Лубський В.І., Лубська М.В.

лійців з метрополією. З іншого боку, ханство за десятиріччя змі цніло, потреба його в генуезькій підтримці поменшала. Тому, коли в 1454 р. під стінами Кафи з’явилася турецька ескадра, Де влет уклав з її командувачем договір про спільний напад на міс то. Проте пункти договору до смерті хана виконані не були.

Кримське ханство

У1475 р. почався новий період в історії ханства. У цьому році турки османи, напавши на Кримський півострів, підпоряд кували собі кримсько татарську державу. Правителі Криму ста ли підвладними Стамбулу.

Прийшовши в Крим, османи заволоділи його південно схі дною береговою і передгірською частиною – від Інкермана до Кафи, що становила ледве 1/10 території півострова, навіть вра ховуючи зайняті турецькими гарнізонами фортеці Перекоп, Ге зльов, Арабат і Єнікале. Отримавши, таким чином, у своє воло діння найважливіші прибережні стратегічні пункти, султан не міг силою невеликих яничарських гарнізонів контролювати всю військово політичну ситуацію в ханстві.

Менгли Гирей підкорився султану добровільно, на умовах, які, очевидно, були обумовлені з Мухаммедом ІІ. Навряд чи ма ють слушність деякі автори, які вважали, ніби тут був укладений формальний договір про васалітет Криму. Швидше васальні ві дносини встановлювалися більш менш спонтанно залежно від конкретного становища обох держав на даний момент. Так, при перших Гиреях – васалах Туреччини – вони проявлялися в по стійному безкарному порушенні турками чингизидської тере – права успадкування престолу.

Усвоїй кримській формі цей ординський кодекс передба чав обрання нового хана суворо за старшинством. Отже, частіше таким кандидатом ставав не син, а брат колишнього хана. Турки ж, що дотримувалися шаріату в його чистому вигляді, нерідко висували на цей пост якого небудь з ханських синів. Вони пос тійно тримали у себе в Стамбулі одного або навіть кількох з них під приводом здобуття освіти і взагалі виховання при дворі на

608

ІСТОРІЯ РЕЛІГІЙ

місника Аллаха. На ділі ж вони розпалювали в юних принцах прагнення влади, знаджуючи їх цілком реальною можливістю рано чи пізно покуштувати “халву владарювання”.

Не можна сказати, щоб кримчани сприймали впроваджен ня законів шаріату покірливо. І якщо турки, розуміючи небезпе ку національного єднання татар в заморській провінції, всіляко йому перешкоджали, обравши знаряддям шаріат, то татари з не меншою затятістю чинили цьому опір. І навіть якщо на бахчиса райському троні виявлявся слухняний хан Порте, що покірливо обіцяв їй будь яку підтримку, то взамін він просив, як правило, дозволу зберегти освячений часом і традицією закон тере, зок рема порядок вибору хана, калги і нуреддина.

Там же, де тере не суперечила шаріату, хани, звичайно, за лишалися правовірними мусульманами. Більше того, оцінюючи цю релігію як опору своєї влади, обґрунтування її законності і необхідності, вони приділяли чимало уваги тому, що нині нази вають “релігійною пропагандою”. Здавалося б, дрібниці, але ко жний новий хан, прибуваючи від султана з атрибутами влади, ступав на кримську землю в одному й тому ж місці в Гельове.

Що стосується першого кримського калги, потім хана Му хаммед Гирея, то він, немовби на глум над прагненням Менглі укріпити таким чином престол Гиреїв, був у 1523 р. убитий ра зом з черговим калгою. Причому здійснили це подвійне вбивст во самі кримські аристократи, що створили з цією метою оплот з беїв опозиціонерів. Не виключено, звичайно, що вони були по в’язані із Стамбулом, звідки одразу був присланий інший, що виховувався до того при султанському дворі, новий хан Сеадет Гирей. Те, що він був сином загиблого в Криму Мухаммеда, ні якої ролі, звичайно, не відігравало: його постфактум “обрали” на трон ті ж беї, що вбили батька. Про почуття Сеадет Гирея до сво го дивану можна тільки здогадуватися.

Як бачимо, “обрання” хана беями стало відтепер простою формальністю. Але й вона була відмінена трохи пізніше, в 1584 р., при утвердженні на троні Іслам Гирея, до речі, першого, при кому на урочистих службах у мечетях ім’я султана стало здода

609

Лубський В.І., Лубська М.В.

ватися до імені володаря Криму. Відтепер султану було досить прислати із за моря одному з беїв ханські аксесуари (почесну соболину шубу, шаблю і шапку), а також хаттишериф (указ), як правлячий хан покірливо поступався місцем обранцеві Порти і готувався в далеку дорогу. Здебільшого за все на о. Родос – зви чайне місце заслання опальних васалів султана.

Чим же керувалися турки, влаштовуючи подібну нескінчен ну чехарду? Передусім тим, щоб при владі не опинився хан, який би користувався одностайною підтримкою татар і популярніс тю серед кримчан. Так, Мюрад Гирей (1678–1683 рр.), який був вельми авторитетний як серед дворян, так і серед простого наро ду завдяки своїй вдалій незалежній політиці, а також через при хильність до стародавніх традицій (він підтримував чингизські звичаї, причому відкрито), був знятий Стамбулом саме за це. Проте, коли з’ясувалося, що місце правителя не насмілюється добровільно зайняти жоден бей, турки вирішили призначити наступника силою. Обрали вони Хаджи Гирея І, керуючись єдино важливим для них аргументом на користь останнього – край ньою неприязню до нього кримчан, які, між іншим, і скинули його через півроку.

Це далеко не єдиний приклад порушення населенням Кри му встановленого Стамбулом порядку. Таких випадків було ба гато, хоч дійові особи мінялися (ними могли бути і аристократи, і маси простого народу), як мінявся і сценарій переворотів.

Релігійне життя населення півострова також виявилося під протекторатом Стамбула. Усі вищі духовні особи призначалися за участю представників султана, ім’я якого було священним і щодня вихвалялося в кримських мечетях. Впливовою силою в ханстві стали вищі духовні особи. Головним серед них був муф тій. Він вважався другою персоною після намісника султана і входив до складу Державної ради – дивану.

Це був сан духовенства, верховний тлумач законів шаріату. У його руках було призначення і заміщення суддів (кади), що давало йому прерогативу необмеженого впливу на все суспіль не економічне життя населення. І якщо в Крим надсилалися цінні

610

ІСТОРІЯ РЕЛІГІЙ

подарунки від зарубіжних правителів, то муфтій отримував їх нарівні з ханом. Самостійно міг він вести і листування з закор доном.

Муфтію, його найближчим помічникам (сеїтам) і менш зна чним духовним особам належали за їхнім станом території в різ них частинах півострова, що входили в духовний домен (ходжа лик). Число сіл ходжалика досягало двадцяти. Іншою формою духовного нерухомого майна були вакуфні землі. Прибуток з кожної такої ділянки повністю йшов на утримання якоїсь пев ної мечеті, медресе, мектебе, притулку для самотніх старих, іноді навіть цілком світської споруди – дороги, мосту, фонтану.

Муфтій здійснював верховний нагляд за використанням вакуфних коштів суворо за призначенням і стежив за тим, щоб пожертвування ханів, мурз, купців ішли на розширення ваку фу – цієї економічної основи всіх культурно релігійних уста нов, а також частини суспільних інститутів держави. Завдяки діяльності муфтіїв розмір земель вакуфу (до нього входили не тільки землеробські виробничі одиниці) досяг 90 тис. десятин.

Під благотворним впливом ідей і норм ісламу сформувала ся національна культура кримсько татарського народу, його по бутові і сімейні традиції, мова, спосіб життя, система виховання дітей, література, книжкова справа, музика, різьблення по каме ню і дереву, орнаментальне мистецтво, архітектура. На території Кримузалишилися сліди мусульманської цивілізації.

Цінними пам’ятниками архітектури періоду Кримського ханства багатий Старий Крим з мечетями Узбека і Бейбарса, Куршун Джамі і Тахтали Джамі, медресе, караван сараєм і фон танами. Надзвичайно багатий пам’ятками мусульманської ку льтури Бахчисарай – адміністративний центр ханства з його па лацом, мечетями, фонтанами, найціннішою бібліотекою. Центра ми мусульманської культури середньовічного Криму були та кож Карасу базар, Кафа, Євпаторія з унікальною мечеттю Джу ма Джамі.

Видатним діячем мусульманської культури був хан Ходжа Девлет Гирей. Він активно підтримував іслам, при ньому було

611

Лубський В.І., Лубська М.В.

побудовано безліч мечетей з мінаретами, медресе. Відомим ку льтурним діячем був Реммаль ходжа, що жив пізніше. Він був літератором, ученим, медиком. Літописцем і істориком був Сеїд Мухаммед Риза, що написав книги “Рожевий квітник ханів” і “Сім планет відносно відомостей з історії татар”.

У ті далекі часи зародилася і сторіччями існувала місцева традиція відвідування особливо шанованих місць. Хоч іслам і засуджує такі форми вшанування, все ж протягом сторіч у Кри му існувала традиція відвідування мусульманських святинь. Їх було багато, але особливо шанованими були “азиз Інкермансь кий” у межах нинішнього Севастополя, “азиз Сагликсу” побли зу Бахчисарая і Чуфут Кале, шанувалися також “тюрбе Мелек Гайдер” і “Гази Мансур”. Місцева традиція шанує перших мусу льман сахаба, сподвижників пророка Мухаммеда. Неподалік від Сімферополя знаходився “Кирк азиз”, де у великій печері ша нувалося поховання сорока шахидів мучеників, що віддали своє життя за іслам. Паломництво здійснювалося також до іншого азизу поблизу Сімферополя “Салгир баба”, а також до азизу біля лиману Мойнаки в Євпаторії. Біля азизів звичайно селилися, зустрічали паломників і відправляли обряди шейхи і дервіші. Шанування місцевих святинь зберігалося дуже довго, практич но до середини ХХ ст.

Крим як форпост мусульманської цивілізації на землях май бутньої незалежної України відіграв значну роль і в поширенні ісламу на південноукраїнських землях, і в складних взаємовід носинах мусульман Криму з їхніми північними сусідами. З ним пов’язані чимало яскравих сторінок історії ісламу на землях ни нішньої України.

Мусульмани систематично почали з’являтися на південно українських землях більш як 500 років тому, сприяючи розповсю дженню ісламу. Із входженням земель Київської Русі до складу Великого князівства Литовського (XIV ст.), а потім Речі Поспо литої східний канал поширення ісламу в Україні практично втра тив своє значення. Переважаючим став південний напрям. Од нак подальше ознайомлення українців з основними ідеями ісла

612

ІСТОРІЯ РЕЛІГІЙ

му, з мусульманським способом життя відбувалося в обстановці гострих збройних конфліктів з їхніми південними сусідами. Три валий час можливість впливу ісламу на корінне населення ціл ком залежала від політичних відносин і результатів військових дій між ханським Кримом, гетьманською Україною і Туреччиною.

Відносини України з південними сусідами, що сповіду ють іслам, мають давню історію з її світлими і темними сторін ками. Вони доносять до нас відгомони майже трьохсотрічної трагедії – військових експедицій кримських і ногайських татар на землі України та історію протидії української сторони. Укра їна межувала зі степом, і відносини українців з народами, що населяли степ, були пов’язані не тільки з протистоянням. За Д.Яворницьким, спочатку між сусідами були мирні стосунки. Однак у 1447 р. Густинський літопис повідомив про початок набігів на Україну. Їхньою метою було отримання живого яси ру – людей бранців. Наїзди здійснювалися майже щорічно. Бранців забирали в Крим, а звідти через невільничі ринки, най більшими серед яких були Кафа і Гезльов, відправляли в усі кінці Османської імперії.

Проте набіги не залишалися безкарними. Українське коза цтво, що організувалося для їх відбиття, проводило активні кам панії у відповідь, щоб звільнити бранців. Козаки на малих суд нах – чайках виходили в Чорне море й атакували центри невіль ничої торгівлі в Криму, сягаючи й самої Анатолії.

Але для нас особливо важливо, що ці війни не були чисто релігійними, тобто не велися заради навертання противника в свою віру. Саме на це звернув увагу Д. Яворницький. Причини походів кримчан на північ були іншими. Передусім, це був вияв боротьби між землеробською і кочовою цивілізаціями. Найі мовірнішою причиною набігів була обмеженість території Кри му для кочового життя. Адже примітивне тваринництво не могло прогодувати населення Кримського ханства, що зроста ло. Вихід бачили в здобуванні матеріальних ресурсів з півночі. Ідея джихаду в перші десятиріччя кримського ханства не по ширилась.

613

Лубський В.І., Лубська М.В.

Становище змінюється з початком турецького періоду Кримського ханства. Об’єднання вищої світської і релігійної вла ди в одних руках додає вираженого релігійного забарвлення вій ськово політичним діям ханства. Кримська влада засвоює ідею розподілу географічних територій на “дар уль Іслам (стан, мир ісламу) і “дар уль харб” (стан невірних)”. Виправдання експансії на землі північного сусіда почали шукати не в сфері економіч них інтересів, а в релігійних міркуваннях. Однак у “невірних” бачили тоді не тих, кого треба навернути в іслам. Це поняття було своєрідною ознакою, відмінністю, символом чужого, не сво го, того, кого можна обернути на невільника.

Кримчани не ставили перед собою іншої мети, крім військо во економічної. Вони не прагнули закріпитися денебудь на пів ніч від місць свого проживання, заснувати для українців релігій но просвітницькі центри. Іслам залишався внутрішньою спра вою південних сусідів України, що аж ніяк не прагнули до його впровадження в ній. Способи мирного навертання до ісламу в цьому регіоні в ті часи не застосовувалися.

Однак не треба уявляти собі, що два народи тільки те й ро били, що ворогували. У мирні часи налагоджувалася торгівля, спільне використання природних угідь, татар приймали козака ми в Запорозьку Січ, а деякі козаки роками жили в Криму. Сюди вільно приходили на заробітки будівельники, фахівці солевар ного та інших промислів; легко встановлювалися родинні зв’яз ки, взаємодіяли культури.

Великі політичні діячі України періоду гетьманщини в по шуках виходу зі скрутних політичних ситуацій часом звертали свої погляди на південь до сусідів – мусульман. У лютому 1648 р. в Бахчисараї був укладений відомий союз між українським геть маном Богданом – Зиновієм Хмельницьким і Кримським ха ном Іслам Гиреєм ІІІ. А в 1654 р. Хмельницький уже серйозно розмірковував про встановлення державного протекторату Ту реччини над Україною, запросивши турецьких послів на коза цьку раду в Чигирин. Відвертим прихильником турецької оріє нтації був гетьман Петро Дорошенко (1627–1698). У зв’язку з

614

ІСТОРІЯ РЕЛІГІЙ

його спробою зробити Туреччину захисницею України в народі існувало повір’я, що Петро Дорошенко таємно прийняв іслам. У 1669 р. він підписав угоду з Туреччиною про її фактичний про текторат над Правобережною Україною. Договір з Кримським ханством підписав також один з козацьких ватажків – Петрик Іваненко, визнаний Кримом гетьманом. І хоча ці союзи вияви лися нестійкими, не витримавши випробування часом, вони сві дчили про доброзичливе, зацікавлене ставлення частини украї нських політичних діячів до сусідів мусульман.

Відомо також, що інший козацький лідер – М. Дорошенко, надавши допомогу хану в захисті Бахчисарая, мав високий ав торитет у Криму. Після кривавої трагедії в Батурині у 1709 р. запорозьке військо підтримувало союзницькі відносини з Кри мом аж до 1733 р. А після заборони і руйнування Запорозької Січі в 1775 р. Росією кримський хан поселив у себе частину за порожців.

Особливої уваги у зв’язку з цим заслуговує питання про українців мусульман. Одним з перших про українців, що при йняли іслам, писав Д. Яворницький. Турецькі джерела свідчать про масове осідання українців з числа полонених у Туреччині. Вони, прийнявши іслам, ставали домоправителями, ковалями, конюхами, садівниками і т.ін. Частина невільників залишалася і в Криму. Згодом вони ставали вільними людьми (лише без мож ливості виїзду), заводили господарство. У літописі С. Величка згадувалося про кілька тисяч звільнених козаками колишніх не вільників, які не захотіли повернутися в Україну, прийнявши іслам. Жінка, народивши дитину, також вважалася вільною, якщо міняла віру. Аж до початку ХХ ст. в Криму згадували про чотири поселення Ак Чора (“білий раб”), у яких жили нащадки україн ських невільників. Природно, вони втрачали мову, приймали іслам, культурно асимілювалися. Вживалися в мусульманське середовище й ті, що поселялися з метою заробітку – аргати.

Прикметною є й історія старовинного козацького роду Ко чубеїв (Кучук бей – за походженням), які десятиріччями таєм но зберігали молитовну кімнату для здійснення намазу в своє

615

Лубський В.І., Лубська М.В.

му маєтку на Полтавщині, а родову церкву в Диканьці побуду вали в традиціях мавританської архітектури.

Приблизно в XV ст. виникають вогнища мусульманської цивілізації на південних землях України, що проіснували до їх завоювання російськими військами, а також на Поділлі. Мусу льманські громади в різний час знаходилися в Хаджибеї (Оде са), Азане (Азов), Аккермані (Білгород Дністровський) і Ачи Калсі (Очаків), а також у Кам’янці Подільському, де збереглися мінарет і минбар, привезений з Туреччини. Залишки турецької мечеті виявлені в Меджібоже. Сферою мусульманського впли ву залишалося і безліч поселень у районах Південної Бессарабії, що входить нині до складу України.

Однак існування цих “острівців” мусульманської культури було нетривалим. Вони знаходилися в ізоляції від місцевого на селення, існували в чужому для себе соціально етнічному сере довищі. Мусульманські громади трималися відособлено, не шу кали собі союзників серед корінних жителів. У цих випадках мова йде про проживання мусульман в Україні, а не про мусуль манізацію місцевого населення.

Внаслідок драматичних контактів з мусульманськими су сідами Україна періоду гетьманщини не познайомилася докла дно з духовними цінностями ісламу через відсутність вищого світу і взаємну релігійну терпимість. Розвиток економіки і соці ально державного устрою України йшли іншими шляхами, ніж у Криму й Туреччині. Вона належала до іншого, західного типу цивілізації.

Незабаром після викладених подій, у XVIII ст. – під натис ком Російської імперії було повністю ліквідовано українську дер жавність. Трохи пізніше дійшла черга й до Кримської держави. Для мусульман Криму настала тривала, майже двохсотлітня епо ха важких випробувань.

Із включенням гетьманської України і ханського Криму до складу Російської імперії мусульмани Криму й Північного При чорномор’я були поставлені на межу етнічного вимирання. Пе ред ними постала загроза витіснення, вимушеної еміграції або ж

616

ІСТОРІЯ РЕЛІГІЙ

примусової асиміляції і християнізації. Зазнавши поразки в бо ротьбі з Російською імперією, Туреччина за Кучук Кайнарджий ським договором від 10 червня 1774 р. вимушена була визнати незалежність (від себе) Кримського ханства. Росія ж визнала тіль ки духовну владу султана над кримськими татарами лише як халіфа всіх мусульман. Однак і цей релігійний зв’язок було пе рервано 8 квітня 1783 р., коли з фіктивною незалежністю Криму було покінчено і він був відкрито приєднаний до Росії. Кримсь ка держава була ліквідована. З цього моменту почалося система тичне пригнічення мусульман з метою ослаблення і витіснення ісламу із земель Криму. З падінням ханства була знищена само бутня державна структура з її теократичним способом органі зації. Мусульманські громади внаслідок спеціальних акцій про ти них занепадали і зникали. Мусульмани Криму почали виму шено залишати свою історичну батьківщину і переселятися до Туреччини та інших країн. Усього в 1783–1917 рр. з Криму еміг рувало до 4 млн мусульман.

Проф. В.Е. Возгрін, що займався вивченням релігійного при гнічення мусульман Криму, пише, що з початку ХІХ ст. з Криму були виселені вглиб Росії багато людей, яких відбирали для ви селення в міру їх авторитетності серед віруючих* . Висланим на завжди було заборонено повертатися. Вздовж кордонів Криму були розставлені спеціальні сторожові пости. За всіма хаджі в Криму був установлений контроль. Паспорт на виїзд у хадж з початку ХІХ ст. видавався лише з дозволу новоросійського ге нерал губернатора або ж губернатора таврійського, що надто ускладнювало виїзд із метою паломництва.

За даними В.Е. Возгріна, з 1836 р. зайняти духовну посаду міг лише той мулла, який відзначався ”надійністю, вірністю і до брою поведінкою”. Права зайняти духовну посаду позбавляли всіх, хто хоч би раз побував у Туреччині. Під абсолютну заборо ну підпадали ті освічені мулли, які дістали вищу мусульманську

* Возгрін В.Е. Історичні долі кримських татар. – Москва, 1992. – С. 306–308.

617

Лубський В.І., Лубська М.В.

духовну освіту. Так само закривало шлях до роботи по духовній освіті навчання в “новометодних”, європейськи орієнтованих медресе – Галеєвському, Галіє, Хусаїнівському. Муфтія обирали всі віруючі, але лише з трьох кандидатів, затверджених губерна тором.

ХІХ ст. стало для мусульман Криму віком нових страждань і обмежень. Так, у 1876 р. міністр внутрішніх справ остаточно і без винятків заборонив видавати паспорти для здійснення ха джу. У 1890 р. мусульманським громадам було завдано страш ного удару – повне відчуження вакуфних земель, що були єди ним джерелом коштів на організацію релігійного життя і мусу льманську освіту. Татар витісняли з родючих земель російські переселенці. Черговою антимусульманською акцією став новий закон про воїнську повинність, опублікований 1 січня 1874 р. Татарське населення зовсім не відмовлялося від військової слу жби як такої, йшлося лише про те, що в загальновійськових час тинах солдати мусульмани будуть вимушені регулярно їсти за боронену ісламом свинину, не зможуть дотримуватися посту – урази і здійснювати обов’язкову п’ятиразову молитву (намаз). Указ про воїнську повинність підштовхнув багатьох мусульман до еміграції.

Хворобливо була сприйнята корінним населенням Криму і звістка про створення протимусульманської Ліги (1901 р.), що не мала безпосередньої мети боротьби з ісламом, але звістка про яку змусила багатьох зважитися на від’їзд.

Як пише В.Е. Возгрін, до початку панування Російської імперії в кожному селі, де стояла мечеть, були і приходські шко ли – мектеби, їх було не менше 1550. У кожній школі навчалося 500–700 учнів. Внаслідок усілякого пригнічення на 1890 р. за лишилося лише 275 мектебів, притому, що нових шкіл (світсь ких) не було відкрито зовсім. Гроші, зібрані на влаштування су часної мусульманської гімназії, під різними приводами були вилучені. До початку ХХ ст. діючими залишалися лише 23 мед ресе – мусульманські школи середнього типу. Та й ті з них, де вводилися сучасні світські предмети, закривалися. Мулли як

618

ІСТОРІЯ РЕЛІГІЙ

найбільш освічена частина кримськотатарського суспільства знаходилися переважно в містах, у горах же і в степу їх було дуже мало, що негативно позначалося на рівні освіченості народу.

Царською адміністрацією проводилася послідовна лінія на культурну ізоляцію корінного населення Криму. Придушувала ся преса (наприклад, “Крим Седаси” в Карасу Базарі), не про пускали мусульманську пресу через кордон. Все це було прак тичним здійсненням лінії правителів імперії на те, що іслам у ній був лише терпимою, але не бажаною релігією. У ХХ ст. уряд ви дав Указ на встановлення відкритої цензури за змістом пропо відей у мечетях Бахчисарая. І хоч у Російській імперії 12 грудня 1904 р. був прийнятий Указ про розширення релігійних прав, про скасування адміністративного пригнічення, про зміцнення віротерпимості, він ніколи так і не був утілений у життя, залиша ючись лише прикриттям старої шкідливої практики пригноб лення “іновірців” та “інородців”.

У Російській імперії проводилася послідовна політика зни щення основ мусульманської цивілізації Криму. Були зруйно вані або перетворені на казарми понад 900 мечетей. Незабаром після подій 1783 р. в Карасу Базарі обманом були зібрані й фізи чно знищені багато (за народними переказами – тисячі) місце вих мусульманських учених (у тому числі ішанів, улемів, мулл). У 1833 р. сталася трагічна для культури мусульманського наро ду подія – організоване з ініціативи влади масове спалення ста ровинних кримськотатарських книг (друге було в 1929 р.). Не щадили навіть мусульманських кладовищ, забираючи звідти над могильні плити і камені. Однак незважаючи на систематичне пригнічення, мусульманська культура Криму продовжувала жити і оновлюватися. У ХІХ–ХХ ст. її видатними представника ми були Асан Нурі, Абдурефі Боданінський, Ісмаїл бей Гаспрін ський та ін. Зусиллями Ісмаїла бея Гаспрінського в релігійно культурному житті мусульман Криму почалися довгоочікувані для всіх освічених мусульман новації. Вони розвивалися в рам ках реформістської течії в мусульманському богослов’ї, яке на зивалося “новометодним” (джадидизм). Відображаючи настрої,

619

Лубський В.І., Лубська М.В.

які в наші дні на Заході називають “європейським ісламом”, Ісмаїл бей Гаспрінський у 1881 р. видає книгу “Російське мусульманст во”, а з 1883 р. – тижневик “Терджиман” (перекладач), у яких відстоював ідеї з’єднання духовних цінностей ісламу з європей ським способом життя. Йому ж належить утопія про створення десь у Європі високорозвиненої мусульманської країни, яка була б зразком поєднання переваг ісламу з європейським гуманізмом. Діяльність цього просвітника сприяла збереженню національ ного достоїнства кримськотатарського народу, послаблювала історично зумовлене недовір’я між цим народом і українцями.

Друкарня в Бахчисараї час від часу випускала мусульман ську літературу, в тому числі й арабський текст Корану.

Політика імперської влади стосовно мусульман у матери ковій частині України після ейфорії, викликаної перемогами над Туреччиною, змінилася до кінця ХІХ ст. більш терпимим відно шенням до “своїх” мусульман, громадян Російської імперії. Піс ля знищення матеріальних слідів мусульманської цивілізації на південних землях України (наприклад, камені з руїн Хаджибея були укладені в підмурівок Одеського порту) влада ніби заспо коїлася. Внаслідок економічної міграції в середині ХІХ ст. почи нається масове розселення в Україні представників народів, які традиційно сповідували іслам. Так, на українських землях посе ляються вихідці з волзьких (казанських і нижньогородських) татар. Кількість переселенців вимірюється десятками тисяч. У промисловому поясі України – на сході й півдні формується сво єрідна діаспора тюркомовних народів України. Після сумнові домих перемог російського воїнства на Кавказі з’являються на українських землях репатріанти з Кавказу. Найвідомішим се ред них, безумовно, є імам Шаміль. З грудня 1869 р. він жив у Києві, зупинившись у будинку пані Масонової на Палацовій площі на Печерську. Проживши тут до весни, Шаміль 12 травня 1870 р. відплив пароплавом з Одеси до Стамбулу з метою здійс нення хаджу. Імам з глибокою симпатією ставився до українсь кого народу, захоплювався громадянською мужністю Тараса Шевченко.

620

ІСТОРІЯ РЕЛІГІЙ

Царський уряд дозволяв мусульманам мати в Україні ме четі, але в обмеженій кількості. Тому, крім мечетей, мусульмани на землях “Південно Західної Росії” молилися здебільшого в молитовних будинках. Так на Донеччині на початку ХХ ст. фун кціонувало дві мечеті – в м. Луганську і селищі Макіївка, в дріб ніших поселеннях діяло ще декілька молитовних будинків. У Києві татари жили на Подолі, Лук’янівці, в Святошині. На Лу к’янівці в 40 х роках ХІХ ст. утворилося ціле поселення татар, які займалися тут миловарінням. У 60 х роках ХІХ ст. одна з вулиць цього поселення отримала назву Татарської. На ниніш ній вулиці Мирній існував молитовний будинок. У 1910 р. був закладений підмурівок мечеті, яку так і не було зведено. У Києві існували 2 мусульманських кладовища. Мусульманські общи ни діяли також у багатьох містах України: Єкатеринославі, Ми колаєві, Запоріжжі, Харкові, Херсоні, Юзівці та ін; за межами Російської імперії – у Львові, а також у місцях мешкання татар на колишніх українських землях – Холмщині і Підляшші. Ці землі були під духовним покровительством імама хатиба Пе тербурзької соборної мечеті Атаулли Баязітова, спеціально для яких він написав і видав брошуру “Шаріат аль іслам” (1897 р.).

Уперші десятиріччя ХХ ст. серед мусульман Криму по чався демократичний рух, що вилився в самобутні форми. Так,

удуховне управління були обрані мусульманські депутати, а 25 березня 1917 р. в Сімферополі був утворений Мусульман ський виконавчий комітет, що мав чітку національно демок ратичну програму. Його підтримували не всі мусульмани Кри му, але він став цінним досвідом самоорганізації кримськота тарського народу.

У20–30 х рр. ХХ ст. в радянській Україні розгорнулася не бачена за своєю жорстокістю і масштабами боротьба проти ре лігії. Це лихо не обминуло й мусульман, що жили в Україні, в тому числі і в Криму. Приходило в занепад релігійне життя му сульман. У масовому порядку були примусово закриті мечеті, мусульманські школи – мектеби і медресе, скасовувалися останні елементи суду за шаріатом, було репресовано духовних осіб. Бі

621

Лубський В.І., Лубська М.В.

льшовицька пропаганда прямо пов’язувала прихильність до ісла му “соціалістичною несвідомістю”, “буржуазно націоналістич ними забобонами”. Під тиском “соціалістичної дійсності” віру ючі прирікалися на відступництво від віри предків або ж, не під корившись, жили в постійному страху репресій. Адміністратив но були створені штучні перешкоди для недопущення організо ваної діяльності мусульманських громад. Практично до кінця 30 х років майже весь мусульманський актив було репресовано. Був розстріляний або засланий майже весь мусульманський провід, причому під приводом того, що його члени нібито очо лювали націоналістичні угруповання і рухи після “нейтралізації” лідерів.

Мечеті пристосовувалися під господарські потреби, а часто прирікалися на запустіння в руйнування. Так, відома кам’яна Севастопольська мечеть після 1921 р. не функціонувала, а її бу дівля була віддана під архів Чорноморського флоту. У 1930 р. була закрита кам’яна мечеть у с.Теністав Бахчисарайського ра йону і передана під колгоспний склад. Така сама доля спіткала і розташовану неподалік мечеть у с.Зелене. До 1 березня 1931 р. в Криму було закрито 106 мечетей і 2 молитовних будинки мусу льман, з яких відразу зруйновано 51 (Державний архів Російсь кої Федерації. Фонд Р 5263).

У 1932 р. пройшла друга, ще драматичніша хвиля закриття мечетей, і це при тому, що вже й так гостро відчувалася нестача приміщень для молитви. Наприклад, у Бахчисарайському ра йоні при наявності 84 релігійних громад мусульман у них до 1931 р. були відібрані 24 будівлі, а ще 5 знесено (той же архів, фонд Р 5263). У Бахчисараї будівлю мечеті було пристосовано під склад хлібопродуктів, іншу бахчисарайську мечеть – під ва гову майстерню. Найкрасивіша головна мечеть Євпаторії, но мінально віддана під краєзнавчий музей, була занедбана і до ведена до такого стану, що в 1970 х роках її з великими трудно щами відреставрували. На склад перетворили головну мечеть Феодосії – Муфти Джамі. А закрита в 1936 р. мечеть у с. Серо ве була віддана під квартири колгоспникам. Багато мечетей спі

622

ІСТОРІЯ РЕЛІГІЙ

ткала така сама гірка доля. До 1921 р. в одній лише Ялті і най ближчих поселеннях було 29 мечетей і 30–35 мечетей в інших великих кримських містах. Усі вони до кінця 30 х років прак тично перестали діяти (за дуже невеликим винятком). І якщо закрита ще в 1927 р. Сімферопольська соборна мечеть була про сто приречена на руйнування, то деякі ще й цілеспрямовано принижувались. Так, у мечеті Джума Джамі було відкрито му зей атеїзму, а в мечеті XVI ст., зведеної за проектом стамбульсь ких архітекторів, розмістили наркологічний пункт. Внаслідок усіх цих акцій до 90 х років на території Криму в задовільному стані не збереглося жодної мечеті.

У30–40 ві роки безжалісно знищувалася самобутня му сульманська цивілізація Криму: ліквідовано писемність (кате горична заборона використання арабської графіки), збирали ся і знищувалися книги, усувалася система мусульманського суду за шаріатом. Переписувалася історія мусульман Криму, знищувалася, стиралася з карти національно релігійна топоні міка, під час пошуків дорогоцінних металів розкопувалися му сульманські поховання, а надмогильні камені використовува лися під підмурівки будинків та під огорожі (Карасу Базар, Бі логорськ). Цілеспрямовано розшукувалися і знищувалися ре лігійні фоліанти й архітектурні національні комплекси. Сти рання слідів мусульманської цивілізації вилилося навіть у зни щення фонтанів при мечетях. Серйозно постраждали близько сотні фонтанів у Бахчисарайському районі, 86 – у Кафі, 70 – у Євпаторії, 45 – у Судаку, 35 – в Алушті, 30 – у Старому Криму. Надалі з усіх довідників і путівників, енциклопедій і підручни ків були вилучені мало не всі матеріали про життя тут мусуль ман, їхню релігію і культуру. Так сталася одна з найбільших ку льтурних катастроф ХХ ст.

Усамій материковій Україні також були закриті всі мечеті

ймолитовні будинки мусульман. Уже до 1926 р. в Україні за лишилось усього 4 зареєстровані громади з чисельністю 200 мусульман, хоч віруючих, що традиційно сповідували іслам, проживало в УРСР десятки тисяч. Мусульмани зазнавали ре

623