Лубський В.І., Лубська М.В.

не релігійну спільність, але імперію, що паразитує на інших імпе ріях. Основою організації імперії може бути не тільки територія, етнос, рід, але й ідея. Імперії можуть бути відкритими і таємни ми; відкриті імперії (Німеччина, Росія, Америка і т. п.) побою ються проникнення у свій організм таємних імперій, що не ма ють чітких меж, і тому намагаються тримати на очах мафіозі, ма сонів, комуністів, гомосексуалістів та ін., які з імперіалістичної точки зору, об’єднані загальною ознакою в єдину силу, підтри мують один одного і протистоять відкритим імперіям або пара зитують на них.

Крім того, можна виділити закриті та внутрішньо спра ведливі імперії, що не прагнуть до постійного розширення, але розподіляють справедливо завойоване усередині себе, і відкритті та внутрішньо несправедливі імперії, що жертвують внутрішнім порядком заради безупинного нарощування своєї сили.

Імперіалістичне віровчення може бути виражене такою формулою: людське життя визначається панівним у світі зако ном причинності і/або світовими стихіями, тому людина має на магатися належати до групи людей, що безупинно розширює свої завоювання приємного.

Релігія людства і космізм

Релігія людства, або релігія прогресу – секулярне вчення про сенс життя, найбільш близьке до аналогічних релігійних вчень. Близькість ця зумовлена спробами представників релігії людства імітувати ритуальну практику й організаційну структу ру релігійних громад (насамперед християнства), а також майже повною відсутністю (за винятком Фоєрбаха) прагнення ради кально протиставити себе світові релігій (як це зробив, напри клад, комунізм).

Родоначальником релігії людства вважається француз Огюст Конт (1798–1857), який у 1817–1822 рр. був секретарем Сен Симона. Від нього Конт засвоїв ідею безупинного прогре су людства, зумовленого зміною важливих форм духу (теоло гія – метафізика – наука). Конт став фундатором позитивізму

718

ІСТОРІЯ РЕЛІГІЙ

як філософської течії, що визнає реальними тільки “позитивні знання”, що здобуваються наукою знання про зв’язки приро ди, пізнаваної в безпосередньому досвіді, а також родо начальником соціології як науки, що виявляє аналогічні зв’яз ки в людськом суспільстві. У 40 х рр. XIX ст. Конт вирішує ро зширити соціологію і перетворити її на практичну науку пере творення суспільства на основі культу людського як єдиної істо ти. Конт підтверджує, що узята сама по собі людина – лише “зоологічний вид”, її щира природа розкривається тільки в людстві як величезному організмі, складеному із сукупності минулих і нинішніх поколінь людей. Вихід у світ “Системи позитивної політики”, або “Трактату про соціологію”, де викла дена релігія людства (1815, 1854 рр.), став головною віхою роз витку нової релігії.

1830 р. Людвіг Андреас Фоєрбах (1804–1872) анонімно опублікував твір, у якому відхиляв ідею безсмертя душі. Першо джерело релігійних уявлень Фоєрбах вбачав у почутті залеж ності людини від непідконтрольних їй сил. Безсилля шукає ви хід у породжуваних фантазією надії й розраді – так виникають уявлення про богів як джерела здійснення людських сподівань. Бог, за Фоєрбахом, є лише проекцією людського духу, ідеалізо ваною людиною, що через жорсткі умови буття, яка заважають досягненню ідеалу, відчужується від останнього. Релігія, на дум ку Фоєрбаха, паралізує прагнення людини до кращого життя в реальному світі, тобто у світі безпосереднього і повсякденного досвіду, і до перетворення цього світу, підміняє його покірним і терплячим чеканням прийдешньої надприродної винагороди. Заперечуючи релігійний культ, Фоєрбах протиставляє йому культ людини, її обожнення. Він зазначає, що прагнення люди ни до власного щастя переростає рамки егоїзму, оскільки щастя недосяжне поза людським єднанням. Фоєрбах вбачав рушійну силу розвитку суспільства в релігійній свідомості і проповіду вав антропотеїзм (людинобожжя).

Об’єднувачем вчень Фоєрбаха і Конта став Фридрих Йодль (1849–1914), котрий вважав, що Бог – це не сама природа і не її

719

Лубський В.І., Лубська М.В.

творець, але уявлення, що виростає з найглибшої природи лю дини: він – у людських серцях, у людському дусі, там, де є любов, що об’єднує людей.

Релігія людства в результаті активних пропагандиських зу силь Конта не тільки набула маси послідовників, а й на порівня но короткий період стала державною релігією в Бразильській імперії.

Християнський соціалізм

Фундатором християнського соціалізму є П’єр Леру (1797– 1871). Різко критикуючи Католицьку церкву, Леру вважав, що старе християнство має бути заперечене, а нова релігія (релігія людства) сприятиме зціленню суспільства від його хвороб. Ос новна ідея цієї релігії полягає в тому, що рай має здійснитися на землі. Різновидом релігії людства можна вважати космізм, що набув особливого розвитку в Росії. У космізмі загальний про грес, що розуміється в релігії людства як поступове поліпшення умов життя людей, піддається радикализації і тлумачиться як перетворення Всесвіту. Фундатором російського космізму є Микола Федоров (1828–1903), погляди якого були викладені його учнями в праці “Філософія загальної справи”.

Вбачаючи основне зло для людини в смерті, підкоренні її сліпою силою природи, Федоров висуває ідею регуляції приро ди засобами науки і техніки. Вища мета такої регуляції – не ство рення більш сприятливих умов для людей, що вже живуть, а від родження предків, шлях до якого – оволодіння природою, пере будова людського організму, освоєння Космосу і керування ко смічними процесами. Послідовники Федорова Костянтин Ціо лковський, Володимир Вернадський і Олександр Чижевський звільнили космізм від впливу християнства, розкрили його суто секулярну сутність.

Відповідно до цього людина намагається забезпечити себе приємним в умовах влади закону причинності, і тому вона ство рює імперії. Проте протиборство імперій великою мірою змен шує її шанси на здійснення свого призначення. Крім того, поділ

720

ІСТОРІЯ РЕЛІГІЙ

людства на імперії не тільки послаблює людство в цілому, але і дозволяє людині розраховувати, що вона може належати до іншої, більш сильної імперії, ніж та, до якої вона належить перві сно. Тому найменший ризик поразки завжди призводить до того, що частина членів однієї імперії таємно або явно переходить на бік іншої, більш щасливої. Отже, всі імперії рано або пізно прире чені на невдачу. Тому людина має, по перше, усунути поділ люд ства на імперії і/або зробити людство єдиною імперією, а по дру ге, об’єднані в такий спосіб сили усіх людей спрямувати на послі довне розширення завоювань приємного. Таким чином, імпер ська група розширюється до меж людства, а її претензії охоплю ють увесь можливий світ (Космос).

Отже віровчення космізму і релігії людства можна подати такою формулою: людське життя визначається панівним у світі законом причинності, тому людина має прагнути силами людс тва підпорядкувати (завоювати) весь світ, щоб одержати від ньо го усе, що в ньому є приємного, або, принаймні, позбутися усьо го, що в ньому є неприємного.

Ніцшеанство

Ніцшеанство – вчення німецького мислителя Фридриха Ніцше (1844—1900), а також його послідовників. Ідеї Ніцше стали, незважаючи на певну суперечливість, віровченням для багатьох людей. У центрі цього віровчення – ідея надлюдини, заснована на “переоцінці всіх цінностей”, тобто на критично му запереченні всіх релігійних ідеалів, що розуміються як жит тєво необхідні фікції, що виправдовують волю до влади: “кож ний центр сил конструює, виходячи із себе, весь інший світ”.

Ніцше надає поняттю “надлюдина” абсолютного значен ня. Прихід надлюдини інтерпретується Ніцше одночасно як вище метафізичне здійснення, і, як такий, етап людської біо логічної еволюції (надлюдина співвідноситься з людиною, як людина з мавпою) оголошується змістом людського буття, вза галі змістом “землі”. Надлюдина є альтернативою “останній лю дині” – уособленню виродження людської природи під впли

721

Лубський В.І., Лубська М.В.

вом цивілізації. При цьому надлюдина є абсолютно вільною як від релігійних зобов’язань перед Богом, так і соціальних зобов’язань перед людьми.

Впадає в око двоїстий характер уяви надлюдини у Ніц ше. З одного боку, вона “пізнає”, бачить те, що в принципі недоступно пізнавальним здатностям людини, це – “аристо крат духу”, що ширає над забобонами юрби (включаючи “вче ну юрбу”). З іншого боку, це – монстр, що не визнає жодних моральних обмежень своєї активності і не знає, що означає відступати. Спробуймо проаналізувати, у чому корінь такої двоїстості. Як і стародавні уявлення про надлюдину, ідея над людини у Ніцше базується на його світосприйманні. Проте Ніцше не вірив ні у світову справедливість, вважаючи, що пов’язані з нею уявлення про борг є лише історично першим засобом придушення вільної індивідуальності, ні в безрозді льно панівного у світі Бога (знаменита ніцшеанська теза “Бог мертвий”).

Ніцше ідейно протистояв відомим релігійним уявленням про світ і людське життя. Залишається тільки з’ясувати, як він сам трактував аналогічні питання. Звернувшись до тез Ніцше, ми виявляємо, що це трактування має принципово двоїстий характер. З одного боку, Ніцше захоплюється позитивізмом, вважаючи, що істина є прерогативою лише “позитивних” наук, які досліджують у досвіді причинно наслідкові зв’язки. З іншо го боку, у побудові власної філософії він відмовляється від будь якої “позитивної” систематичності, протиставляючи безсис темність своєї думки непевності й “діонісійській” хаотичності світобудови. Цю суперечність Ніцше сам для себе формулює як опозицію “аполонівського” і “діонісійського”, тобто поряд ку і хаосу, системи і безсистемності, закону і стихії, розуму й ірраціональності. Вже в першому своєму творі “Народження трагедії з духу музики” (1872), зіставляючи два первня буття і культури – “діонісійське” (нестримно стихійне і трагічне) і “аполонівське” (світле і логічно упорядковане), Ніцше вбачає ідеал у досягненні гармонії цих полярних начал. Тут же міс

722

ІСТОРІЯ РЕЛІГІЙ

тяться зародки вчення Ніцше про буття як стихійне станов лення, розвинутого пізніше в концепції “волі до влади” як вла стивого всьому живому потягу до самоствердження. Світ, та ким чином, одержує у Ніцше немовби дві іпостасі: постає як матерія, підпорядкована світовим законам причинності, і як “безодня”, що не може бути ані пізнаною, ані осмисленою лю диною. В обох випадках світ розуміється як становлення, без цільність якого конкретизується в ідеї “вічного повернення того самого”, що протиставляється будь яким ідеям цілеспря мованого розвитку, включаючи християнську есхатологію і вчення про прогрес.

Яким може бути зміст людського життя в таких умовах? Ідея абсолютного детермінізму і засноване на ній заперечен ня свободи людської волі приводить Ніцше до висновку про повну непродуктивність критеріїв оцінки поведінки людей: оскільки всі вчинки людини визначені природним порядком речей або хаотичної дії стихій (як позалюдиною, так і в ній самій), їх не можна морально оцінювати. Звідси випливає тве рдження любові до долі, що виправдовує людське існування у всіх його виявах. Усі форми людської поведінки є лише реалі зацією головної спрямованості будь якого буття – “волі до влади”, що у людей слабких виявляється як “воля до свободи”, у більш сильних – як воля до більшої влади і, якщо безуспіш но, то як “воля до справедливості”, а в найдужчих – як любов до людства, чим прикривається прагнення до придушення чужої волі.

З визнання того, що світ матеріальний і підпорядкований суворій і бездушній закономірності, випливає, що людині не залишається нічого іншого, як прагнути досягнення матеріа льних благ; використовуючи “позитивні” знання про причин но наслідкові зв’язки. Якщо ж світ є цілком непізнаваним, тоді з нього не можна витягти ніякого змісту. Тому в Ніцше, з од ного боку, зміст, буття зводиться до задоволення елементарних життєвих потреб, а з іншого – буття взагалі позбавлене будь якого змісту.

723

Лубський В.І., Лубська М.В.

Ця суперечність здається нерозв’язною, проте Ніцше знаходить її вирішення в ідеї надлюдини, що, за його переко нанням, є єдиним справжнім сенсом життя людини як в умовах непізнаваної безодні, так і за ясної і жорсткої влади причинності.

Оскільки у безглуздому і непізнаваному хаосі самій лю дині недоступне розуміння того, чим визначається її життя, вона має стати основою життя тієї особи, якій буде доступно більше, ніж взагалі може бути доступно людині. Тобто вона має створити надлюдину, нехай навіть ціною власного життя. Отже, найвище покликання людини, за Ніцше, – загинути, ставши “мостом до надлюдини”.

За уявленнями Ніцше, Надлюдина бачить значно більше, ніж пересічна людина. Це пов’язано з іншою стороною світо сприймання Ніцше – бачення світу як жорсткого матеріаль ного порядку.

В умовах такого безособового порядку (на відміну від порядку “світової справедливості” у давніх) як би “правиль но “не поводилася людина, як би не забезпечувала себе гара нтіями від невдачі, вона (невдача) постійно нависає над нею. Нехай навіть людство буде об’єднане і його зусилля в єдино му пориві спрямовуватимуться на послідовне завоювання Всесвіту, ніщо не може позбавити людину страху в будь який момент втратити все. Цей страх корениться в тих самих умо вах, що змушують людину прагнути підкорення світу. Тися чорукий володар Космосу, озброєний усією міццю досягнень людства, залишається обмеженим у своїх можливостях, бо перебуває у непозбутному страху людиною, іграшкою сти хій, непомітною ланкою в нескінченному ланцюзі невблаган ної причинності. Ніщо не може гарантувати людині уни кнення невдач, поки вона залишається людиною. Тому не можливо розраховувати на успіх справи, доки вона перебу ває в людських руках. Отже, щоб отримати, нарешті, реальну гарантію здійснення своїх прагнень, людина має стати осно

724

ІСТОРІЯ РЕЛІГІЙ

вою життя іншої істоти, яка буде принципово вищою порів няно зі своїм творцем – надлюдиною.

Таким чином, Надлюдина в Ніцше також має у собі не мовби дві особи: істоту, яка бачить те, чого не може бачити людина; та істоту, яка може завоювати те, чого людина ніколи не завоює.

Ніцшеанство, зводячи можливість невдачі до абсолют ного мінімуму, все ж визнає, що цілком реалізувати цю мож ливість за нерелігійного пояснення світу неможливо. Саме у світлі ніцшеанства стає цілком очевидним, що в такому світі (заснованому на непевності або на причинності) немає міс ця для переконаного оптимізму: будь яка підприємницька ак тивність людини, якщо тільки вона не спрямована на неї саму, у будь який момент може зазнати краху: удача є плід не сті льки зусиль людини, скільки талану – сили, цілком від неї не залежної.

Ніцшеанське виправдання життя людини є єдине випра вдання, можливе одночасно з погляду двох різних пояснень світобудови. Проте людина, чиє життя засноване на виправ данні, не може поєднати у своїй особі обидва пояснення без збитку для її цілісності. Можливо, у цьому варто шукати ко рені роздвоєння особистості, що мало місце у Ніцше в кінці його життя.

Ніцшеанство як відносно масовий напрям, прибічника ми якого стали люди, котрі пішли за Ніцше в питаннях розпо рядження життям, сприйняло тільки одну частину його ідеа лу. Тому ми можемо назвати цю форму вульгарною. Послідов ники вульгарного ніцшеанства вбачають у надлюдині не істо ту, котрій доступне бачення смислів, не доступних баченню пересічної людини, а тільки істоту, якій доступні земні блага. Це вже не надлюдина в розумінні Ніцше, а супермен, спромо жний споживати більше блаі; ніж звичайна людина. У вченні самого Ніцше надлюдина, що протистоїть невідомості, і супе рмен, що протистоїть стихіям, поєднані в одній особі. Послідо вники Ніцше, зберігаючи, на відміну від свого пророка, здоро

725