Менеджмент

Управління — це складний і майже універсальний суспільний феномен. У широкому плані він трактується як функція організованих систем (біологічних, технічних, соціальних), що забезпечує збереження їх структури, підтримку режиму діяльності, реалізації їх програми, досягнення їх мети [31]. На своєрідній, інтегруючій особливості управління як цілісної системи наголошував і відомий теоретик менеджменту П. Друкер, вказуючи на те, що управління перетворює неорганізований натовп, групу на організовану, впорядковану систему. Саме з організуючих, впорядковуючих характеристик виводять поняття “управління” М. Альберт, М. Мескон, Ф. Хедоурі, які стверджують, що “управління — це процес планування, організації, мотивації і контролю, необхідний для того, щоб сформувати та досягти мети органі­ зації”.

Якщо відтінювати соціально-етичні, педагогічні проблеми управління, які останнім часом широко досліджуються, то можна погодитися з окремими вченими (К. Грищенко), які визначають управління як вид діяльності, що характеризується взаєминами людей в процесі вироблення, прийняття і реалізації управлінських рішень [47].

Отже, при розгляді феномена поняття “управління” доходимо висновку, що в загальнотеоретичному плані під ним розуміють систематичний вплив суб’єкта управлінської діяльності (однієї людини, групи людей або спеціально створеного органу) на соціальний об’єкт, яким може виступати суспільство в цілому або окрема його сфера (економічна, соціальна), окрема установа, фірма тощо, з тим, щоб забезпечити їх цілісність, нормальне функціонування, динамічну рівновагу із зовнішнім середовищем і досягнення поставленої мети [3].

Якщо йдеться про управління як цілісний, об’ємний феномен, то мають на увазі, що суб’єкт управління впливає на об’єкт не спонтанно, хаотично, а на підставі відповідного знання, теорії. Об’єктом управління при цьому є: суспільство в цілому; окремі сфери суспільства (економічна, політична, соціальна, духовна); різні ланки суспільства, соціуму (організація, установа, заклад тощо).

Певне виокремлення поняття “управління”, його відмежування від терміна “менеджмент” мають місце тоді, коли фахівці визначають функції, своєрідність специфіки управління як такого. Для підтвердження цієї тези розглянемо три таких сюжети:

1.Виділяють чотири первинних і основних функції управління:

• планування (визначення цілей, мети, завдань організації);

• організування (створення певних структур організацій для спільної

діяльності);

• мотивація (спонукання членів організації до діяльності, досягнення

певних результатів);

• контроль (забезпечення досягнення організацією своїх цілей) [19].

2.У практиці управління останніх років в узагальненому плані виділяють багато моделей управління, з яких найпоширенішими є три — американська, японська і західноєвропейська. Щоб розрізнити ці моделі, виокремити відмінне між ними, слід брати до уваги не лише особливості економічного господарювання, а й національно-культурні особливості країн, народів і навіть цілих континентів.

11

3. Український фахівець у галузі управління Г. Щокін зазначає, що впродовж ХХ ст. виділилося шість шкіл управлінської думки: класична школа управління; школа “людських відносин”; емпірична школа управління; школа соціальних систем; “нова” школа (як розвиток кількісної школи); менеджмент людських ресурсів [52]. Отже, такі управлінські школи подають феномен “управління” як складне, багатоаспектне соціально-економічне явище.

Менеджмент. Оксфордський словник англійської мови дає такі визначення поняття “менеджмент”: “спосіб (манера) поведінки з людьми, мистецтво управління; специфічні здібності та адміністративні навички; орган управління; адміністративна одиниця”. Г. Щокін тлумачить поняття “менеджмент” як “управління будь-яким соціальним об’єктом, володіння майстерністю управління, високий професіоналізм” [52]. Якщо визначати менеджмент з позицій різних професійних модифікацій, то з економічної точки зору менеджмент — фактор виробництва разом з працею і капіталом; з точки зору адміністратора — система влади і організації; з точки зору соціолога — елемент структури суспільства і системи соціальних статусів.

Менеджмент можна уявити, охарактеризувати і пояснити як сукупність відповідних соціальних відносин. Е. Бабосов, наприклад, пропонує диференціювати соціальні відносини за такими типами:

•за суб’єктом (носієм) соціальних відносин: індивідуальні (особистісні), міжособистісні, внутрігрупові, міжгрупові, міжнародні;

•за об’єктом: економічні, політичні, соціокультурні, релігійні, сімейнопобутові;

•за модальністю (характером взаємозв’язків між індивідами, групами): співпраці, взаємодопомоги, суперництва, конфлікту, субординації.

Соціальні відносини при цьому поділяють на офіційні та неофіційні [3]. Виділяють також шість основних типів соціальних відносин: службові, функціональні, технічні, інформаційні, спеціалізовані та ієрархічні.

Менеджмент — це відповідна взаємодія між людьми, між групами, колективами людей. Н. Коломінський вказує, що в усій системі управління людина виступає в трьох аспектах:

•у межах самоорганізації вона організує саму себе;

•у межах суборганізації вона є організатором інших систем і підсистем;

•у межах метаорганізації вона сама є предметом, який організують інші люди [24].

Своєрідно і нетрадиційно, але досить точно феномен “менеджмент” подає у словнику “Современный политологический словарь” (М., 2000) російський політолог В. Даниленко. Менеджмент, за його визначенням, це: 1) управління, вид діяльності, пов’язаний з керуванням людьми у різноманітних організаціях; вміння домагатися поставленої мети, використовуючи працю, інтелект, мотиви поведінки інших людей; 2) галузь людського знання, що допомагає здійснювати функції менеджменту; 3) певна категорія людей, соціальний прошарок тих, хто виконує роботу з управління [17]. Найширшим є визначення автором “менеджменту” в пункті 1. Це вид діяльності, пов’язаний з відповідною людською працею, але переважно з управлінням не просто людьми, а особистостями, які знаходяться у різних організаціях.

Дещо вужче, проте ближче до конкретного, передусім матеріального, виробництва характеризують поняття “менеджмент” російські автори спеціаль-

12

ноговидання“Социальныетехнологи:Толковыйсловарь”(Отв.ред.В. Н. Иванов. — Москва; Белгород, 1995). “Менеджмент, — пишуть вони, — це спосіб управління, який забезпечує організацію праці, підвищення її продуктивності, орієнтацію підприємства на прибуток і дохідність, чутливість до різних новацій, втілення їх у виробничій діяльності” [48].

Менеджмент має розглядатися і аналізуватися відповідно до специфіки конкретних об’єктів управління, головними з яких є держава, галузь, підприємство (установа), колектив, особистість. За наявності певних загальних прин­ ципів, наукових методів, технологій і механізмів управління цими об’єктами існують і принципові відмінності, особливості впливу на них, керування ними. Відтак, предметом менеджменту як наукової дисципліни є процес впливу на такі об’єкти, на соціум в цілому як об’єкт управління.

У менеджменті вирізняють управління як таке і управління як систему. Управління — це процес, що ґрунтується на наукових засадах. Система управління — механізм, що забезпечує управління як процес. Він має окремі складові, послідовність використання яких становить відповідну управлінську технологію. Управлінська технологія містить певні операції: інформаційні, обчислювальні, організаційні, логічні. Тобто управлінська технологія — це прийоми, порядок, регламент здійснення процесу управління.

Окрема закінчена, логічна, цілеспрямована дія називається управлінською операцією. Перебіг (здійснення) операцій у часі та просторі є власне процесом управління. При цьому порядок виконання операцій може бути послідовний, паралельний і паралельно-послідовний.

Як і кожна наукова дисципліна, менеджмент має власні категорії, центральною з яких є “мета управління”. В найзагальнішому вигляді мета управління — це ідеальний образ бажаного результату, управлінської взаємодії суб’єкта і об’єкта управління, його оптимального функціонування і розвитку. Саме ви­ бір, формування, обґрунтування мети — вихідні пункти процесу управління. При цьому мета управління завжди постає як майбутній стан соціального об’єкта управління, його оптимального функціонування і розвитку.

Ставлення до сутнісного змісту мети управління нині є надто специфічним. Воно все більше базується на твердженні, що цінності життя набагато суттєвіші та важливіші, ніж мета виробництва. Зокрема, в американській та японській літературі дедалі активніше дискутується питання щодо надання в управлінні перевагам результатів, а не меті — прибуток, капітал тощо. В результатах управління все більшого значення набувають соціально-моральні здобутки, напрацювання, пов’язані з результатами, духовним розвитком особистості. Стосовно мети управління дедалі важливішим стає формування “дерева цілей” за принципом “від загального до окремого”. Особливо інтенсивно цей процес розвивається в соціальному управлінні, де системний характер має вся система такого управління. “Дерево цілей” будується за принципами технологізації, шляхом прогностичного відпрацювання і висунення різноманітних гіпотез і цілей.

Отже, підсумовуючи викладене, можна дійти таких висновків:

1. Оскільки термін “менеджмент” трактується іноді дуже широко, в основу його визначення має бути покладене англійське to mеnage (керувати), яке походить від латинського mаnus (рука). За такою логікою термін “менеджмент” означає буквально “керувати людьми”.

13

2.Менеджмент — це певне вміння досягати відповідної мети за рахунок використання праці, інтелекту, здібностей, мотивів поведінки, діяльності інших людей. Тобто менеджмент — це управління людьми заради людей і для людей, оскільки завдяки управлінню, управлінським діям досягається певна мета, задовольняються потреби людей тощо.

3.Менеджмент — це особлива, специфічна галузь знань і професійної спеціалізації людей, які називаються менеджерами і здебільшого належать до певного адміністративного апарату підприємства, установи, організації тощо.

1.2.1. Менеджмент як процес управління

Така назва параграфа зумовлена тим, що, як зазначалося вище, за усієї близькості понять “менеджмент” і “управління”, термін “управління” є ширшим. У найзагальнішому визначенні управління — це свідомий вплив людини на об’єкти, процеси та їх учасників, що здійснюється наданням певної спрямованості діяльності й отриманню бажаних результатів [44]. Конкретизованішим є таке визначення поняття “управління”: це специфічна функція організаційних систем різної природи (технічних, соціальних, біологічних), що забезпечують збереження їх структури, підтримку певного стану або переведення в інший стан відповідно до об’єктивних закономірностей існування певної системи. Здійснюється управління шляхом впливу однієї підсистеми (керуючої), на іншу (керовану), на процеси, що в ній відбуваються і стосуються її.

Управління — це процес, а менеджмент — зміст цього процесу (спосіб, манера, технологія управління). Сутність менеджменту як процесу управління можна визначати і аналізувати через основні управлінські функції: прогнозування, планування, керування, координування, контроль, прийняття рішень; добір, навчання персоналу, забезпечення професійної кар’єри працівників, їхнього психічного здоров’я; профілактика та подолання стресів в організації, об’єднання людей, формування у працівників відданості організації; створення сприятливого психологічного клімату в організації; мотивація; оцінка, комунікація; вирішення фінансових питань; представництво; ведення переговорів, підписання договорів та ін.

Систематизуючи наведені та інші функції, багато фахівців з управління виділяють чотири основних, або первинних функцій управління:

•планування (визначення того, якими мають бути цілі організації і що повинні робити її члени, щоб досягти цих цілей);

•організування (створення певної структури, яка дає можливість людям ефективно працювати для досягнення поставлених цілей);

•мотивація (спонукання членів організації до діяльності для досягнення їх особистих цілей і цілей організації);

•контроль (забезпечення досягнення організацією своїх цілей).

При цьому первинні функції управління, на думку деяких авторів, об’єднуються між собою двома процесами, які притаманні кожній з первинних функцій: комунікацією (обмін інформацією) і прийняттям рішень (вибір альтернатив при здійсненні управлінських функцій). Керівництво (лідерство) виступає в цьому разі як самостійна діяльність, яка передбачає можливість впливати на окремих працівників і групи працівників таким чином, щоб вони працювали в напрямі досягнення цілей, що дуже важливо для успіху організації [19].

14

Управлінська думка виникла і сформувалася надто давно, проте її ґенеза особливо помітно прогресувала з початком промислових революцій ХІХ ст. Тоді управлінців передусім хвилювало питання підвищення ефективності виробництва. Такий підхід до управління набув назви “технічного підходу”. Згодом, у 30-х роках ХХ ст. в управлінні з’явилася, розвинулася і нині є особливо відчутною в теорії і практиці управління так звана “школа людських відносин” (поведінкова школа), базовими засадами якої є людська поведінка, її характер і особливості з огляду на психологію, соціологію, педагогіку тощо. Теоретичні засади такої школи заклали видатні вчені в галузі управління Е. Мейо, А. Маслоу та ін.

Як масове явище в галузі загальної теорії управління менеджмент виник внаслідок здійснення управлінської революції на Заході у 60–80-х роках ХХ ст. Він тісно пов’язаний з ефективністю управлінських впливів у соціальній сфері та їх зворотним впливом на ринкову структуру, економіку, фінанси, персонал управління тощо [17]. Сучасна парадигма соціального управління передбачає: а) використання науково-аналітичних підходів в управлінні, впровадження так званого цільового управління; б) посилення державного управління щодо регулювання громадських справ, розвитку самоуправління громадян, посилення регіонального, муніципального управління і самоврядування; в) впровадження дієвої системи відбору, підготовки і використання управлінських кадрів.

Нині, зазначають російські вчені-управлінці, головною умовою виживання світу є прискорення темпів соціального прогресу, залучення колективного розуму, інноваційних ресурсів регулювання соціального простору, досягнення соціальної рівноваги у світі. Отже, необхідне повне використання основного ресурсу виживання людства — управлінського [17].

Як складний процес, управління має кілька тісно поєднаних елементів, основними серед яких є:

•розроблення наукових засад управління;

•науковий добір працівників;

•організація співпраці керівництва і підлеглих, навчання і тренування, узагальнення і поширення кращого досвіду управлінської діяльності.

Завдяки багатьом дослідженням останнім часом вдалося розробити так званий антропосоціальний (“людський” — за Г. Дмитренком) підхід до управління суспільством [11]. Такий підхід є практично протилежним нещодавно домінуючому “технократичному підходу”, в центрі якого як основна домінанта у розвитку виробництва, його вдосконаленні перебувала не людина, а інші (передусім технічні, матеріальні) засоби. З огляду на це вирізняють такі основні тенденції розвитку сучасного менеджменту:

•домінуюча роль в менеджменті людського фактора, людських ресурсів;

•прагматичний характер менеджменту, його спрямованість на вирішення конкретних завдань;

•універсалізація управління в організаціях різного масштабу і профілю діяльності;

•висунення професіонала-менеджера як ключової постаті ефективного управління;

•формування механізму управління “за цілями і результатами” (цільове управління) [11].

15

Всеохоплюючим є соціальне управління суспільством, що, у свою чергу, поділяється на управління окремими сферами, галузями, структурами тощо. При цьому визначають такі основні закони управління:

•закон економії часу (досягнення максимального результату за мінімальний проміжок часу);

•закон пріоритетності соціальних цілей;

•закон пріоритетності цілей над засобами їх досягнення.

Важливо зазначити, що так звана менеджерська революція, яка відбулася в другій половині ХХ ст. у США, багатьох країнах Європи, в Японії, Кореї, фактично не торкнулася країн, де існували соціалістичний спосіб виробництва, планово-розподільча економіка та командно-адміністративна система господарювання. Водночас у державах, що досягли найвищих показників у розвитку продуктивних сил, створенні конкурентноздатної, ефективної економіки, яскраво проглядається тенденція домінуючої ролі людського фактора, людських ресурсів над усіма іншими.

Менеджмент як процес управління має такі основні принципи:

•науково-об’єктивної оцінки ситуації, об’єкта управлінського впливу;

•тісного поєднання теорії і практики управління;

•єдиноначальності в прийнятті рішень і колегіальності у їх обговоренні;

•адекватної мотивації до праці та до життя в цілому;

•оптимізації управління і підвищення його ефективності;

•централізації з одночасною децентралізацією [17].

Ідея про особливу роль управління, управлінців і звідси унікальну роль усього менеджменту у справі управління, передусім виробництвом, належить П. Друкеру. Він сформулював і обґрунтував її у своїй книзі “Концепції корпорації” (1964). Приблизно водночас видатний соціолог П. Сорокін доводив, що клас капіталістів дедалі більше і помітніше трансформується у клас мене­ джерів, що також засвідчує роль і значення менеджменту в системі управління загалом.

Відомий вчений у галузі менеджменту Т. Парсонс, аналізуючи особливості організації виробництва в середині ХХ ст., вказував, що контроль за виробництвом все більше переходить від сімей власників корпорацій до суто управлінського, технічного персоналу. Цю думку поділяв і Дж. Гелбрейт (“Новое индустриальное общество”) [17]. Нині мало хто з вчених-теоретиків, управ- лінців-практиків заперечуватиме унікальну роль саме людини в управлінні, тобто роль передусім кадрового менеджменту.

1.2.2. Менеджмент як наука і мистецтво

Менеджмент (управління) розглядають переважно як науку, організаційну діяльність (практику) і мистецтво. При цьому результат діяльності зумовлений тісним поєднанням науки і мистецтва. Перше пов’язане з фундаментальними, передовими знаннями, друге — з майстерністю спілкування, впливу на інших людей, комунікативними здібностями, особистісними людськими якостями менеджера.

Деякі дослідники питань управління намагаються пояснювати феномен поєднання науки і мистецтва як двоїсте явище. По-перше, оскільки управління ґрунтується на певних законах суспільного розвитку, то це — наука. Тобто менеджмент є використанням в галузі управління організованого знання [31].

16

По-друге, окрім об’єктивної логіки, знань, на яких базується управління, на його характер і особливості суттєво впливають сутнісні особливості того, хто управляє, і тих, ким управляють. Це вже — мистецтво управління. Як зазначав Леонард Вайт у підручнику “Вступ до вивчення державного управління”, мистецтво управління — це керування, координування і контроль, які здійснюються над багатьма людьми для досягнення певної мети. Це мистецтво пронизує всі рівні організації, пов’язуючи між собою багато професій, ремесел та спеціальностей [31]. Таким чином, наука і мистецтво тісно поєднані. Як стверджував відомий військовий теоретик К. Клаузевіц, мета науки — знання, мета мистецтва — вміння.

Щоб усвідомити менеджмент як наукову сентенцію, треба пам’ятати сутнісне значення і особливість управління загалом. Управління є особливою, специфічною соціальною функцією, яка виникає з потреб самого суспільства як складової саморегульованої системи і супроводжує всю історію розвитку суспільства, набуваючи відповідного політичного, соціального змісту і певних державних норм у соціально розшарованому суспільстві.

Управління — це не просто функція, дія, а свідомий, цілеспрямований вплив людей на суспільну систему в цілому або на окремі її ланки (сфери суспільного життя, галузі економіки, підприємства, колективи), що забезпечує їх оптимальне функціонування і розвиток на основі використання властивих суспільству об’єктивних закономірностей розвитку. Як уточнюють українські вчені В. Цвєтков і В. Горбатенко, управління — це соціальна функція владно організуючої діяльності, яка забезпечує цілеспрямованість і узгодженість спільної праці та життя людей [61]. Деталізуючи це поняття, вони зазначають: “…управління — це соціальна функція, що виявляється у владно-органі- зуючій діяльності, яка забезпечує узгодженість спільної праці та побуту людей для досягнення суспільнозначущих цілей і завдань” [61].

Відтак, управління є скрізь, де наявні життя, різноманітна діяльність людей, груп, класів, великих соціальних спільнот. Менеджменту як науці теорії управління притаманний власний предмет дослідження, складовими якого є:

•закономірність управління та організації управлінського процесу і особливості взаємин між людьми в процесі управління;

•система і методи впливу на об’єкт управління;

•передбачення і прогнозування процесів, що відбуваються.

Існує багато складових і окремих аспектів, завдяки яким менеджмент можна вважати мистецтвом. У найбільш загальному плані, коли йдеться про управління як мистецтво, мають на увазі вміння, здібності та здатність суб’єкта управлінської діяльності творчо підходити до постановки, реалізації конкретних цілей і завдань. У широкому суспільному значенні як мистецтво менеджмент можна визначати і визнавати у тих випадках, коли йдеться про нього як соціальне явище, як мистецтво організаційної діяльності. Менеджмент, як стверджують деякі фахівці з проблем управління, спрямований на людину, на те, щоб робити людей здатними до спільних дій; менеджмент невіддільний від культури, заснований на чесності й довірі до людей; менеджмент формує комунікації між людьми і визначає індивідуальний внесок кожного працівника у загальний результат.

Менеджмент як мистецтво помітний тоді, коли мають на увазі численні інновації, інноваційні прийоми і технології, які використовуються в управлін-

17

ні. Інновації — це створення, розповсюдження і використання нового засобу (“новації”), що задовольняє потреби людини і суспільства і спричиняє соціальні та інші зміни. Існує інноваційний метод соціології управління, яка базується на відповідній діагностиці життя колективу (часто науковій), визначенні так званих больових точок, проблемних місць, розробленні шляхів мотивації ефективнішої діяльності працівників, локалізації можливих і наявних деструктивних явищ.

Інноваційний процес містить три основних етапи:

•визначення джерела руху, необхідності відповідних змін;

•усвідомлення потреби до змін, нововведень;

•введення і відповідне тиражування нововведень з аналізом соціальних реакцій на їх впровадження.

Можна погодитися з точкою зору окремих вчених (В. Кноррінг), що саме творчий пошук оптимальних, нетрадиційних рішень і дій надають управлінню рис мистецтва. Г. Кунц, С. О’Доннелл та інші вважають, що процес управління є мистецтвом, сутність якого полягає у застосуванні науки (основ організованого знання у галузі управління) до реальностей будь-якої ситуації [22]. На думку В. Кноррінга, управління як мистецтво є вмінням знайти розумний компроміс з мінімальними втратами, аби досягти бажаного, найкращого результату [22].

Коли йдеться про управління як мистецтво, то враховують, що існує таке широке поняття (і соціальне явище), як “організаційна культура”, або культура управління. З-поміж багатьох визначень його найбільш вдалим є таке: організаційна культура — це сукупність і складна взаємодія професійних цінностей, цілей, уявлень, бажань, переконань і мотивів трудової діяльності індивідів в організаційному середовищі, які виявляються в організаційній трудовій поведінці й зумовлені організаційними цілями, правилами, процедурами, нормами, етикетом, що встановлюються згідно з місією (майбутнім) і традиціями (минулим) організації.

Вважається, що управління організаційною культурою — надто складний процес, яким слід керувати, проте вона важко піддається принциповим змінам. Складність цього впливу, керування пов’язана зі складністю процесу культуротворення загалом, що криється у своєрідній подвійній природі організаційної культури, відповідній її архаїчності, традиційності, історичності тощо.

Таким чином, поєднання в управлінні науки і мистецтва — процес діалектичний, що реально сприяє суттєвому вдосконаленню і розвитку управлінської культури загалом.

1.2.3. Менеджмент як сфера професійної діяльності

Специфічно людською формою активного ставлення до навколишнього світу є діяльність. Будь-яка діяльність містить мету, засоби, результати і власне сам процес діяльності. Відповідно до них розрізняють різні види діяльності, у тому числі й професійної діяльності менеджера.

Загального, принципового характеру при аналізі сутності професійної діяльності менеджера набули передусім дві особливості:

1. З професійної точки зору менеджер не обов’язково є керівником, який безпосередньо відповідає за весь процес виробництва, і не завжди є

18

господарем виробництва, структури, організації. Найчастіше він є спів­ організатором праці, поділяючи відповідальність за результати її з іншими працівниками.

2. Професійно-функціональна роль сучасного менеджера принципово відрізняється від ролі управлінця минулих років — доби командно-адміні­ стративної системи управління — тим, що він працює в умовах не власного монопольного диктату виробника, а диктату споживача над виробником [62]. В такій ситуації керівник виступає саме як організатор колективної праці, діяльності, менеджер-новатор, ключова постать управлінської діяльності.

Специфічними напрямами професійної діяльності менеджера є:

•стратегічний;

•матеріально-фінансовий;

•інноваційний;

•адміністративний;

•соціально-педагогічний.

У діяльності будь-якої менеджера виділяють п’ять базових операцій: визначення і формулювання мети; організація праці; підтримання мотивації до діяльності та забезпечення комунікації; вимірювання і визначення факторів, що впливають на організацію праці; забезпечення професійного зростання власного та підлеглих [46].

Кожний вид професійної діяльності має специфічні особливості, на підставі яких можна вибудувати його професіограму. Професіоналізм менеджера зумовлений багатьма складовими, його особистісними якостями. З-поміж численних досліджень цієї проблеми наведемо характеристики менеджера, визначені відомим фахівцем в теорії менеджменту Р. Стогділом:

•домінантність — риса якості, яка виявляється у здатності й потребі впливати на інших людей, підпорядковувати їх своїй волі;

•впевненість керівника у собі, яка є стабілізатором особистих зусиль його індивідуальної діяльності;

•емоційна стабільність;

•стресостійкість;

•креативність;

•прагнення до успіху;

•підприємливість;

•відповідальність, надійність у виконанні завдань;

•незалежність особистості;

•комунікабельність.

Основна професійна функція менеджера — розроблення і впровадження в організації загальної стратегії діяльності, спрямованої на вирішення конкретних завдань (організація індивідуальної та колективної праці). Така функція має багато складових, пов’язаних з плануванням роботи; розподілом обов’язків і завдань; координацією спільної праці; делегуванням повноважень; контролем за ходом роботи та її результатами; аналізом зробленого і визначенням перспектив подальшої діяльності. За усіх модифікацій функцій менеджера основними з них є виробничо-технічні; кадрові та організаційноадміністративні [20].

19

В. Черевко класифікує функції за такими основними категоріями:

1)діяльнісно-адміністративні: цілепокладання, планування, організація виконання, мотивування, прийняття рішення, комунікація, контроль, корекція;

2)кадрові: управління персоналом, дисциплінарна, виховна, арбітражна, психотерапевтична;

3)виробничо-технологічні: оперативного управління, матеріально-техно- логічного забезпечення, інноваційна, маркетингова;

4)похідні (синтетичні): інтеграційна, стратегічна, представницька, екс- пертно-консультативна, стабілізаційна [62].

Як і в будь-якій діяльності, в менеджерській також існує певна система професійної підготовки. Це система організаційних, педагогічних заходів, що забезпечує формування у особи професійної спрямованості, знань, навичок, вмінь і професійної готовності до певного роду діяльності [67]. Кожному працівнику, менеджеру притаманна професійна мобільність — форма соціальної мобільності, пов’язана зі зміною трудової позиції, ролі працівника, зумовлена зміною місця роботи, професії [48]. Професійна мобільність має об’єк­ тивний, суб’єктивний і характерологічний аспекти. Об’єктивний пов’язаний зі змінами науково-технічного, економічного, соціального характеру, що мають місце у суспільстві, на конкретному виробництві, в установі, на підприємстві. Суб’єктивний залежить від самого працівника, менеджера, його особистісних рис і характеристик. Характерологічний аспект — відповідна підготовленість і готовність людини до певних змін у своїй професійній діяльності. Людина зрідка працює на одному й тому ж місці, виконує одні й ті самі функції. Якщо таке спостерігається, то вважається, що працівник не має професійного росту або він професійно немобільний. Виділяють професійну мобільність вертикальну (рух працівника службовими сходами знизу вгору) і горизонтальну (пересування в колі одних і тих самих професій або посад, коли

немає просування вгору або навпаки).

1.3. Методологія менеджменту

Менеджмент як наука і сфера діяльності людини функціонує і розвивається на власних методологічних засадах, які становлять, по-перше, систему законів, найбільш загальних принципів, положень і методів, що є пізнавальною базою теорії менеджменту; по-друге, сукупність прийомів, способів, процедур дослідження, що використовується у менеджменті як науковій дисципліні.

У дослідницькій літературі термін “менеджмент” застосовується, з одного боку, для означення особливої сфери соціально-практичної діяльності людини, спрямованої на створення, забезпечення функціонування і розвиток організацій, а з іншого — особливої наукової дисципліни, предметом дослі­ дження якої є комплекс емпіричних знань (вони акумулюють у собі різноманітний управлінський досвід, а також знання, здобуті спеціальними науковими методами) й широкий спектр концепцій, що розкривають і моделюють різні аспекти управлінської діяльності на всіх рівнях життєдіяльності суспільства. Провідне місце серед цих концепцій належить теоріям організації, оскільки вони визначають вплив цієї формальної структури, її внутрішньої діяльності та зовнішнього середовища на складну поведінку людей, об’єднаних в організацію.

20