Лубський В.І., Лубська М.В.
Згодом у межах нижньої і середньої течії Хуанхе виростає ще більш впливова держава з тією ж назвою Чжоу.
Уній з’явився культ “Верховенство божества” – Неба, а чжоуський став “Сином Неба” – Тянь цзи.
УVIII ст. до н.е. центр держави Чжоу переміщується на схід. Східне Чжоу – це період існування ряду роздроблених самостійних держав, їх було близько двохсот. З десяток їх най більш значних, в тому числі і Східне Чжоу, утворили ядро дер жави, яку історична традиція вважала “центральними царст вами” Всесвіту (Піднебесний Всесвіт – Чжун го).
Серед великої кількості царства Чжун го Східне Чжоу ві дігравало роль культового центру, а чжоуські вани стали номі нальними правителями. Релігія в цей період залишилася ку льтом природи і культом предків, особливо царських.
З V ст. до н.е. і до ІІІ ст. до н.е. триває період “царств, що ведуть боротьбу”. Царства Ці, Чу, Цінь, Цзінь, Хань, Сунь, У, Юе, Лу та інші змагаються за панування одне над іншим.
Саме в цей час і з’являються основні філософські й релі гійні школи Китаю, і перша з них – конфуціанство.
Але перед викладом історії і суті конфуціанства коротко розглянемо зміст і форми релігії Стародавнього Китаю.
З розрізнених релігійних ідей в епоху Чжоу склалася до певної міри систематизована релігія. У кінці ХІХ ст. їй було дано назву стародавня державна релігія, чи синізм. Але ця на зва в сінології не прижилась, релігія стародавніх китайців за лишилася без назви, такою хай вона буде і в нас.
Стародавня китайська релігія
Як і в усякій релігії, у стародавній китайській релігії зна ходимо насамперед анімістичні уявлення, пов’язані з уособ ленням природних і соціальних сил. Вони виявилися в обож нюванні неба, різних духів і душ предків.
Небо (Тіан, Тян, Ті) – головне китайське божество. Це не дух неба, не якась сила, а саме живе небо, яке над нами, воно все бачить, усе знає, усе йому належить, воно всім керує. Воно
248
ІСТОРІЯ РЕЛІГІЙ
є Верховний Правитель, обожнений матеріальний предмет, а не вища істота.
Ніяких поглядів стародавні китайці в розуміння свого бо жества неба не вкладали. Це чисте поклоніння силам природи.
Небо не дає одкровення, чудес, божественного втручан ня в дії природи і людини. Але є доля, мінг, у кожного вона своя і стає відомою, лише коли здійснюється. Небо може ви словити своє ставлення до природи, до людей через погоду, природні явища, воно може заявити про втрату гармонії між ними і землею. Тоді справа імператора – принести жертву, ві дрегулювати відносини. Якщо небо гнівається на імператора, тоді його треба замінити.
Старокитайське уявлення про духів (Шань) – це вже ані мізм. Духів велика кількість, вони пов’язані з предметами при роди, кожен з них має свого Духа. Існують вони спільно як якась корпорація, до них і треба звертатися не поодинці, а до всіх разом. Оскільки вони уособлюють конкретні речі (гори, річки, лани, небесні світила, явища природи тощо), то їх існу вання територіально обмежене. Культ щодо них здійснює вже не імператор, а місцевий правитель.
Духи існують під Небом, підвласні йому, але не представ ляють його. Всі вони добрі, злих духів немає. Зло йде не від злих духів, а від відсутності доброї волі добрих духів.
Культ духів обслуговувався запозиченим з первісної ре лігії шаманізмом. Шамани були фахівцями у стосунках з духа ми, вони знали, коли, де і як здійснювати їм жертвоприношен ня, як їх запросити для допомоги і як відвернути зло. Їснуван ня і авторитет духів підтримувалися тим, що шамани знали народну медицину, фізіологію і психологію клієнтів.
Культ предків був найбільш укорінений. Стародавні ки тайці вірили в існування душі людини після її смерті. Це не була віра в особисте безсмертя. Це була ідея продовження роду як вічної цінності.
Китайське уявлення про потойбічний світ зберігало риси первісних уявлень про це. Потойбічний світ був природним
249
Лубський В.І., Лубська М.В.
продовженням земного життя. Покійник не вмирав остаточно. Він потребував їжі і догляду відповідно до того статусу, який він посідав за земного життя. Про нього треба було піклуватись, як про живого, замінюючи реальні речі і форми піклування від повідними символічними. Цьому і мав служити культ предків. Тому й немає в стародавньокитайському анімізмі ідеї потойбіч ної відплати, ідеї пекла і раю. Китаєць боїться не майбутньої кари,
аосудливої думки духів предків, перед якими він несе відпові дальність. Від предків залежить його теперішня доля, реальне життя. І до цього не можна бути байдужим.
Ось тому в кожному будинку влаштовувалася своя кап личка чи молільня з дощечками, на яких були написані імена предків. Коли збирається родина – присутні й духи предків. Тоді духам предків приносять жертву – пряму чи символічну. Члени родини споживають їжу, а духи предків – жертву. На честь предків проголошують промови, в заклинаннях вислов люють свої прохання чи вдячність за допомогу тощо. Такий культ має тільки родинний характер, його здійснюють тільки чоловік і дружина. Тому шлюб – це релігійний акт, він відкри ває можливість поклоніння предкам.
Вшановує своїх предків і імператор. І це пошанування вже має не тільки родинний, а й суспільний характер. Імператор приносить жертви своїм предкам і всім попередникам на пре столі. А вони допомагають не лише йому одному і його родині,
авсій державі в цілому, всьому народові. Звідси їх значущість, масштаби, публічність.
УСтародавньому Китаї виникли культові традиції. Жер тви приносилися Небу, духам і предкам з різних приводів, навіть у разі зміни погоди. Ці жертви робилися не заради від купу, а із вдячності і відданості. У китайських обрядах немає нічого аскетичного. Обряди часто супроводяться музикою. Жертвами є тварини, рослини, предмети вжитку – усе зале жить від причини принесення жертв, від того, чого просять. Жертви приносить сам прохач, глава родини, ніяких спеціалі стів із жертвоприношень немає. Але все повинно відповідати
250
ІСТОРІЯ РЕЛІГІЙ
ритуалу, нічого не може бути знехтуване чи спрощене. В очах китайця жертва – це вся сума відношень з надприродним, і нехтувати тут нічим не можна.
Стародавня китайська релігія була знаменна розквітом традиційної магії: маги, провісники, ворожбити, знавці рецеп тів чудодійних еліксирів, фахівці з добра і зла, любові і нена висті, життя і смерті мали необмежений простір для своєї дія льності. Особливого розмаху набрала магія досягнення без смертя. Пошуки еліксиру безсмертя заохочувалися майже всі ма імператорами всіх династій. Чому б не зробити безмежним чудове імператорське життя, в якому для Сина Неба не було ніколи, ніде, ні в чому відмови? Недосягненість цієї мрії оче видна. Але ці пошуки стимулювали створення знаменних для давньокитайської медицини фармацевтичних відкриттів.
Отже, стародавньокитайська релігія, яка безпосередньо народилася з первісної релігії їхніх предків, йшла звичайним для всіх релігій шляхом: перетворення первісного уособлення природи і суспільства в політеїзм, об’єднання елементарних фетишистських і магічних прийомів і дій у релігійний культ. Твердження про те, що стародавні китайці вже вклонялися Шаньді – Першому государеві, найвидатнішому з усіх духів, та ще й з натяком на те, що стародавні китайці під Шаньді розумі ли Єдиного Бога, навряд чи можна вважати обґрунтованим.
Конфуцій
Великий китайський вчений, філософ і релігійний ре форматор Конфуцій (Кунцзи, Кун Цю, Кун Фуцзи, Кунг Ксю, ще одне ім’я – Чхун Ні) народився в 551 р. до н.е. в місті Цюй фу князівства Лоо (Лу). Він походив із знатної, але збіднілої родини. Легенди розповідають про чудесні обставини його на родження: дракони пророкували його матері Чінг Цай, що на неї чекає велика честь народити великого сина.
Конфуцій рано одружився, але шлюб його був нещасли вим, згодом він розлучився. Спочатку служив на державній службі. Але вже в 22 роки покинув її і став учитись. Згодом
251
Лубський В.І., Лубська М.В.
його знову запросили на державну службу, і він був намісни ком, потім церемоніймейстером, міністром юстиції. Але дер жавна служба зновтаки не вдалася і він зосередився на пропо відницькій діяльності.
Конфуцій мав понад три тисячі учнів, з них 72 стали ви датними людьми Китаю, а 12 весь час були біля Конфуція.
Повчання Конфуція не завжди потрапляли на добрий грунт, марно шукав він правителя, який би зважив на його пов чання. Але він користувався авторитетом і суспільною повагою.
Сама ідея китайського розуміння суті Неба виключала визнання будь якого документа, який мав би характер одкро вення. Книги Одкровення у китайців немає. Зате було чимало творів письменників, записів висловлювань государів, пісень, обрядових церемоній тощо. Конфуцію приписують упоряд кування класичних книг: “Іцзін” (“Книга змін”) – запис ви словлювань і тлумачень царів та імператорів ХІІ ст. до н.е.; “Шу цзін” (“Книга Історії”) – промови і документи государів XIV– VIII ст. до н.е.; “Шікінг” (“Книга поезії”) – 300 пісень, які відіб рав Конфуцій із значної кількості їх; “Леке” – перелік обрядів. Цю книгу склав герцог Чо в XII ст. до н.е., це релігійні і мо ральні настанови. Конфуцій відредагував цю книгу; “Чунь Цю” (“Чунь Тсе” – “Весна і осінь”) – літопис князівства Лоо від 721 до 480 р. до н.е.
Сучасна наука піддає сумніву не тільки авторство, а й реда гування цих книг Конфуцієм, за винятком останньої. Але ки тайська традиція все ж міцно пов’язує ці книги з ім’ям Конфу ція, а їх дух цілком відповідає вченню мислителя.
Вже після смерті вчителя послідовники Конфуція запи сали його бесіди і висловлювання перед учнями, зведені у тра ктаті “Луньюй” (“Бесіди і судження”), яка вважається найбільш оригінальним викладом його системи.
Конфуцію було 65 років, коли помер його син Лі; у наступ ному році помер його учень Ієн Хву. Потім його слуги зловили однорогого звіра Килина, який був схожий на того звірка, що його бачила матір Конфуція Чінг Цай перед народженням великого мислителя. Конфуцій прийшов до висновку, що його смерть бли
252
ІСТОРІЯ РЕЛІГІЙ
зька, і промовив: “Моє вчення пройшло свій шлях, а я невідо мий”. Він поспішав завершити свої праці, невтомно навчав.
Останні роки його життя були тяжкими для мислителя, його охопили песимістичні настрої, він сумував за минулим і не бачив нічого доброго в майбутньому. Але смерть була не вблаганною. У 479 р. до н.е. Конфуцій помер у Цюйфу. Учні поховали його над річкою Си і три роки оплакували на могилі. Тепер там пантеон Конфуція і його учнів.
На тому місці, де стояв будинок Конфуція у Цюйфу, спо руджено храм Конфуція. Він має вигляд імператорського па лацу, його оперізує стіна з червоної цегли з чотирма вежами по краях. Симетрично розташовані ряд будинків, головний з яких Дачандянь – Палац вищої досконалості, у якому стоїть статуя Конфуція і здійснюються жертвоприношення. Храм Конфуція, побудований у ХІІ ст., реконструйований у 1724 р. і є справжнім музеєм китайської культури.
Розробку вчення Конфуція продовжив його учень Менц зи (бл. 372–289 до н.е.). Він написав трактат, що носить його ім’я “Менцзи”, де виклав свої думки про “справедливого государя”, обґрунтувавши основу політичної концепції конфуціанства.
Одночасно в цьому творі Менцзи поглиблював конфуці анське релігійно моральне вчення, вважаючи, що народ має право змінити небажаного правителя. Під народом Менцзи розумів зовсім не трудовий люд, а землевласників, чиновни ків, монахів.
Цілком природно, що разом із зростанням впливу й авто ритету конфуціанства відбувався і процес канонізації особи Конфуція.
У 555 р. узаконюється обов’язкова наявність храму Кон фуція в кожному місті. У храмі спочатку поклонялись поми нальним табличкам Конфуція, а згодом – його скульптурам.
За часів династії Тан Конфуція почали вважати “першим святим”. При династії Сун була розроблена церемонія покло ніння Конфуцію на його могилі, а він одержав титул “настав ник держави”. За часи династії Мін його називали “великим учителем нації”. У 1906 р. удова імператриця Цисі замінила
253