Лубський В.І., Лубська М.В.

тійності саме як богослов’я, очищене від правознавства, проте багатьма коренями був пов’язаний саме з правознавством. За вдання тлумачення Корану і зв’язування суворих догматів з ре альними потребами сьогоднішнього дня завжди було обумовле не насамперед вирішенням спірних питань релігійно правово го спрямування.

Між богословами і правознавцями і після виокремлення Корану продовжував існувати тісний зв’язок: на авторитет спе ціалістів з каламу спиралися законознавці в тих непоодиноких випадках, коли вони опинялись перед важкими проблемами. Для вирішення цих проблем в ісламі було вироблено кілька ме тодів, які по різному визнавались і використовувались різними школами ісламського (сунітського) права.

Метод перший – рай, тобто індивідуальне тлумачення яко го небудь з авторитетів каламу. Роль цього методу завжди була обмежена.

Метод другий – іджма, узгоджена думка багатьох, а то і всіх авторитетів певного часу; цей метод широко визнавався всіма.

Метод третій – кіяс, тобто висновок за аналогією.

Метод четвертий – істіслах (істіхсан), визнання можливості зміни деяких хадисів Суни, якщо їх зміст суперечлив тому, що визнавалося благом.

Школи ісламського права (мазхаби)

Спираючись на Коран і Суну як канонічну основу ісламсь кого права, законознавці, які відокремились від богослов’я, ви користовуючи чотири методи вирішення спірних богословсь ких проблем, у VII–IX ст. створили в рамках ортодоксального сунітського ісламу чотири найбільш відомі школи ісламського права, які зберігають свій вплив і нині. Їхніми засновниками були відомі законознавці – імами, за іменами яких школи (мазхаби) і були названі. Першим і найбільш шанованим з них був Абу Ха ніфа (помер у 767р.).

Система Ханіфи, ханіфізм, спираючись, як і всі інші систе ми, на Коран і Суну, найбільше уваги приділяє методам раю і

644

ІСТОРІЯ РЕЛІГІЙ

кіясу, тобто індивідуальному тлумаченню і вирішенню спірних проблем методом аналогії, з посиланнями на все ті ж аяти Кора ну і хадіси Сунни. Ця система визнає й іджму, але значно менше. Зате саме ханіфізму належить висунення на перший план мето ду істіслах, тобто критики окремих положень деяких хадісів. Ханіфізм немало уваги приділяє і звичаєвому праву арабського та інших мусульманських народів адату, норми якого, будучи зв’язаними з основами ісламу, також повинні бути враховані. Ісламське право ханіфітського тлумачення найбільш гнучке; ха ніфізм вміло і вдало пристосувався до нових віянь, до етнокуль турного середовища, яке змінюється. Цим значною мірою пояс нюється те, що саме ханіфітський мазхаб обрали тюрки, які при йняли іслам в ХІ ст., і згодом зайняли ключові позиції в ісламі. Ханіфізм став такою системою мусульманського права, якій на давали перевагу в Османській імперії і аж досьогодні його при хильниками є не менше третини мусульман сунітів, які прожи вають у Туреччині, Афганістані, Єгипті, Пакистані, Індії та де яких інших країнах.

Система Малика (помер у 795 р.) визнає як основи права Коран, Суну і адат, спирається, як і ханіфізм, на методику істіс лаху (критики хадісів), але з усіх інших методів надає перевагу іджмі (узгоджена думка) і раю. Маликіти як школа ісламського права близькі до ханіфітів, але більш суворі і нетерпимі, менше довіряють спекулятивним судженням (не випадково метод раю у них займає останнє місце, метод кіясу вони майже не викори стовують). Маликітський мазхаб поширений передусім у краї нах Магрібу і взагалі серед африканських мусульман, напри клад у Судані.

Система Аш Шафії (помер у 820 р.), шафіїзм, визнає осно вами ісламського права Коран і Суну, використовує іджму і кіяс, виступає проти раю, істіслаху. Шафіїти в сфері своїх правових норм значно жорсткіші від ханіфітів і ближчі до маликітів з їхньою суворістю і нетерпимістю до спекуляцій. Ця система поширена в Сирії, частково в Єгипті та в Східній Африці, в Пакистані та Індонезії.

645

Лубський В.І., Лубська М.В.

Система Ібн Ханбала (помер у 855 р.), ханбалізм, спираєть ся в основному на хадиси і лише частково використовує методи раю, іджми і кіясу. Ця школа відрізняється нетерпимістю, вона найменше поширена, причому переважно в порівняно відста лих країнах світу, передусім в Аравії.

Усі чотири мазхаби хоч і сперечаються між собою з приво ду методики та обрядовості, практично мирно співіснують, нері дко в рамках однієї держави. Очолюється кожна з цих шкіл гру пою високоосвічених (тобто тих, що знали іслам) спеціалістів законознавців і богословів муджтахідів (мутакалимів), яка ви значала позиції кожної з цих систем. Усім чотирьом школам су ніти надають однакового значення; кожна має право змінювати свої симпатії на користь того або іншого мазхабу, користуватися навчальними посібниками різних шкіл.

Шаріат

Усі чотири школи включені до вільної системи мусульман ського права – шаріату. Мусульманське право єдине: воно не поділяється на цивільне, кримінальне, релігійне. Тісно пов’яза не з релігією і визначене в своїх основних принципах авторите тами каламу, це право – передусім релігійне, яке враховує і нор ми звичаєвого права та адату. Шаріат (“намічений”, “вказаний” шлях) спирається на Коран і Суну, а також на збірники фікху, свого роду кодекси і зводи ісламського законодавства, які були вироблені вищезгаданими школами і які мали реальний право вий авторитет, силу закону.

Основна тенденція шаріату – оцінювання різних життєвих обставин з точки зору релігії. Закони шаріату – це правова сис тематизація поведінки правовірних, їхніх зобов’язань перед лю дьми, суспільством і Аллахом. Авторизований догматичними нормами ісламу кодекс шаріату поділяється на три основні час тини: ібадат (обов’язки, що стосуються релігійного культу), муа малят (виключно юридичні норми) та укубат (система покарань).

Приписи шаріату численні і суворі. Вони визначають нор ми взаємовідносин людини в родині й суспільстві, регламен

646

ІСТОРІЯ РЕЛІГІЙ

тують майже всі сторони її побуту і разом зі звичаєвим правом (адатом) створюють густу мережу обов’язкових приписів, що само по собі вже гарантує конформність поведінки правовір них. Зрозуміло, не всі й не завжди дотримуються норм шаріату, в мусульманському світі, як і скрізь, бувають порушення і зло чини. Однак суворість кримінального законодавсва і особливо покарань шаріату не тільки вражає, але й має помітний дисци плінуючий вплив. Наприклад, суворі покарання у випадку ро зкрадання чужої власності, навіть дрібної крадіжки, досить ефе ктивно сприяють як зниженню рівня злочинності, так і недо торканності власності. Менш жорстоко переслідується вбивс тво – тут багато що вирішувалося згідно із законами адату з його традиційними інститутами кровної помсти (як говорить ся в Корані, правовірним дозволено помститися, але в межах еквівалента: вільного за вільного, раба за раба, жінку за жінку). Рішуче засуджується самогубство. У Корані є спеціальний аят, який забороняє вбивати новонароджених дівчаток (звичай, який існував в Аравії до ісламу).

Шаріат регулює цивільні стосунки, порядок вирішення май нових суперечок, стягнень і покарань у випадку порушення ре лігійних приписів, норм поведінки, відправлення культу, ритуа лу тощо. Згідно з шаріатом, діяння людей поділяються на п’ять основних категорій: обов’язкові, за невиконання яких слід кара ти; рекомендовані (тобто бажані, але не обов’язкові); дозволені; засуджувальні (але не карані) і заборонені. Дуже важливим при оцінюванні тієї чи іншої дії є намір: іноді скоєне діяння оціню ють не стільки з точки зору факту, який здійснений, скільки з точки зору мети, наміру людини.

Приписи і заборони ісламу

До числа приписів шаріату належать норми, що стосують ся прав і становища жінки. Про ці права, точніше – про безпра в’я жінок в ісламських країнах відомо немало. Офіційна проце суальна норма шаріату прирівнює двох жінок до одного чоло віка (зокрема, при свідченні). Правовірні, за Кораном, мають

647

Лубський В.І., Лубська М.В.

право брати дві, три, навіть чотири дружини (якщо можуть утримувати їх), не враховуючи рабинь наложниць, кількість яких практично не обмежена. Крім того, чоловік завжди має право на розлучення і, отже, на заміну дружин. Дружина не має права на розлучення, вона зобов’язана погоджуватися з будь яким рішенням чоловіка, в тому числі й у випадку розлучення. Дружина і рабиня повинні бути вірними своєму панові, пере любство жорстоко карається. Щоправда, практика побиття не вірної дружини камінням – це більше норма адату, ніж офіцій но канонізованого шаріату. Якщо ж зрада дружини доведена і підтверджена свідками, закони шаріату так само суворі й не щадні до винуватої.

Разом з тим у Корані і в нормах шаріату зафіксовані й певні права жінки – як особисті, так і майнові. Так, жінку, в тому числі й рабиню, не можна було позбавити її дитини (у випадку розлу чення з дружиною, продажу рабині), якщо дитина потребує до гляду. Практично це означає, що до семи років дитина за будь яких умов залишається з матір’ю, в подальшому її може забрати батько, але не за будь яких обставин. За дружиною визнавались певні права при розподілі майна, спадкуванні, розлученні. Дру жина у мусульман не приносить із собою приданого, хоч плата за дружину, калим, – це теж більше практика адату, ніж каноніч на норма шаріату; жінок і малолітніх дівчат їхні родичі часто про давали, дарували – словом, використовували майже як товар, який мав вартість і ціну.

Норми шаріату й особливо адату передбачають обов’язко ве затворництво жінок, особливо заміжніх, зобов’язують їх за кривати обличчя на людях. Жінкам майже завжди був закритий шлях до освіти, до будь якої громадської діяльності.

Крім заборон, звернених до жінки, Коран і шаріат накла дають ряд обмежень на всіх правовірних. Так, мусульманам за боронено вживати вино, і в цій забороні є своя логіка: п’яний не може здійснювати намаз, бо молитву не можна починати нечис тим, якими завжди вважалися п’яні. Цієї заборони дотримують ся не досить суворо, та все ж вона має певний вплив і є регулюю

648