КОРОТКІ БІОГРАФІЧНІ ДОВІДКИ ПРО АВТОРІВ ПІДРУЧНИКА

Влох Ірина Йосипівна

Доктор медичних наук, професор, академік АН вищої школи України. Заві­ дувач кафедри психіатрії, медичної психології та сексології Львівського державного медичного університету ім. Данила Галицького. Автор понад 200 наукових праць, навчальних посібників, монографій, патентів. Лауреат премії ім. Ярослава Мудрого. Член багатьох наукових товариств, зокрема Всесвітньої та Європейської асоціацій психіатрів. Член дорадчої ради жур­ налу "Дунайська психіатрія".

Голубков Олег Захарович

Доктор медичних наук, професор. Завідувач кафедри психіатрії Запорізь­ кого державного медичного університету. Наукові дослідження присвячені проблемам епілептології, наркології тощо. Автор понад 110 наукових праць. Висунув гіпотезу дифєренційної апробації лікарських засобів при епілепсії, зареєстрував способи лікування опійної наркоманії та епілептичної дисфорії. В 1958 р. організував кафедру психіатрії в Алтайському медичному універ­ ситеті, яку очолював протягом 22 років.

Двірський Анатолій Омелянович

Доктор медичних наук, професор кафедри психіатрії Кримського держав­ ного медичного університету ім. С. І. Георгієвського, яку очолював протягом тривалого часу. Позаштатний науковий співробітник Інституту медичної ге­ нетики Російської академії медичних наук. У 1964 р. закінчив Кримський медінститут. Автор понад 110 наукових праць, присвячених,, переважно, гене­ тичним аспектам ендогенних психозів та алкоголізму. Співавтор монографії "Основоположник психиатрии славянских стран П. А. Бутковский и его "Душевньїе болезни" (2001). Член редколегії "Таврического журнала психиатрии",

Дищук Іван Петрович

Кандидат медичних наук, доцент кафедри нервових хвороб, психіатрії та медичної психології Буковинської державної медичної академії. По закін­ ченні Чернівецького медінституту працював лікарем-психонєврологом у Сумській області. Потім — аспірант і асистент Чернівецького медінституту. Чотири роки завідував клінікою психіатрії медичного факультету Універси­ тету м. Оран (Алжир). Автор понад 90 наукових праць, співавтор "Коротко­ го тлумачного словника психіатричних термінів", навчального посібника "Невідкладна допомога в психіатрії". Нагороджений знаками "Відмінник охорони здоров'я" та "За відмінні успіхи в роботі".

Дупленко Павло Юрійович

Кандидат медичних наук, асистент кафедри психіатрії Національного медич­ ного університету ім. О. О. Богомольця.

У 1983 р. закінчив Київський медінститут. Автор і співавтор майже 40 науко­ вих праць, зокрема 2 монографій, присвячених проблемам наркології.

Козидубова Валентина Михайлівна

Д( іктор медичних наук, професор, завідувач кафедри психіатрії Харківської медичної академії післядипломної освіти. У 1972 р. закінчила Харківський медінститут. Автор 85 наукових праць, 5 навчальних посібників.

Кутько Ігор Іванович

Доктор медичних наук, професор, керівник відділу психіатрії Українського НДІ неврології, психіатрії та наркології АМН України.

В 1962 р. закінчив Харківський медінститут. Автор майже 290 наукових праць, зокрема однієї монографії. Заслужений діяч науки і техніки України. Перший заступник голови правління Товариства невропатологів, психіатрів і нарко­ логів України.

Лісовенко Віталій Леонідович

Кандидат медичних наук. Заслужений лікар України. Головний лікар Цент­ рального психоневрологічного диспансеру "Центр психічного здоров'я".

У 1962 р. закінчив Київський медінститут. Працював консультантом Всесвіт­ ньої організації охорони здоров'я. Автор понад 80 наукових праць. Член Президій правління Українського і Київського регіонального товариств пси­ хіатрів, наркологів і медичних психологів. Має урядові нагороди.

Логановський Костянтин Миколайович

Кандидат медичних наук, провідний науковий співробітник відділу невроло­ гії Інституту клінічної радіології Наукового центру радіаційної медицини АМН України.

У 1989 р. закінчив Київський медінститут. Автор понад 130 наукових праць, у тому числі 2 монографій. Відповідальний секретар "Міжнародного журналу радіаційної медицини" та секретар "Українського медичного часопису".

Миколайський Мирослав Володимирович

Доктор медичних наук, професор кафедри психології Прикарпатського дер­ жавного університету ім. Василя Стефаника.

У 1964 р. закінчив Івано-Франківський медінститут, де згодом працював асистентом і очолював кафедру психіатрії. Автор майже 90 наукових праць.

Михайлов Борис Володимирович

Доктор медичних наук, професор, завідувач кафедри психотерапії Харків­ ської медичної академії післядипломної підготовки. Закінчив Харківський медінститут. Автор понад 200 наукових праць, у тому числі 4 монографій. Президент Національної ліги психотерапії, медичної психології та психосо­ матики України. Член Президії правління Товариства невропатологів, психі­ атрів і наркологів України.

Сироп'ятов Олег Геннадійович

Доктор медичних наук, професор Української військово-медичної академії. Закінчив Томський медінститут. Автор понад 70 наукових праць, у тому числі однієї монографії і навчального посібника.

Сонник Григорій Трохимович

Доктор медичних наук, професор, завідувач кафедри психіатрії, наркології та медичної психології Української медичної стоматологічної академії. Закінчив Вінницький медінститут. Автор та співавтор понад 180 наукових праць, "Тлумачного словника психіатричних термінів". Нагороджений почесною грамотою Верховної Ради та медаллю "За доблесний труд".

УДК 616.89

ББК 56.14я73 П86

Ав т о р и :

0.К. Напрєєнко, І. Й. Влох, О. 3. Голубков, А. О. Двірський,

1.П. Дищук, П. Ю. Дупленко, В. М. Козидубова, 1.1. Кутько,

В.А. Лісовенко, К. М. Логановський, М. В. Миколайський,

Б.В. Михайлов„0. Г. Сироп'ятов, Г. Т. Сонник

Рецензенти: проф. С. І. Табачников

проф. Б. С. Бітенський

Психіатрія / О. К. Напрєєнко, І. Й. Влох, О. 3. Голубков; П86 За ред. проф. О. К. Напрєєнка.— К.: Здоров'я, 2001.—

584 с.

І5ВМ 5-311-01239-0

Ця книга є першим фундаментальним українським під­ ручником з психіатрії. За структурою і змістом він відпові­ дає чинній навчальній програмі. Класичні уявлення про головні форми психічних розладів викладено з урахуван­ ням новітніх досягнень теоретичної медицини. Традиційну вітчизняну систематику патології подано за міжнародними класифікаціями ІЗР-Юта ОЗМ-ІУ. Розширено обсяг глав "Психосоматичні та соматопсихічні розлади", "Екологічна психіатрія".

Зміст

Від авторів

Концепція побудови пропонованого підручника відповідає головним тенденціям розвитку світової медицини. Передусім це стосується впровадження в психіатрію сучасних наукових положень різноманітних рівнів знань про природу людини — від молекулярно-біологічних до соціально-психологічних. Важ­ ливим чинником розвитку психіатрії слід вважати її комплекс­ ну інтеграцію як з базовими медичними науками (анатомією, фізіологією, біохімією, медичною психологією тощо), так і з усіма, без винятку, галузями клінічної медицини. Саме на межі цих знань можливе щонайретельніше вивчення об'єкти­ вних і суб'єктивних процесів, що відбуваються у відносно замкнутій (сома — психіка — мікросоціальне оточення) та у відкритій (людина.— екологічне середовище — макросоціальне середовище) системах. Тільки за умови врахування стану і взаємного впливу всіх складових цих систем реальною є перс­ пектива підвищення ефективності теоретичної та практичної психіатрії.

З огляду на сказане вище до підручника, окрім традиційних розділів класичної психіатрії, уперше введено главу "Психо­ соматичні та соматопсихічні розлади". Це зроблено, виходячи з основного завдання навчальної програми курсу психіатрії у медичних вузах, для підготовки лікаря загального профілю з достатньо глибокими знаннями клінічної нейропсихіатрії. Це вкрай потрібно, якщо взяти до уваги наявне на сьогодні, що цілком зрозуміло в епоху всебічної технізації, прагнення ме­ дичних працівників до використання апаратних методів об­ стеження хворих, а молодих лікарів — до вузької спеціалізації. Загальновизнаним є пріоритет українських науковців щодо по­ глибленої розробки психіатричних проблем, пов'язаних з не­ сприятливим впливом наслідків Чорнобильської катастрофи. Зазначене обумовило підготовку до видання в Україні першої у світовій практиці монографії "Екологічна психіатрія" (Київ, 1997). Неабияка увага фахівців багатьох країн до впливу дов­ кілля на нервово-психічне здоров'я людини продиктувала по­ требу вмістити до підручника главу з такою самою назвою.

дань останнього десятиріччя, разом із викладом біологічно спрямованих лікувально-діагностичних підходів значну увагу приділено особистісно-орієнтованим (психоаналітичним, біхевіоральним та ін.). Слід зазначити, що вітчизняні спеціалісти на початку XX століття зробили помітний внесок у розвиток теорії та практики психоаналізу. Однак з відомих причин, по­ чинаючи з двадцятих років, досягнення засновників згаданої складової світової культури в Україні майже втрачено. Значна увага до означеного розділу гуманітарних знань у підручнику пояснюється відродженням цієї галузі й поверненням до сфе­ ри інтересів медиків, психологів, педагогів, філософів, політи­ ків, бізнесменів та ін.

Одним із магістральних шляхів прогресу сучасної психіат­ рії є розробка і впровадження в практику нових, ефективні­ ших психотропних лікарських засобів. У підручнику звернено увагу на цілу низку нейролептичних (антипсихотичних), анти­ депресивних, протиепілептичних, транквілізуючих та інших препаратів, котрі нещодавно розроблено та успішно викорис­ товують у медицині.

Згідно з концепцією реформування психіатричної допомо­ ги в Україні, першочерговим завданням є гарантія соціального захисту пацієнтів з психічними розладами, їхніх родичів і тих, хто надає допомогу названому контингентові хворих. Правове забезпечення охорони психічного здоров'я в межах норм ци­ вілізованих країн закріплено першим Законом України "Про психіатричну допомогу", прийнятим у 2000 році. Він визначає правові та організаційні засади цього виду допомоги, виходячи з пріоритету прав і свобод особистості. Значущість соціальних питань з психіатрії зростає разом із демократизацією україн­ ського суспільства.

Соціальні аспекти психіатрії визначають потребу в посиле­ ній увазі до суспільного становища душевнохворих, до прав на висококваліфіковане лікування та інформовану згоду паці­ єнтів на отримання відповідної медичної допомоги, на конфі­ денційність цієї допомоги і на відмову від неї, на послуги адво­ ката, професійну діяльність, певні пільги тощо. Важливою складовою соціальних прав психічно хворих є дотримання етичних принципів у психіатрії.

Від авторів

Протягом останніх років науковцями та організаторами пси­ хіатричної служби адаптовано до умов України відповідний розділ Міжнародної класифікації хвороб X перегляду (МКХ-10), затвердженої Всесвітньою організацією охорони здоров'я. В 1998 р. його впроваджено в практику психіатричних закла­ дів нашої країни. Ведеться робота з підготовки МКХ-11. Це послужило мотивацією до вміщення до підручника не тільки традиційної вітчизняної класифікації психічних захворювань, але й МКХ-10, а також відповідної класифікації, прийнятої Американською асоціацією психіатрів (DSM-IV), як найвідоміших у світі. Для полегшення сприйняття цього матеріалу класифікацію наведено фрагментами у відповідних главах книги. Такий підхід сприятиме формуванню широкого профе­ сійного світогляду молодого спеціаліста.

Погляди на історію формування вітчизняної психіатрії, що відображені у відповідних виданнях попередніх десятиліть, доповнено сучасними науково обґрунтованими даними про внесок українських учених і практиків у розвиток світової психіатрії.

Вважаємо за доцільне дати інформацію про головні шляхи подальшого реформування психіатричної служби, а саме:

зміцнення амбулаторної її ланки; розвиток мережі денних психіатричних стаціонарів, відкрит­

тя психосоматичних відділень і психотерапевтичних підроз­ ділів у медичних закладах загальносоматичного профілю;

посилення психогігієнічних та психопрофілактичних захо­ дів, особливо силами первинних структур служби охорони здоров'я, на виробництвах, сільськогосподарських підприєм­ ствах, у навчальних закладах тощо;

оптимізація рівня викладання психолого-психіатричних дис­ циплін на всіх етапах підготовки фахівців-психіатрів, лікарів іншого профілю (зокрема, сімейних), медичних психологів, соціологів, середніх і молодших медичних працівників;

систематичне висвітлення відповідних тем у засобах масо­ вої інформації з метою подолання упередженого ставлення до осіб з порушенням психічного (психосоматичного) здоров'я, поліпшення обізнаності населення стосовно біологічних, пси­ хологічних і соціальних причин виникнення психічних роз­ ладів та ознайомлення з досягненнями сучасної медицини, що

Від авторів

сприяють подоланню страждань цих хворих та членів їхніх сімей, відмові від соціальної ізоляції, "стигматизації" таких па­ цієнтів і поверненню більшості з них до активного способу життя. Йдеться також про підвищення рівня правових знань усіх суб'єктів, які задіяні в наданні та отриманні психіатрич­ ної допомоги.

Першим україномовним підручником з психіатрії була книга В. А. Пляровського, перекладена з російської у 1936 р. У 1971 р. побачив світ підручник Н. П. Татаренко, Н. І. Стрельцової, де, як і у пізніших подібних працях, стисло схарактеризовано основні психічні захворювання.

Ця книга є першим українським фундаментальним підруч­ ником з психіатрії. До його створення залучено провідних віт­ чизняних учених-психіатрів. Усі вони із вдячністю приймуть зауваження, рекомендації та пропозиції, спрямовані на удоско­ налення пропонованого видання.

Від імені авторського колективу з повагою О. К. НАПРЄЄНКО —

доктор медичних наук, професор, головний психіатр МОЗ України, завідувач кафедри психіатрії Національного медичного університету ім. Олександра Богомольця

Частина перша

ПРОПЕДЕВТИКА

ПСИХІАТРІЇ

Глава 1

ІСТОРІЯ ПСИХІАТРІЇ

ОСНОВНІ ЕТАПИ РОЗВИТКУ ПСИХІАТРІЇ

Історія розвитку психіатрії тісно пов'язана з історією роз­ витку людства.

Донауковий період

Донауковий період психіатрії починається з прадавніх часів і триває до античного періоду. Тоді агресивних і небезпечних психічно хворих вважали одержимими злими духами, виганя­ ли, били, закидали камінням, а тихих та спокійних шанували, обожнювали, доглядали. Таким чином накопичувалися факти про поведінку психічно хворих. Цей досвід зафіксовано в пе­ реказах, міфах та легендах.

Психіатрія у період давньої античної медицини (VI ст. до н. є.— НІ ст. н. є.). У цей час формується лікарська корпора­ ція, змінюється погляд на природу душевних хвороб. Піфагор першим сказав, що мозок є органом психічної діяльності, а епілепсія пов'язана саме з порушенням його діяльності. Наго­ лошуючи на ролі спадковості, він зауважив: "Ми маємо схиль­ ність до здоров'я і хвороби". Гіппократ узагальнив розрізнені знання стосовно різних сфер медицини. За його словами, мо­ зок є не тільки органом пізнання і пристосування до зовнішньо­ го світу. "Від нього ми стаємо божевільними". Учений виділив типи темпераменту, простежив їхній взаємозв'язок із психо­ зами, створив гуморальну теорію психічної діяльності, деталь­ но описав епілепсію під назвою "священна хвороба" і вказав на роль спадковості.

У працях Гіппократа означено на роль алкоголізму, соматич­ них захворювань і психічних травм у виникненні божевіл­ ля, запропоновано такі психіатричні терміни, як меланхолія, манія, параноя, епілепсія. Ними в психіатрії послуговуються й досі.

Арістотель дійшов висновку, що недоумкуватість іноді на­ стає внаслідок епілепсії й божевілля.

Психіатрія в часи середньовіччя (IV—XVII ст.). З падін­ ням Римської імперії настав занепад греко-римської медицини і почалося похмуре середньовіччя. У цей період небезпечних психічно хворих ізолювали від населення. Тримали їх у льохах, хижах, навіть у в'язницях.

Удеяких країнах Західної Європи протягом двох століть, по­ чинаючи з кінця XV ст., після булли (послання) папи Іннокентія VIII та опублікування "Молота відьом", що містив перелік способів розпізнавання і викриття зв'язку з демоном, прово­ дили широкомасштабні акції полювання на чаклунів, відьом. Жорстокими тортурами інквізиція домагалася від нещасних "щиросердого" зізнання, яке служило доказом їхньої провини. Десятки тисяч людей, а серед них і значну частину психічно хворих, було привселюдно спалено живцем. На переконання тодішніх католиків, божевілля зумовлювалося дияволом, який вселився в людину й впливає на її поведінку.

УXV—XVI ст. почали будувати примітивні заклади для утримання душевнохворих. У вологих темних підвалах їх тримали на ланцюгах, у наручниках, жорстоко карали. Го­ ловна мета — ізолювати, а не лікувати хворого. Так було до XVII—XVIII ст.

Період реформ у психіатрії. У 1792 р. французький лікар Ф. Пінель (1745—1826) зняв ланцюги з душевнохворих у Бісестрі та Сальпетрієрі, ліквідував тюремний режим, зобов'я­ зав гуманно ставитися до хворих, облаштував лікарні й зро­ бив окремими відділення для спокійних і неспокійних паці­ єнтів. Лікування поєднував з диференційованою фізичною працею. Такі заходи сприяли упорядкуванню поведінки хво­ рих і дозволили вивчати психози в природному вигляді. Рефор­ ма, проведена Ф. Пінелем, поширилася в Франції та інших країнах.

У 1801 р. Ф. Пінель опублікував "Медико-філософський трак­ тат про душевні хвороби", в якому їх систематизував та описав. Серед причин психічних хвороб виділив такі, що сприяють їх розвитку (спадкове обтяження, вік і конституційні особливос­ ті), і похідні (черепномозкову травму, інфекційні захворюван­ ня, пияцтво).

Учень і співробітник Ф. Пінеля Ж. Ескіроль (1772—1840) продовжив реформи й активно боровся за право хворих. Він увів у лікарняний режим обходи пацієнтів, історії хвороби. Ж. Ескіроль зробив значний внесок у розвиток клінічної пси-

Частина перша Пропедевтика психіатрії

хіатрії, опублікувавши двотомний посібник "Про душевні хво­ роби" (1838). Першим розмежував ілюзії і галюцинації, приро­ джене недоумство і набуте, а також запровадив такі поняття, як ремісія та інтермісія.

Ф. Пінель хоча й зняв ланцюги з душевнохворих, але в стані збудження на них надягали гамівні сорочки. В Англії в 40-х роках XIX ст. Д. Коноллі заснував систему нетиснення, за якою будь-який механічний тиск для пацієнта є злом, оскільки він принижує хворого і гальмує його одужання. Хво­ рих у стані збудження він рекомендував на недовгий строк ізолювати.

Епоха нозологічної психіатрії

Основу нозологічного спрямування в психіатрії (1834) за­ клав П. О. Бутковськии у фундаментальній праці "Душевні хвороби...". Слідом за ним нозологічні критерії в психіатрію запровадив К. Кальбаум (1828—1899), який запропонував вивчати психічні й соматичні симптоми психозу, його пере­ біг, послідовність чергування клінічних проявів хвороби, а також її завершення. Аналізові перебігу психозу сприяло запропоноване цим ученим поняття симптомокомплексу, чи синдрому. Користуючись згаданими критеріями, друг і спів­ робітник К. Кальбаума Е. Геккер (1868) описав як окреме за­ хворювання гебефренію, а К. Кальбаум —; кататонію (1874).

Пізніше Е. Крепелін (1856—1926), ґрунтуючись на крите­ ріях, запропонованих К. Кальбаумом, у 1896 р. виділив як окремі захворювання маніакально-депресивний психоз та ранню недоумкуватість. Останню Е. Блейлер (1911) назвав шизофренією. Е. Крепелін систематизував психічні хворо­ би, написав "Підручник психіатрії", який витримав 8 видань і протягом кількох десятиліть був настільною книгою психі­ атрів різних країн. Його колега К. Бродман дослідив гісто­ логію кіркової речовини великого мозку, виділив її зони. Ф. Ніссль вніс вагомий вклад у патологічну анатомію душев­ них хвороб, а А. Альцгеимер описав клініку і морфологію передчасної атрофічної недоумкуватості, яку й назвали на його честь.

До християнства, в період поганства, в стародавній Русі ду­ шевнохворих лікували чаклуни, волхви та відуни, яких нази­ вали "лечці" (лікарі). Вони користувалися травами, квітками і коренями в поєднанні з замовляннями та ворожінням.

Після прийняття в Київській Русі християнства (988) душев­ нохворими почала опікуватися православна церква. Самобут­ ні форми первинної православної благодійності було узаконе­ но князем Володимиром (966) у грамоті для церковної ієрархії. У ній зобов'язували церкву заступатися і піклуватися про стар­ ців, прочан, убогих, значну частину яких становили психічно хворі. Було передбачено будівництво при церквах готелів та притулків. Для матеріального забезпечення їх князь Володи­ мир увів податок — десятину на користь церкви.

З середини XI ст. почав формуватися період монастирської психіатрії, який тривав до XVIII ст.

У Київському князівстві преподобний Феодосій Печерський, а в Переяславському — Святий Єфрем Переяславський підняли на високий щабель благочинність і практику створен­ ня благочинних установ "на всію Русь". "Причинних" не ув'я­ знювали в притулках і лікарнях, а надавали їм права вільного вибору. Вони могли лікуватися, як нині кажуть, амбулаторно. В монастирях ними займалися лікарі й цілителі, а також зна­ харі й монахи. їхні головні засоби — цілюще зілля та молитви. Серед монахів-цілителів Києво-Печерського монастиря зна­ ним був Григорій Чудотворець, який "зціляв бісних і мав дар навіювати те, що він хоче, проти волі тих, кому він робив навіювання". Зціленням від душевних хвороб займався і мо­ нах Лаврентій.

Ставлення слов'ян до душевнохворих та п'яниць висловив Феодосій Печерський: "Бесньїй же сражает неволею и добу­ дет себе вечньїе жизни, а пьяньїй волею стража добудет себе вечньїе муки". Законодавчі заходи проти пияцтва відбиті в Ста­ туті Володимира Мономаха (1117).

У XI ст. почалося розмежування лікарських спеціальнос­ тей. У "Изборнике Святослава" всі хвороби поділяються на

"недуги плотньїе" (соматичні) і "недуги душевньїе", причина яких в ушкодженні мозку. В цій праці лікареві рекомендували для виявлення душевних хвороб викликати пацієнта на щиру розмову і спостерігати за його поведінкою, позою, ходою та усмішкою. В різних працях цього періоду описують епілепсію, післятифозний психоз, реактивну маячню переслідування. Є там і характеристика алкогольного делірію, за якого хворому ввижаються диявол, інша нечисть. Все це супроводжується за­ лякуванням. У 1263 р. перекладено рукописний варіант анато- мо-фізіологічного звіту філософа XI ст. Іоанна Болгарського "Шестоднев", де були відомості про нервову систему і душевні хвороби.

Правовий стан "причинних" у родині та охорона їхнього май­ на відображені в 12 статтях "Градских законов", які ввійшли до "Судного закону" Володимира, а пізніше — в "Уложение" царя Олексія Михайловича (1669). У них, зокрема, зазначало­ ся, що в разі захворювання батьків діти повинні турбуватися про їхнє лікування, а батьки, в свою чергу,— дбати про дітей. Якщо цієї умови не виконують, родичів позбавляють спадщи­ ни. Душевнохворі не можуть "дарів давати", свідчити на суді, а заповідач повинен мати "здравий ум, а не тіло". У разі вчи­ нення вбивства "біснуватий" не підлягав смертній карі. Його направляли в монастир.

Учаси середньовіччя в слов'янських країнах психічно хворі майже не постраждали, як це було в Західній Європі. Спроби нав'язати думку про необхідність нещадного знищення відьом, чаклунів і єретиків зустріли опір з боку християнської церкви, оскільки "християнська істина може бути поширена лише мир­ ним шляхом". Слов'яни в усі часи ставилися до душевнохво­ рих як до нещасних, котрі перебувають під тяжким гнітом і мають право на прихисток та допомогу близьких. Божевілля розглядали як хворобу, що розвинулася під впливом бісів, дия­ вола чи зурочення злими людьми. Тому хворий потребував людяного поводження й лікування, бажано в монастирі.

УXVII і XVIII ст. роль монастирів як притулку для душевно­ хворих знижується. Це було пов'язане з тим, що держава біль­ ше сприяла розширенню церковнопарафіяльних закладів, аніж монастирських лікарень і богаділень. На монастирі поклада­ ли переважно обов'язки з утримання небезпечних пацієнтів: "имея над ними надзирание, чтобьі Не учинили себе и другим повреждения".

Частина перша Пропедевтика психіатрії

ма функціями і діями душі". Із визначення психічного здоро­ в'я виводиться поняття душевної хвороби: ''Хвороба душевна є той стан, за якого втрачається влада над усіма чи тільки де­ якими проявами психічного життя. При всякому душевному стражданні внутрішньо розладжуються розум, уява, пам'ять, сила почування і хтивості, порушується гармонія духовного життя".

П. О. Бутковський після У. Келлена детально виклав онейроїдні переживання фантастичного характеру з втратою від­ чуття часу, частковою амнезією, яка характеризується "супе­ речливими спогадами моментів хворобливого стану ніби після справжнього сну, який не можна пригадати". Він зазначив, що у хворих на сказ, котрий за перебігом відповідає параноїдній формі шизофренії, "почуття, думки і схильності виявля­ ються без зв'язку та порядку". Це відповідає поняттю інтрапсихічної атаксії, описаної в 1909 p. E. Странським.

Відомий учений першим зауважив сприятливий вплив со­ матичних та інфекційних хвороб на перебіг психозів. Дещо пізніше одеський психіатр А. С. Розенблюм (1876) описав ви­ падки одужання чи значного поліпшення стану хворих з різ­ ними психозами і прогресивним паралічем після черевного й поворотного тифу та малярії.

Він привернув увагу вчених до межової психіатри, описав­ ши психопатії за назвою "клас диваків". На відміну від "боже­ вільних, у них інтелект та мислення не страждають, не можна відмовити їм у здоровому глуздові". З часом Є. Крепелін (1915) у класифікації психопатій виділив групу "диваків". П. О. Бут­ ковський (1834) раніше за К. Кальбаума втілив у психіатрію нозологічний напрямок і визначив критерії виділення окре­ мих хвороб.

У "Душевних хворобах" П. О. Бутковський розділ присвя­ тив "розпізнаванню сумнівної душевної хвороби" і чітко ви­ значив критерії неосудності: "Людина, позбавлена розуму, не може володіти собою і користуватися правильно вільним самовизначенням". Для виявлення "симульованого божевіл­ ля" він запропонував методи, які не втратили актуальності і сьогодні. Ці факти свідчать про те, що П. О. Бутковським було закладено основи формування судової психіатрії.

П. О. Бутковський навчав гуманно ставитися до душевно­ хворих і звертав увагу на жахливе утримання "нещасних страд­ ників". Він детально описав будову і оснащення психіатрич-

Глава 1 Історія психіатри

них лікарень. Попри значний внесок ученого в психіатрію, його ім'я протягом тривалого часу перебувало в забутті.

По смерті П. О. Бутковського понад ЗО років курс психіат­ рії у Харківському університеті читали на різних кафедрах професори, котрі не мали доброї підготовки з цього предмету. Ситуація корінним чином змінилася з приходом П. І. Ковалевського.

П. І. Ковалевський (1849—1923) після духовної семінарії за­ кінчив медичний факультет Харківського університету. Його залишили асистентом при кафедрі нервових і душевних хвороб. У 1877 р. захистив докторську дисертацію на тему "Зміни чут­ ливості шкіри у меланхоліків". Тоді ж його обрали приват-до­ центом. Протягом 15 років він викладав психіатрію. П. І. Кова­ левський має численні праці з різних розділів клінічної і судо­ вої психіатрії, а також проблем обдарованості й божевілля. Він розробив оригінальну класифікацію психічних хвороб. Одним із перших дослідників обстоював роль сифілісу в про­ яві неврозоподібних порушень і епілептичних нападів. Вивчав клінічні прояви, причини і методи лікування алкоголізму.

Перу вченого належить унікальна серія патографічних на­ рисів, створених на підставі генеалогічних, анатомо-фізіологіч- них і психічних характеристик і присвячених видатним істо­ ричним особам. Це глибоко психологічні й патопсихологічні дослідження, що позначені тонкою спостережливістю.

З появою губерній почали будувати психіатричні лікарні, отож виникла гостра потреба в підручниках з психіатрії та фахових виданнях. П. І. Ковалевський у 1880 р. випускає під­ ручник "Психіатрія" та монографію "Суворо-психіатричні аналізи" й "Первинне божевілля". З 1883 до 1899 р. у Харко­ ві починає виходити перший в Росії психіатричний журнал "Архів психіатрії, неврології і судової психіатрії". У перекла­ ді вченого побачила світ низка монографій відомих зарубіж­ них психіатрів.

У 1884 р. П. І. Ковалевський одержав звання професора і організував при Харківському університеті самостійну кафед­ ру психіатрії. Завдяки його ініціативі було проведено в 1887 р. I з'їзд психіатрів Росії. Під керівництвом професора захищено

IIдокторських дисертацій.

УКиївському університеті імені Св. Володимира медичний факультет було відкрито в 1842 р. Відтоді лекції з психіатрії читав Покровський, а з 1855 р.—. Ергард, які не мали психіат-

ричної підготовки. Поглиблено викладати цю дисципліну по­ чали з приходом І. О. Сікорського.

Івана Олексійовича Сікорського (1842—1919) після закін­ чення в 1869 р. Київського університету залишили на медич­ ному факультеті "для підготовки до професорського звання". Він займався патологічною анатомією і в 1872 р. захистив док­ торську дисертацію на тему "Про лімфатичні судини легень". Наступного року І. О. Сікорського на п'ять років було відрядже­ но для наукового удосконалення до Петербурзької медико-хі- рургічної академії, де під керівництвом професора І. М. Балинського він працював у галузі психіатрії та медичної психології.

З 1892 р. І. О. Сікорський — штатний ординатор у Петер­ бурзькій психіатричній лікарні. На початку 1885 р. він повер­ тається в Київський університет, де його обирають професо­ ром "кафедри систематичного клінічного учення про душевні хвороби". Наукові дослідження вчений присвячує питанням загальної і медичної психології, дитячої психіатрії, алкоголіз­ мові, фізіогноміці, а також психогігієні та психопрофілактиці.

Урозвитку психічних хвороб І. О. Сікорський відводив вели­ ку роль генетиці. "Спадковість полягає в біологічній передачі нащадкам родових властивостей. Таким шляхом можуть бути успадковані як нормальні, так і хворобливі риси організації".

У1906 р. учений організував приватний лікувально-педаго­ гічний інститут для "неповноцінних і відсталих у розумовому відношенні дітей". Там широко використовували різні методи відновного лікування, передусім медичну педагогіку. В цей час (1912) у Російській імперії, як повідомляє І. Т. Юдін (1951), було 34 приватні психіатричні клініки, в тому числі п'ять у Києві, 4 — в Харкові, 3 — в Одесі та одна в Чернігові.

З 1896 р. І. О. Сікорський у Києві видавав журнал "Питання нервово-психічної медицини". Численні публікації вченого бу­ ло узагальнено і видано в 1900 р. "Збірник науково-літератур­ них статей" в п'яти книгах. Напрацювання І. О. Сікорського викладено в монографіях "Загальна психологія з фізіогномікою" (1904) та "Основи теоретичної і клінічної психіатрії з ко­ ротким нарисом судової психології" (1910).

Валентин Михайлович Гаккебуш (1881—1931) після закін­ чення Московського університету повернувся в Україну і пра­ цював у Полтавській, Харківській психіатричних земських лікарнях. Брав активну участь у створенні Київського психо­ неврологічного інституту, завідував кафедрою психіатрії Київ-

Глава 1 Історія психіатрії

ського медичного інституту. Наукові інтереси В. М. Гаккебуша були спрямовані на дослідження органічних психозів пізнього віку, травматичних уражень головного мозку, неврозів і психопатій, а також питань судової і дитячої психіатрії. Він активно впроваджував у практику обстеження психічно хворих експе­ риментально-психологічні методи. Ним у співавторстві описано особливу форму психічної патології пізнього віку, опублікова­ но сім монографій, серед них — "Курс судової психопатоло­ гії" (1928) та "Середовище і дитяча істерія".

У Петербурзькій медико-хірургічній академії психіатрію по­ чали викладати в 1835 р. Проте не на найвищому рівні. Справа істотно поліпшилася з приходом І. М. Балинського.

Іван Михайлович Балинський (1827—1902) народився в ро­ дині польських інтелігентів. У 1846 р. закінчив Петербурзьку медико-хірургічну академію, а в 1855 р. захистив докторську дисертацію, присвячену "аналізові історичного розвитку кон­ цепції гарячок". У 1857 р. очолив щойно організовану само­ стійну кафедру психіатрії. Через два роки опублікував "Кон­ спект лекцій з психіатрії".

Завдяки його старанням при кафедрі було створено психі­ атричну клініку, в якій хворим надавали і амбулаторну до­ помогу. Він брав активну участь у плануванні психіатричних лікарень у Росії. І. М. Балинський наголошував, що без належ­ них умов утримування психічно хворих "жоден метод лікуван­ ня не може бути застосований з успіхом". Період його діяль­ ності збігся з введенням у Росії суду присяжних засідателів, де він виявив себе блискучим експертом з психіатрії. І. М. Балин­ ський наукових праць не лишив, проте під час читання лекцій увів такі поняття, як "нав'язливі стани", "кристалізація маяч­ ні". Під його керівництвом було захищено три докторські ди­ сертації. Помер у 1902 р., заповівши написати на надгробку: "Тут покоїться Іван Балинський — друг і слуга душевнохворих".

Наступником І. М. Балинського став його учень Іван Пав­ лович Мержеєвський (1838—1908). Саме при ньому в клініці почалася активна науково-дослідна робота. Він з біологічних позицій підходив до вивчення психіатричних хвороб. У док­ торській дисертації на тему "Соматичне дослідження нестям­ них" (1867) І. П. Мержеєвський довів, що в маніакальному збу­ дженні обмін речовин підвищується. В 70-х роках XIX ст. ним і його учнями було закладено підвалини дитячої психіатрії. Ви­ ходячи з мікроскопічних досліджень мозку, І. М. Мержеєвський

дійшов висновку, що при макроцефалії затримується розви­ ток мозку, і виступив проти теорії атавізму, згідно з якою мо­ зок при цьому захворюванні подібний до мозку антропоїдних мавп. Під його керівництвом виконували дисертаційні роботи, присвячені психозам у дітей, змінам нервової системи при зов­ нішніх шкідливих впливах і отруєннях спиртом, а також при голодуванні. І. М. Мержеєвському належить пріоритет в описі переродження мієлінових нервових волокон, зміни епіндими шлуночків і судин при прогресивному паралічі. Високий науковий авторитет ученого сприяв обранню його головою Першого з'їзду психіатрів Росії. За 16 років керівництва ка­ федрою він створив петербурзьку школу психіатрів, підготу­ вав 26 дисертацій і опублікував майже 150 наукових праць. У 1893 р. І. П. Мержеєвський пішов у відставку, і кафедру пси­ хіатрії Військово-хірургічної академії очолив його учень про­ фесор В. М. Бехтерєв.

Володимир Михайлович Бехтерєв (1857—1927) після закін­ чення Петербурзької Військово-медичної академії одержав звання лікаря-докторанта й залишився працювати в кліні­ ці душевних і нервових хвороб. У 1878 р. під керівництвом І. П. Мержеєвського захистив дисертацію. В ній доводив, 'що психічні прояви мають певні об'єктивні причини. Кілька років він вивчав сутність гіпнозу і лікував ним хворих. З 1885 по 1893 р. В. М. Бехтерєв керував кафедрою психіатрії в Казансь­ кому університеті, де створив першу в Росії психо-фізіологіч- ну лабораторію. В цей період він продовжує розвивати анато- мо-фізіологічний напрямок психіатрії і неврології. Результати цих досліджень викладено в монографії "Провідні шляхи спинного і головного мозку" (1892) та у фундаментальній пра­ ці "Основи вчення про функції мозку" (1907). В монографії "Об'єктивна психологія" (1903) він на основі сполучно-рухо­ вих рефлексів намагався описати анатомо-фізіологічний суб­ страт усіх психологічних і психопатологічних понять. Указував на зв'язок підвищення частоти душевних розладів, алкоголіз­ му і самогубств з тяжким соціально-економічним становищем.

Упитаннях "алкогольної політики" був прихильником крайніх заходів і виступав за повну заборону вживання міцних напоїв.

У1910 р. він організував у Петербурзі протиалкогольний ін­ ститут, а також заснував дев'ять наукових журналів та низку науково-дослідних установ. В. М. Бехтерєв опублікував понад 600 наукових праць. Більшість із них присвячено анатомо-фі-

зіологічним і психологічним проблемам, систематиці психіч­ них хвороб, клініці фобій і нав'язливим ідеям.

Віктор Хрисанфович Кандинськии (1849—1889) — талано­ витий психіатр з трагічною долею. Його нетривала діяльність як лікаря-психіатра, розпочата 1881 p., була високопродуктивною в науковому сенсі. Неперевершені описи псевдогалюцинацій, проявів психічного автоматизму, а також онейроїдних пору­ шень. Він дав визначення психопатій як психічного потворства, дисгармонії особистості. В. X. Кандинськии був прихильником нозологічного напрямку в медицині. У 1892 р. він запропонував класифікацію психічних хвороб і описав як самостійне захво­ рювання ідеофренію (за сучасною термінологією — шизофре­ нію). Будучи душевнохворим, він у клінічних дослідженнях ко­ ристувався не тільки спостереженням і розпитуванням хворих, але й ретроспективним самоописом. Найзначнішою з його праць є книга "Про псевдогалюцинації" (1890).

УМосковському університеті почали викладати психіатрію

з1837 р. Читати цю дисципліну зобов'язали професорів внут­ рішніх хвороб. З 1869 р. психіатрія стала предметом вивчення на кафедрі нервових і душевних хвороб, яку очолював Олек­ сій Якович Кожевников.

Значний внесок у розвиток московської психіатричної шко­ ли і викладання згаданого предмета вніс Сергій Сергійович Корсаков (1854—1900). У 80-х роках XIX ст. у психіатрії пану­ вав симптоматологічний напрямок. У 1887 р. С. С. Корсаков захистив докторську дисертацію на тему "Про алкогольний параліч", у якій як нозологічну одиницю виділив поліневро-

тичний психоз. У 1897 р. на XII міжнародному з'їзді лікарів у Москві за пропозицією професора Жоллі та при загаль­ ному схваленні цю хворобу було вирішено називати корсаковським психозом. З часом амнестичний синдром, який спо­ стерігається при інших недугах, дістав назву корсаковського синдрому.

Розвиваючи нозологічний напрямок, С. С. Корсаков у 1891 р. виділив нову нозологічну одиницю — дизною. Клінічна карти­ на її відповідає такій при загостренні шизофренії. Учений пра­ цював і в анатомо-фізіологічному напрямку. Ним опублікова­ но "Курс психіатрії (1893) і численні праці, котрі ввійшли у "Вибрані твори" (1954).

С. С. Корсаков сприяв втіленню в життя системи організо­ ваної гуманної психіатричної допомоги.

і послідовник Володимир Петрович Сербський (1859—1917).

У 1890 р. він захистив дисертацію на тему "Форми психічних порушень, описуваних під найменням кататонії". В. П. Серб­ ський є одним із основоположників судової психіатрії. Найвідоміші його книги "Курс судової психіатрії (1907) та "Підруч­ ник психіатрії" (1912).

Петро Борисович Ганнушкін (1875—1933), учень С. С. Кор­ сакова, по закінченні Московського університету залишився на кафедрі психіатрії, яку він очолив у 1918 р. У 1904 р. захис­ тив докторську дисертацію за монографією "Гостра параноя". В ній доводив, що параноя існує не тільки як окреме захворю­ вання, а й як параноїдальний синдром. Може спостерігатися при різних недугах, зокрема й при шизофренії.

П. Б. Ганнушкін вніс неоціненний вклад у розвиток суміж­ ної психіатрії, розробляючи її аспекти з позицій перебігу за­ хворювання і співвідношення "грунту" й психічного розладу. Він описав параноїчні, психастенічні та істеричні характеро­ логічні особливості. У монографії "Клініка психопатій, їх стати­ ка, динаміка, систематика" (1933) навів діагностичні критерії і детально схарактеризував клінічну симптоматику розладів особистості. Активно пропагував психогігієну, соціальну пси­ хіатрію, позалікарняну і профілактичну допомогу. Підготував плеяду талановитих психіатрів. П. Б. Ганнушкін опублікував З монографії, 22 статті, 19 передмов до монографій та збірни­ ків і майже 100 рецензій. Організував видання журналу "Сучас­ на психіатрія".

Тихій Іванович Юдін (1879—1949) після закінчення Мос­ ковського університету з 1904 до 1907 р. навчався в клінічній ординатурі психіатричної клініки цього інституту, яку очолю­ вав В. П. Сербський. Пізніше працює психіатром у харківській та московській психіатричних лікарнях. У 1924 р. його обира­ ють професором і завідувачем кафедри Казанського універси­ тету, де він працював вісім років. З 1932 до 1945 p. T. І. Юдін знову в Харкові. Спочатку очолив Український психоневроло­ гічний інститут, а коли цей інститут було реорганізовано в Українську психоневрологічну академію, став її віце-президен­ том. У 1937 р. академію перетворили на Науково-дослідний ін­ ститут неврології та психіатрії. Т. І. Юдін його очолив, а з 1945 р. і до кінця життя завідував кафедрою психіатрії Московського медичного інституту.

Т.І. Юдін — основоположник генетики психічних хвороб.

Умонографії "Психопатичні конституції" (1926) він з еволю­ ційно-генетичних позицій розглядав шизофренію і маніакаль­ но-депресивний психоз. Першим описав психопатологічні про­ яви в межах сім'ї і вважав, що в їхній основі лежать мутантні генокомплекси.

Учений визначив стратегію дослідження патогенетичних мар­ керів під час вивчення захворювань зі спадковою схильністю, а також заклав підвалини епідеміологічної генетики в процесі визначення частоти випадків шизофренії в популяції.

Профілактика психічних захворювань має ґрунтуватися на медико-генетичному консультуванні. Т. І. Юдін (1936) наголо­ шував: "Окремі, що складають шизофренію, гени надто поши­ рені у населення, тому думка про стерилізацію як метод оздо­ ровлення людства генетично абсурдна".

Учений довів, що психічні недуги починаються з невротич­ них розладів. Услід за ними йдуть особистісні, тобто психопа­ тичні, розлади, а завершує порушення психоз. Саме Т. І. Юдін першим встановив закономірності екзогенних реакцій. Його перу належать монографії "Психопатичні конституції" (1926) та "Нариси історії вітчизняної психіатрії" (1951).

Сучасний період психіатрії в Україні

Віктор Павлович Протопопов (1880—1957) по закінченні з відзнакою в 1906 р. Військово-медичної академії в Петербур­ зі був залишений В. М. Бехтерєвим на кафедрі психіатрії. В 1909 р. захистив докторську дисертацію на тему "Про сполучнорухові реакції на звукові подразники", в якій обґрунтував новий метод вивчення умовних рефлексів у руховій сфері. Досліджуючи соматичні особливості при маніакально-депре­ сивному психозі, він виділив симпатикотонічні розлади, які було названо тріадою Протопопова (1920). Для лікування мані­ акальної фази психозу він згодом запропонував поперекову новокаїнову блокаду.

У 1923 р. В. П. Протопопов переїхав до Харкова, де в Меди­ чному інституті організував кафедру психіатрії, а при Психо­ неврологічному інституті кадрів — кафедру психіатрії і вищої нервової діяльності. Він був організатором і директором Укра­ їнського науково-дослідного інституту клінічної психіатрії і со­ ціальної психогігієни, який було реформовано в Психоневро-

логічну академію. Крім того, активно займався реорганізацією найбільшої харківської лікарні ("Сабурова дача"). З 1944 р. і до кінця життя В. П. Протопопов працював у Києві, де ство­ рив відділ психіатрії і патології вищої нервової діяльності в си­ стемі Академії наук України. Його обрали академіком. З 1945 р. очолював кафедру психіатрії при Київському інституті вдос­ коналення лікарів.

В.П. Протопопов дотримував двох основних наукових тез:

1)психоз є патологією вищої нервової діяльності; 2) психоз — захворювання не тільки головного мозку, але й усього орга­ нізму. Ним сформульовано злагоджену біохімічну концепцію патогенезу шизофренії.

Спираючись на концепцію слабкості нервової системи при шизофренії, В. П. Протопопов розробив принципи і методи охоронної терапії, обґрунтував і запровадив лікування хво­ рих на шизофренію сном. На підставі даних про накопичен­ ня токсичних продуктів білкового метаболізму і соматичних розладів у цих хворих запропонував комплекс біологічних методів терапії цієї недуги. В. П. Протопопов вніс великий вклад у розвиток психіатричної допомоги, домагаючись орга­ нізації психіатричної служби в кожній області. Опублікував майже 150 наукових праць, підготував 11 докторів та 25 канди­ датів наук.

Євген Олексійович Попов (1899—1961) закінчив Харківсь­ кий медичний інститут, займав посаду заступника директора з наукової роботи Українського психоневрологічного інститу­ ту. З 1938 р . — завідувач кафедри психіатрії Харківського ін­ ституту вдосконалення лікарів, з 1951 р,— завідувач кафедри психіатрії І Московського медичного інституту. З 1946 р . — член кореспондент, а з 1957 р . — дійсний член Академії медич­ них наук СРСР. Основні праці Є. О. Попова: "Делірій і без­ соння" (1934), "Матеріали до клініки і патогенезу галюци­ націй" (1949), "До проблеми патогенезу шизофренії" (1957). Вони засвідчують широкий спектр його наукових інтересів. Є. О. Попов запропонував фазно-гальмівну теорію галюцина­ цій, метод фармакодинамічного експерименту і т. ін.

Яків Павлович Фрумкін (1902—1978), учень П. Б. Ганнушкіна, з 1932 до 1975 р. завідував кафедрою психіатрії Київського медичного інституту ім. О. О. Богомольця. Захистив докторсь­ ку дисертацію на тему "Про типи епілептичного слабоумства" (1932). Займався розробкою актуальних питань теорії та прак-

тики клінічної психіатрії, методологією психіатричного діаг­ нозу при епілепсії, шизофренії, інфекційній та психічній пато­ логії у людей похилого віку тощо. Я. П. Фрумкін є автором понад 150 наукових праць, у яких уперше описав такі клініч­ ні поняття, як "невизначений тип афекту" (при шизофренії), "принцип відповідності". Деталізував клінічні форми епілепсії та типи епілептичного недоумства, клініку атеросклеротичного галюцинозу, "слідові механізми в психопатологічному симптомоутворюванні", "гострі психопатичні стани", "тріаду Фрумкіна" (при шизофренії). Опублікував низку монографій та навчальних посібників, а саме: "Психіатрична термінологія" (1939); "Коротка диференціальна діагностика деяких форм пси­ хічних захворювань" (1951); "Навчальний атлас психіатрії" (1963; у співавторстві з Г. Л. Воронковим); "Психіатрія. Табли­ ці і схеми" (1977; співавтори — Г. Л. Воронков, І, Д. Шевчук); "Слідові впливи в клініці психопатології" (1978, співавтор — С. М. Лівшиц). Під керівництвом Я. П. Фрумкіна виконано 9 докторських та 38 кандидатських дисертацій.

Йосип Адамович Поліщук (1907—1978) з 1934 до 1941 р. по­ єднував обов'язки старшого наукового співпрацівника Укра­ їнського науково-дослідного психоневрологічного інституту та асистента кафедри Харківського медичного інституту. З 1944 р. він працював доцентом у Київському інституті вдоско­ налення лікарів, на кафедрі психіатрії. Після смерті В. П. Протопопова професор Й. А. Поліщук протягом 24 років завіду­ вав цією кафедрою. Його наукові дослідження присвячені біохімічним, імунологічним і генетичним аспектам етіології, патогенезу та лікуванню шизофренії й маніакально-депресив­ ного психозу.

У хворих на шизофренію Й. А. Поліщук (1938) виявив пору­ шення білкового метаболізму, що призводять до гестозу. Для ліквідації останнього запропонував дезінтоксикаційну терапію натрію гіпосульфіном і унітіолом. Першим (1956) увів поняття гіпоенергізму для шизофренії та гіперенергізму — для мані­ акально-депресивного психозу. Розробляв гіпотезу полігенного успадкування шизофренії. З біохімічних позицій ним описано такі синдроми: інтоксикації ендогенного й екзогенного типів; порушення окисних процесів; аліментарної недостатності; по­ рушення ендокринної вегетативної регуляції. Для кожного з цих синдромів ним запропоновано й методи кореляції метабо­ лічних порушень.

Й. А. Поліщук є автором понад 110 наукових праць. Він на­ писав 4 монографії: "Біохімічні синдроми в психіатрії" (1967), "Атлас для експериментального дослідження психічної діяль­ ності людини" (1968), "Шизофренія" (1979), "Клінічна генети­ ка в психіатрії" (1981).

Георгій Леонідович Воронков (1923—1992) — ветеран Дру­ гої світової війни, учасник Параду перемоги на Червоній пло­ щі в Москві. У 1953 р. закінчив Київський медичний інститут. З 1953 до 1992 р. працював у цьому інституті: спочатку асис­ тентом, потім доцентом, а з 1975 до 1991 р . — завідувачем ка­ федри психіатрії. Протягом 18 років був головним психіатром та головою проблемної комісії з психіатрії Міністерства охо­ рони здоров'я і Академії медичних наук. У 1972 р. захистив докторську дисертацію на тему "До проблеми дебютів і ран­ ньої діагностики епілепсій". Описав чинники ризику щодо епілепсії (епілептичні радикали), особливу форму епілепсії — цефалголепсію. До напрямків його наукових досліджень та­ кож належать: інші форми психозів; алкоголізм; симптома­ тичні психічні розлади; організація психіатричної допомоги. Він автор майже 100 наукових праць, серед них — "Учбо­ вий атлас психіатрії" (1962; співавтор — Я. П. Фрумкін); "Пси­ хіатрія. Таблиці і схеми" (1977; співавтори — Я. П. Фрумкін, І. Д. Шевчук). За його редакцією побачив світ "Довідник ліка- ря-психіатра" (1990). Лауреат премії ім. акад. В. П. Протопопова (1990).

З 50-х років XX ст. починається ера психофармакотерапії, що ознаменувалася широким впровадженням у лікарську прак­ тику препаратів означеної групи. Цьому передувало вивчення нейромедіаторів при шизофренії, маніакально-депресивному психозі та інших психічних хворобах. Відтоді змінилися кліні­ чні прояви шизофренії, епілепсії, маніакально-депресивного психозу та інших психічних недуг, що дістало назву патоморфозу. Почали активно проводити дослідження з розшифровки структури генів, які зумовлюють психози. А це сприятиме роз­ робці методів лікування.

В останні десятиліття, крім описаних вище так званих кла­ сичних проблем психіатрії, пріоритетними стали вивчення нейропсихіатричних наслідків шкідливих екологічних впливів та відродження особистісно орієнтованих підходів (психоаналі­ тичних, біхевіоральних тощо), розвиток яких з відомих при­ чин було припинено ще в 30-ті роки.