Форми електронної торгівлі
Електронна вітрина належить до простих організаційних форм електронної роздрібної торгівлі в системі В2С. Вона може мати самостійний характер або виступати складовою Інтернет-магазину. Електронна вітрина являє собою спеціалізований Web-сайт, який містить інформацію про перелік товарів, які пропонуються покупцям, та порядок розміщення замовлення на такі товари. Мета Web-вітрини у даному разі полягає у зборі попередніх замовлень для їх виконання у реальному режимі.
Інтернет-вітрина є лише інструментом (засобом) для залучення покупців. Вона не може забезпечити повний цикл купівлі-продажу товару. Це завдання виконує Інтернет-магазин.
Інтернет-магазин — це спеціалізований Web-сайт, який забезпечує повний цикл купівлі-пролажу товарів через Інтернет в інтерактивному режимі з використанням електронного каталогу. Отже, Інтернет-магазин забезпечує виконання таких операцій: ознайомлення, вибір товару, оформлення замовлення, проведення взаєморозрахунків, відстежування виконання замовлення.
Для функціонування Інтернет-магазину необхідно мати як мінімум такі програмно-апаратні компоненти:
Інтернет-вітрину (фронт-офіс) на Web-сервері;
електронні каталоги;
електронну платіжну систему;
інформаційну систему, інтегровану у фронт-офіс, тобто бектофіс (склад, бухгалтерія, відділ доставки та ін.).
Інтернет-вітрина магазину має активний зміст. Вона може бути статичною на базі і звичайних HTML-файлів або динамічною — з відображенням інформації з бази даних.
Інтернет-вітрина містить інформацію про назву, профіль, статус магазину, асортимент товарів, засоби платежів, знижки, порядку доставки товару, гарантії та ін.
Електронні каталоги являють собою довідники з пошуку товарів, послуг за такими характеристиками: найменування; призначення; ціна; виробники; конкурентоспроможність тощо. Це, по суті, є Web-сайт систематизованих товарів з доступною системою навігації.
Відрізняють кілька типів каталогів:
загальний, що забезпечує широкий список різних сайтів;
комерційний, який концентрує увагу на комерційних характеристиках ринку, постачальників, конкурентному середовищі.
спеціалізований, як правило, присвячений одній вузькій тематиці.
Електронні системи взаєморозрахунків — це складові інфраструктури електронної торгівлі. Вони являють собою сукупність платіжних засобів, способів фінансових суб'єктів, договорів, нормативних актів. Особливе значення в цій системі мають платіжні інструменти, до яких належать платежі готівкою при доставці товару, банківські переводи, пластикові картки, смарт-картки, електронні гроші, електронні чеки та ін.
Ці інструменти повинні забезпечити розрахунки, конфіденційність, цілісність інформації, аутентифікацію, авторизацію, безпеку, мінімізацію витрат.
Блок-схема Інтернет-магазину може бути подана таким чином (рис 21.3).
Рис. Блок-схема Інтернет-магазину
Залежно від асортименту, рівня електронних технологій, статусу, способу створення Інтернет-магазини можуть бути класифіковані у різних варіантах:
магазини універсальні, спеціалізовані і вузькоспеціалізовані;
магазини самостійні, підрозділ традиційного магазину;
магазин — власний, корпоративний, орендований.
Торговельний майданчик (торговельні ряди) являє частину Інтернет-торгівлі, де здійснюють купівлю-продаж одночасно численні покупці і продавці, використовуючи єдині служби, програми, апарати, каталоги та інші ресурси.
Існують три варіанти участі продавця в електронному торговельному ряду:
перший — розміщення прайс-листка продавця в каталозі торговельного майданчика з розбивкою на окремі групи товарів;
другий — пов'язаний з участю в торговельному ряді невеликого Інтернет- магазину і його поданням на сайті торговельного майданчика як цілісного об'єкта;
третій — передбачає оренду тематичного розділу каталогу, при цьому лише орендар має право представляти товари даної тематики або даного асортименту.
Інтернет-аукціон -— порівняно молода, але разом з тим перспективна організаційна форма у сфері електронної роздрібної торгівлі. Суть Інтернет-
аукціону полягає в організації процесу роздрібної купівлі-продажу на базі сучасних інформаційних технологій у публічній атмосфері з установленням кінцевої ціни на конкурентних засадах. Аукціонні торги проводяться за допомогою спеціального програмного забезпечення, що встановлюється на сайті організатора аукціону, тобто аукціонної фірми.
Як продавці на аукціонних торгах виступають власники, виробники товарів, постачальники або їх представники. Покупцями можуть бути будь-які фізичні чи юридичні особи.
Об'єктами аукціонних торгів уважаються: об'єкти інтелектуальної власності, художнього та декоративного мистецтва, елітні вироби, колекційні речі, селекційні сорти, антикваріат. Останнім часом на аукціонах широко представлені товари широкого вжитку (культтовари, електротовари, електронні товари, транспортні засоби), а також деякі засоби виробництва.
Залежно від технології проведення торгів аукціони можуть бути одночасних пропозицій, закритих пропозицій, очні і заочні, на підвищення стартової ціни (англійський) або на пониження ціни (голландський).
5.
Правові акти та норми електронної
комерції
У юридичному аспекті електронна комерція — це укладення в електронній формі низки підприємницьких угод купівлі-продажу, постачання, про розподіл продукції, страхування, про перевезення вантажів або пасажирів повітряним, морським, залізничним транспортом, банківських угод та ін.
Необхідно вдаватися до певних правових підходів і засобів, щоб оперативно ефективно відповісти на появу нових можливостей у бізнесі. Передусім, це особлива законодавча регламентація електронної комерції, яка поєднувала б застосування традиційних, базових юридичних норм і правил (таких, як положення Цивільного або Цивільно-процесуального кодексу) і створення нових правових інститутів і процедур. Серед найважливіших юридичних питань, які потребують негайного законодавчого вирішення, слід назвати:
вимоги до форми укладення електронних угод;
оподаткування мережевих тарифів;
захист інформації і використання електронних підписів;
охорона прав споживачів у мережі, інтелектуальної власності тощо.
Деякі представники іноземної юридичної доктрини стверджують, що законодавство щодо мережевої економіки повинно бути міжнародним і «прозорим». Глобальний і розгалужений характер он-лайнової економіки не дає змоги регулювання її будь-яким урядом або державним органом. Як наслідок — домінування на практиці способу саморегулювання.
Глобальний бізнес-діалог в Internet повинен бути спрямований на створення уніфікованих правил або «кодексів поведінки» всіх учасників електронної економіки. Тому країни, де правова система ґрунтується на судовому прецеденті (рішенні суду), мають більше можливостей для саморегулювання Е-комерції порівняно з країнами, в яких застосовуються винятково нормативні правові акти. В них електронна комерція часто не в змозі подолати правові перешкоди, які виникають під дією національних законів, зміна яких вимагає спеціальної процедури.
На пострадянському просторі право і юридична практика останніх років швидше сприйняли, ніж «відштовхнули» електронний бізнес, становлення якого збіглося з процесом загальної модернізації правових систем пострадянських країн. Однак, як правило, відносини між учасниками електронної комерції й досі не регулюються спеціальними законами або іншими джерелами права. На практиці створюються і постійно модифікуються різні угоди про електронний обмін даними або про електронний документообіг, які певною мірою відповідають чинному законодавству. Загалом правовим нормам властива нерозвинутість і фрагментарність, які порушують електронну форму бізнесу. Такі норми є юридичними бар'єрами для електронної комерції та її інтеграції до глобального електронного ринку. Позбутися «таких перешкод можна через встановлення оптимального співвідношення норм адміністративного і приватного права щодо електронної комерції, введення в дію низки нових законів.
В Україні існує низка нормативних актів щодо відносин у сфері інформатизації, але тільки один документ присвячений безпосередньо глобальній мережі Internet. Це Указ Президента № 928/2000 «Про заходи щодо розвитку національної складової глобальної інформаційної мережі Internet та забезпечення широкого доступу до цієї мережі в Україні» від 31.07.2000 р. Він носить декларативний характер, але при цьому визначає основні напрями правового регулювання Internet у нашій країні.
Міжвідомчою Робочою групою з питань спрощення і модернізації процедур в управлінні, торгівлі та на транспорті Міністерства економіки за участю представників Робочої групи Департаменту спеціальних телекомунікаційних систем та захисту інформації СБ України у листопаді 2000 р. було розроблено проекти Законів України «Про електронні документи та електронний документообіг» та «Про електронний цифровий підпис »(ЕЦП), які знаходяться на обговоренні експертів. На їх думку, проекти загалом відповідають подібним закордонним проектам і вже прийнятим законам, однак необхідно забезпечити їх зв'язок із загальним законодавством України.
Під час опрацювання проекту Закону про ЕЦП використовувалося законодавство ФРН та Австрії, було взято до уваги досвід законотворчої діяльності у цій сфері Російської Федерації та Білорусі.
Електронний цифровий підпис є тим інструментом, що дає змогу створити правові основи для електронного документообігу, укладати угоди, створювати платіжні системи нового типу, електронні цінні папери тощо. Він використовується для підтвердження цілісності, дійсності та авторства будь-яких електронних документів: текстових, графічних, окремих рядків або записів у базах даних тощо.
Під час укладення угод в електронній комерції електронний підпис виконує такі юридичні функції:
вказує, ким підписаний документ або повідомлення, і є складним для відтворення будь-якою іншою, не уповноваженою на те особою;
ідентифікує те, що підписано, і не допускає підробки або змін;
виконує процедурну роль, тобто символізує виявлення волі певної сторони до угоди (схвалення, дозвіл тощо). В електронній комерції процедури створення і перевірки підпису є гарантією справжності та дійсності договірних зобов'язань, а також захистом від їх односторонньої зміни або порушення.
Розроблений відповідно до чинного законодавства України проект закону про ЕЦП враховує рекомендації Європейського Союзу і зокрема Директиву Європейського Парламенту та Ради Міністрів Європейського Союзу 1999/93/ЄС від 13 грудня 1999 року «Про політику ЄС щодо електронних підписів». Так, за ст. 24 проекту Закону, центри сертифікації ключів несуть відповідальність за заподіяну шкоду перед користувачами та третіми особами; тим самим підтверджена вимога ст. 6
Директиви 1999/93/ЄС щодо обов'язків центрів сертифікації ключів відшкодувати збитки, заподіяні іншим особам внаслідок використання цифрового підпису. Відповідно до вимог ст. 6 щодо визнання іноземних сертифікатів, взаємне визнання сертифікатів ключів, виданих центрами сертифікації ключів, розташованими в Україні і за кордоном, здійснюється згідно з міжнародними договорами за участю України (ст. 26, 27 проекту Закону).
У багатьох державах законодавство щодо електронних підписів уже діє (СІЛА, країни Європейської спільноти) або перебуває на стадії розробки і прийняття законопроекту (Україна і Росія). Крім того, розповсюдження забороненої інформації через мережу призвело до того, що в Австралії прийняті закони, спрямовані на врегулювання змісту інформації в Internet, а в Німеччині діє Закон «Про відповідальність провайдера».
Розвиток іноземного законодавства в цій галузі відбувається через гармонізацію і формування загальних принципів, які дають змогу створити на міжнародному рівні універсальну правову інфраструктуру електронного підпису.
Водночас світ Internet висуває занадто високі вимоги до держави і права щодо захисту інтересів учасників електронного комерційного обігу. Дієздатність демократичних держав у світі електронних мереж обмежена, бо вони не мають відповідної правової бази, але дозволяють кожному бажаючому приєднатися до загальнодоступних глобальних процесів. Цілеспрямоване втручання будь-якої держави у функціонування всесвітньої мережі Internet, яка децентралізована за своєю сутністю, не дає бажаного результату. В цій сфері жодна держава не має ні монополії, ні влади, ні можливості застосувати примусові засоби. Захист індивідуальних і суспільних інтересів тільки шляхом дозвільних або заборонних заходів не спрацьовує у нематеріальному світі мереж.
Під час розроблення юридичних норм, які обґрунтовують використання електронного підпису, стратегія будь-якої держави повинна бути замінена новим підходом.
Якщо демократична держава не має змоги на достатньому рівні захистити учасників ринку в новому соціальному просторі мереж, то вона повинна надати їм право на самозахист.
Сучасні інформаційні технології дають змогу створити систему самозахисту, яка передбачає юридично рівноправну різнобічну систему безпеки кожного учасника
електронного ринку. Юридичні норми не мають суперечити технічним засобам самозахисту. Право повинно тільки надавати можливість користуватися технічними засобами самозахисту. Кожен учасник правоздатний і сам вирішує, який з цих засобів він бажав би використати. Деякі технічні засоби можуть застосовуватися без будь-якої спеціальної регламентації. У такому разі держава мусить відмовитися від обмежувального регулювання.
Усі інші засоби (наприклад, цифровий підпис) повинні спиратися на відповідну нормативну базу, яка допоможе юридичній або фізичній особі довести свої права.
Система наведеного вище являє собою спеціальний правовий механізм. Законодавцям необхідно лише доповнити систему самозахисту необхідними юридичними гарантіями з боку держави.
В обов'язкових державних гарантіях особливе місце повинно бути відведено забезпеченню недоторканості приватного життя та особистої інформації користувачів Internet.
Закон про ЕЦП вирішує кілька юридичних завдань. Насамперед, принципове визнання ЕЦП як аналога власноручного підпису для широкого кола юридичних дій. Цивільний кодекс України не визнає електронних документів навіть як письмову угоду. Разом з тим існує велика кількість юридичних документів, про які не йдеться в Цивільному кодексі (наприклад, трудові контракти). Питання про можливість використання ЕЦП у таких випадках залишається відкритим. Для його вирішення Цивільного кодексу недостатньо.
Закон необхідний також для того, щоб легалізувати використання ЕЦП як функціонального еквівалента власноручного підпису у випадках, коли це безпосередньо не заборонено законодавством. У законодавстві про електронний підпис деяких країн такі заборони стосуються заповіту, процесуальних документів тощо. Звичайно, необхідні певні зміни та доповнення до діючих законів.
Нині питання електронної комерції-в Україні Національний банк України врегульовує своїми нормативними документами. У серпні 2000 р. НБУ розробив проект «Вимог з організації електронної комерції в Україні», в якому висвітлено питання з організації електронних крамниць, формування і виконання електронних замовлень, їх оплати з допомогою різних платіжних систем, у тому числі через банківські платіжні картки, систему типу клієнт-банк тощо. НБУ також планує надавати комерційним банкам України програмне забезпечення для організації центрів сертифікації ключів для участі їх клієнтів в електронній комерції (див. розд. 6).
Нещодавно Законом України від 05.04.2001 р. № 2346-ПІ «Про платіжні системи та переказ грошей в Україні» все ж таки легалізовано електронний підпис. Згідно з пунктом 18.2 статті 18 Закону, електронний цифровий підпис на електронному документі має однакову юридичну силу з підписом на паперовому документі, а з пунктом 18.1 статті 18 — електронний документ має однакову юридичну силу з паперовим документом. Тепер у суді еге крамниці можуть виступати з електронним документом і приймати платежі клієнтів з електронним цифровим підписом, щоправда, лише за угодою з банком.
Проблеми розвитку електронної комерції, які вимагають законодавчого вирішення
Не менш важливою умовою розвитку електронної комерції є прийняття комплексного Закону «Про електронну комерцію», який повинен забезпечувати юридичне визнання угод, що укладаються шляхом електронних повідомлень, гарантії їх дійсності, захист інформації від несанкціонованого доступу, а також охорону прав споживачів у сфері електронної комерції.
Захист інформації — сукупність організаційно-технічних заходів і правових норм для запобігання заподіянню шкоди інтересам власника інформації чи інформаційної системи та осіб, які користуються інформацією.
Несанкціонований доступ — доступ до інформації, що здійснюється з порушенням встановлених у певній інформаційній системі правил.
Електронна комерція безперспективна, якщо її учасники не матимуть можливості захисту своїх прав і законних інтересів у суді. Тому законодавство повинно передбачати правила подання судових доказів в електронній формі з цифровим електронним підписом.
На пострадянському просторі законодавству в сфері електронної комерції поки що приділяється незначна увага. Такий стан речей, виходячи зі світових тенденцій швидкого розвитку цієї галузі, не може залишатися надовго. Нормативні документи з префіксом «Е» покликані врегулювати правові й технологічні питання використання системи електронної комерції. Тому чим швидше держави вирішать ці питання, тим швидше електронна комерція почне приносити реальний зиск.