ІСТОРІЯ РЕЛІГІЙ

Розділ V.

РЕЛІГІЇ НАРОДІВ МАЛОЇ АЗІЇ І СХІДНОГО СЕРЕДЗЕМНОМОР’Я

Поряд з Дворіччям і Стародавнім Єгиптом територія Малої і Передньої Азії, зайнята численними горами, нагір’я ми та пустелями, – це місце найстародавнішого розселення людства. На території Малої Азії в ІІ – І тис. до н. е. існували такі значні держави, як Хетське царство, Фрігія, Лідія (тепер це територія Туреччини). На Східному узбережжі Середзем ного моря існували держави Сирія, Фінікія і Палестина (те пер це територія Сирії, Іраку, Лівану, Ізраїлю та Йорданії). На цих землях у ІІІ тис. до н.е. – на початку І тис. н.е. відбули ся знаменні події, утворювались впливові національно дер жавні релігії.

Хетська релігія

З кінця ІІІ – початку IV тис. до н.е. і до кінця VIII ст. до н.е. центральну частину Малої Азії населяли хети, хуррити, хати, несіти, лувійці та інші племена. Вони утворили державу Мі танні і Хетську державу. Культуру, яка була створена в цей час у Малій Азії, звичайно звуть хетською. У XVIII ст. до н.е. по чинає домінувати Хетське царство – одна із значних держав стародавнього світу.

Майже шістсот років Хетське царство було могутньою деспотичною державою, яка в період свого розвитку в XIV– XIII ст. до н.е. в період Новохетського царства поширювала свою владу на північно східне узбережжя Середземного моря, Кіпр, Сирію, Мітанні у верхів’ях Євфрату і вела боротьбу з та кими світовими державами того часу, як Єгипет і Ассирія.

Ієрархічна побудова державної влади у малоазіатів роби ла владу царя необмеженою, його особу ототожнювали з бо гом. Цар одночасно був і головним жерцем. Проте хетський

89

Лубський В.І., Лубська М.В.

пантеон богів був політеїстичним. Історикам відома не більше як десята частина імен цих богів, але вони впевнено кажуть, що серед них є ассирійські, вавилонські, шумерські боги. В Мітанні поклонялись навіть індійським божествам Мітрі, Варуні та Індрі.

Найголовніші з них – бог громовиці з міста Хаттаусас, від імені якого до нас дійшло тільки його закінчення “…усас”, його дружина – богиня Сонця, її ім’я зовсім невідоме, його сини – боги громовиці з міст Неріка і Ціппаланда. Отже, ми бачимо цілу родину богів. Відомий також космічний бог Тешуб (Ті шуб) і його дружина Хепа, від імені якої пішло ім’я першої в світі біблійної жінки Єви. Один з хетських богів – Яяс був, очевидно, попередником бога стародавніх ізраїльтян Ягзе.

Об’єднання країни в середині XVII ст. до н.е. царем Хатту сікісом І, із встановленням столиці держави в Хаттусі зробило бога Тешубу з чисто функціонального бога громовиці загально державним богом. Атрибутами Тешуби були двоїчна сокира і двоголовий орел, що через Візантію потрапив аж на Русь.

Був у хетів і культ Великої матері – богині родючості Кі бели (Ма, Рея) і культ молодого бога родючості Аттіса. Цей культ містив оргаїстичні обряди, храмову проституцію і само оскоплення жерців, служителів цих богів.

Коли у хетів виникали економічно і політично більш менш самостійні територіальнообмежені області, то в адміністрати вному центрі її звичайно зводили храм на честь божества, яке було покровителем і власником усіх земель цієї області. Гос подарча система набувала вигляду храмового господарства. Храм був також власником рабів, худоби, знарядь праці.

Хети приділяли особливу увагу поховальному культу сво їх царів, присвячували цьому культу особливі храми, які діста ли назву “Кам’яний будинок”. Згодом такий будинок ставав культовим центром.

У релігії хетів чітко визначалася загальна для всіх релігій лінія на синтезування місцевих племінних культів у єдиний державний культ Тешуба. Зміцнення офіційної релігії підтри

90

ІСТОРІЯ РЕЛІГІЙ

мувалось державою, будь які інші культи переслідувалися. Так, у другій таблиці хетських законів знаходимо положення: якщо вільний уб’є змію і вимовить ім’я “іншого” (йдеться про іншого бога), то він мусить дати 1 міну срібла; якщо це раб, то він мусть померти.

Держава хетів була третьою великою державою стародав нього світу поряд з Єгиптом і Вавилонією. Хети після своєї досить бурхливої історії зникли з історичних анналів, про них навіть не згадують грецькі та римські історики. Але в Біблії є згадки про хетів: цар Давид спокусив жінку хета Урія і при жив з нею сина, що став царем Соломоном. Пише про хетів і 4 та книга Мойсея (13, 18–30), а також 1 ша книга Мойсея при описі поховання Сари.

На початку XII ст. до н.е. ця колосальна держава була під корена ассирійцями. Хетська культура і хетська релігія були асимільовані ассирійською культурою.

Фригійська релігія

У північно західній частині Малої Азії ще в ІІ тис. до н.е. оселилися племена фригійців, які в ХІІІ ст. до н.е. нібито бра ли участь у легендарній Троянській війні. Цілком достовірна їх участь у розгромі Хетської держави в ХІІ ст. до н.е. В Х– VIII ст. до н.е. відбулось піднесення Фригійського царства, засновником якого вважають царя Гордія, а розквіт відбував ся за царя Мідаса (738–696 рр. до н.е.). Це була економічно міцна держава, недарма ж народилася легенда про те, що від дотику руки Мідаса все перетворювалося в золото, навіть їжа. Мідас звільнився від цієї, тяжкої для нього властивості, коли викупався в річці Пантол, яка відтоді стала золотоносною. Міфи змальовують Мідаса і як невігласа, який узявся судити музичне змагання цапоподібного бога Пана з усебічно обда рованим Аполлоном. Мідас присудив перемогу Панові, за це Аполлон нагородив його віслючими вухами, які він змушений був ховати під фригійським ковпаком. Саме цей Мідас і стояв біля джерел фригійської релігії.

91

Лубський В.І., Лубська М.В.

Це легенда. Але розквіт Фригії дійсно пов’язаний з моно полією на виробництво заліза в період настання “залізного віку”. Фригія встановила своє панування на Егейському морі. Але вже в VII ст. до н.е. значна частина її території була загар бана кіммерійцями, в VI ст. до н.е. вона потрапила під владу Лідії, а потім – Персії, де остаточно втратила свою державність. Деякі вчені вважають фригійську мову споріднену з вірменсь кою, а отже, і фригійську релігію з релігією протовірмен.

Фригійська релігія утворилася на основі місцевих племін них культів, а також релігійних здобутків стародавніх греків, племена яких з Македонії і Фракії утворили основу фригійсь кого народу в кінці II тисячоліття до н.е.

Центром віровчення фригійської релігії є культ Великої матері богів Кібели, яка ще мала ім’я Рея, і молодого вмираю чого та воскресаючого бога Аттіса. Ми вже знаємо, що цей культ був і в хетів. Але у фригійців цей культ набрав своєрідного соціально економічного і політичного забарвлення. Річ у тому, що в ту епоху царська верхівка, остерігаючися зростаючої вла ди чиновництва, яке намагалось утвердити спадковість своїх посад, чинів і багатств, широко вживала заміщення посад ви щих чиновників, писців, воєначальників євнухами. Хлопчи ки євнухи, оскоплені ще в дитинстві, мали безумовні перева ги в освіті і кар’єрі перед своїми ровесниками. Вищі чиновни ки і жерці, будучи євнухами, потребували ідеологічного ви правдання свого становища. Звідси виникнення міфу про Ат тіса, який, щоб уникнути домагань своєї матері на коханця, під дав себе самооскопленню і помер під своїм священним дере вом – сосною. Але богиня, що покохала Аттіса, домоглася вос кресіння його. Цим подіям були присвячені особливі вес няні свята, які ще у хетів входили в державний культ. У фри гійському культі теж були поширені оргаїстичні обряди та са мооскоплення жерців, які присвячували себе богові Аттісові і цим звільняли себе від пристрастей, що занапащують людство і знецінюють мораль. Пошуки шляхів морального вдоскона лення, хай і таким дивним на наш погляд шляхом, є одним з

92

ІСТОРІЯ РЕЛІГІЙ

нових моментів релігійного розвитку навіть періоду глибокої стародавності.

Узахідній частині Малої Азії, в родючій долині р. Герм, на початку І тис. до н.е. існувала держава Лідія. Вона прославила ся золотим піском річки Герм. Географічне положення на тор говельних шляхах з Європи до Близького Сходу теж сприяло розквіту цієї держави. Спершу Лідія входила до складу Фригії

ітам запозичила фригійську культуру і релігію. Із VII ст. до н.е. вона вже незалежна держава із столицею в м. Сарди. Тісний зв’язок із Стародавньою Грецією привів до сприйняття грець кого релігійного впливу, грецької міфології. Країна була дуже багата. У Лідії вперше в світі стали карбувати золоту монету. Ім’я останнього лідійського царя Креза (595 – 546 рр. до н.е.) стало уособленням колосального багатства.

Лідійський релігійний культ уславився своєю пишнотою.

У546 р. до н.е. Лідія була завойована перським царем Кі ром. Потім входила до складу держави Александра Македон ського.

Сирійсько9фінікійська релігія

Східне Середземномор’я має дуже сприятливі умови для людського життя: теплий клімат, родючі грунти, можливість штучного зрошування, багата флора і фауна. Це підштовхнуло розвиток землеробства і тваринництва, а також різних ремесел. Працьовиті народи Східного Середземномор’я домагалися ро звитку технології виробництва, спеціалізації, зростання проду ктивності праці. У зв’язку з цим змінювалась приватна влас ність, поглиблювався розвиток суспільної організації. Удвох державах, що виникли в цьому регіоні, – Сирії і Фінікії активно йшли духовні процеси, зокрема розвиток культури і релігії.

Існувала там і третя значна держава – Палестина, але про неї мова йтиме при висвітленні історії іудаїзму.

На півночі Сирійської пустелі, на захід від Ассирії, аж до східного узбережжя Середземного моря, у другій половині ІІІ – ІІ тис. до н.е. проживали племена хананеїв, амореїв (аморитів і

93

Лубський В.І., Лубська М.В.

арамеїв). Вони створили ряд дрібних міст держав – Алах, Ебла, Халеб, Кадеш та ін. Вже з ІІІ тис. до н.е. ці території намагалися підкорити держави Дворіччя (Аккад, Ур), і вони не змогли збе регти свою незалежність. У ІІ тис. до н.е. їх захопили гіксоси, які вдерлись аж у Єгипет. Потім ці міста держави побували під владою Стародавнього Єгипту, Мітанні, Хетського царст ва. У XIV ст. до н.е. в Сирійську пустелю вторглися кочові ара мейські племена, що злилися з місцевим населенням. Лише на початку І тис. до н.е. дрібні держави утворили союзи, але й вони були неспроможні зберегти незалежність і були підвладні Ас сирії, Вавилонській державі, персам, потім входили в державу Александра Македонського Селевкидів, Риму, Візантії. Отже, сирійські землі майже весь час були об’єктом загарбання. Зро зуміло, що це відчувала на собі сирійська культура.

В умовах розширення арабського халіфату в VII ст. н.е. Сирія якийсь час була ядром цієї держави, а місто Дамаск – його столицею. Тепер сирійці розмовляють на сирійському ді алекті арабської мови.

За часи своєї буремної історії стародавні сирійці, разом з фінікійцями, утворювали стійке семетичне етнічне утворен ня. Вони зручно влаштувались на східному узбережжі Серед земного моря і мали спільну культуру та споріднені релігійні культи.

Тепер скажемо про Фінікію і фінікіян.

Фінікія займала нешироку смугу землі між Середземним морем і Ліванським хребтом. На цій щедро обдарованій при родою смузі східного узбережжя Середземного моря десь у V– IV му тис. до н.е. оселилися прибульці з берегів Епітрейського моря. Деякі дослідники вважають, що фінікійці були корінни ми жителями цих місць. У II тис. до н.е. виникли міста Угарит, Сидон, Тир, Бібл та інші, які стали центрами жвавої торгівлі, бо стояли на перехресті торгових шляхів зі сходу на захід і з півдня на північ. Великого розвитку у Фінікії досягло оброб лення металу, виробництво скла, фарбованих тканин, кораб лебудування. Але основою господарства було хліборобство і

94

ІСТОРІЯ РЕЛІГІЙ

садівництво. Фінікійці вели активну работоргівлю в цьому регіоні. З початку ІІ го тис. до н.е. і до ХІІ ст. до н.е. Фінікія перебувала під владою Стародавнього Єгипту.

У Х–ІХ ст. до н.е. з фінікійських міст особливого розвит ку набуло міст Тир. Тирські купці здійснюють освоєння важ ливих морських шляхів, особливо тих, що йшли на захід Се редземномор’я. Це зробило Тир піонером колонізації Кіпру, узбережжя Егейського моря, островів Сицілії, Сардинії, Маль ти, Балеарських, узбережжя Галії, Північ Африки та Іспанії. Це фінікійці заснували в 825 р. до н.е. місто Карфаген, яке зго дом стало ядром могутньої держави.

Починаючи з VIII ст. до н.е., фінікійські міста перебува ють під владою Ассирії, Єгипту, Вавилону, Персії, Елліністич ної, а потім Римської імперії, весь час зберігаючи певну авто номію.

Сирійсько фінікійська культура, в тому числі і релігія, за знала значного впливу збоку Ассирії, Вавилону, Єгипту та інших країн. Фінікійці були добрими мореплавцями і зробили чимало географічних відкриттів. Єгипетський фараон Нехо в 600 р. до н.е. відрядив фінікійських моряків у похід навколо Африканського континенту. Відпливши в Червоне море, вони повернулись до Єгипту через Середземне. Створений фінікій цями алфавіт був запозичений багатьма народами того часу, а через греків дійшов до нас.

Релігія сирійців і фінікійців утворилася з їх первісних ре лігійних вірувань і спочатку була звичайною родоплемінною релігією. З утворенням міст держав у кожному з них був влас ний головний бог, який мав своє ім’я: Адоніс – владика, Ел – бог, Мелькурт – цар міста тощо. Кожен з них мав дружину, здебільшого це була богиня Місяця – Астарта (Аштарт), запо зичена з Вавилонії, де її називали Іштар. Були також інші дру горядні боги. У кожному місті стояв храм, присвячений своє му богові, зображення якого було головним фетишем. У храмі панувала могутня корпорація жерців, що відігравала значну роль у політичному і суспільному житті міста. Храми одержу

95