На молу в пристані

Коли я йду до хвиль нічних і розбуялих,

Як океан у берег б'є,

То руки стискую я на грудях запалих,

Щоб серце відчувать своє.

Ось-ось під пальцями тремтить воно, шаліє,

I під ритмічний рівний бій

Враз загубилося в безумній веремії

Безладно збурених стихій;

Віддаючи життя в змагання комашине

Вітрів і незліченних зір,

Піднесене числом і ритмом їхнім,— лине

У неокраяний простір.

I поступається моїм жаданням пильним

Втопить у вічність погляд свій,

I виповнити час і далеч божевільним

Буянням бóлісних надій.

Я думаю про тих, що в дальніх поколіннях,

Як я в оцю шумливу мить,

Потонуть поглядом у осяйних проміннях,

Що сходять на нічну блакить;

Що прийдуть теж до хвиль нічних і розбуялих,

Як океан у берег б'є,

I руки прикладуть теж до грудей запалих,

Щоб серце відчувать своє.

Хотів би я для них у вітрі цім могутнім,

В солоних далях цих знайти

Слова премудрості, напоєні майбутнім

I спраглі дальшої мети,

Щоб душу пристрасну мою вони відчули,

Спізнавши із самих-но слів,

Як серцем радісним у час давно минулий

Я душу їхню полюбив.

ЮЛІУШ СЛОВАЦЬКИЙ

Перекладач: Микола Бажан Джерело: З книги: Микола Бажан. Твори у чотирьох томах. Том ІІІ. Переклади. К.:Дніпро, 1975

Мелодія, І

І в душі моїй горить блиск щастя і надій,

І сміхом радості моє обличчя сяє.

Ні, маю на лиці я посміх не такий,

Коли моя душа в собі печаль ховає.

2

Не довго променюсь я радісним лицем,

Бо гасне сміх, в душі лишивши жаль, мов кару.

Так захід сонця млу поймає багрецем,

Холодну і смутну оздоблюючи хмару.

3

Купуєм щастя ми ціною мук і бід,

Незгода почувань терзає дух людини,

Але, опалений промінням сонця, цвіт

Іще жадливіш п'є холодних рос краплини.

4

Ох, насолод життя найкраще той зазна,

Хто сприйме молодим дари щасливі долі,

А той, чиє чоло вкриває сивина,

В минулім хай живе!.. Минуле гоїть болі.

5

Надгробцем перед ним закрите майбуття,

Він так, як змолоду, не вчує насолоду.

Мов сонце взимку,— блиск одрад його життя

Осяє хмуру млу, та не розтопить льоду.

1826

Мелодія, II

1

Коли б знайшов я десь тебе достойний дар,

Його б оддав, не гаячись хвилини.

Квіток Софіївки я бачив пишний чар,

Блукав квітчастими ланами України.

2

Та серце зрадило, роз'ятрило жалі!

Цвіт папороті я хотів тобі зірвати,—

Ні, видно, не росте цвіт щастя на землі

І щастю справжньому на світі не блищати.

3

Прийми ж цю квітку, хоч вона непоказна,

Та біла, мов святе чуття в душі невинній.

Як чуле серце, враз в ніч місячну вона

Розгортує листки, ллє пахощі невпинні...

4

Коли б повірив я казанню мудреців,—

Бажав би, щоб чуття ти мала менш вразливі,

Але ніколи той, хто сумувать не вмів,

Не зможе оцінить і дні життя щасливі.

5

Нехай, коли сльоза твоїх торкнеться вій,

Мій лишок радості твоє лице прикрасить,

Коли ж, мов іскра, жаль сяйне в душі твоїй,—

Надія золота нехай його пригасить.

1826

Ода вольності/напам’ять/

І

Злети, світлий ангеле волі,

Над мертвим полинувши світом!

Уже на вітчизни престолі

Сплелися вінки пишним цвітом

І пахощі в'ються з кадила!

Поглянь же: це світ обновився,—

це люди живуть по-новому!

Поглянув — і в небі ясному,

Засяявши до небокраю,

Розкрив він над Польщею крила

І слухає гімн цього краю.

II

А там уже на нас чигає в тьмі віків

Неволі дух — він гордо топче трони;

Гнучись під тягарем кривавої корони

Він мовить щось, але не зрозуміти слів!

Це обеліск,— письмом, накресленим на нім,

Колись він тішив люд, вгортався млою диму,

Та зараз, перенесений до Риму,

Він — мертвий камінь, непотрібний всім.

III

Колись вся Європа здавалась

Єдиним готичним собором,

Де вірою арка в'язалась,

Вінчалась небесним простором...

Там голосом старця тремтливим¹

Вістилися вироки долі

Землі можновладцям гордливим,

Бучній королівській садибі,—

І промінь освіти поволі

Заледве продерся крізь шкельця в соборній

розцвіченій шибі.

Якийся чернець біля брами²

Спинивсь, не явивши покори,—

Він з богом боровся словами,

Не прагнучи з господом згоди.

Упали, захитані словом, собори,—

Проміння засяяло щире...

Цей первісний подих свободи

Був первісним подихом віри.

IV

Зросли, мов сосни, до небес, царі і королі.

Хіба знущання з людських прав до помсти не волає?..

На Альбіону острівній землі

Був Кромвель, Хто про Кромвеля не знає?..

Він кров'ю Стюартів залив ступені трону

І не зійшов на трон, погордувавши ним.

Чим є тепер король усього Альбіону?

Блискучим привидом, марою,

Щербатим місяцем блідим,

Що в сяйві сонячнім видніється порою.

Та руки велетнів взялися до стерна,

Святиню прав несуть численні покоління.

Дивіться: за труною знов труна

Ввіходить під хмурне Вестмінстерське склепіння!³

V

Об Новий Світ іспанське б'є весло...

Там продають слабіших дужчі,

Там, в Новім Світі, в тьмяній пущі

Скорботне дерево зросло⁴,—

Під ним, трудом зморивши груди,

У мріях про щасливі дні

Гуртом лягали спати люди,

Гуртом вмирали уві сні,

І смертю сон їх сплачувавсь, бо долі,

Бо волі вольної наснився їм прихід.

Але зросло там дерево неволі,

Зросло над трунами,— могилою був світ.

Усе покрила тьма бездонна

І дух останньої людини погаса!

О ні! На заклик Вашінгтона

Американець воскреса,

І над чолом його корона —

Святої вольності краса.

А смерті дерево — це щогла яснодзвонна.

Повсталим на гнобителів яса!

VI

Тож ночі не бува над вільною землею?

Свобода, як орел, летить до всіх країн.

Бог вільні племена вкрив ласкою своєю;

Героїв нагородить він.

VII

Чому так тужно дзвін гуде

З сільського бідного костьолу?

На цвинтар люд сумний іде

Схиливши голову додолу;

Труна, а за труною діти,

Знайомих мовчазний гурток.

Молитви шепіт сумовитий

Колише вогники свічок.

Ідуть на цвинтар через браму,

Труна — на синовім плечі...

Йдуть, чорний розпач несучи,

Жалобу чорну і нестяму.

Чому вони такі смутні?

Чому пойняв одчай родину?

Лишилась спадщина рідні,

А сам він, лігши в домовину,

Забуде смутки та жалі...

Брати! Він вмер — він був останій у селі,

Хто бачив вільну батьківщину!

Сини іще в жалобний одяг вбрані,

Хоч вільні землі вже належать їм.

До батьківських могил, брати кохані,

На них гукати й кликати ходім!

Ачей почують заклик наш з могили?

VIII

Я бачив, як юнак, ще повний моці й сили,

Вогню душі не змігши побороть,

Кричав: «Чом пут моїх не розіб'є господь?..»

Але навкруг — мовчання безвідмовне,

Тож сам він одказав: «Я є життя владар!»

О слово, розпачу страшного повне!

То завданий його думкам удар

Збудив у нього мисль таку жахливу —

І впала смертна тінь на голову гордливу.

Але одна ця мисль думок зродила сотні,—

Які могутні ті думки скорботні!

Їх розум множить, збільшує, снує

І з недовірством злитися дає...

О недовірство! Світоч пекла злий,

Що нищить сни і мрії розганяє!

Чи є чесноти?.. Ні, чеснот немає,

І лиходій уже не лиходій!

Але високі почуття людей

Ти важиш хибно і недбало,—

Так людство думало, і людство закричало:

«Хвороба віку — дух недужий цей!»

Та тьма була лиш провіщанням сонця.

Свободи ангел вже прийшов,

Свобода має оборонця.

Так зводьте ж світлі чола знов!

У даль морську рушайте, смілі!

Вперед спрямовуйте кермо!

Крізь люті хвилі пливемо,

Хтось, може, випливе із хвилі!

Подібні ми до тих плавців,

Які в глибінь морську пірнають

Крізь вир розгойданих валів,

Що ними крутять і кружляють.

В глибинах зникне не один,

Але хтось вирине з глибин,

Корали винісши прозорі.

Сурмить він в Амфітрітин ріг⁵,

Та згине там багато з них,

Навіки залишившись в морі. 1830

-------------------

¹Тремтливий старець — папа римський.

²Чернець біля брами — Мартін Лготер.

³Вестмінстерський собор у Лондоні,

де могили найвидатніших людей Англії.

⁴«В Америці є дерево, назване деревом смерті.

Людина, яка засинає під ним, вмирає».

Цю легенду наведено в примітці

Словацького до цього вірша.

⁵Амфітріта — в грецькій міфології

богиня моря.