2.1. Аналіз основних програм економічного та соціального розвитку України

На сьогодні питання обґрунтування вибору шляхів суспільного розвитку України є надзвичайно актуальними. Сучасний етап розвитку вітчизняної економіки характеризується поступовим економічним відновленням [10;с.336].

Для забезпечення сталості темпів економічного зростання та змін його якості необхідним є запровадження сучасних інструментів стратегічного планування довгострокового горизонту. Ретельне вивчення вітчизняного досвіду розроблення та реалізації документів стратегічного планування, здійснення аналізу результатів впровадження програм, успіхів і невдач на шляху розв’язання проблем розвитку,співставлення визначених у стратегіях і програмах критеріїв з реальними досягненнями має сприяти посиленню ефективності стратегічного планування, що зумовлює актуальність даного дослідження.

На сьогодні система стратегічного планування соціально-економічного розвитку України відносно регламентована на законодавчому рівні і ґрунтується, насамперед, на Законі України від 23 березня 2000 р. № 1602-III «Про державне прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку України» та відповідних постановах Кабінету Міністрів України. Закон регламентує основи системи стратегічного планування, терміни розроблення відповідних документів, їх узгодженість, ним встановлюється загальний порядок розроблення, затвердження та виконання прогнозних і програмних документів економічного і соціального розвитку, а також права та відповідальність учасників державного прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку України [6].

На законодавчому рівні система прогнозно-програмних документів складається з наступних документів: прогнозів економічного і соціального розвитку України на середньо та короткостроковий періоди; прогнозів та програм економічного і соціального розвитку АР Крим, областей, районів та міст; Прогнозів та програм розвитку окремих галузей економіки на середньостроковий період [20].

Стратегічні і прогнозно-програмні документи з питань економічного і соціального розвитку України на довгострокову перспективу, які на практиці розроблялись за роки незалежності, можна виокремити у наступні групи:

стратегії національного розвитку на довгострокову перспективу (макрорівень): Державні стратегії економічного і соціального розвитку країни; Стратегії (програми, плани) розвитку країни, розроблені науковими інституціями, політичними партіями або окремими політиками; Стратегії розвитку, розроблені громадськими організаціями та незалежними експертами;

стратегії (програми, плани) розвитку на довго та середньострокову перспективу(макро та мезо рівень): Програми діяльності Кабінету Міністрів України (КМУ); Прогнози економічного і соціального розвитку на середньострокову перспективу; Державні цільові програми; Галузеві стратегії/програми розвитку; Стратегії регіонального розвитку та стратегії економічного та соціального розвитку, розроблені на субнаціональному та локальному рівні (стратегії розвитку областей, міст); Стратегії (програми) розвитку у сферах, що потребують окремої уваги з боку держави.

Окремим сегментом довгострокового стратегічного планування є чергові та позачергові Послання Президента України до народу України, Послання Президента України про внутрішнє та зовнішнє становище України до Верховної Ради України, Програми реформ та Національні проекти [7;с.240].

У 1998 році вперше з моменту отримання незалежності в Україні було розроблено науково обгрунтований документ стратегічного рівня - Програма «Україна – 2010», але ця програма не була ні затверджена, ні реалізована. Деякі положення Програми були враховані у наступних стратегічних документах уряду. У підготовці Програми брали участь урядовці та фахівці Національного інституту стратегічних досліджень, Президії НАН України та її установ (передусім – Інституту економічного прогнозування). У Програмі «Україна – 2010» (обсягом близько 100 сторінок) поєднано цільові аспекти розвитку в напрямі інтеграції України у світову економіку з пріоритетами економічної політики, соціального прогресу, демократичних перетворень, екологічно безпечного сталого розвитку [26;с.164].

Структуру цього документу можна вважати достатньо логічною для викладення стратегії розвитку країни:

ідея соціального прогресу і стабільності;

екологічна політика і сталий розвиток суспільства;

демократичні перетворення та формування відкритого суспільства;

пріоритети науково-технічного та інноваційного розвитку.

Ще один документ, який визначав довгострокові стратегічні цілі і пріоритети на загальнонаціональному рівні, – Стратегія економічного і соціального розвитку України (2004–2015 роки) «Шляхом європейської інтеграції»». Це єдина довгострокова стратегія, яку було офіційно затверджено (Указ Президента України від 28.04.2004 р. № 493). Базовими інституціями у підготовці Стратегії були Міністерство економіки, Національний інститут стратегічних досліджень та Інститут економічного прогнозування НАН України. У цій Стратегії були визначені стратегічні пріоритети до 2015 pоку в усіх сферах суспільного життя –економічній, соціальній, політичній. Найважливішими стратегічними завданнями були визначені:

створення передумов для набуття Україною повноправного членства в Європейському Союзі;

забезпечення сталого економічного зростання та прискореного подолання на цій основі розриву в обсягах ВВП на одну особу між Україною та державами-членами ЄС;

утвердження інноваційної моделі розвитку та утвердження України як конкурентоспроможної високотехнологічної держави;

соціальна переорієнтація економічної політики. Вирішення завдань, пов'язаних з європейською інтеграцією України, утвердженням соціально орієнтованого структурно-інноваційного шляху розвитку, передбачалось здійснювати поетапно.

У Стратегії, яка охоплювала період у 11 років, було встановлено завдання для розвитку всіх секторів економіки, а також у багатьох випадках було визначено кількісні параметри розвитку. Однак механізми моніторингу і контролю за досягненням і виконанням поставлених завдань в стратегії не були передбачені. Надмірний обсяг (понад 400 сторінок) і деталізація документу перешкоджали його сприйняттю як стратегії, хоча з урахуванням її положень було розроблено значну кількість регіональних, галузевих та інших програмних документів [34].

У 2006 році урядом було розроблено «Довгострокову стратегію розвитку України та пріоритети діяльності Кабінету Міністрів на 2006-2007 роки». Основною метою стратегії було визначено перетворення України на європейську державу, що, у свою чергу, вимагало підвищення рівня добробуту її громадян. Стратегія включала 5 основних векторів розвитку країни (для кожного вектору було встановлено цільові показники та розроблено ряд ініціатив, що були спрямовані на досягнення цих показників):

зростання економіки – агресивне зростання ВВП при контрольованій інфляції.

Основні інструменти: поліпшення інвестиційного клімату як для зовнішніх так і для внутрішніх інвесторів, значна дерегуляція економіки та зменшення частки державних підприємств у економіці;

підвищення ролі України у світі та інтеграція країни у співтовариство розвинутих країн;

розвиток та використання інтелектуального потенціалу нації, відкритість до прийняття кращої світової практики у нових технологіях, бізнесі, державному управлінні тощо;

підвищення якості життя населення (держава має гарантувати високі стандарти у сфері освіти та охорони здоров’я, матеріальному забезпеченні соціально незахищених верств населення);

єднання країни (громадяни України мають відчувати себе частиною однієї нації, незалежно від національності, соціального стану, місця проживання та віросповідання).

Стратегія передбачала:

ріст ВВП при контрольованій інфляції за рахунок поліпшення інвестиційного клімату, як для зовнішніх так і для внутрішніх інвесторів, та дерегуляції економіки;

зниження інфляції до не більше 6% до 2008 року;

отримання Україною суверенного рейтингу інвестиційного рівня до 2008 року;

збільшення в 10 разів розміру щорічних прямих іноземних інвестицій до 2010 року; (5)скорочення частки державних підприємств до долі, яка складає не більше 10% від ВВП до 2010 року.

Стратегією також було передбачено входження України у Світову організацію торгівлі (СОТ) у 2006 році, вступ до Організації економічного співробітництва та розвитку до 2015, створення зони вільної торгівлі з ЄС до 2007 року. Стратегія передбачала суттєве підвищення якості життя населення. Зокрема, планувалось: до 2009 року знизити до 2% частку населення, що перебуває за межею бідності; забезпечити соціальним житлом малозабезпечені верстви населення; довести у 2010 році середній метраж житла на душу населення до 30 кв. м; підвищити середню тривалість життя до 75 років; підвищити зайнятість населення до 95%. Цей документ стратегічного рівня не був затверджений, тобто залишився тільки проектом. Наступним визначальним стратегічним документом довгострокового горизонту є проект Стратегії розвитку України на період до 2020 року «Україна – 2020. Стратегія національної модернізації», яку було розроблено у 2010 році на виконання доручення КМУ Міністерством економіки України за участю центральних органів виконавчої влади, Державної установи «Інститут економіки та прогнозування Національної академії наук України» із врахуванням пропозицій, отриманих від громадських організацій. Головною стратегічною метою у стратегії було визначено вихід країни на траєкторію стійкого розвитку з зростанням добробуту та якості життя для усіх верств населення [82,с.166].

У документі було зазначено, що підґрунтям для досягнення поставленої мети має бути:

досягнення макроекономічної стабільності та сприятливих рамкових умов для підприємництва;

зняття інфраструктурних обмежень;

кардинальна модернізація економіки та зменшення розриву в конкурентоспроможності підприємств з основними промисловими конкурентами;

зменшення розриву між попитом і пропозицією трудових ресурсів та підвищення якості трудового потенціалу;

посилення інноваційної складової розвитку та зменшення розриву між рівнем фінансуванням науково-дослідної сфери та технологічним рівнем реального сектору економіки тощо.

Стратегія складалась із аналітичної та безпосередньо стратегічної частин. Аналітична частина надавала характеристики основних мегатрендів світового економічного розвитку, визначала потенціал розвитку економіки України, сильні та слабкі сторони української економіки, сприятливі можливості та загрози, пропонувала можливі сценарії розвитку економіки України до 2020 року. Стратегічна частина окреслювала ключові стратегічні напрями розвитку для реалізації економічної політики Уряду на двох етапах розвитку: середньостроковому – до 2012 року та довгостроковому – до 2020 року.

При цьому, найбільш детально були прописані завдання та заходи на період 2010-2012, які були спрямовані на мінімізацію впливу світової фінансової кризи на економіку України та вихід з кризи. Завдання другого етапу (на період 2013-2020 роки) були зосереджені на забезпеченні повноцінного сталого розвитку на основі створення ефективної національної інноваційної системи, підвищенні конкурентоспроможності економіки України та досягненні високої адаптивності до зовнішніх впливів [2;с.255].

Стратегія мала надати можливість скоординувати дії влади задля утвердження більш сильної і гнучкої моделі розвитку економіки, яка здатна гармонізувати економічне зростання з вирішенням екологічних проблем. Наведені у документі шляхи розв’язання критичних проблем щодо забезпечення макроекономічної стабілізації, створення привабливого середовища для діяльності суб’єктів господарювання, модернізації виробництва тощо мали надати поштовх до позитивних структурних зрушень в економіці, диверсифікації та зниженні енергоємності виробництва [12].

Документ структуровано за наступними напрямами:

світ у 2020 році: глобальні тенденції та виклики (науково обґрунтоване передбачення світового розвитку до 2020 року; визначення основних чинників та факторів, що їх формуватимуть; передбачення нових технологічних змін, а також глобальних та регіональних загроз розвитку);

сильні та слабкі сторони української економіки, сприятливі можливості та загрози для економічного прориву;

сценарії, етапи та рамкові умови розвитку економіки України до 2020 року (оцінка потенціалу розвитку економіки України та її позиції серед країн світу та регіону у 2020 році);

макроекономічна і фінансова стабілізація та інституційне забезпечення конкурентоспроможності на період 2010-2012 рр.;

пріоритетні напрями реалізації стратегії конкурентоспроможності економіки України на період 2013–2020 р.р.

На жаль, внаслідок низки об’єктивних причин державні довгострокові стратегії розвитку не були реалізовані і, в основному, виступали як орієнтир для інших програмних документів, залишаючись додатковим аналітичним матеріалом.

На державному рівні стратегії розвитку більше не розроблялись. Довгострокові стратегії національного розвитку періодично розроблялись науковими інституціями, політичними партіями або окремими політиками, громадськими організаціями. Так, Партією Регіонів у 2005 році було розроблено та затверджено політрадою партії програму довгострокового горизонту - «Стратегія економічного розвитку України: шлях до добробуту людей і конкурентоспроможності економіки». Метою Стратегії, яка була розрахована на 15 років, було визначено подолання бідності в Україні та досягнення добробуту людей, прискорений економічний розвиток держави до такого рівня виробництва внутрішнього валового продукту на душу населення, який наявний в державах, що утворюють ядро Європейського Союзу. На даний час програма не дала бажаного результату.

Партією «Віче» протягом двох років розроблявся План розвитку країни на 20 років, який було презентовано громадськості у 2005 році.

У Плані було визначено історичну місію України «стати країною миру й соціальної гармонії, і водночас мостом і брамою між східною й західною цивілізаціями». Сергій Тігіпко у 2009 році запропонував суспільству власну стратегію розвитку країни, викладену в його книзі «Україна: Проект розвитку». Лідером партії «Україна – вперед» Наталією Королевською задекларовано розроблення нового плану розвитку країни - «Нова економіка - нова країна». Серед прикладів розроблення довгострокової стратегії неурядовими організаціями є національна стратегія розвитку «Україна-2015», підготовлена «Українським форумом» у 2008 році .

Відкритий процес розробки документу тривав кілька років, у ньому брали участь фахівці Інституту економіки і прогнозування НАНУ, Інституту демографічних і соціальних досліджень НАНУ, Регіонального філіалу Національного інституту стратегічних досліджень у м. Харкові при Президенті України, а також провідні спеціалісти у галузі економіки, політики, права, гуманітарного та суспільного розвитку. У стратегії було враховано експертне бачення розвитку та громадську думку за підсумками низки круглих столів, конференцій, семінарів, щобули проведені «Українським форумом» [16].

Метою стратегії було визначено входження України до кола розвинених країн світу в історично стислий проміжок часу. У документі надавалось бачення шляхів розвитку за наступними напрямами: Завдання і етапи реалізації стратегії, Суспільство (Стартові умови розвитку; Стратегічні пріоритети соціальної політики; Соціальні стимули і соціальні гарантії; Трансформація політики доходів; Безперервна освіта та конкурентоспроможність ринку праці; Політика збереження здоров‘я нації; Громадянська активність та інститути розвитку; Суспільна мотивація реформ; Стратегія інтеграції українського суспільства), Економіка (Стартові умови розвитку; Пропорційність та диспропорції в економіці; Фондоозброєність праці та завдання технологічної модернізації; Бар‘єрність у вітчизняній економіці; Ключові завдання економічної політики до 2015 року; Позиціонування України у геоекономіці; Випереджаючий розвиток; Науково-технологічна та інноваційна політика; Технологічна модернізація; Нагромадження капіталу; Сільське господарство в реалізації Стратегії; Політика конкурентоздатності; Програмний метод у бюджетному процесі України; Інституційне забезпечення), Держава (Стартові умови розвитку; Завершення трансформації політичної системи; Адміністративна реформа; Реформа судової системи; Виборча реформа; Зовнішньополітичне забезпечення стратегічних національних інтересів)

У стратегії було наголошено на необхідності скорочення існуючого розриву між Україною та найбільш розвиненими країнами світу, для чого передбачалось сприяти:

усвідомленню того, що стале функціонування економіки неможливе без ефективного державного апарату, справедливого суду, достойної правоохоронної системи;

виробленню інструментів економічного зростання;

визнанню того, що абсолютним пріоритетом мають стати реформи секторів, пов’язаних з розвитком людського потенціалу, насамперед освіти та охорони здоров‘я;

підтримці грошової і фінансової стабілізації як найважливішого фактору формування сприятливого інвестиційного клімату;

удосконаленню інституційної системи, створення чітких і зрозумілих «правил гри» для всіх учасників соціально-економічного життя.

Ще одним прикладом розроблення стратегічного документу довгострокової спрямованості неурядовими організаціями є «Концепція економічного розвитку України на 2008-2015 роки», підготовлена Фондом «Ефективне управління» за участі провідних українських і міжнародних експертів у 2008 році, яка дійсна і на даний час,але у зв`язку з обставинами що донедавна виникли в нашій країні розвиток даної програми як і більшості других програм соціального та економічного розвитку призупинено.

Документ надавав бачення стратегічних пріоритетів економічного розвитку України і комплексної програми реформ, необхідних Україні в середньостроковій перспективі для досягнення довгострокового, стабільного економічного зростання, що, у свою чергу, веде до підвищення добробуту всього населення України. Концепція передбачала 23 напрями реформ за трьома блоками:

забезпечення базових елементів ринкової економіки,

створення режиму найбільшого сприяння для розвитку бізнесу та розвиток окремих галузей, структурно важливих для економіки.

Серед пріоритетних напрямів були виділені сільське господарство та земельна реформа, господарське законодавство, податкова і адміністративна реформи. У процесі визначення пріоритетів реформ було враховано два основні критерії: важливість перетворень за цими напрямами для країни і можливість їх реалізації (ступінь їх реалізованості) [13].

У Концепції було окреслено напрями пріоритетного розвитку галузей, що виробляють продукцію з більш високою доданою вартістю, що мало знизити ризик залежності від сировинних ринків. У документі підкреслювалось, що довгостроковий розвиток економіки потребує створення умов для постійного впровадження інновацій і розвитку нових інноваційних секторів. Основною метою галузевої політики було визначено створення максимально конкурентного середовища і притік в Україну передового світового досвіду ведення бізнесу та передових технологій.

Рекомендації щодо визначення пріоритетів стратегічного розвитку країни надавались науковцями, незалежними експертами, представниками міжнародних організацій, спеціально створеними аналітично-дорадчими центрами, комісіями тощо. Так, комісією «Блакитної стрічки» Програми розвитку Організації Об’єднаних Націй в Україні на початку 2005 року було підготовлено стратегічний документ «Пропозиції президенту: нова хвиля реформ», у якому було зазначено, що основною метою на шляху розвитку України є утримання зростання ВВП на рівні 8% на рік протягом десятиліття, а найголовніша мета економічної політики – забезпечити поліпшення умов життя всього населення країни. Було запропоновано п’ять пріоритетних блоків необхідних реформ, тобто було визначено, що:

машина державної влади має стати ефективною за умов реального контролю з боку суспільства та верховенства права, що підвищуватиме суспільну довіру;

громадянам має бути забезпечений гідний рівень життя, що надавало б суспільству гарантовану соціальну стабільність та безпеку;

для стимулювання подальшого економічного розвитку необхідно поліпшити систему оподаткування та законодавчу базу фінансової системи;

повинна бути проведена чітка розмежувальна лінія між державою та приватними підприємствами, що забезпечить повну гарантію прав власності, відносини між підприємцями та державою мають бути чітко визначені у законодавстві та підтримані незалежною та компетентною судовою системою;

інтеграція України у світову економіку має бути забезпечена, насамперед, шляхом якнайшвидшого приєднання до СОТ.

Послання Президента України до Верховної Ради України протягом років незалежності виконували основну роль у встановленні пріоритетів соціально-економічного розвитку країни. Згідно з вітчизняним законодавством, Послання Президента України до Верховної Ради України готується щорічно. Однак, крім щорічних документів Послання Президента України «Про внутрішнє і зовнішнє становище України» до Верховної Ради України, періодично проголошувались позачергові Послання Президента України, які визначали довгострокові пріоритети економічного і соціального розвитку країни та напрями реформ. У першу чергу, це стосується документів, у яких викладалось бачення новообраним Президентом України напрямів подальшого розвитку країни одразу після президентських виборів.

Так, одним із прикладів надання довгострокових орієнтирів для подальшого розроблення стратегічних документів є Послання Президента України до Верховної Ради України «Європейський вибір. Концептуальні засади стратегії економічного та соціального розвитку України на 2002-2011 роки», після проголошення якого була створена робоча група для розроблення стратегії, що працювала понад два роки (наслідком роботи стала вищезгадана Стратегія економічного і соціального розвитку України (2004–2015 роки) «Шляхом європейської інтеграції») [14;с.64].

Ще одним прикладом є Послання Президента України до Українського народу у 2010 році, яким було визначено напрями здійснення реформ і зазначено, що стратегія «нової хвилі» реформ будуватиметься на таких принципах:

головним пріоритетом державної політики буде турбота про добробут кожного громадянина;

у ході реформ реалізуватимуться конкурентні переваги національної економіки;

забезпечуватиметься розширене відтворення суб’єктів господарювання та цілісність кругообігу капіталу;

для забезпечення стійкості економіки до негативних зовнішніх чинників пріоритет надаватиметься насамперед внутрішнім ресурсам;

забезпечуватиметься нова якість влади через її демонополізацію та суспільну відповідальність завдяки широкому соціальному діалогу.

Незважаючи на різні політичні погляди та різне бачення перспективи економічного і соціального розвитку країни, головні спільні стратегічні цілі простежуються в усіх розглянутих вище стратегічних документах: забезпечення економічного зростання, підвищення якості

життя людей, подолання бідності; підвищення конкурентоспроможності національної економіки; європейська інтеграція. Це свідчить про те, що саме ці цілі є об’єднуючими і на їх досягнення можуть бути спрямовані злагоджені зусилля трьох складових суспільства – влади, ділових кіл та громадськості.

Для удосконалення вітчизняного стратегічного планування необхідним є:

переосмислення ролі процесів цілепокладання та управління змінами в умовах ринкової економіки та несталих демократичних традицій;

розроблення послідовної та чіткої нормативно-правової регламентації;

впровадження сучасних процедур та технологій, які застосовуються у провідних розвинених країнах.

Удосконалена система стратегічного планування дозволить визначити оптимальну модель використання обмежених ресурсів для отримання найвищого ефекту та запропонувати орієнтири, за якими влада та громадяни матимуть змогу вимірювати ефективність виконавської діяльності [41].

Підсумовуючи, можна зробити висновок, в українському суспільстві завжди існувала потреба визначення стратегії розвитку країни. З одного боку, громадськість залучалась до загальнонаціонального обговорення питань визначення національної ідеї, необхідних реформ, системи національних пріоритетів та цінностей, з іншого боку, державні органи час від часу пропонували проекти стратегічних документів на довгострокову перспективу, які, в основному, так і залишались на рівні декларацій.

Отже, для забезпечення макроекономічної стабільності та інклюзивного економічного зростання необхідно реформувати систему стратегічного планування в напрямі органічного поєднання стратегії, прогнозу, програм соціально-економічного розвитку та державного бюджету, цілей та ресурсів. Успішне впровадження реформ в Україні певною мірою залежить від вдосконалення системи державного управління та забезпечення стійкого зв’язку між програмами, програмними заходами, бюджетом та виконавською дисципліною.