Менеджмент

про “біорегулятори”, аналогічні сучасним “зворотним зв’язкам”. Ці ідеї Богданова були використані у деяких методах планування та сучасній кібернетичній науці.

О. Гастєв (1882–1941) розробив концепцію “вузької бази”. Її сутність полягає в тому, що роботу з наукової організації праці потрібно починати з окремої людини, незалежно від того, ким вона є — керівником чи робітником (все це було сформульовано ще до створення теорії “людських відносин в управлінні” Е. Мейо). Концепція “вузької бази” зводилася до того, що робітник, який керує верстатом, є директором підприємства під назвою “Верстат”, а закономірності управління верстатом можна поширити на підприємство і на дер­ жаву в цілому.

На думку дослідника, наведені закономірності вступають у дію в такому порядку: розрахунок — установка — обробка — контроль — облік — систематизація — розрахунок. Автор вважав, що праця робітника, як і виробничі операції, що здійснюються з допомогою технологічного обладнання, може бути поділена на певні складові, що підлягають регулюванню.

Співробітники Центрального інституту праці під керівництвом визначного організатора науки О. Гастєва розробили концепцію трудових установок, яка містила деякі основи кібернетики, інженерної психології та ергономіки. Складовими цієї концепції були теорія трудового руху у виробничому процесі, організація процесів управління, організація робочого місця, методика раціонального виробничого навчання. Практична частина концепції містила набір стандартів для різних виробничих операцій, що давало змогу не лише прискорювати пристосування працівників до змінюваних умов виробництва, а й заохочувати їх особисту активність та ініціативу щодо подальшої оптимізації виробничих операцій.

Крім того, для основних категорій робітників було розроблено конкретні рекомендації щодо раціональної організації робочого місця, використання необхідних інструментів та пристосувань, необхідності дотримання не тільки безпечних прийомів праці, а й умов гігієни праці, у тому числі перерв, порад з ергономіки, вимог прибирання робочого місця після закінчення зміни. Незважаючи на деяку застарілість тогочасних формулювань таких корисних порад і обов’язкових вимог, вони за своїм змістом не втратили актуальності й нині. Ідеї Гастєва спонукали до закладення підвалин соціальної інженерії — науки про працю та управління нею, започаткування системного підходу в управлінні.

О. Єрманський (1866–1941) створив концепцію “фізіологічного оптимуму”, в якій сформулював засади теорії організації праці та раціоналізм управління, пов’язав їх з появою певних техніко-економічних умов (у вигляді великого машинного виробництва). Він розробив методологію раціоналізації великого машинного виробництва, засновану на комплексному підході, а також сформулював предмет науки про організацію праці та управління, в основі якого — ідея про оптимізацію використання всіх видів енергії та факторів виробництва. Одним з основних законів цієї науки вважав закон організаційної суми, яка більша від арифметичної суми сил, що її складають. Закон організаційної суми дав змогу вченому сформулювати головний принцип теорії раціонального управління — принцип фізіологічного оптимуму, який мав стати критерієм раціональності будь-якої праці. В основі цього критерію — співвід-

91

ношення використаної енергії та отриманого ефекту, виражене у вигляді коефіцієнта раціональності (корисний результат/витрати енергії)

Кр = Пр / Е.

Значно більший виробничий ухил мали роботи Е. Розмирович (1886–1953). Вона взяла за основу спільні риси, притаманні виробництву та управлінню, організації розумової та фізичної праці. Процес управління розглядала як такий, що складається з набору планувальних, розпорядних, контрольних, регулюючих функцій та дій, тобто процес виробничий. Його можна раціоналізувати, автоматизувати, механізувати за допомогою тих самих методів і прийомів, що і виробничий процес. Виходячи з цього, вчена надавала апарату управління статусу складної розумної машини, основна робота якої зводиться до вироблення конкретних матеріальних об’єктів: розпоряджень, наказів та інших документів. Спрямовуючи основну увагу на вироблення оптимальних прийомів планування, організації діловодства, обліку, Е. Розмирович вважала недоцільним вивчення соціальних аспектів управління.

Спільний стан “наукового управління” і “наукової організації праці” в Росії описав Н. Вітке — представник соціального напряму управління. Він вважав, що у тогочасному підході до наукової організації праці (НОП) господарювали два однаково крайніх і однаково недостатніх ухили. Для одних НОП існувала тільки (або переважно) як доктрина, вчення, система. При цьому безпосередньо прикладна сторона справи випадала з поля зору, а робота над узагальненнями ставала мало не самоціллю, розривався живий зв’язок вчення з реальними символами руху, зникало відчуття історичної перспективи. Тобто реальна основа руху відходила на задній план, і увага сконцентровувалася майже виключно на виявленні теоретичних міркувань про різні течії НОП. Таким був один крайній ухил — ідеологічний, явно односторонній і недостатній.

Незважаючи на те, що тут спостерігалася тенденція до абсолютизації психологічного аспекту (з певним обмеженням технічного, політичного та економічного підходів до управління), Вітке вдало описав етап перехідного періоду розвитку промислових підприємств і управління ними у книзі “Організація управління і індустріальний розвиток” (1925). Він наголошував: “Незважаючи на стрімкий процес збільшення виробничих одиниць, їх внутрішня організація довгий час залишалась архаїчною, ігнорувала особисту кооперативнотрудову природу і намагалася управлятися за типом дрібної майстерні на основі особистого враження і розсуду, безпосередньо особистого наказу, нагляду і вирішення начальником всієї сукупності конкретних питань (універсалізм керівництва), що з’являлися в його полі зору. До цеху додавався цех, відділ до відділу, майстерня до майстерні, справа розширювалася і розросталася, технічна і людська маса збільшувалася в своїй силі, але за типом управління залишалося незмінним.” [3, 37].

Н. Вітке розробив “соціально-трудову концепцію управління виробництвом”, в якій чітко розмежував управління речами та управління людьми. Він вбачав головне завдання в доцільній організації людей як головних учасників єдиного трудового процесу. Вчений розумів управління як своєрідний єдиний процес, складові якого поєднуються за допомогою адміністративної функції, вчення про яку покладено в основу його наукової теорії. Він вважав адміністративну функцію тим важливішою, чим більше в ній зібрано ад-

92

міністративних елементів, що, в свою чергу, залежало від висоти рівня управління. На думку Вітке, значення такої функції та її об’єктивних носіїв-ад- міністраторів повинне невпинно зростати із розвитком виробництва.

Помітний внесок у дослідження управління нескладними виробничими структурами зробив відомий російський фахівець з організації управління, ще один представник соціального напряму управління П. Керженцев (Лебедєв) (1881–1940), книга якого “Принципи організації”, видана 1922 р., дала подальший поштовх розвитку досліджень у галузі управління виробництвом та управління організаціями в радянській державі. Він сформулював теорію організаційної діяльності, виокремивши у НОП три об’єкти дослідження: виробництво, працю та управління. Розглядаючи управління як найважливішу із цих складових, Керженцев ретельно досліджував саме його. Під НОП він розумів найраціональніші прийоми та методи управлінських дій. Вважаючи, що управління підприємствами та організаціями у різних сферах підприємницької діяльності має загальні риси, рекомендував постійний обмін досвідом між ними та визначення низки спільних принципів і підходів до управління. До таких загальних принципів учений відніс постановку цілей та завдань, планування, управління персоналом, облік і контроль, координацію поповнення та використання матеріальних ресурсів.

У доктрині Керженцева закладено протиріччя між неможливістю управління, з одного боку, без підтримки трудящих, які повинні дуже точно виконувати усі вказівки керівництва, а з іншого — виявленням значної ініціативи та самодіяльності у виконанні керівних директив, що, на думку автора, повинне вносити свіже творче начало і додаткові життєві сили в конкретну організацію та її структуру. Подолання цього протиріччя науковець вбачав у тому, що за рахунок ініціативи знизу повинен утворитися своєрідний тип керівництва — підпорядкування, що має виявитися у певній угоді між керівниками та підлеглими. Водночас він розглядав професійних керівників як осіб, які відіграють ключову, визначальну роль на підприємстві. Адже від їхніх професійних якостей, уміння використовувати важелі управління залежить кінцевий результат роботи усього трудового колективу. Дуже важливим елементом управління Керженцев вважав вдалий вибір керівників. Перебуваючи на відповідальній посаді, вони самі надалі здійснюють добір та розстановку кадрів, оскільки від їх рішення залежить наявність на потрібних місцях в організації керівників середньої ланки, ключових виконавців тощо.

До соціальних концепцій управління належить також теорія “адміністративної ємності” Ф. Дунаєвського (1887–1960), під якою він розумів можливість управлінців керувати певною кількістю підлеглих. На його думку, ця здатність керівників не дуже залежить від їх особистих якостей (тобто від діапазону контролю). Учений доводив, що за розвитку виробництва зростає середня управлінська ланка задля компенсації збільшення адміністративної ємності центру. Це призводить до бюрократизації організації.

Ф. Дунаєвський визначив наявність проблеми зростання інформаційного бар’єру в управлінні та запропонував шляхи її розв’язання через розширення “адміністративної ємності” за допомогою технічних засобів або через використання механізму комбінації планування, підготовки та добору персоналу. Ці дослідження здійснювалися в очолюваному професором Дунаєвським від 1921 р. Всеукраїнському інституті праці у Харкові, який ретельно займався

93

систематичним вивченням питань організації та охорони праці, виробленням рекомендацій щодо поліпшення умов праці на радянських підприємствах. Величезну картотеку інституту передбачалося зробити головною картотекою з питань НОП [10].

Значну увагу керований Ф. Дунаєвським інститут приділяв впровадженню обчислювально-аналітичних машин з механізації обліку. Віддаючи перевагу комплексному підходу до проблем управління перед фрагментарним, дослідники цього інституту в жодному разі не ідеалізували використання тогочасних технічних засобів управління, вважаючи їх лише “чорноробами мислення”, що не витісняють людину з управління, а “звільняють мозок від чорної роботи”, вимагаючи від нього роботи керівної [10, 175]. Ф. Дунаєвський, на відміну від багатьох дослідників управління того часу, був палким ентузіастом створення сучасної науки управління, але часто не знаходив розуміння серед своїх колег. Використовуючи комплексний системний підхід у наукових дослідженнях, він зумів виокремити низку чинників, які входять до предметів відповідних їм наук, а саме: технічні, психологічні, економічні та фізіологічні.

Дослідження методів, стилів, перспектив розвитку управління на різних виробничих та обслуговуючих підприємствах здійснювали А. Канегісер і О. Гриневецький. Вони дійшли висновку, що на радянських підприємствах 20-х — початку 30-х років мало місце взаємопроникнення організаційних і технічних функцій керівників підприємств та керівників підрозділів, не було точної системи і порядку. Часто-густо справа трималася лише за рахунок звички або усталених особистих стосунків. При цьому неможливо було уникнути характерних рис особистісного управління: власний розсуд, універсальність управління, особисті розпорядження з будь-якого конкретного питання, особистий контроль за виконанням розпоряджень.

Слід також виокремити роботи харківського професора М. Волобуєва, дослідження якого ґрунтувалися на тому, що до революції 1917 р. в Росії не було єдиного господарського комплексу, а Україна була історично оформленим народногосподарським організмом з власними шляхами історичного розвитку та перспективами. Тому він виступав проти посилення централізованого планування та бюджетної політики, проти відсторонення українського народу від управління власною економікою, за наявність дієвого контролю усіма союзними республіками над діяльністю загальносоюзних органів. Зрозуміло, що такі думки, висловлені вченим вголос, не були сприйняті позитивно. А з огляду на патріотизм ученого, хоча і в межах формальної комуністичної ідеології, він був підданий науковій, ідеологічній та фізичній розправі. Боротьба з “волобуєвщиною” в економічній науці вважалася радянськими економістами значним досягненням марксистсько-ленінської теорії.

Таким чином, прогресивна управлінська думка, що мала своїх послідовників у всьому світі, на довгий час була викреслена з пам’яті управлінців, економістів 1/6 частини земної кулі. Наведені вище факти свідчать про те, що в Росії існувала велика криза в організації праці робітників та управлінні промисловими підприємствами. Точніше тогочасна Росія в цьому плані стояла на порядок нижче від більш розвинених капіталістичних держав. Тому перед країною постало завдання перейняти все передове, що було зроблено в галузі

94

управління в капіталістичних країнах, впровадити у себе наукові засади управління та НОП з тим, щоб вивести Росію на рівень передових країн. Великий інтерес в Росії викликало видання книги Анрі Файоля “Спільне промислове управління”. Значним попитом користувалася не лише перекладна, а й вітчизняна література з питань НОП і управління.

Отже, демократичний період управління (1917–1927) характеризується такими особливостями:

1)переходом управління від приватновласницького методу до громадського внаслідок націоналізації заводів і фабрик;

2)величезним інтересом до питань наукової організації управління, подібно до того, який спостерігався свого часу в Америці до золотих родовищ на р. Клондайк;

3)активним створенням інститутів, лабораторій, громадських організацій, закладів, розгортанням науково-дослідницьких і впроваджувальних робіт у цих закладах;

4)невтручанням у внутрішні справи промислових підприємств і свободою дій їх керівників;

5)появою великої кількості перекладної літератури з НОП і управління. На російську мову було перекладено і видано роботи Ф. Тейлора, А. Файоля, Г. Ганта, Джильберта, Г. Емерсона та ін.;

6)появою в Росії своїх спеціалістів з НОП і управління — А. Богданова,

А. Гастєва, П. Керженцева, О. Германського, Ф. Дунаєвського, Н. Вітке, В. Добриніна, О. Єрманського та багатьох інших, які видавали свої праці в монографіях, збірниках, журналах, газетах тощо;

7)виданням великої кількості журналів з цієї тематики: “Техніка управління”, “Система і організація”, “Господарство і управління”, “Підприємство”, “Організація праці в промисловому господарстві”, “НОП і господарство”, “Вісник праці”, “Життя і техніка зв’язку”, “Рахівництво”, “Транспорт і господарство” та ін.;

8)численними подорожами господарських керівників на промислові підприємства Німеччини, США, Англії та інших розвинених країн для вивчення постановки справи, передового досвіду управління, НОП та інших питань;

9)розгортанням підготовки у вищих навчальних закладах спеціалістів з управління, введенням у них викладання предмета “Управління виробництвом”, стажуванням фахівців за кордоном.

Успішно вирішувалися також інші питання управління. В середині 20-х років у СРСР було вперше розроблено та апробовано елементи міжгалузевого балансу.

3.4. Наука і практика управління в Україні 

у30– 80-х роках ХХ ст.

Уцей час хоч і були помітними успіхи у наукових дослідженнях з проблем управління, їх теоретичне розроблення було припинене наприкінці 30-х років

іпротягом понад два десятиліття практично не здійснювалося. Це призвело до прорахунків і помилок в управлінні та соціально-економічній діяльності. Їх можна було уникнути за наявності обґрунтованих управлінських рішень не лише в економіці, а й в інших сферах суспільної діяльності.

95

До того часу, поки у партії та уряді існувала сильна опозиція Сталіну, стиль управління був демократичним. На 1928 рік його влада помітно зміцніла. Боротьба з опозицією, її ослаблення і наступне придушення призвели до формування автократичного стилю управління в партії, країні та на кожному підприємстві. При цьому темпи та розмах будівництва величезних державних промислових об’єктів були надзвичайними, а саме воно здінювалося відповідно до принципів наукового управління Тейлора. Проте після закінчення будівництва і з початком випуску промислової продукції підприємства та їх керівники потрапляли у рамки жорстких обмежень, які накладала партійнодержавна адміністративна система, починаючи з обов’язкового членства в партії керівника та провідних спеціалістів підприємства.

Уперіод Радянської влади на першому плані стояла партійна дисципліна,

аекономічні питання були другорядними. Це призводило до того, що в першу чергу потребувалося виконання партійних постанов будь-якою ціною, без урахування об’єктивних економічних законів і навіть таких понять, як собівартість, ціна, прибуток, рентабельність тощо. Тому в цей період ні про яку науку не могло бути й мови, тим більше, що партійні органи вважали саме свої рішення науково обґрунтованими. Отже, ні про яку науку управління не йшлося. Загалом усю науку партія взяла під свою опіку і керувала нею у власних інтересах.

Небачені досі у світі масштаби промислового будівництва у країні не могли обійтися без талановитих, грамотних, умілих керівників. Темпи індустріалізації були шаленими. “Застосування нової техніки, небачений рух новаторів виробництва сприяли підвищенню продуктивності праці в промисловості, перекривалися світові рекорди монтажних робіт, кладки бетону, освоєння виробничих потужностей. Було збудовано відомі на всю Україну і далеко за її межами великі заводи “Запоріжсталь”, “Азовсталь”, Новокраматорський машинобудівний. На нових та реконструйованих підприємствах республіки вироблялось понад 80 % всієї промислової продукції” [24, 61].

Проте якщо імена робітників-передовиків були відомі країні, їх всіляко заохочували та винагороджували, то про керівників будівництва, виробництва та інших широкій громадськості не повідомляли. Головним менеджером була КПРС та її керівництво, а не фахівці в галузі управління. Водночас у цей період відзначилися як видатні господарські керівники верхнього ешелону влади Орджонікідзе, Куйбишев, Малишев, Лихачов та ін. Ці діячі були типовими представниками автократичного стилю управління, робота яких ніяк не була пов’язана з наукою управління. Проте передова управлінська думка існувала: у 1932 р. на одній з ленінградських текстильних фабрик була проведена перша в світі ділова гра. Тільки через 25 років, у 1957 р. Американська асоціація управління використала її ідеї при підготовці кваліфікованих менеджерів.

В СРСР індустріалізація почалася з важкої промисловості та відбувалася в стислі історичні строки переважно за рахунок нееквівалентного обміну з аграрним сектором. Джерелом коштів могла бути колективізація. “На соціалістичних ланах України працює 83,9 тисячі тракторів, 26,7 тисячі комбайнів, багато іншої техніки” [24, 61]. Теоретично кооперація в сільському господарстві була раціональною та історично підтвердженою. Наприклад, у США кількість членів різних кооперативів досягала майже 60 млн осіб, а самі коопера-

96

тиви збували до однієї третини сільськогосподарської продукції США. Тому проти кооперації в сільському господарстві важко було заперечувати, тим більше що принципами ленінського кооперативного плану проголошувалось:

•добровільний вступ до кооперативу;

•матеріальна зацікавленість селян;

•фінансова, матеріальна та організаційна допомога кооперативам з боку держави;

•поступовий перехід від простих до складніших форм кооперації.

Проте добровільність і поступовість як принципи кооперування дуже швидко було відкинуто. Селян примушували об’єднуватись в радгоспи та колгоспи. У сільському господарстві колективізацію було здебільшого завершено, 15 млн селянських господарств було об’єднано у 210 тис. колгоспів. У 1932 р. колгоспи та радгоспи дали 84 % всієї товарної продукції сільського господарства.

Інтерес державно-партійного керівництва до розвитку управління виявився на початку 60-х років під час “хрущовської відлиги”. На партійних з’їздах та пленумах ЦК значна увага приділялася обговоренню проблем управління народним господарством СРСР. Робота з питань НОП активізувалася. Спо­ стерігалося пожвавлення наукової діяльності в галузевих науково-дослідних та проектно-конструкторських інститутах. На той час існувала значна потреба в появі сучасної науки управління. Партійними і урядовими постановами узагальнено досвід НОП, надано “путівку в життя”. Спостерігалася така закономірність: появі наукового управління передували розробки та впровадження НОП у виробництво. Отже, на початку 60-х років спершу з’явився попит, великий інтерес до НОП, який згодом переріс в інтерес до теорії наукового управління. Було видано низку цікавих праць. Розвитку НОП та управління сприяли праці відомого спеціаліста з управління В. Терещенка та економіста П. Серба.

У першій своїй роботі “Наукова організація праці на робочому місці” (1963) П. Серб розглянув конкретні заходи, розроблені та впроваджені ним на заводі “Уралхіммаш” з метою механізації та докорінного поліпшення умов праці на робочих місцях. Значний суспільний резонанс, викликаний цією роботою, свідчив про існування нагальної потреби в НОП та науковому розвитку управління в СРСР. Відтоді з’явилася велика кількість лабораторій та інститутів з вивчення передового досвіду щодо цих питань у промисловості, а згодом і в сільському господарстві та інших галузях народного господарства країни. На заводах і фабриках було введено відділи НОП або посади інженерів з НОП.

Знаний американський фахівець українського походження В. Терещенко у 1965 р. опублікував у Радянському Союзі відому свою працю “Організація та управління (досвід США)”. Ця невелика за обсягом (три друкованих аркуші) брошура привернула величезний інтерес фахівців і всіх тих, хто цікавився окресленими автором проблемами, розумів їх актуальність і важливість.НаведеніТерещенкомпростіфактидослідженняіекспериментування в царині організації праці та управління виробничими процесами, які були неможливі в тогочасній Радянській державі, але водночас прийнятними в США, справили на громадськість дуже сильне враження. Робота мала значну новизну в галузі НОП, тому що до тих пір такі проблеми хоча й існували, але їх не прийнято було обговорювати. Певною мірою відкриттям став висновок

97

В. Терещенка: “Управління — це сукупність скоординованих заходів, спрямованих на досягнення певних цілей. Організація — це свого роду “анатомія” підприємства, управління — це його “фізіологія” [17, 24].

У практичній площині інтерес до НОП виявився в активізації досліджень галузевих інститутів і лабораторій. У наукових пошуках в управлінні основним став народногосподарський, галузевий підхід. Спершу на рівні окремих підприємств, організацій та інститутів робилися спроби вирішення конкретних незначних проблем з управління та НОП, але згодом прийшло розуміння важливості досліджень суттєвих управлінських проблем. Додатковим імпульсом у цьому напрямі послужило впровадження автоматизованих систем управління підприємством у середині 60-х років. Крім того, підприємства отримали деяку автономію, що спиралася на господарський розрахунок та елементи економічних методів управління виробництвом (разом з нескасованою “керівною роллю” партії).

В СРСР було накопичено значний практичний та теоретичний досвід в галузі програмно-цільового управління, який не можна було ігнорувати. У країні розроблялися та реалізовувалися суперпрограми, пов’язані з вирішенням глобальних екологічних проблем (від електрифікації країни до освоєння космосу). Кожна програма мала чітко визначене цільове спрямування. Цільова програма, як правило, містила певний набір розділів та показників, в яких відображалася інформація про мету та етапи її досягнення, необхідні матеріальні та фінансові ресурси, потужність та інвестиції, а також про трудові ресурси, необхідні для реалізації програми. Виконання програм здебільшого потребувало координації зусиль великої кількості підприємств, галузей та підгалузей економіки, роботи за єдиним планом, контролю та суворої виконавської дисципліни. На кожному етапі здійснювався аналіз, в ході якого поставлені цілі порівнювалися з досягнутими результатами, оскільки за час реалізації програми часто відбувалися зміни в самій системі управління та в навколишньому середовищі, яких не було в момент формування програми (або не були враховані при її складанні). Для того щоб адекватно реагувати на ці зміни, за результатами аналізу в програму вносились певні корективи.

Між тим система управління, сформована ще в роки “великого зламу”, потребувала трансформування, але цього не усвідомлювали партійні лідери. В силу своєї обмеженості та відірваності від дійсності вони не могли розробити та здійснити перетворення, що назріли, хоч це було необхідно для приведення системи управління у відповідність з вимогами часу. “Вчена челядь”, яка їх оточувала, теж боялася змін і намагалася здійснити половинчасті реформи руками своїх керівників. Можна виділити три етапи таких половинчастих реформ: 1) перебудова управління економікою за територіальним прин­ ципом і створення раднаргоспів; 2) реформа 1965 р.; 3) реформа 1979 р.

Управління за територіальним принципом. Основні положення перебудо-

ви управління за територіальним принципом у загальних рисах було викладено в матеріалах лютневого (1957 р.) Пленуму ЦК КПРС. Сутність реформи полягала в ліквідації галузевих міністерств і створенні раднаргоспів — територіальних органів управління. Ради народного господарства (раднаргоспи) створювалися на рівні областей або регіонів. Для управління ними з центру було створено Вищу раду народного господарства (ВРНГ). Нова система управління мала деякі переваги: створювала сприятливіші умови для органі-

98

зації праці та структури управління на мікрорівні, сприяла розвитку спеціалізації та кооперування виробництва на рівні регіонів, давала змогу оптимізувати перевезення та упорядкувати розвиток транспортної системи. Водночас ця система мала низку суттєвих недоліків: заохочувала першочергове забезпечення місцевих інтересів незалежно від загальнодержавних, тобто зміщувала акценти на регіональний рівень, хоча давала більшу свободу вибору та маневру місцевим керівникам і органам самоврядування. Вона була спрямована передусім на вирішення наболілих проблем регіонів, задоволення потреб пересічного громадянина, які з центру, із столиці здавалися дрібнішими. Проте існуюча за соціалізму система загальнодержавної власності та структура управління нею не давали змоги повною мірою виявляти творчий потенціал керівників різних рівнів. Значна заідеологізованість управління народногосподарським комплексом примушувала їх діяти відповідно до партійних вказівок.

У 60-х роках в Україні з’явилися перші в СРСР виробничі фірми та об’єднання. Це Були Львівські ВО “Промінь”, “Світоч” та “Прогрес”. У Львові вперше в країні було створено і впроваджено у виробництво кібернетичну систему управління промисловістю, яка уже у 80-х роках була перероблена у систему управління якістю промислової продукції. Особливою прихильністю споживачів завдяки новаторським методам управління виробництвом користувався Сумський машинобудівний завод ім. Фрунзе, що виробляв потужні компресори та устаткування для хімічної промисловості [24]. Видатний вчений в галузі космічної техніки та непересічний менеджер організації космічних досліджень С. Корольов свого часу був переведений з України до Москви, де мав змогу розвинути свої ідеї фізика та управлінця. Всесвітньо відомі академіки Є. Патон та Б. Патон. Перший з них був піонером електрозварювання та організатором науково-дослідного Інституту електрозварювання НАН України, що нині носить його ім’я, а син продовжив справу батька і на базі НДІ електрозварювання створив потужний науково-виробничий комплекс, який працює на засадах сучасних наук електрозварювання та управління. Керівники заводів і фабрик, передовики та новатори виробництва, які використовували найновітніші прийоми управління виробництвом, могли розраховувати на певне визнання шляхом отримання урядових нагород, дер­ жавних премій СРСР у галузі науки і техніки. Проте наукових шкіл, започаткованих видатними адміністраторами, менеджерами, не було.

Майже єдиним сектором економіки, де можна було якоюсь мірою використовували власні напрацювання в галузі управління підприємством, було сільське господарство. Воно (хоч і значною мірою формально) було представлене не тільки державною (радгоспи), а й кооперативною (колгоспи) власністю на засоби виробництва, земля належала державі. Проте голови колгоспів і деякі бригадири, здатні мислити нестандартно, вносили свіжий струмінь науковопрактичної думки у сільськогосподарський виробничий процес. Незважаючи на “керівну та спрямовуючу” роль партії, керівники сільського господарства мали трохи більше можливостей для реалізації власних ідей господарювання та управління господарством. Як і в промисловості, вони нагороджувалися орденами та медалями, обиралися до рад різних рівнів, партійних керівних органів. Україна дала чимало передовиків виробництва, але декого з них слід

99

виокремити тому, що ці керівники на практиці застосовували нетрадиційні методи і прийоми управління та організації виробництва.

Країні свого часу були добре відомі імена Героїв Соціалістичної Праці С. Виштак з Київщини, О. Гіталова з Кіровоградщини, М. Посмітного з Одещини, Д. Бойка з Вінничини, Є. Долинюк з Тернопілля, Я. Чижа з Львівщини, Д. Моторного з Херсонщини. Це далеко неповний перелік передовиків колгоспного руху, які разом із очолюваними ними колективами (колгоспами або рільничими чи тваринницькими ланками) досягли значних стійких успіхів у рослинництві та тваринництві. Але головне у їх праці було те, що вони неформально підходили до справи, використовували не лише передові агрономічні чи зоотехнічні прийоми, а й постійно вдосконалювали систему управління виробництвом. У межах своєї компетенції застосовували або апробували і згодом рекомендували для широкого вжитку найновіші досягнення не лише сільськогосподарської, а й управлінської науки.

Реформа 1965 р. Після відставки М. Хрущова було реорганізовано раднаргоспи та ВРНГ, на макрорівні відновлено галузеве управління через міністерства. Пленум ЦК КПРС, що відбувся у вересні 1965 р., прийняв рішення про здійснення реформи з поліпшення системи управління економікою. Відповідно до цього рішення підприємства отримали певну самостійність, скорочу­ валася кількість затверджених планових показників, змінилася також їх якість.

Реформа 1979 р. Це була ще одна спроба повернути економічний розвиток країни в русло інтенсифікації та підвищити ефективність виробництва шляхом запозичення прийомів західного менеджменту. Проте усі позитивні заходи цієї реформи не були реалізовані на практиці. Економічна реформа 1979 р., як і попередня реформа 1965 р., була спрямована на конвергенцію (лат. convergo — наближеність, схожість) господарських систем, але виявилася надто поверховою за своєю сутністю і несвоєчасною, оскільки сама “рушійна сила суспільного прогресу” ще не була готова до реформування: реформи по­ трібні були не тільки економіці, а й усій суспільно-політичній системі, починаючи з КПРС.

Період 1954–1985 рр. характеризується такими особливостями:

1)бурхливим розвитком НОП, створенням самостійних науково-дослід- них інститутів, філій, лабораторій, відділів, служб з НОП та управління, введенням відповідних посад на всіх підприємствах, в організаціях;

2)поступовим розвитком і поширенням науки та практики управління, створенням наукових кадрів з НОП і управління;

3)збільшенням кількості назв і тиражів літератури з управління та

НОП;

4)створенням на підприємствах системи економічної освіти, де розглядали питання управління керівниками та спеціалістами; в допомогу їм видавалися навчальні посібники “Праця керівника”;

5)введенням у вищих навчальних закладах дисципліни “Управління виробництвом”; виданням для багатьох гілок народного господарства підручників або навчальних посібників; організацією спеціальних академій для підготовки кадрів вищого ешелону влади при ЦК КПРС та Раді Міністрів СРСР;

6)тоталітарним, автократичним управлінням підприємствами з його характерними ознаками; централізацією управління за всіма параметрами, дія-

ми та економікою заводів, фабрик, радгоспів і колгоспів.

100