Лубський В.І., Лубська М.В.

дову уявлень про нього, але зовсім не виключає їх. Що ж до євангельської традиції, то вона має бути сприйнята по науко вому, критично. Треба лишити осторонь усе, що підлягає сум ніву і може бути лише предметом віри, та зважити на те, що може відбивати реальні факти і події.

Ісус Христос, його біографія

Батьки Ісуса – Йосиф та Марія жили в Галілеї, у північній частині Палестини, у невеличкому місті Назарет. Народився ж Ісус в Іудеї, у Віфлеємі, місті, яке розташовано на південь від Єрусалима, куди Йосиф із дружиною прибув для проходжен ня перепису населення[Мт. 2:1; Лк. 2:4–7].

Відбулося народження Ісуса незадовго до смерті Ірода в 750 р. за римським літочисленням. Рік, що почався після наро дження Ісуса, вважається першим роком літочислення, яке прийнято всіма цивілізованими народами. Це літочислення “від Різдва Христового” введене через 500 років після описа них подій, коли чернець Діонісій Малий за розпорядженням папи Іоанна I обчислював час святкування Пасхи і визначив, що Ісус Христос народився в 754 р. від заснування Рима. Ста ре літочислення від заснування Рима було відкинуте і введе но нове, початок якого визначено з великими суб’єктивними допущеннями.

Ісус – син теслі, мав чотирьох братів, а також сестер (їх Євангелія не перелічують і не називають) [Мт. 13:55–56]. Ди тинство і юнацтво його минули в глухому провінційному місті, до якого ледве ледве доходив подих еллінської та римської культур. У дитинстві, юнацтві та в подальшому житті Ісус ні коли не виїздив за межі Палестини. Принаймні Євангелія про це не згадують. А Єрусалимський храм відвідував з батьками щорічно на Пасху. Очевидно, він знав грамоту, бо часто циту вав Біблію, а дванадцятирічним хлопчиком вразив своєю му дрістю учителів храму [Лк. 2:41–51]. Іудейську традицію та культуру він знав добре, хоч формально й не одержав іудейсь кої освіти, у нього не було вчителя.

324

ІСТОРІЯ РЕЛІГІЙ

Ісусу було десь близько тридцяти років, коли він одержав водне хрещення від Івана Хрестителя [Мт. 3:13–17; Мр. 1:4– 11; Лк. 3:21–22]. Потім він проходив спокушання від диявола в пустелі [Мт. 4:1–11; Мр. 1:12; Лк. 4:1–13]. І після цього став активно проповідувати своє вчення, подорожуючи по Галілеї, але зарезервувавши собі як більш менш постійну базу місто Капернаум [Мт. 4:12–14; Мр. 1:21–22; Лк. 4:31–32], бо в своє му рідному місті, як доречно сказав сам Ісус, важко бути про роком [Лк. 4:24].

Ренан зображує галілеян, слухачів Ісуса, простими і дові рливими людьми, які наївно вірили чуткам про чудеса, що їх творив Ісус, його твердженням, що він Син Божий. Людям, більшість яких зазнавали гноблення як від своїх національ них поневолювачів, так і іноземців, він проповідував, що ось ось настане царство Боже, під яким розуміли докорінну зміну всіх земних порядків. І щоб увійти в це царство Боже, слід ви знати авторитет Єдиного монотеїстичного Бога, покаятися у вчинених гріхах і йти за Сином Божим, яким Ісус оголосив себе. Такі заклики знайшли плідний ґрунт. У Ісуса відразу з’яв илося чимало послідовників.

Е.Ренан зауважує, що своїм численним проповідницьким перемогам Ісус зобов’язаний також чарівності своєї особис тості, своїх промов. Переконливе слово, погляд, жест доходив до душі слухачів і привертав до нього відданих учнів. Широко користувався Ісус у своїх промовах притчами, в яких повчан ня висловлюються в алегоричній формі. Вислови його логічні та впевнені, формули категоричні.

Із числа галілеян Ісус вербує своїх учнів, а з них вибирає дванадцять апостолів: Петра і Андрія, Якова й Івана, Пилипа і Варфоломія, Матвія і Хому, Якова і Симона, Юду Якового і Іуду Іскаріотського [Лк. 6:13–16]. Їх він називав “сіллю землі, світом для світу” [Мт. 5:13–14]. Після зрадництва Іуди замість нього в число апостолів було добрано Матвія. Швидко пропо відь Ісуса набрала широкої популярності. Він стає відомим чудотворцем. Головною темою його проповідей були соціальні

325

Лубський В.І., Лубська М.В.

та етичні проблеми. Інших проблем (філософських, історич них, природничих, мистецьких тощо) він лише торкався.

Ісус мимоволі увійшов у конфронтацію з ортодоксальним іудейством, оскільки порушував ряд іудейських культових положень, зокрема про святкування суботи [Лк. 6:1–5], брав на себе право відпущення гріхів, яке у іудействі належало лише Богу [Лк. 7:49], спілкувався з грішниками, які у саддукеїв і фарисеїв були майже недоторканні [Лк. 7:36–39]. Протестан тський історик християнства А.Юліхер зауважує, що Ісусу було властиве іудейське подолання іудейського: він веде бо ротьбу з фарисеями, але не зі Старим Завітом.

Ісус і його учні весь час жили на відкритому повітрі, чому сприяв чудовий клімат Галілеї. Проповідуючи, він завжди оби рав для себе зручну позицію, щоб його могли краще бачити і чути: чи то з човна біля берега, на якому збиралися слухачі; чи то з гори, де повітря чисте й прозоре.

Яскравий взірець ораторського мистецтва – його пропо відь з гори про блаженство (тобто щастя), яка дістала назву Нагірної проповіді:

“Блаженні вбогі духом, бо їхнє Царство Небесне. Блаженні засмучені, бо вони будуть утішені. Блаженні лагідні, бо землю вспадкують вони.

Блаженні голодні та спрагнені правди, бо вони нагодовані будуть.

Блаженні милостиві, бо помилувані вони будуть. Блаженні чисті серцем, бо вони будуть бачити Бога. Блаженні миротворці, бо вони синами Божими стануть. Блаженні вигнанні за правду, бо їхнє Царство Небесне”

[Мт. 5:3 10].

Досягнувши великого успіху в проповіді свого вчення в Галілеї, Ісус переносить свою діяльність до цитаделі ортодок сального іудаїзму – Єрусалиму. Мабуть, у 32 р. він іде в це міс то на свято Кущів. Там його зустріли недоброзичливо [Ів. 7:20, 25, 30, 32, 50]. А він відверто негативно ставився до іудейсько го храмового життя, зовсім не схожого на патріархальне галі

326

ІСТОРІЯ РЕЛІГІЙ

лейське. Від єрусалимського галасу Ісус часто тікав до невели чкого селища Віфанії поблизу іудейської столиці [Мт. 21:17– 18: Мр. 11:12]. Ісусу доводиться вести гостру полеміку із сад дукеями і фарисеями, які в ненависті до нього забували про розбрат між собою. У цій полеміці Ісус незмінно перемагав. “Горе вам, книжники і фарисеї”, – запально пророкував він. Про Єрусалимський храм він сказав, що його він може легко зруйнувати і в три дні побудувати нерукотворний храм. [Mp. 14:58; 15:29; Мт. 26:21:27:40]. Ці слова потім стали приводом до засудження Ісуса.

Узимку з 32 на 33 рік Ісус мандрує берегом Йордану, до міста Єрихон, де відвідує митаря (збирача податків, людину жорстоку, тому – грішника) Закхея і цим підкреслює можли вість урятування всіх, у тому числі й такого грішника. Перед Пасхою Ісус врочисто в’їздить до Єрусалима, приходить до храму і виганяє звідти торговців жертовними тваринами [Мт. 21:12–14; Мр. 1:1–15]. Ісуса врочисто зустрічають, коло його учнів збільшується.

Передпасхальний тиждень – останній у житті Ісуса. Іудей ська верхівка вирішує віддати Ісуса на суд синедріону. Увечері, у четвер, Ісус paзoм зi своїми улюбленими учнями – дванадця тьма апостолами вчиняє обряд пасхальної вечері, яка дістала назву Тайної Вечері. (Зауважимо, на день раніше традиційної іудейської пасхальної вечері.) В очах фарисеїв це теж злочин. На Тайній Вечері Ісус пророкує, що один з учнів зрадить його, а інші відмовляться від нього. Він причащає учнів хлібом і вином як своїм тілом і кров’ю, бо себе вважає жертовним ягням [Мт. 26:21 сл.; Мр. 14:18 сл.: Лк. 22:21 сл.; Ів. 13:21 сл.].

Далі події розгортаються дуже динамічно. Вночі, після вечері, приходять прибічники іудейської старшини заарешту вати Ісуса. Іуда цілує Ісуса і цим вказує, кого треба схопити [Мт. 26:47; Мр. 14:43; Лк. 22:47]. Ісуса привозять на суд синед ріону, який того року очолював Йосип Каіафа, зять Анни, коли шнього первосвященика, який цю посаду вже втратив, але фактично керував єрусалимською іудейською общиною. Анна

327

Лубський В.І., Лубська М.В.

був вождем єрусалимських саддукеїв, він очолював зганьблен ня Ісуса, був його фактичним суддею і катом.

Синедріон звинуватив Ісуса в богохульстві та намаган нях зруйнувати іудейську релігію. Ісус не виправдовувався, бо розумів, що вирок уже ухвалено і він буде страчений [Мт. 23:16 сл.]. І справді, синедріон одностайно визнав його винним у намірі зруйнувати храм, за цю провину належала кара на горло. Але рішення синедріону мало бути затверджене прокуратором Іудеї, яким на той час був Пілат.

Пілат справу Ісуса прийняв з невдоволенням [Ів. 18:29]. Коли до нього привели Ісуса, він розмовляв з ним віч на віч, зміст цієї розмови навічно лишився невідомим, про нього не розповіла жодна зі сторін. Вважають, що Пілат був прихиль ний до Ісуса і шукав можливості виправдати його. Вже при народі Пілат спитав Ісуса, чи справді він є царем іудейським? [Ів. 18:23–40]. Пілат не бажав втручатися в іудейські релігійні суперечки і мав намір відпустити Ісуса. Він звернувся до на роду і запропонував відпустити Ісуса за звичаєм милувати одного із злочинців перед святом. Але натовп, підбурюваний іудейськими священиками, зажадав волі Вараві, що був засу джений до страти за участь у збройному заколоті. Пілат виму шений був зробити це. Ісус був приречений до страти [Ів. 19:1– 4]. Оскільки іудейські священики виставили Ісуса перед Піла том не стільки руйнівником іудейської релігії, як політичним злочинцем, що претендує на владу “царя іудейського”, то він мусив бути страчений не побиттям камінням (як це бувало з віровідступниками), а римським військом через розп’яття. Саме цей спосіб страти був призначений для рабів, розбійни ків, убивць, усіх тих, кого, крім позбавлення життя, вважали за потрібне ще й зганьбити.

Десь опівдні п’ятниці Ісуса, разом з іще двома розбійни ками, які чекали на страту, повели до її місця. Ісус, виснаже ний знущанням іудейського натовпу, яких він зазнав після згоди Пілата на страту, не міг нести свого хреста. Тоді римські воїни примусили зробити це землероба Симона з Кірен, що повертався з поля. Симон був очевидцем страти Ісуса, бо уч

328

ІСТОРІЯ РЕЛІГІЙ

нів Ісуса в цей час з ним не було. На горі Голгофа відбулася жорстока страта. Ісуса прив’язали і прицвяхували до хреста, а зверху прибили напис грецькою, латинською і єврейською мовами: “Цар іудейський”. Невелика група прибічників Ісуса, головним чином з жінок, були присутні при його мучеництві. Вони співчували йому. Інші присутні та перехожі знущалися з нього. За кілька годин страждань великий засновник нової релігії помер.

На прохання Йосифа, члена синедріону, людини замож ної і впливової, Пілат віддав йому тіло Ісуса. За допомогою ще одного прихильника Ісуса, Никодима, тіло було поховане за іудейськими звичаями в поховальному гроті в Гетсимансько му саду поблизу Голгофи. Усе це було зроблено швидко, бо в іудеїв з вечора п’ятниці починалася субота, та ще й пасхальна [Мт. 27:57; Мр. 15:42; Лк. 23:50: Ів. 19:38].

Коли в неділю рано жінки прийшли до Гроба Господньо го, тіла в печері вже не було. Учні Ісуса одностайно заявили, що він воскрес. Е.Ренан зауважує, що для історика життя Ісуса закінчено з його останнім зітханням. Але для віруючого це зо всім не так: Ісус воскрес для життя вічного.

Євангелія розповідають, що коли до Гроба Ісусового при йшла Марія Магдалина і побачила його порожнім, вона пок ликала апостолів Петра та Івана, які оглянули печеру і пішли геть. Марії ж було видіння Ісуса, вона повертається до Єруса лима і розповідає всім, що бачила його воскреслим [Ів. 20:1– 18]. Е.Ренан високо цінує дії Марії Магдалини. Це вона в якусь одну годину врятувала всю справу створення християнства і вирішила його майбутнє. Віра у воскресіння Ісуса Христа, яке було символічним сприйняттям Богом викупної жертви Ісуса за людей, а потім у вознесіння його на небо і в майбутнє друге пришестя – істотно вдосконалила християнство.

За євангеліями далі справи розгорталися так: Ісус кілька разів з’являвся своїм учням [Ів. 20:19–23, 24–29; 21:1–14], на сороковий день свого другого земного життя, після бесіди з уч нями, Ісус вознісся на небо [Мт. 28:16–20; Мр. 16:19–20; Лк. 24:50–53], доручивши учням іти проповідувати його вчен

329