Похорон капітана Мейзнера

Його труну взяли з шпиталю друзі,

Щоб поховати десь в кутку глухім.

Ні мати сліз над ним не лляла в тузі,

Ані хреста могильного над ним!

Ще вчора був він повен зваги й сили,

А взавтра вже не буде і могили.

Хоча б йому поклали в домовину

Під голову вояцьку карабін!

Ще димом пахне дуло карабіну,

Що з нього бив по Бельведеру¹він.

Хоча б у серці вража сталь чи куля!

Так ні! Шпитальне ліжко і кошуля.

Чи він гадав в ті ночі світло-сині,

Коли вся Польща твердо меч звела,

Коли сумний він спав, як в домовині,

Та, клич зачувши, сон зігнав з чола,

Коли стискав руками карабіна,—

Чи він гадав тоді, що так загине?

А от сьогодні вийшов сторож з брами,

Прийшли й відьми, що трупи стережуть.

І розчинили двері перед нами,

Питаючи: «За братом ви, мабуть?

Чи це не той, з яким учора люди

Ще говорили? Чи не він ось буде?»

З його лиця стягли рядно шпитальне,

Кривавий плат, яким прикритий був,

Очима він вглядався в сяйво дальнє,

Але від нас обличчя одвернув.

Відьмам внести звеліли домовину,

Назвавши братом мертву цю людину.

Нас приголомшив вид нужди такої,

Хтось запитав: «А де ж його ховать?»

І відповів нам сторож в супокої:

«На тій землі, де божа благодать

Дозволила до однієї ями

Складати труни з бідними мерцями».

Один з нас гірко кинув їм на сплату

Якусь монетку і промовив їм:

«Хоч Miserere відспівайте брату,

Поставте хоч горожу й хрест над ним!»

Мовчали ми, роняючи, як шану,

І сльози, й гроші в миску дерев'яну.

Хай буде хрест, ще й з написом бляшаним,

Щоб перед богом він хвалитись міг,

Що був в полку дев'ятім капітаном,

Мав славу й честь од рицарів своїх

І ліг, нічим не скривдивши країни,

До складеної з датків домовини.

Ти, боже, шлеш свої убивчі стріли

На оборонців краю з висоти!

Тебе цим прахом молимо щосили,

Хоч нашу смерть ти сонцем освіти!

Хай з брам небесних зійде день над краєм,

Хай бачить світ, як ми отут конаєм! 1841

----------------

¹Бельведер — палац у Варшаві; в нього першого

стріляли польські повстанці 1830 року,

бо там жив царський намісник.

Не може недоля мене пригнобити...

Не може недоля мене пригнобити,

Я маю дорогу второвану й гожу;

Дорога ця: жити — страждати — творити,

І так я роблю, більш зробити не можу.

Кохання колишнього світлі години,

Посвітачі в сяйві зірниць заяснілі;

Тепер же значніші є справи в людини,

Великі й печальні, мов сонце на схилі.

Годинник життя наставляють ці справи

І дух, наче жайвір, з них в просторінь пряне.

Дай поміч ти жайвору, боже мій правий,—

Хай весело злине, хай високо стане.

Я краще скажу: як життя пригасає,

Угору душа, наче ластівка, мчиться.

Дай поміч тій пташці, що в світло безкрає

Втопила свої звеселілі очиці.

1845

Дайте землі мені смужку єдину...

Дайте землі мені смужку єдину,—

Чи забагато, брати мої милі?

Дайте хоч брилу, і постать людини,

Вільної духом, поставте на брилі,—

Зараз же я покажу вам увіч,

Що в тої постаті — двоє облич.

Дайте-но зірку мені найяснішу,

Сяйвом злотистим сповиту комету,—

Хай пролітає над пущами в тишу,

Ставши для Польщі за смертну прикмету,—

Зразу ж зберу свою міць потайну,

Крила розкину — і зірки сягну.

Браття! Коли я хилюся в молитві,

Молячись богу за люд, за вітчизну,—

Начебто чую, як кличуть у битву

Рицарі, ворога гонячи грізно.

Бути отам. Путь по зорях знайду.

Зорі ж глузливо питають — де йду?

Зорі холодні, світів чортовиння!

Ваша невіра мене забиває...

Ходжу і так я, вже повен шаління,

Всюди говорю, що край наш палає…

Рабіндранат Тагор

Перекладач: Микола Бажан Джерело: З книги: Микола Бажан. Твори у чотирьох томах. Том ІІІ. Переклади. К.:Дніпро, 1975

Свята земля Індії  Глянь, о душе моя,- ось жадана земля,  Ось земля споконвічна прочан.  Глянь на Індію ти, на той берег святий,  Де вселюдства шумить океан.  Тут побожно спинись, руки звівши увись,  І людині, як богу, вклонись,-  Кращим словом пісень, вищим зльотом натхнень,  Слав людину ти завше і скрізь.  Ось безмежжя долин, де річок в'ється плин,  Ось замислених гір караван.  Глянь на Індію ти, на той берег святий,  Де вселюдства шумить океан.  Невідомо - звідкіль, валом юрб, наче хвиль,  Лився в Індію людський потік,-  Він ішов звіддалік і губився навік  В океані, як паводок рік.  Тут арійці були, неарійці ішли,  Тут китаєць, і гуни, і патан,  І племен скіфських рід, і могол, і дравид  Позливались в один океан.  А тепер Захід сам біля наших став брам,-  Чи повірим його ми дарам?  Дасть та й візьме назад, запровадить свій лад  І насильство вживе, і обман,  Щоб на Індію йти, на той берег святий,  Де вселюдства шумить океан.  Хто приходив сюди вічним шляхом орди  З гуком битв і пісень бойових  Крізь пустель дикий шир, крізь ущелини гір,-  Голоси їх і вигуки їх.  Всі вони - у мені, наче луни грізні,  Оживають, живуть самохіть.  Гомін їх голосів - дивовижний їх спів  В шумі крові моєї звучить.  Віна Рудри1! Ти грай, ти заграй, не змовкай!  Ті, які зневажають наш край,  Теж колись у свій час мирно прийдуть до нас,  До великого кола краян,  Тут, у Індії цій, на той берег святий,  Де вселюдства шумить океан.  Тут за давніх сторіч пролунав віщий клич.  Заповітне провіщення - "ом"2.  Як єство молитов, клич по людях пройшов,  Задзвенів по країні кругом.  Став збиратися тут різних вір різний люд  І багаття одне розпалив,  Зрікся розбрату й чвар і майбутньому в дар  Серце спільне й велике створив.  Храм братерства оцей і тепер для людей  Не замкнув своїх світлих дверей,-  Хай прочанин ввійде і тут ниць упаде  Для достойних благань і пошан,  Тут, у Індії цій, на той берег святий,  Де вселюдства шумить океан.  Глянь, як зводиться дим над багаттям стрімким,-  Пломінь нашого горя встає.  Від багаття не йди, бо весь пломінь біди  Мусить винести серце твоє.  Стерплять наші серця жар біди до кінця,  Спільна клятва єднає юрбу:  Ми байдужість і страх подолаєм в серцях,  Ми потопчем образу й ганьбу!  Зникне горе й одчай, для біди прийде край,  І життя розпочнеться розмай.  Тьму прогнавши нічну, мати встане зі сну,  Ступить радо на рідний свій лан,  Тут, у Індії цій, на той берег святий,  Де вселюдства шумить океан.  І на матері клич племена всіх наріч,  Люди різних говірок і рас,  І англійці в цей час з мусульманами враз  Поприходять, вітаючи нас.  Мусиш, брахмане, ти вкупі з іншими йти,  Руку брата затисши в своїй,  І ти, парію, теж разом з ними прийдеш,  Бо мине час принижень тяжкий.  Мати кличе сюди,- не барися, іди,  В монгол-гхоті4 всім стане води.  Б'є святе джерело, щоб омити чоло  Всіх прочан, що зійшлись в дружній стан  Тут, у Індії цій, на той берег святий,  Де вселюдства шумить океан.  1910  -------------------------  1 Віна - музичний струнний інструмент.  Рудра - один з образів бога Шіви.  2 "Ом" - священне слово, проказуване  на початку молитви.  3 Брахман - найвища, а парій - найнижча каста в Індії.  4 Монгол-гхот - дослівно "глечик щастя",  посудина з водою на учті богів. 

Жебрачка  Жебрачкою тебе я             любовно називаю,  О Земле, найдорожча             ти в ніжності твоїй!  Я болю наглий напад             у серці відчуваю,  Коли твій усміх бачу             ласкавий і сумний.  З грудей своїх щедротних             ти точиш кров до краю,  Щоб немовлят наситив             живлющий цей напій,  І ти глядиш дитину,             шукаєш їй розмаю,  Але нектару щастя             не можеш дати їй.  Всі квіти й аромати,             всі барви небокраю  Приносиш, щоб складався             палац життя ясний,  Та раю не створила,             лиш обіцянку раю,  Не довершивши й досі             труд безконечний свій.  Тому твої красоти             марніють так з одчаю,  Тому так ніжно-сумно             хмарніє образ твій. 

ДОДАТКИ