6.4.1. Образотворче мистецтво італійського Відрод-ження

Істинною метою мистецтва, на думку італійців, мало стати відтворення живого людського тіла. Усе інше, за словами Мікеланджело, порожня забава, яку можна надати меншим талантам. „Для мистецтва потрібне одне, − говорив Челліні, − уміти чудово виписати чоловічий і жіночий торс”. Людське тіло представлено в їх картинах здоровим, енергійним, атлетичним. Воно схоже з античним тілом Греції. Кожний м’яз, суглоб, хвилястий вигин тіла вивчений до найдрібніших подробиць, переданий з надзвичайною досконалістю.

Італійській школі були чужі зображення жорстокості і всього, що здатне викликати жах

Проторенесанс

Симптоми проторенесансу в образотворчому мистецтві не означали ламання готичної традиції. Часом ці традиції просто сповнювалися більш життєрадісних та світських засад при збереженні старої іконографії та традиційного тлумачення форм. Готичне мистецтво позбавлялося драматичної напруги, ставало граційним, дещо манірним, усміхненим або меланхолійним. Візантійська ікона стала приємно-світською. Саме ця, почасти проторенесансна, почасти готична течія панувала у XIV ст.

У проторенесансі була й інша, історично більш рання течія, яка рішуче протистояла готиці. Її представниками були скульптори – Нікколо Пізано і Арнольфо ді Камбіо.

Нікколо Пізано працював ще у середині XIII ст., коли європейська готика була у повному розквіті. Але він надавав перевагу рельєфам на римських саркофагах. Надихаючись римською пластикою, Пізано подолав безплотність готичних фігур, в яких під одягом не відчувалося тіла, та „заспокоїв” їхню підвищену експресію. Найвідоміші твори цього митця – скульптури для кафедри пізанського баптистерія.

Однак єдиним митцем, якого в образотворчому мистецтві Проторенесансу можна поставити поряд із Данте, був Джотто. Нове відчуття людської гідності виражено у фресках Джотто майже з такою самою силою, як у „Божественній комедії”. Цьому видатному художникові належать розписи церкви в Ассізі, присвячені життю Франциска Ассизького, а також фрески у падуанській Капелі дель Арена і в церкві Санта Кроче у Флоренції. Падуанські фрески презентували цикл євангельських оповідей про життя Ісуса Христа, а флорентійські також присвячені Св. Франциску.

Раннє Відродження

У добу кватроченто вражає щедрість, багатоманітність художньої творчості, що полилася наче з рогу достатку. Архітектура, скульптура і живопис у цю добу переходять з рук ремісників до професійних майстрів. Художник своєю творчістю стверджує свою власну індивідуальність у мистецтві

Художників високо цінували. Члени родини Медичі були меценатами й справжніми шанувальниками мистецтва, особливо Козімо Медичі та його онук Лоренцо. Римські папи, герцоги, іноземні королі змагалися за честь запрошувати італійських художників до свого двору.

Зачинателями мистецтва Раннього Відродження вважаються троє митців: Мазаччо, Донателло, Брунеллескі. Флорентієць Мазаччо − художник мужнього енергійного стилю. Він помер дуже молодим, але встиг зажити слави основоположника живопису кватроченто своїми розписами у капеллі Бранкаччі. У цьому ансамблі він досяг небувалого до нього, майже скульптурного відчуття міцних фігур.

У його фресках − еволюція, яку пережив живопис з часів Джотто. У картинах відчувається реалізм, що виявляється у фарбах, у знанні анатомії, перспективи. Є ще деяка скупченість в угрупуванні, але в той же час задній план розроблений ретельніше і природніше. Архітектурні правила, симетрія в розташуванні частин картини приймають більш живі форми.

Діяльність Мазаччо (справжнє ім’я Томмазо ди Джованні ди Симоні Кассаї) мала велике значення для історії італійського живопису. У його картинах відчувається благородність, витонченість, гармонія тонів.

Разом з живописом в Італії процвітала і бронзолитейная скульптура. Скульптори перевершували живописців знанням анатомії. Становище змінилося тільки після Верроккьо, який був одночасно і скульптором, і живописцем. Андреа дель Верроккьо (1435−1488) був учителем великого Леонардо да Вінчі, і перші пізнання з анатомії знаменитий учень сприйняв від нього. Картина Верроккьо „Хрещення Ісуса Христа” становить особливий інтерес.

Скульптор Донателло прожив довге життя і здійснив нововведення майже в усіх жанрах і різновидах пластики. Він створив тип круглої статуї, що стоїть самостійно і не пов’язана з архітектурою. Донателло заснував школу майстрів рельєфу, що вкривав фризи ренесансних будівель. Він був автором кінного монумента кондотьєра Гаттамелати і портретів-бюстів, які нагадували римські портрети.

„Св. Георгій” − мармурова статуя в церкві Ор-Сан-Мікеле у Флоренції, одна з кращих робіт Донателло (справжнє ім’я Донато ди Никколо ди Бетто Барді, 1386−1466). Зображення безстрашного воїна сповнене шляхетностій відваги, поворот голови і уся постать виражають рішучість. З плеча вільно спадає плащ, що прикриває частину грудей і ліву руку. Не захищене щитом тіло облягає панцир.

Завдяки вивченню античних пам’ятників, Донателло досяг досконалості в передачі тілесних форм

Бронзова статуя Гаттамелати в Падуї роботи Донателло чудова не тільки досконалістю техніки, але живою і монументальною передачею фігур вершника і коня. Голову коня можна прийняти за античний твір. Лицар є створенням епохи Відродження − у ньому вперше виконана задача зображення зовнішнього вигляду.

Сандро Боттічеллі (справжнє ім’я − Алессандро Філіпепі; 1445−1510). У його творчості є поширеним зображення Мадонни в урочистій обстановці. У картині „Коронування Мадонни” немовля Христос в одній руці тримає гранат, а іншою водить руку Мадонни, яка пише в розгорненій книзі початок пісні-подяки. Троє хлопчиків тримають книгу і чорнильницю, а два ангели піднімають вінець над головою Мадонни.

Філіппіно Ліппі (1457−1504), учень Ботічеллі, писав невеликі картини. У Флоренції знаходиться його робота „Муки апостола Петра”. Фігура проконсула свідчить про вивчення античних пам’ятників.

Третім зачинателем мистецтва раннього Відродження вважається архітектор і скульптор Брунеллескі. Він створив архітектуру за духом цілком світську, вишукано просту, з гармонійними пропорціями. У його спорудах ніби зовсім зникає відчуття ваги каменю, спротиву матеріалу.

І Мазаччо, і Донателло, і Брунеллескі працювали у першій половині XV ст. у Флоренції. Флорентійська школа XV ст. залишалася провідною. Вона була лабораторією художніх ідей, які підхоплювали й переробляли інші школи. Флоренція, її мистецтво виховали справжніх новаторів – техніків, художників. Вони прагнули наслідувати природу, однак не були простими її копіїстами.

Надзвичайно великого значення майстри флорентійської школи надавали рельєфності, яку вважали одним із наріжних каменів ренесансної художньої програми, пов’язаної з перебудовою системи художнього бачення. По-новому відчувати світ – означало по-новому його бачити. Людина доби Відродження хотіла освоїти світ як реальну арену своїх дій.

Високе й Пізнє Відродження

Проторенесанс тривав в Італії приблизно півтора століття, Ранній Ренесанс − близько століття, Високий Ренесанс – усього років тридцять. Його завершення пов’язують з 1530 р., “трагічною” межею, коли італійські міста втратили свободу. Вони стали здобиччю габсбурзької монархії, усередині країни панувала політична і релігійна агресія.

Ця криза назрівала давно. Власне, уся перша третина XVI ст. (період Високого Відродження) була останнім вольовим спалахом, останнім зусиллям республіканських кіл відстояти незалежність країни. Але гуманістична культура Італії стала всесвітнім надбанням саме тоді, коли її домашнє вогнище згасло. Мистецтво чінквеченто, яке увінчало ренесансну культуру, було вже не місцевим, а всесвітнім явищем.

.

Достатньо лише трьох імен, щоб осягнути значення середньоіталійської культури Високого Ренесансу: Леонардо да Вінчі, Рафаель, Мікеланджело. Вони були в усьому неподібні між собою, хоча усі троє сформувалися у лоні флорентійської школи, а потім працювали при дворі меценатів, головним чином пап.

Леонардо да Вінчі

Леонардо да Вінчі (1452−1519), напевно, більше, ніж будь-якого іншого діяча Відродження стосується поняття homo universale. Ця надзвичайна людина все знала і все вміла – все, що знали й вміли в його добу; крім того, він передбачив багато чого, про що в його добу навіть і не думали. Так, він обмірковував конструкцію літального апарата і, наскільки можна судити з його рисунків, йому спала на думку ідея гелікоптера. Леонардо був живописцем, скульптором, архітектором, письменником, музикантом, теоретиком мистецтва, військовим інженером, винахідником, математиком, анатомом і фізіологом, ботаніком… Причому в наукових заняттях він залишався митцем, так само як в мистецтві залишався мислителем і вченим.

Леонардо да Вінчі був незаконним сином флорентійського нотаріуса, який дав синові чудову освіту..

Близько 1480 р. міланський правитель Лодовіко Сфорца зібрав зі всієї Італії видатних діячів науки і мистецтва. У числі інших його вибір упав на Леонардо да Вінчі. Під час перебування у Лодовіко Сфорца Леонардо да Вінчі трудився над колосальною кінною статуєю батька герцога. Її планувалося відлити з бронзи за формою Леонардо, але реалізувати цей задум перешкодила війна. Коли французи взяли Мілан, гасконські стрілки вибрали коня роботи Леонардо да Вінчі мішенню для учбових стрільб.

У цей же період була написана найзнаменитіша картина Леонардо да Вінчі „Таємна Вечеря”, яка змушує дивуватися інтелектуальній силі художника, дає уявлення про те, наскільки ретельно він розмірковував над загальною концепцією і над кожною деталлю. Це величезна фреска, на якій фігури написані у півтора раза більшими за натуральну величину. Тепер про її деталі можна скласти уявлення лише за допомогою численних копій. „Таємна Вечеря” є прикладом мудрого розуміння законів монументального живопису

З творів останнього двадцятиліття життя Леонардо найвідоміший – „Мона Ліза” („Джоконда”) . Цей портрет привертав і привертає до себе увагу. Автор створив образ проникливого, гострого, пильного людського інтелекту: він належить усім часам, локальні прикмети часу у ньому розчинені й майже не відчуваються, так само, як у голубому „місячному” ландшафті, над яким панує Мона Ліза. Невловимий вираз обличчя Джоконди з її пильним поглядом, у якому є трохи посмішки, трохи іронії, трохи ще чогось. Його не можна відтворити, так як складається з багаточисельних світлотіньових нюансів. „Сфумато” – ніжний серпанок світлотіні, який так любив Леонардо, тут творить дива, надаючи нерухомому портрету внутрішнє життя, що безперервно протікає у часі.

Картина Леонардо да Вінчі „Богоматір з Христом” відома також під назвою „Мадонни Літти”. Богоматір зображена сидячою між двох невеликих напівкруглих вікон у червоному хітоні і голубому плащі. Очі її напівопущені і дивляться на немовля, якого вона годує. Немовля Ісус повернуло очі до глядача і тримає в руці маленьку пташку, що символізує його майбутні страждання. На іншій картині Леонардо „Святе сімейство” теж зображена Діва Марія з Сином, Йосипом і Св.Катериною з пальмовою гілкою і книгою в руках.

„Мадонна у гроті”– велика картина, що за форматом нагадує типове ренесансне вікно: прямокутник, зверху заокруглений. Це поширений у ренесансному живописі формат. Ренесансна картина – це подоба до вікна, вікна у світ. Світ, що у ньому відкривається, − збільшений, величавий, урочистий, більш урочистий, ніж справжній, але настільки ж реальний, такий, що має вражати своєю подібністю до відображення у дзеркалі

Рафаель Санті

Сучасник Леонардо, Рафаель Санті прожив недовге, але дуже плідне життя. Леонардо і Мікеланджело, що дожили до старості, втілили лише деякі зі своїх задумів, і тільки деякі їм вдалося довести до кінця. Рафаель, що помер молодим, майже всі свої задуми завершив. Його мистецтво − втілення ясної співмірності, строгої урівноваженості, чистоти стилю. Як справжній майстер Відродження, Рафаель був різнобічним митцем: архітектором, монументалістом, майстром портрету, декоратором. Але найбільше він уславився як творець дивних „Мадонн”.

Рафаель Санті (1483−1520) народився в невеликому містечку Урбіно, розташованому на східному схилі Апеннін.

У лондонській Національній галереї зберігається один з юнацьких творів Рафаеля „Сон лицаря”. На малюнку зображено лаврове дерево, біля підніжжя якого заснув лицар у традиційному напівримському озброєнні; з боків від нього стоять дві алегоричні жіночі фігури, що зображують Чесноту і Насолоду. Гірський пейзаж на задньому плані нагадує своїми контурами Урбіно.

.

Самостійними роботами Рафаеля поч. XVI ст. прийнято вважати декілька Мадонн, „Спасителя на хресті” і ряд біблійних картин. Одна з кращих Мадонн цього періоду відома під назвою „Мадонна зі щегленком”. В особі Богоматері вже відчуваються його майбутні Мадонни, але Немовля ще позбавлено тієї виразності і експресії, якими вирізняються його наступні твори.

Першою великою самостійною картиною Рафаеля слід визнати „Коронування Богоматері”, в якій відчувається вплив Перуджіно, а також власні риси великого таланту, що розвивається. До цього твору Рафаель виконав багато ескізів олівцем. Замовила картину Магдалина Одді. Коли картина була написана, її помістили в церкві св. Франциска під ім’ям Перуджіно.

У 1502 р. він пише невеликий образ Мадонни, відомий під назвою „Мадонна з книгою”..

. У 1505 р. він отримав замовлення від монастиря Монте-Лючіа: черниці хотіли отримати з його майстерні картину „Коронування Богоматері”. Рафаель приїхав до Перуджії для підписання договору і отримання завдатку в 30 дукатів. У договорі йшлося, що ікона виконується кращим майстром Перуджії.

Усі Мадонни цього часу тяжіють до одного і того ж типу. Першою картиною флорентійського періоду вважають „Мадонну Грандука”.

Пізні композиції Рафаеля ускладнюються − до Богоматері і Христа приєднується Предтеча, так з’явилися знамениті картини − „Мадонна у зеленому”, „Луврська садівниця”. Очі в усіх Мадонн опущені вниз і уважно дивляться на Сина. У „Луврській садівниці” краса Богоматері бездоганна, пейзаж і фігури зливаються в чистій гармонії, малюнок суворий. Волосся Мадонни вільними кільцями спадає на плечі, вуха і спину. Обличчя освітлене тим дивним напівсвітлом, який властивий самому лише Рафаело.

.

Найбільшим твором художника, що завершив цикл його флорентійських робіт, вважається „Покладання до труни” − складна композиція, виконана на дереві.

Беручись за це замовлення, Рафаель зробив цілий ряд ескізів. Два роки художник не починав роботу, вивчаючи картини Перуджіно на цей самий сюжет, робив начерки моменту поховання. Магдалина, що цілує руку бездиханного тіла − один із кращих рафаелівських образів. декількох кардиналів, акторів, бібліотекарів і інших завсідників Ватикану. Жіночих портретів Рафаель писав мало.

.

„Сікстинська Мадонна” була виконана для невеликого монастиря Св. Сікста в Піаченці. Чорне братство хотіло отримати ікону Богоматері з Св. Сікстом і Св. Варварою з боків. І Рафаель створив ікону, що виявилася якимось одкровенням. Написана вона була відразу, без підготовчих ескізів, її образ з’явився художникові уві сні.

Цю картину визнано як одне з найбільших досягнень живопису Ренесансу, подібно до того, як Венера Мілоська є апогеєм античної скульптури. Покірливий спокій і величавість Богоматері, краса Св. Варвари, благоговійно-добродушне захоплення Св. Сикста, якесь таємне полум’я в погляді немовляти, краса двох ангелів біля підніжжя картини − усе це зливається в гармонію, подібну до якої важко знайти навіть у самого Рафаеля.

Ймовірно, причиною ранньої смерті Рафаеля стало його захоплення розкопками. 28 березня 1520 р. він захворів, а 6 квітня його вже не стало. У момент його смерті відбулося явище, що вразило весь Рим: стіни Ватикану тріснули, і Папа був вимушений бігти зі свого палацу. Рафаеля поховали в Пантеоні.

З трьох корифеїв Високого Відродження Рафаель був довгий час найбільше шанований.

Мікеланджело

Третьою вершиною мистецтва Відродження вважають творчість Мікеланджело Буонаротті. Його довге життя – це низка подвигів, які наче мимоволі творив геній. Він був скульптором, архітектором, живописцем і поетом. Але більше всього і в усьому він залишався скульптором. Його фігури, написані на плафоні Сікстинської капели, можна прийняти за статуї, у його віршах, здається, відчутний різець скульптора..

Молодший сучасник Леонардо да Вінчі, Мікеланджело Буонарроті, народився двадцятьма двома роками пізніше за нього, а помер через сорок чотири роки після його смерті (1475−1564Його юнацькі, глибоко талановиті роботи, особливо „Богоматір із бездиханним тілом Сина” в соборі Св. Петра і „Давид”, свідчили, що Мікеланджело − творець за покликанням.

Статуя Давида − її висота близько п’яти метрів − мала стояти на площі Сеньйорії у Флоренції. Встановлення цієї статуї мало особливе політичне значення; у цей час (поч. XVI ст.). Флорентійська республіка позбавилася від своїх внутрішніх тиранів і була сповнена рішучості протистояти й зовнішнім ворогам. Хотіли вірити, що маленька Флоренція зможе перемогти, як колись мирний пастух Давид переміг велетня Голіафа. Для Мікеланджело відкрилася можливість у повній мірі виявити своє обдарування. Він виконав з єдиної мармурової глиби прекрасного у своєму стриманому гніві молодого гіганта.

Через усю творчість митця проходять два головних скульптурних задуми: вже гробниця папи Юлія ІІ і гробниця Медичі. Внаслідок праці над гробницею папи Юлія ІІ залишилися статуї грізного пророка Мойсея та полонених. З цих останніх − дві повністю завершені: „Скутий полонений” та „Помираючий полонений”. Повільно обходячи фігуру „Скутого полоненого”, слідкуючи за зміною пластичних аспектів, глядач спостерігає усі стадії марного зусилля розірвати мотузки. „Помираючий полонений” не розриває свої мотузки: закинувши за голову руки і схиляючи голову до плеча, він поринув у стан, що однаково схожий і на смерть, і на сон – довгоочікуване звільнення від мук.

Скульптури Капелли Медичі, закінчені у 30-і рр. XVI ст., не підлягають однозначному тлумаченню. Це „Ніч” і „День”, „Вечір” та „Ранок”.

Мадонни Рафаеля − ідеальне уособлення чистоти і невинності, якої ніколи не досягали інші художники. У Мікеланджело краще всього виходили біблійні фігури: могутні, стихійні образи Єгови, стародавніх пророків і сивіл. Вони були ближчими його душі, ніж євангельські образи. Тому, ймовірно, Сікстинська капела з її „Страшним Судом” і „Створенням миру” є найбільшим живописним твором Мікеланджело. У Сікстинській капелі весь його геній відобразився повною мірою.

Розписи стелі Сікстинської капели. Усю середину стелі Мікеланджело заповнив сюжетними композиціями, оточив кожну написаними фігурами оголених юнаків Серед сюжетних розписів Сікстинської Капелли найбільш уславлена композиція „Створення Адама”. Внутрішній зміст цієї лаконічної композиції надзвичайно глибокий: вона є наче вічним символом звершення, одухотворення. Творча сила, Бог-деміург, не зупиняючись у своєму стрімкому польоті, простягає руку і ледве торкається простягнутої назустріч, ще інертної руки Адама. Ми начебто бачимо, як оживає тіло Адама, як прокидаються у ньому сили життя.

Уже в похилому віці Мікеланджело судилося знову повернутися до розписів Сікстинської капели. На цей раз він написав на стіні „Страшний Суд”.

Останній період свого життя Мікеланджело цілком присвятив закінченню споруди римського храму Св. Петра. До нього над цим комплексом споруд працювали Сен-Галло, Джакондо, Рафаель і Перрузі. І ось в 70 років Мікеланджело за наполяганням Папи взявся за цю колосальну працю. Задача була виконана ним блискуче: купол собору, безперечно, краща частина всієї споруди і чудо будівельного мистецтва.

Відродження у Венеції

Якщо у Флоренції і в Середній Італії образотворчі мистецтва розвивалися переважно під знаком пластики (самий живопис був, насамперед, пластичний), то у Венеції панував живопис як такий, радісна стихія кольору.

Відродження у Венеції – відокремлена і своєрідна частина загальноіталійського Відродження. Воно розпочалося тут пізніше, тривало довше, значення античних тенденцій у Венеції було найменшим, а зв’язок з наступним розвитком європейського живопису – більш поступовий.

Любов венеціанців до чуттєвої краси кольору (вони не вважали його другорядним елементом живопису, як флорентійці) призвела до нового живописного принципу. Матеріальність зображення у венеціанському живописі досягається не стільки за допомогою світлотіні, скільки за допомогою градацій кольору. Це є вже і у творі „Венера, що спить” Джорджоне Тіло сплячої Венери написане з мінімальним світлотіньовим моделюванням – воно наче просто рівномірно освітлено, і його ніби вкриває рівний світло-золотистий тон. Відчутно сприймаються усі ніжні переходи, підйоми та заглиблення форми. Згодом Веронезе, Тиціан, Тінторетто піднесли мистецтво „ліплення” за допомогою кольору до найвищої стадії майстерності.

Першим самобутнім венеціанським художником прийнято вважати Джованні Белліні (біля 1430−1516). Більшість його робіт знаходиться у Венеції і відрізняється благородністю типів, що зображаються, а також красою компонування.

На чолі венеціанської школи стояв один з найбільших італійських художників Вечелліо, більш відомий як Тиціан (1476/1477 або 1489/1490−1576). По колориту Тиціан визнаний єдиним майстром у своєму роді, а по урочистості композиції його можна порівняти лише з Рубенсом. Проживши довге життя, Тиціан створив незліченну кількість творів, найрізноманітніших за сюжетом і трактуванням.

За походженням він був дворянином і сином багача. Відчувши потяг до живопису, Тиціан поступив у майстерню Белліні, а потім захопився талантом свого товариша Джорджоне. Слава його починається з 1508 р., коли він написав на дверях старої шафи так зване „Крісто делла Монета” − картину, відому нині під назвою „Динарій кесаря”

Слава Тиціана розповсюдилася далеко за межі Венеції. Його звали до Риму і Парижа, Карл V замовляв йому свої портрети, заявивши, що ніхто, окрім Тиціана, не повинен писати їх. З 1545 р. Тиціан на запрошення Папи прибув до Риму, довго жив там і помер від морової язви.

Художника вважають великим майстром зображення жіночого тіла. В музеях зберігається багато Данай і Венер, що належать його кисті. Іноді Тиціан писав в романтико-символічному стилі. Прикладом може служити „Любов небесна і земна”, зображена у вигляді двох жінок біля колодязя-саркофага. У цьому ж стилі написана картина „Три віки”, що зображає пастуха з пастушкою, маленьких крилатих амурів і старих, оточених кістками. У картинах останнього періоду діяльності Тиціана вже відчувається значний занепад, хоча колорит і композиція залишаються такими ж могутніми.

Найтиповішим митцем святкової Венеції був Паоло Веронезе. Він був талановитим і простодушним у своєму мистецтві. Увесь розмах його обдарування відчутний у його багатофігурних великих композиціях, таких як „Шлюб у Кані Галілейській”, „Бенкет у будинку Левія”, „Таємна Вечеря”. Це були колоритні видовища пишних обідів у венеціанських палаццо з музикантами, блазнями, собаками. У них майже не було нічого релігійного, тому художникові з приводу одного твору довелося відповідати перед трибуналом святої інквізиції. Фарби Веронезе світлоносні, насичені затоном, вони матеріальні – ніби перетворюються у справжнє срібло, оксамит, хмари, тіла.

Характеристика епохи італійського Ренесансу була б неповною без творів скульптури, меблів і предметів розкоші.

Серед них фонтан Нептуна в Болоньї роботи Джованні та Болонья (1524−1608), чудовий енергійними контурами і вдалою композицією окремих частин. Джованні та Болонья − найвидатніший скульптор кінця епохи Ренесансу. Своїм декоративним творам він надавав колосальних розмірів і прикрашав їх пластичними зображеннями в стилі „гротеск” − масками і фантастичними тваринами.

Чудово задумана бронзова статуя Меркурія зображає бога тим, що мчить за вітром, який представлений у вигляді голови Еола,що видуває струмінь повітря. У цій статуї Джіованні дав нове життя античному міфу.

Архітектура впливала на декоративні прикраси приміщень: кімнати повторюють мотиви монументальної архітектури, а в камінах видно послідовну зміну архітрава, фриза, що вінчає карнизи, що розділяють і сполучають частини.

Розкішні парадні скрині, позолочені, прикрашені різьбленням і живописом складали частину обстановки жител знатних і багатих громадян Італії. Скульптори і живописці змагалися в мистецтві обробки цих скринь. Дуже часто ящики виготовляли із запашного дерева з метою додавання речам приємного запаху.

Гончарна майстерність у західних народів прийшла в занепад і збереглася тільки на Сході. Звідти це ремесло перейшло до Іспанії, де маври виготовляли глиняний глазурований посуд. Його прикрашали листям на білому тлі, що відливалося металевим червоно-жовтим блиском. Центром виробництва Іспано-Мавританії служив острів Майорка, звідки і пішла назва „майоліка”. Заслуженою славою користувалися твори Урбіно, Губбіо, Лезаро, а також Феррари.

Спочатку голубе або жовте тло посудини розмальовували світлими арабесками; пізніше навчилися відтворювати картини і складні композиції різними фарбами на світлому тлі. Вибір фарб залишався обмеженим, і тому кращими вважалися ті вироби з орнаментальними прикрасами, на яких зображені фігури людей. Повного розквіту майолікове виробництво досягло у XVI ст.

Проте особливо яскраво епоху Відродження характеризують роботи із золота, в яких художники відступали від строго архітектурних правил. Начиння і посуд прикрашали розкішним поєднанням рослин і тварин. Коштовні камені і навіть морські раковини приймали живий, осмислений вигляд.

Кращим прикладом подібного мистецтва може служити знаменита сільниця Франциска I роботи Бенвенуто Челліні. На овальній підставці зображений бог моря, поряд з ним − корабель, що служить сільницею; навпроти бога сидить Земля, біля неї − храм, що служить посудиною для приправ; навколо зображені морські і земні звірі, риби і раковини. Сільниця − єдиний достовірний твір Бенвенуто Челліні.