8. Промислова революція XIX ст. Та її наслідки

8.1. Загальна характеристика розвитку країн Європи та Північної Америки у другий період нової історії

Новий час – це історико-культурна система, що склалася та існувала з початку XVII до 80-х рр. XIX ст. у Західній Європі й Північній Америці. Ця система – неповторне поєднання цивілізаційних, економічних, соціальних, політичних, культурних явищ, історичних форм життя людини. У XVII−XIX ст. новоєвропейська цивілізація досягає розквіту, реалізує закладені у ній можливості. З кінця ХІХ ст. розпочинається період переосмислення та критики ідей і цінностей Нового часу.

ХІХ ст. майже повністю вкладається у другий період нової історії. Хронологічні межі цього періоду – 1789−1880 рр. Це доба ствердження капіталістичної формації в усій Європі. Вирішальну роль у цьому процесі відіграла Велика Французька революція 1789−1799 рр. і правління Наполеона Бонапарта (до влади Наполеон прийшов у 1799 р. – у цьому році він був обраний першим консулом. З 1804 до 1815р. Наполеон – імператор Франції). У державі Наполеона економічна, політична і правова системи буржуазного суспільства набули своїх класичних форм. Ці форми у ході наполеонівських війн нав’язувалися іншим державам, або переймалися ними добровільно. Відбувається промисловий переворот, виникає механізоване виробництво, різко прискорюється економічний розвиток Європи й Північної Америки. У середині ХІХ ст. загострюються класові й національні суперечності, що призводить до революцій 1848−1849 рр., цілої низки внутрішньоєвропейських війн, громадянської війни у США (1861−1865). У 80-і роки ХІХ ст. в Європі встановлюється політична стабільність, яка зберігалася до першої світової війни (1914−1918).

У ХІХ ст. продовжується бурхливий розвиток науки. У літературі й мистецтві виникають такі стилістичні напрями, як романтизм, імпресіонізм та постімпресіонізм. Міцно стверджується в літературі й образотворчому мистецтві творчий метод реалізму.

2. Розвиток науки й техніки

Надзвичайно важливим фактором постійного розширення бізнесу стає техніка. У добу Нового часу постало завдання створити кероване людьми механізоване виробництво. Надзвичайні можливості для механізації відкрив створений Дж. Уаттом універсальний паровий двигун (1784), що був здатний зрушити машини будь-якого типу. Справжньою революцією була поява галузі „машинобудування”. У 1794 р. англійський механік Г. Модслі винайшов рухомий суппорт (утримувач різця) для токарного верстату. Згодом суппорт був застосований і у верстатах інших типів; він виконував також операції, які раніше здійснювала людська рука. Завдяки суппорту токарні, фрезувальні, шліфувальні, свердлильні та інші верстати перетворилися на робітничі машини.

Радикальні зміни у ритм життя внесло створення парового транспорту: наземного (паровоз Дж. Стефенсона – 1814), річкового (пароплав Р. Фултона – 1807), морського (1819), а також винахід у середині ХІХ ст. електромагнітного телеграфу (у 1844 р. С. Морзе передав телеграфне повідомлення електричним способом) і швидко друкуючих поліграфічних машин. Сучасники називали ХІХ ст. „століттям пару та заліза”: парові установки застосовувалися в усіх галузях промисловості і сільського господарства, завершився перехід від мануфактури – великого підприємства, заснованого на ручній праці, до машинної індустрії.

У 1839 р. виникає фотографія – французький художник і винахідник Л.-Ж.-М. Дагер розробив перший практично придатний метод фотографування – дагеротипію і доповів про це Паризькій академії.

У 1869р. американський винахідник і промисловець Д.Вестінгауз одержав патент на пневматичне залізничне гальмо – гальмо Вестінгауза. Німецький винахідник К.Ф.Дрез сконструював транспортну машину на залізничному ходу, яка приводиться у рух вручну або двигуном внутрішнього згорання – дрезину. У 1863 р. в Лондоні побудована перша підземна залізниця (3,6 км) – метро. З 1868 р. метро діє в Нью-Йорку. Найстаріші метрополітени на європейському континенті – Будапештський (1896р.), Віденський (1898 р.) і Паризький (1900 р.).

У 1869 р. відбулося відкриття Суецького каналу. Його довжина становила 164 км, ширина по дну – 22 м, первісна глибина – 7,5 м. Згодом канал був поглиблений і розширений.

Різке зростання попиту на метал призвело до винаходу англійцем Г.Бессемером конвертного способу переробки чавуну на сталь, так званого бесемерівського процесу (патент 1856 р.). У 1864 р. французький металург П.Мартен для виробництва сталі шляхом окислювальної плавки залізомістких матеріалів (чавуну, стального лому) збудував піч, яку згодом, як і спосіб плавки, назвали його іменем.

З кінця 70-х рр. ХІХ ст. почав поширюватися телефонний зв’язок, розпочалася ера електричної лампочки. Американський винахідник і підприємець Т.Едісон у своїх майстернях, які стали згодом основою знаменитої „Дженерал електрік”, розробляє всю техніку електроосвітлення. У 1882 р. він побудував у Нью-Йорку першу в світі теплову електростанцію загального користування, а в 1896 р. дала струм найбільша гідроелектростанція – Ніагарська. У 80-х роках на вулицях Берліна з’являються перші трамваї. У 1897 р. німецький інженер Р.Дізель реалізував свою ідею двигуна внутрішнього згорання, названого його іменем.

У 1897 р. італійський радіотехнік і підприємець Г.Марконі одержав патент на винахід радіоприймача.

Наприкінці XIX ст. відбувся справжній переворот у науковому мисленні. Були подолані стереотипи наукової свідомості, що склалися під впливом класичної механіки. Наприкінці 1895 р. німецький фізик В.К. Рентген повідомив про існування нового роду променів із дивовижними якостями. Залишаючись невидимими, вони пронизують різні предмети. Раніше за Рентгена „х-промені” відкрив в Австро-Угорщині видатний український учений І.Пулюй. Він став піонером у їх вивченні і виготовив скляну лампу для світлоскопії.

У кінці ХІХ ст. почалося становлення як самостійної галузі науки атомної фізики. У 1896 р. французький фізик А.Бекерель уперше виявив радіоактивність солей урану. Радіоактивність різних елементів, радіоактивне випромінювання вивчали видатні французькі фізики П.Кюрі та його дружина М.Склодовська-Кюрі. Саме вони запровадили в науковий обіг поняття „радіоактивність”. М.Склодовська-Кюрі керувала Радієвим інститутом у Парижі. Разом з чоловіком дослідниця у 1898 р. відкрила нові елементи: полоній і радій.

Специфічною формою інтеграції науки й техніки стало відкриття кінематографа, який винайшли і в 1895 р. запатентували брати Люм’єр в Парижі. Глядачі були ознайомлені зі сценами, знятими з натури: „Вихід робітників із заводу Люм’єра”, „Прибуття поїзда на вокзал Ла Сьота”, „Политий поливальник”. Усього фірма Люм’єр випустила близько 1,5 тис. одно- та двохвилинних фільмів. У жанровому відношенні це були прості репортажі, ігрові сцени на літературні та історичні сюжети.

ХІХ ст. відзначилося і прогресом будівельної техніки. Цей прогрес був пов’язаний з перебудовою міст у відповідності до потреб промисловості, транспорту, зростанням населення. Багато міст було переплановано: вузькі заплутані проїзди, що збереглися з доби Середньовіччя, замінювалися на геометрично чітку сітку вулиць і проспектів. Починають застосовувати портландський цемент, потім поширення набули суцільнометалеві конструкції. У середині XIX ст. з’явився новий тип споруди з металу та скла – „Кристалпалас” у Лондоні (1851 р.).

2. Картина світу у другий період Нової історії

Порівнюючи картини світу Нового часу й Середньовіччя, слід відзначити насамперед нерелігійний характер перших. Інтелектуальні системи Нового часу є спробами дати опис природи, історії і культури, спираючись лише на людський розум. На перший план виступають такі поняття, як „природний закон”, „поступ”, „розвиток”, „еволюція”, „прогрес” тощо.

У природничих науках ХІХ ст. поширюються концепції еволюції, саморозвитку природи. Космологічна інтерпретація цієї ідеї сягає XVIII ст., коли Кант і Лаплас висунули гіпотези про утворення планет з газової хмари, що обертається навколо Сонця. Важливу роль відіграли вчення Бюффона й Лайеля про еволюцію Землі і безперервну зміну земної поверхні. Теорії розвитку в біології ХІХ ст. втілилися у концепції еволюції видів. Перша з них, що виходила з уявлення про безпосередню зміну спадковості під впливом зовнішніх умов, була запропонована Ламарком (1809). Вчення Дарвіна про еволюцію шляхом природного відбору (1859) стало обґрунтованою дослідним шляхом теорією еволюції. Універсальність клітинної будови організмів була встановлена німецьким біологом Шванном; у 1865 р. австрієць Мендель відкрив закон спадковості і створив генетику.

У фізиці величезним відкриттям ХІХ ст. стали закон збереження енергії, виявлення електромагнітної індукції й розробка вчення про електрику. Уявлення про атомно-молекулярну будову речовини отримало загальне визнання. У 1868 р. російський вчений Менделєєв відкрив періодичний закон хімічних елементів.

Новий час – це також доба ідеологій. Вони були необхідні для обґрунтування революцій і реформ, класової і партійної політики. Ідеологічні концепції ХІХ ст. були надзвичайно різноманітні. Одним із найзначніших ідейно-політичних напрямків цього часу був лібералізм. Він об’єднав прихильників парламентської держави або „правової держави” – конституційного правління, заснованого на поділі влади між виконавчими й законодавчими органами, яке забезпечувало основні політичні права громадян, включаючи свободу слова, друку, віросповідання, проведення зібрань тощо. Протягом ХІХст. лібералізм відстоював ідею суспільного устрою, за якого регулювання економічних і соціальних відносин здійснювалися б через механізми конкуренції й вільного ринку, без втручання держави.

Для політичної думки Нового часу є характерним критичне ставлення до новоєвропейського суспільного ладу, пошуки альтернативи йому. Найповніше ці настрої виразилися у соціалістичних і комуністичних теоріях. Загальними рисами цих ретельно розроблених концепцій були вимоги повної рівності, знищення суспільної ієрархії і того, на чому вона ґрунтується: приватної власності, сім’ї, держави, релігії. На початку ХІХ ст. широко розповсюдилися вчення Сен-Сімона, Фур’є, Оуена.

У ХІХ ст. традиції Просвітництва продовжував позитивізм. Він базувався на думці, що усе справжнє, „позитивне” знання можна отримати лише як результат окремих наук та їх синтетичного об’єднання. Наслідуючи просвітників, Конт та його послідовники у багатьох країнах Європи та за її межами висловлювали впевненість у здатності науки до безперервного розвитку, у необмежених можливостях науки, у тому числі й у перетворенні громадського життя. Ідея прогресу є підсумком розвитку картин Нового часу (XVII−XIX ст.).

2. Світоглядні засади європейської культури ХІХст.

Розвиток філософської думки протягом ХІХ ст. був спрямований на відкриття нових можливостей людини, переосмислення її місця й ролі у багатомірному і складному світі, що дало нові імпульси для розвитку мистецько-художнього процесу.

Бурхливий розвиток капіталізму, до того часу змальований ідеальним, продемонстрував глибокі суперечності між багатством і бідністю, між громадським потягом і егоїзмом правлячих кіл. Важливо, що представники класичного утопічного соціалізму, насамперед Ш.Фурє, передбачали розквіт культури, науки, освіти як життєво важливих складових майбутнього суспільства − гармонійного, радісного і морально чистого.

Під впливом науково-технічних досягнень доби панівний до цього часу релігійно-естетичний досвід усе більше розглядався як другорядний.

Наприкінці XIX ст. відбулися суттєві зрушення в багатьох сферах суспільного життя.

Здобутки технічного прогресу неправомірно розглядалися як прогрес усієї культури, що призвело до переоцінки економічного фактора в житті суспільства. Поряд з цим у філософії все більше актуалізується проблема людського існування. Апокаліпсичним відчуттям історії відзначався російський символізм. Філософ В.Соловйов − теоретик ортодоксального натхнення, − вбачав у величі Росії батьківщину спасіння людства, третій Рим. Одним з головних завдань російські філософи (М.Бєрдяев, П.Флоренський) вважали створення нової релігійної свідомості на підставі синтезу християнської ідеї та філософії.

Ha зламі століть істину все більше шукають у несвідомому. На цих підвалинах формується філософія життя в поглядах Ф.Ніцше: основа життя − це воля, інстинкт влади, a якщо його немає, тo істота деградує; А. Бергсона: життя − це безперервне творче становлення; О.Шпенглера: про початок „закостеніння” творчих джерел культури, розповсюдження культури „вшир” і появу масової культури. Поступово набуває популярності психоаналіз З.Фрейда npo творчо-спонукальну роль несвідомого і сексуального почуття, що згодом набуло поширення в практиці психоаналітичного дешифрування художніх образів.

Еволюція національних культур

У Франції, починаючи з передодня революції, рушійною стильовою формою художнього розвитку був класицизм. Характерна риса його найпослідовніших представників – прагнення звеличити справу буржуазної революції, апеляція до античності, до героїв демократичної Греції й республіканського Риму. У своєму зверненні до програмно-героїчного, сповненого суворого аскетизму, мистецтва французький класицизм по-новому переосмислив традиції просвітницької культури другої половини XVIII ст.

Серед чисельних проявів тогочасної духовної культури помітне поширення мав романтизм, що відзначався великою багатогранністю. У сфері художньої творчості він яскраво втілився у вигляді напрямку в літературі, образотворчому мистецтві, музиці, театрі. Разом із тим романтизм був певним світоглядом: романтичний напрямок складався у сфері філософських та естетичних ідей, історичної науки, виникнув романтичний тип особистості й поведінки.

Другим провідним напрямком, що визначив обличчя європейської культури означеного періоду, був реалізм. Твори художників і письменників-реалістів відзначаються широким охопленням дійсності і домінуванням соціальної проблематики.

Уже в творчості головного представника революційного класицизму в образотворчому мистецтві – Жака Луї Давида та французьких художників початку ХІХ ст. намітилися деякі риси, характерні для культури цієї доби в цілому, однак у повній мірі, в усій завершеності художній переворот, що відбувся в мистецтві, виявився лише у творах майстрів романтичного напрямку.

Загальна проблематика художньої культури ХІХ ст.

Образотворче мистецтво ХІХ ст.

У системі просторових мистецтв у XIX ст. панівну роль мав живопис, особливо станкова картина. Цей вид живопису мав таку саму властивість, як тогочасний роман: широко показувати події і явища конкретного соціального життя

У європейському живописі ХІХ ст. продовжують розвиватися великі традиції портретного мистецтва. У цій галузі мистецтво ХІХ ст. зробило свій внесок у розуміння світу особистості, виявило свій особливий підхід до моделі. Зазначимо, що на початку століття портретному мистецтву були притаманні здатність до втілення гармонійної краси душі й тіла людини, що поєднувалося з розкриттям індивідуальних рис портретованого. Ці якості, зокрема, виявляються у ранніх портретах французького живописця Енгра. Однак, для основної лінії розвитку реалістичного портрета ХІХ ст. типовим є відчуття гострої аналітичної характерності образу, органічна єдність психологічно індивідуальної неповторності особистості і соціально-психологічної сторони образу. У Німеччині ці риси по-своєму виявилися у портретах Рунге. В Іспанії Гойя підкреслював у портреті інтенсивність пристрастей своїх героїв, у Франції Енгр створив об’єктивний і аналітичний образ ділка Бертена, розумного, огрядного, майже значного у своїй банальній самовпевненості, − персонажа, що ніби зійшов зі сторінок романів Бальзака. У цілому ж єдність особистого й загального у розкритті морального боку особистості – дорогоцінна якість по-справжньому гуманістичного портрета ХІХ ст. У певних випадках соціально-психологічна характеристика переростає у розкриття моральної відповідальності особистості перед тим світом, у якому вона живе й бореться (деякі портрети Давида, Рунге, Перова).

У живописі ХІХ ст. особливе місце займає краєвид. „Чистий” краєвид як самостійний жанр мистецтва сформувався ще у XVII ст. Тепер краєвид не тільки отримав повсюдне поширення, але він втратив героїзовано-узагальнені риси. З образу світу він перетворився на своєрідний „портрет” даної місцевості. Разом з тим у кращих майстрів це зовсім не описово-інформативний краєвид. У англійця Констебла, француза Коро, німця Каспара Давида Фрідріха, у кращих майстрів російського краєвиду він втілює в образах природи складний духовний світ особистості в усьому його інтимному зв’язку зі світом природи. Образ рідної землі, ліричне, інтимне переживання природи, живий особистісний психологізм – характерна риса краєвиду нового часу. Починаючи з 60-х рр. ХІХ ст., пейзажисти оволодівають пленером, передачею чарівності „пульсації” природного середовища, тонким і гострим втіленням миттєвих відтінків почуттів, що виникають при сприйнятті природи. Усе більшу роль із зростанням міського життя починає відігравати міський краєвид.