Лубський В.І., Лубська М.В.

ня. Але євангеліст Лука каже трохи інше – після вознесіння Ісуса на небо учні його постійно перебувають у храмі, славлячи Бога [Лк. 24:53]. На п’ятидесятий день після вознесіння Ісуса до апо столів, що зібралися разом, зійшов Дух Святий, вони заговори ли різними мовами [Дії. 2:1–13] і, таким чином, одержали мож ливість проповідувати нову релігію різним народам.

Апостол Павло

Отже, учні Ісуса, виконуючи його волю, залишили Єруса лим і вдалися до проповідництва. Але переважна роль у поши ренні християнства належала не першим учням Христа, а його послідовникам у кінці І ст. У “Діях святих апостолів” описана картина проповідництва двох апостолів – Петра і Павла. То була, мабуть, досить масова кампанія. Ці тексти свідчать про швидке поширення християнства в Малій Азії, Александрії, на Кіпрі, в Греції і, нарешті, в Римі та в інших місцях великої імперії.

У цей історичний період вже значна частина стародавніх євреїв жила поза межами батьківщини, у діаспорі. З різноманіт них численних історичних свідчень можна зробити висновок, що в Єгипті проживало близько мільйона євреїв, у Сирії – тро хи більше, а в Палестині – лише близько 500 тисяч, чи, може, і всі 700. А взагалі в цей час у Римській імперії, враховуючи всі її території, проживало 4–4,5 млн євреїв. У самому ж Римі в 20 х роках і ст. було всього 12–15 тис. євреїв. Саме це розселення євреїв по всій Римській імперії сприяло швидкому поширенню християнства, оскільки воно було спочатку єврейською сектою, але коли сформувалося, то все одно користувалося спільною з іудейством священною книгою – Біблією. Першими христия нами в Іудеї та в діаспорі були стародавні євреї, й лише з поши ренням у Римі християнство стало світовою релігією.

Але справа не тільки в тому, що єврейська діаспора була зручним каналом для поширення християнства. З християнс твом відбулися значні зміни, які виявили його позитив в об слуговуванні суспільства. Ці зміни пов’язані з ім’ям значного діяча християнства – апостола Павла. Історики майже однос тайні у визнанні його історичності та видатної ролі в утворені

330

ІСТОРІЯ РЕЛІГІЙ

християнства. Відомий протестантський богослов А.Юліхер зауважує, що “Ісус, Павло і Вселенська церква, що утворюва лась, – це три дуже різні величини, однак тільки всі три разом вони є початком християнської церкви”. Павло народився в 10 чи 12 р. в місті Тарсі в багатій і знатній єврейській родині (батько його мав титул римського громадянина) і спочатку мав ім’я Савл. Савл був вихований у фарисейському дусі, знав грецьку мову, бо виріс, одержав освіту і виховання в еллініс тичному середовищі, що пізніше сприяло процесу елліністич ного впливу на християнство. Батько його бажав, щоб він став рабином, і Савл добре знав Талмуд. Зовнішній вигляд його був непоказний, не міг він похвалитись і здоров’ям. Але в нього була схильність до фанатизму, і тут добре виявлялася міць його характеру. Коли він молодою людиною прибув до Єрусалима, то пристав до войовничих фарисеїв. Ісуса він не знав, його страти не бачив, але брав активну участь у гоніннях на христи ян [Дії. 7:58; 8:1–3].

На шляху з Єрусалима до Дамаска, куди він прямував, щоб взяти участь у переслідуваннях християн, йому начебто з’яв ився Ісус і обернув його в християнство [Дії. 9:3–6]. Згодом Савл змінює ім’я на Павла [Дії. 13:8], щоб цим підкреслити, що він став іншою людиною. Веде активну проповідницьку дія льність, активно подорожує Малою Азією, зокрема, досягає великих успіхів у поверненні до християнства в Антіохії [Дії. 11:27–30; 14:21–23, 43, 50–51], яка вславилася міцним па нуванням еллінської культури та релігії і згодом стала однією з цитаделей християнства. Разом з апостолом Павлом христи янство проповідували такі значні проповідники, як Петро і Варнава. Римська влада, занепокоєна успіхом християнства в малоазійських і єгипетських провінціях, відсилає Павла на суд до Рима [Дії. 26:24–32].

Діяльність апостола Павла в Римі десь із 61 р. спочатку серед римських євреїв успіху не мала. Він став проповідувати серед язичників і за два роки багато чого досяг. Невдовзі туди прибув і святий Петро. Е.Ренан вважає, що тісного співробіт ництва між ними не було. Апостола Петра супроводжував апо

331

Лубський В.І., Лубська М.В.

стол Марк, він записав проповіді Петра і переклав грецькою мовою, наводить їх у Євангеліях. Св. Павло плідно пише свої Послання, багато з яких втрачено, тож зміст їхній нам невідо мий. Петро активно адмініструє і виступає в ролі першого єпископа Рима.

Еволюція християнства в процесі його формування

Головною ідеєю первісного християнства, яким воно ви йшло з уст Христа, було екзальтоване чекання видатних істо ричних подій, які змінять долю людства і покладуть початок новому світу. Ці події матимуть есхатологічний характер: на стане кінець світу, відбудеться Страшний суд, на якому кожно му доведеться відповідати за свої вчинки, за все своє життя. Ця есхатологічна драма відбудеться незабаром, про що свід чать наочні ознаки: повстане народ на народ, царство на царс тво, настануть місцями голод, мор і землетруси, віруючих пе реслідуватимуть, Єрусалим буде спустошений, з’являться лже пророки тощо [Мт. 24:3 28]. Християнська есхатологія була підставою для ідей ненависті до існуючих порядків, до Римсь кої імперії. Здійснення цієї есхатологічної революції поклада лося на Месію, якого вбачали в Ісусі, і він одержав ім’я Христа, що і означає грецькою мовою “месія”. І вже тоді підкреслюва лася приреченість, жертовний характер цієї месіанської осо би. Саме ці ідеї лаконічно і метафорично висловив Ісус у своїй заяві, що він зруйнує Єрусалимський храм і за три дні побудує новий [Мт. 26:61; Мр. 14:58; Ів. 2:19]. І він же визнав своє месі анське покликання [Мт. 26:62–64; Мр. 14:58–61; Лк. 22:67– 69]. Для іудаїзму ці ідеї були не нові, іудейській ортодоксії пе речили не самі вони, а їхня крайня актуалізація, яка містила в собі прямий заклик до соціальних змін. Звідси – непримирен ність і лють іудейської верхівки до Ісуса та його учнів. А за верхівкою, як ми бачили, пішла і більшість народу.

Революційно демократичний дух був наявний у цьому самому первісному християнстві. Він виявився як у складі, так

332

ІСТОРІЯ РЕЛІГІЙ

і в характері перших християнських общин у Галілеї, а потім в Єрусалимі, в усій Малій Азії й тривалий час у Римі. За Ісусом Христом пішла найбільш знедолена частина іудейського сус пільства: селяни, рибалки, ремісники, дрібні торговці, раби, люди малоосвічені й прості, їм нічого було втрачати, вони мо гли просто встати зі свого робочого місця, залишити свою хижу, човна чи заступа і піти за Христом, не питаючи, куди він їх веде. А якщо і траплялися серед них люди заможні, з осві тою, то вони не завжди афішували свою причетність до руху або утворювали ближчий почет учителя.

Демократичний характер первісного християнства вияв лявся в елементах спільнот власності [Дії. 2:44; 4:321], але не у сфері виробництва, а в сфері споживання. Це зовсім не був “християнський комунізм”, це були далекі ознаки майбутньо го вчення, бо комунізм неможливий у злиденності більшості. З цією есхатологічно месіанською революційно демократич ною ідеологією християнство і заявило про себе в другій поло вині І ст. н.е. у Римській імперії “Об’явленням св. Івана Бого слова”, першим за часом документом Нового Завіту.

Апостолу Павлу і його спільникам належить виключна роль в історії християнства: вони обережно й поступово, ні на йоту не порушуючи віронавчального і морального авторитету Ісуса Христа, доповнюють і змінюють есхатологічну і месіан ську концепцію вчителя. Насамперед вони пом’якшують його актуалізацію – це станеться, але не так швидко, як думалося, принаймні, не сьогодні. Коли? Цього нікому не дано знати. Врятування людства буде, але вже в другому пришесті Хрис та, у невизначеному майбутньому, до якого слід старанно го туватися. У доповнення до цього розробляється вчення про безсмертну душу і потойбічне життя. Вже йдеться не стільки про суспільні есхатологічні проблеми, як про особисті. Коло есхатологічних проблем звужується до інтересів окремої осо би, до індивідуального спасіння, до вдосконалення, у заданих параметрах людської особистості дається воля задоволенню егоїстичних перспектив.

333

Лубський В.І., Лубська М.В.

У зв’язку з цим змінюється соціальна орієнтація христи янства. Від заперечення римської і всякої влади – до визнання їх, від бунтарства – до покори, від революціонізму – до прими рення з дійсністю. Разом із цим (і поруч із цим) відбуваються зміни в складі християнських общин. В общини приходять пред ставники верхівки суспільства, ширшає соціальна база хри стиянства. Для християнства відкриваються цілком реальні можливості стати релігією не частини, а всього суспільства, на дбати здобутки цього суспільства. У цьому і був головний вне сок у розвиток християнства апостола Павла. Але римське сус пільство не відразу оцінило цей внесок. Він був страчений бли зько 65 р. н.е. під час гонінь Нерона на християн. Проте є сум ніви в тому, що Павло був страчений під час неронівських го нінь. Останні роки життя Павла не мають історичних свідчень.

Визначення часу виникнення пауліанського напряму в християнстві – дуже важливе завдання для історика. Якщо вважати, що воно вийшло цілком готовим з вуст апостола Па вла, то це сталося не пізніше третьої чверті І ст. Якщо вважати, що воно було висловлене після написання Апокаліпсису, то це сталося вже в кінці І ст. Якщо зважати на те, що на редагу вання християнства мали вплинути такі значні події в римсь кому суспільстві, як ряд невдалих повстань рабів і пригнобле них народів світу, у тому числі й іудеїв (повстання 66–73, 114– 115, 132–135 рр.), то час його виникнення слід віднести на пі зніше. Так чи інакше, але пауліанська редакція християнства виникає і роль св. Павла в цій справі не остання. Це було пода льше вдосконалення християнства.

Сформульовані зміни у віровченні були в 1 му і 2 му пос ланнях апостола Павла до коринфян, посланні до галатів, пос ланні до римлян. Називають у зв’язку з цим і деякі апокрифи. Але нас цілком задовольняє офіційна версія цієї концепції. Поширюючи християнство, апостол Павло одночасно ґрун товно перероблює його і фактично в тій частині ранньохрис тиянської літератури, яку звичайно приписують йому, зникає революційно демократичний дух Ісусового християнства, бе

334