході його утвердження. В утвер дженні християнства чималу роль відіграла група богословів ІІ ІІІ ст., які вже після написання Нового Завіту виступили з пропагандою християнських ідей і повели рішучу боротьбу з критиками християнства.

Саме тоді християнство робить рішучі кроки до врегулю вання відносин з існуючим суспільством. Воно визнає богов становлення державної влади і незмінність соціального ладу в обмін на визнання християнства рівноправним з іншими ре лігіями. Цю справу на себе взяли церковні письменники, які намагалися довести, що християнство не суперечить антич ній філософії. Створена ними література дістала назву аполо гетики, а ця група авторів – апологетів. Апологети розпочали боротьбу, захищаючи християнство від нападів ззовні. Це був початок теологічної битви, в якій християнство змушене було брати участь протягом І–ІІ ст. і яка перейшла потім у внут рішні битви. Історіографія розглядає апологетів як початків ців патристики – певної сукупності теологічних, філософсь ких і соціально політичних християнських доктрин, а авторів їх називає отцями церкви. Церква ж визнає отцями церкви лише тих, хто визнаний святими. Апостолів поділяють на схі дних, які писали грецькою мовою, і західних, які писали лати ною. Найвидатнішими серед східних апологетів слід назвати Юстина Мученика (пом. бл. 165), який написав “Апологію” і “Бесіду з Трифоном іудеєм”; Татіяна (пом. бл. 175), автора “Промови до еллінів”; Афіногора (пом. бл. 177), відомого сво їм “Проханням на захист християн”. Серед інших: Мінуцій Фолікс (пом. 240) і особливо Тертулліан (бл. 160 – після 220).

355

Лубський В.І., Лубська М.В.

Значний внесок до апологетики зробив Оріген (185–253), який з дитинства засвоїв християнські принципи від батька, страченого за християнські переконання. З юнацтва він про явив себе як талановитий богослов і викладач; написав близь ко 2 тис. творів, серед них: “Проти Цельса” і “Про початки”. Висунувши концепцію, згідно з якою Біблія має три сенси: ті лесний, який висловлено в буквальному розумінні з її текстів; душевний, який полягає в моральних висновках з її тексту; і духовний, філософсько містичний як вищий етап розуміння Одкровення. Оріген вніс у богослов’я потужний заряд опти мізму, твердячи, що пекельні муки тимчасові, бо буде цілкови те спасіння і злиття всіх душ із Богом. Оріген обстоював аске тизм і чернецтво, сприяв удосконаленню християнської дог матики. Під впливом Орігена перебувала значна частина “от ців церкви” після нікейського християнства.

Тертулліан народився у Карфагені. Там же проходила і його основна діяльність. Він займався юридичною практикою. Прийнявши християнство, згодом зійшовся з монтаністами, мав конфлікт із церквою, але вважався видатним християнсь ким богословом і письменником. Він мав вищий рівень освіти свого часу, добре знав тогочасну богословську і філософську літературу, вільно володів грецькою і латинською мовами. Йому належить започаткування церковної латини, що стала більш ніж на тисячу років основою середньовічної освіти. Його богословські заслуги були оцінені вже пізніше, але до числа святих він не потрапив. Головна теза його вчення – утверджен ня безумовного примату віри над знанням. За натурою фана тичний і темпераментний, він вклав усі свої здібності в обґру нтування своїх переконань, часто вдавався до парадоксів. За гальновідомий його вислів про те, що віра в Христа має бути прийнята тому, що вона суперечить розуму: “Син Божий роз п’ятий: не соромно, бо ганебно; і вмер Син Божий: це цілком вірогідно, тому що безглуздо; і похований воскрес: це вірогі дно, тому що неможливо”. “Апологетика” Тертулліана прис вячена захисту християнства від звинувачень у нелояльності щодо державної влади, аморальності, зневаги до інших богів

356

ІСТОРІЯ РЕЛІГІЙ

тощо. Автор твердить, що християни – гідні громадяни римсь кого суспільства й імператор може цілком покластися на них. Цей твір багато в чому сприяв ствердженню змін, що відбули ся в соціальній спрямованості нової релігії.

Апологетики практикували богословсько політичні звер нення до римських імператорів з метою довести, що християн ство може піти на користь Римській державі. Так, у 124–125 рр. афінянин Кіндрат під час перебування імператора Адріана (117–138) у Греції звернувся до нього з апологією, в якій захи щав християнство. До імператора Антоніна Пія (138–161) з та кою самою апологією звертався афінянин Арістід. Цьому ж імпе ратору вручив апологію Юстин у 138–139 рр. під назвою “Імпе ратору, сенату і народу римському”. У 166 р. Юстин написав ще одну апологію, в якій з гнівом засуджував імператорське неро зуміння християнства, за що й заплатив своїм життям.

Апологетики зробили велику справу в історії християн ської церкви: вони здійснили теоретичну підготовку її пере ходу від гнаної до пануючої.

Впорядкування християнського віровчення

Суттєвий зміст християнського віровчення вичерпно сформулював сам Ісус Христос. Його речення, думки, погля ди, проповіді, промови, притчі, переказані його учнями в Но вому Завіті, хоч і в несистематичному (а іноді – і в суперечли вому) вигляді, дають майже вичерпне розуміння віровчення. Усі положення віровчення викладені там. Лишалося розвива ти їх, розширювати їх межі, шукати потрібну аргументацію. А головне – віровчення необхідно було старанно впорядкувати, перетворити на струнку систему, яка хоч і мала не завжди об ґрунтовану основу, але в ній була цілком логічна побудова. Це було справою богослов’я перших століть християнства.

Віровчення християнства склалось на основі засвоєння ним релігійного досвіду стародавнього світу. Християнське богослов’я вважає своє віровчення лише продуктом відкрит тя, тобто таким, що має надприродне походження. Сформу льоване воно в ряді християнських документів, які називають

357

Лубський В.І., Лубська М.В.

ся джерелами віровчення. Їх два. По перше, Біблія – це джере ло називається Святим Письмом. Ще одним джерелом вважа ють Священний Переказ, що є коментарем Святого Письма; він включає рішення соборів, твори святих отців церкви, інших церковних авторитетів. Між основними течіями християнства є розбіжності: які саме документи слід вважати Священним Переказом.

Релігійним джерелом віровчення християнства слід вва жати насамперед іудаїзм. Звідти воно почерпнуло свою пер шу підвалину – монотеїзм. Щедро запозичувало воно релігійні ідеї і в інших релігіях стародавнього світу: зоро астризмі, єги петській, ассіро вавилонській тощо. Звідти були запозичені ідеї ревеляціонізму (відкриття), креаціонізму (творення сві ту), дуалізму, провіденціалізму, профетизму тощо. Елліно ла тинська культура була джерелом філософських і моральних ідей – платонізму, піфагорейства, стоїцизму, новоплатонізму. Ідеологія римського суспільства дала християнству підстави для створення соціально політичних і етичних концепцій.

Вивчення християнського віровчення за Святим Пись мом і Священним Переказом – справа не проста, бо існує ве лика кількість джерел. Це було зрозуміло богословам ще на зорі християнства. Тому було вироблено коротке зведення найважливіших (з погляду християнства) віровченських по ложень – “Символ віри”. Цей символ був затверджений І Ні кейським собором (325) і закріплений Константинопольським (381), а в завершеному вигляді прийнятий II Нікейським со бором (787).

Розглянемо стисло зміст християнського віровчення, орі єнтуючись на “Символ віри”. Як і всяка релігія, християнство ґрунтується на вірі у різні надприродні істоти, сили та явища. Християни, додержуючись анімізму, поклоняються величез ній кількості надприродних персонажів. Бог і його антипод – диявол, безліч другорядних божеств, ангелів і чортів, святі ста новлять ієрархічний пантеон цієї релігії. Головною, централь ною догмою християнського віровчення є віра у Бога Вседер

358

ІСТОРІЯ РЕЛІГІЙ

жителя, керівника всього “видимого й невидимого”, “Творця неба і землі”. Бог – могутня, надприродна, нематеріальна сила, непідвладна жодним закономірностям. Більше того, це така сила, що встановлює закони всьому світу, визначає долю кож ної людини.

Християнство наполягає на своєму монотеїзмі, проте він не досить послідовний. На догоду віруючим Сходу (серед яких поширювалося християнство) за зразком їх традиційних ре лігій, які очолювалися божественною родиною, християнські богослови увінчали християнський пантеон Трійцею. Релі гійні догмати вимагають вірити “в єдиного Бога Отця, в єдино го Господа Ісуса Христа і в Духа Святого”. Вчення про Трійцю склалося не відразу. В Євангеліях Христос постає як Божий посланець, він вважає себе сином Бога, але ще не Богом. Лише в 325 р. Христос був проголошений Богом Сином, а ще пізні ше (у 381 р.) був прийнятий догмат про Святого Духа як третю “іпостась” верховного божества. Отже, Трійцю становлять Бог Отець, Бог Син і Дух Святий.

Наступним за значенням персонажем християнської ані містичної ієрархії є Діва Марія, Богоматір, що народила Христа через непорочне зачаття від Святого Духа. Культ жіночого бо жества був введений у 431 р. також на зразок східних релігій.

Перелік небожителів доповнюють ангели – надприродні безтілесні істоти, які передають людям волю Бога, безсмертні, могутні, наділені даром передбачення. Християнське богосло в’я розподіляє всіх ангелів на 9 чинів, групуючи їх у три ланки: 1) серафими, херувими, престоли; 2) ангели панування, сили і влади; 3) ангели початку, ангели звичайні, архангели. Вве дення до християнського пантеону ангелів – ще одна поступ ка політеїзмові.

Важливу роль у християнському анімізмі відведено дия волу, діяльність якого і в Старому, і в Новому Завіті весь час протиставляється діянням Бога. Він всесильний, як Бог, він усюди шкодить Богу, а Бог бореться з ним, однак чомусь не бажає перемогти. Наявність цього антипода зумовлена самою

359

Лубський В.І., Лубська М.В.

ідеєю Бога. Без диявола вона зависає в повітрі: якби не підсту пи сатани, непотрібним було б і втручання Бога. Диявол очо лює сонм негативних духів християнства – чортів, усілякої “нечистої” сили тощо.

І, зрештою, земний поверх християнського пантеону за повнюють святі – люди, що за особливі заслуги перед Богом після смерті дістали “вічне блаженство”, продовжують служи ти Богу й допомагають йому управляти світом. До числа свя тих віднесені місцеві боги релігій, які ввібрали в себе христи янство у період його поширення, мученики, подвижники, ас кети, церковні діячі, а також царі, князі та інші діячі, що зроби ли вагомий внесок у розвиток християнства. Культ святих, встановлений у IV ст., поступово був централізований. Зара хування до “лику святих” – канонізація відбувається за особ ливими правилами; в католицизмі та православ’ї вони різні (протестантизм формально не визнає культу святих). Вшану вання святих розподілено за днями церковного календаря, а зображення святих на іконах є об’єктом поклоніння.

У християнському віровченні є своя міфологія. Згідно з джерелами віровчення, християнська міфологія поділяється на старозавітну і новозавітну. І в тій, і в іншій чітко простежу ються запозичення з релігій стародавнього світу. Старий За віт містить релігійні уявлення про “створення” світу і людини, про стародавню історію людства (міфи про Всесвітній потоп, Вавилонську вежу тощо), міфологізоване відображення спра вжніх історичних подій, міфи соціального змісту. Новозавіт на міфологія розгортається навколо особи Ісуса Христа і при свячена насамперед соціальним проблемам, поглибленню й частковому перегляду соціальної концепції Старого Завіту ві дповідно до нових історичних умов.

Вчення про врятування іудеїв, які мали союз із Ягве, замі нюється ідеєю спасіння Христом усіх, хто увірував у нього. Отже, значно розширюється сфера впливу нової релігії, усува ється її етнічна обмеженість, вона набуває космополітизму. Войовничий месія Старого Завіту замінюється покірливим

360