Розділ ІІІ

Мистецтво італії доби відродження

3.1. Загальна характеристика ренесансної культури Італії.

Вивчаючи середньовічне мистецтво, ми детально розбирали особливості тогочасного світогляду і своєрідні складні завдання, що вирішувались митцями епохи. Даючи лише натяк на реальну дійсність, майстри намагались передати ідеї, вірування, що складали духовний зміст доби, створювали велично-одухотворені образи-символи. Але поступово, разом із зміною світогляду, все помітнішим стає потяг до реалістичних засад і пізня готика сприймається як переддень якісних змін. Проте, хронологічно відокремити Ренесанс від готики важко, достатньо згадати, що готичні храми будують і в XVI столітті. все ж в цілому мистецтво Нідерландів, Франції, Іспанії, Німеччини перейшло межу середньовіччя в XV столітті. Головним же осередком нової культури стала Італія, де цей рубіж був подоланий значно раніше і рішуче.

Щоб глибше зрозуміти, чому саме Італія в Європі стала центром нового мистецтва, слід проаналізувати значення терміну “Ренесанс”. Цим словом в тогочасному мистецтві, по суті, позначалось утвердження ідеалів гуманізму та спадкоємність відносно античної культури. Гуманістами називали себе представники нової, світської інтелігенції, грунтуючись на цицеронівському понятті “studia humanitatus”, що означало вивчення всього, пов’язаного з природою людини та її духовним світом. Гуманізм виголосив право кожної людини на незалежність, щастя і рівність, звільнення від релігійних догм.

Слід мати на увазі, що існують досить застарілі погляди на Ренесанс як на “переворот”, майже революційні зміни в духовному житті людства. В дійсності ж мала місце природня еволюція. Це, власне, ускладнює хронологічне визначення навіть найбільш виразного італійського ренесансу. Загальні його обриси мають такий вигляд:

Перші ознаки – ХІІІ століття (Дученто)

Проторенесанс – XIV століття (Треченто)

Раннє Відродження – XV століття (Кватроченто)

Високе Відродження – перша третина XVI століття (Чінквеченто)

Пізнє Відродження – друга половина XVI століття (теж Чінквеченто)

Важливо усвідомлювати, що ідеї Відродження не уявляють собою виключно європейське явище. Власне кажучи, воно виникає значно раніше на Сході, але має вужчий обсяг проблем. Ще на початку ІХ століття в Китаї мислитель Хань-Юй (763-824) виголошував ідеали гуманізму, тобто тих закономірностей людської вдачі, які не залежать ні від чого надприроднього і лише розвивають закладені в самій людині почуття обов’язку та любов до людей. Він дійшов до думки про розумність, природність і повну самодостатність людини. Ми можемо виділити певні спільні риси в ренесансних явищах Сходу і Заходу.

а) у всіх країнах Відродження пов’язане з переходом від селянської до міської культури.

б) виникнення його співпадає з формуванням особливого суспільного прошарку – інтелігенції.

в) основу явища складає гуманізм, тобто широке, рівне і вільне чуття людяності, любов до всіх людей. В зв’язку з усвідомленням необхідності цієї “розумової революції” характерним є звернення до стародавньої спадщини, історії. Цікаво, що при цьому європейська античність стала “своєю” для країн всієї Європи, а китайська – для Східної Азії.

г) звільнення розуму та світогляду від непорушних релігійних догм.

Ідеї Відродження поступово рухаються на Захід. Видатним діячем світового ренесансу був Алішер Навої, засновник узбецької літератури (ХІ століття). Глибоким гуманізмом сповнена спадщина ватажка грузинського Відродження Ш.Руставелі (ХІІ століття). Таким чином, в галузі культури Схід випереджає Захід, але в цьому регіоні процес формування нового світогляду не супроводжувався змінами в соціально-політичній і економічній галузі. Проте, ми переконуємось, що Ренесанс – явище загальносвітове і знаменує перехід від культури середньовіччя до культури нового часу. Серед країн Європи ці зміни раніше за інших відбуваються в Італії в зв’язку з відповідним переходом на новий політичний і економічний шлях розвитку. Вже в ХІ-ХІІІ століттях в містах Італії прокотились антифеодальні революції і встановились республіканські форми правління. Завдяки вигідному географічному розташуванню італійські міста раніше, ніж інші країни вступили на шлях широких міжнародних відносин, стали осередком європейської торгівлі зі Сходом. Розвиток торгівлі супроводжується піднесенням ремесел і зародженням капіталістичних форм виробництва. Найбільш передовою в цьому відношенні була Тоскана, де виросли великі центри виробництва і торгівлі: Флоренція, Піза, Сієна. Флорентійська республіка ще в 1289 році звільнила всіх селян від кріпацтва, виголосивши: “Воля є невід’ємним правом кожної людини, яке не може залежати від бажань іншої особи”.

І вже в ХІІІ столітті Флоренція стає головним центром італійського гуманізму. Вчені-гуманісти відкривають сучасникам світ класичних цінностей. Вони ходять шляхами своєї країни, займаючись розкопками, відшукуючи античні рукописи. Завдяки їх зусиллям ніби відроджується античний ідеал краси: людяний, земний, що будить любов до краси реального світу і бажання цей світ пізнати.

Такі зміни пояснюються перш за все новим ставленням до релігії. Ще досі в деяких виданнях побутує погляд, що Ренесанс – це абсолютно світський світогляд і культура. В дійсності ж справа набагато складніша. Фактично, зникає середньовічний аскетизм, людську свідомість вже не визначає церковне вчення про те, що плоть людини нікчемна, що земне життя сморідно-гріховне. Проте, багатьом гуманістам були притаманні гранична одухотвореність, піднесеність і величність почуттів. Адже Ренесанс – це кардинал М.Кузанський, священики М.Фічіно, М.Лютер, Ж.Кальвін. Італійські гуманісти були людьми побожними, вони виконували церковні обряди і глибоко шанували християнських святих. Але вони сміливо виявляли гріхи найвисокопоставленіших служителів церкви, вони сприяли знищенню сліпого догматизму, дозволяли собі також щиро захоплюватись красою античних богів. Тобто, однією з головних ознак Ренесансу виявляється примат чуттєвої краси, що відбивається в твердженні: “Бог створив світ і який же цей світ прекрасний!”.

Характерно, що мистецтво стало невід’ємною частиною тогочасного життя: люди бажали милуватись красою буквально у всьому. Квінтесенцією цих прагнень можуть служити слова Леонардо да Вінчі: “Я можу виготовити мортири і снаряди практичні і гарні”. Митці Раннього Ренесансу, що закладали підвалини нового мистецтва, не були ще підпорядковані розподілу праці: вони розписували стіни побудованих ними ж палаців і храмів, зводили монументи, але найславніші з них розписували скрині і крісла, золотили канделябри і кошики.

Добі Відродження притаманний яскраво окреслений антропоцентризм. Звільняючись від жорстких обмежень минулого і ще не відчуваючи нових, люди вірили в безмежність своїх можливостей. Звідси – життєстверджуючий характер ренесансної культури. Гуманісти уславлюють земну красу, відроджуючи ідеали античного світу. Але механічним відродженням не обмежуються. В добу античності людина сприймалась іграшкою в руках Року. А Відродження звеличує людину, зводить її на незнаний ще в історії п’єдестал. Типовими для гуманістів можуть бути слова Піко делла Мірандоли: “О, дивне і величне призначення людини, якій дано досягти того, до чого вона прагне і бути тим чим вона хоче”.

Але величний розквіт супроводжується і великою трагедією. Людина, якою її бачили гуманісти – сильна, смілива, розвинена духовно і фізично, справжній господар своє долі – така людина знайшла місце в мистецтві. Але в реальному житті їй не могло бути місця. Стихійне самоствердження людського суб’єкта поєднується з відчуттям своєї обмеженості. Це певною мірою пояснюється новими відкриттями: М.Коперника, Х.Колумба, Д.Бруно. Всесвіт починає сприйматись, як безмежність, порівняно з якою Земля – піщинка. А що ж тоді – людина?! І реальне повсякдення доводить обмеженість можливостей реалізації прагнень. Тобто, ми спостерігаємо, що з одного боку Ренесанс – це ідея абсолютизації людського індивідууму на відміну від абсолютизації надлюдського божества доби середньовіччя, а з другого боку – самокритика такої абсолютизації. Типовою ілюстрацією такого протиріччя в сприйнятті світу є трагедії У.Шекспіра. Герої його творів доводять, що ренесансний індивідуалізм виявляє свою власну недостатність і трагічну приреченість. Мається на увазі, що особа-титан в своєму самоствердженні бажає рішуче все підпорядковувати собі. Але ж таких людей багато, інтереси їх перетинаються і звідси – загибель такої кількості персонажів шекспірівських трагедій.

Ера вільних міст-комун в Італії швидко змінилась тираніями. Народжуються нові панівні династії, засновниками яких були купці, банкіри, кондотьєри. Торгове суперництво міст переростає в криваву ворожнечу. Крім цього, позбавлена політичної єдності Італія стала ареною боротьби могутніх держав: Германської імперії та Франції. Дрібні італійські правителі намагаються знайти підтримку однієї з цих країн.

Доба гуманізму. Небачений розквіт наук і мистецтв. Витончена культура панує при багатьох італійських дворах. Але кинджал і отрута часто визначають долю і володарів і підлеглих. Влучно і вірно передав атмосферу того часу Стендаль в “Італійських повістях XVI століття”. Визначний історик, дипломат, поет М.Макіавеллі практично повністю відкидав необхідність дотримуватись елементарних моральних законів, особливо правителям. В папському Римі майже кожну ніч за наказом папи Олександра VI вбивають представників вищого духівництва та цивільних осіб, а їх майно забирають у папську скарбницю. Жорстокістю і аморальністю відзначаються вчинки правителя Мілану Галеацо Марія Сфорца, тирана Ріміні Саджісмондо Малатеста та інших. Об’єднуючи всі факти, доходимо до висновку, що доба Ренесансу сповнена протиріч. Вже згадані папа Олександр VI або М.Макіавеллі, що сприймаються як уособлення аморальності, були палкими прихильниками об’єднання Італії. Жорстокі правителі були, водночас, знавцями і шанувальниками філософії, мистецтва з витонченим смаком.

Таким чином, позитивне і негативне переплітається в часи Відродження нерозривно. І, може, саме тому, що в реальній дійсності було стільки трагічних суперечностей, ренесансні митці так завзято втілювали в мистецтві той ідеал, про який мріяли.

Суттєвою рисою мистецтва було те, що тогочасні твори поряд з настроями і ідеалами доби виявляють значення неповторної особистості митця. Середньовічне мистецтво не знало прізвищ авторів: митець вважався і вважав себе ремісником, його особа нівелювалась перед замовником, тобто, церквою або світською владою. Лише Відродження надає можливість кожному творити по-своєму, розкриваючи свою неповторність. Знавці починають цінувати саме творчу індивідуальність. Відродження доводить насолодження красою до рівня одкровення.

І ще одну особливість слід відзначити. Всі митці Ренесансу захоплювались науковими дослідженнями, особливо в галузі анатомії, геометрії, оптики. Ці науки потрібні були не лише для точного відтворення чуттєвої дійсності, але й для відкриття ідеалу та вищого ритму. Гармонійне виростання ідеалу з реальності і реалістична повнота образів, обумовлених ідеалом – унікальна риса Відродження. Багато митців Ренесансу працювали над створенням наукових основ мистецтва. Широкий розвиток науково-теоретичної думки свідчить про усвідомленість культурних змін. Так, на початок XV століття в колі Донателло, Брунелескі і Мазаччо складається теорія лінійної перспективи, викладена в 1436 р. Л.Б.Альберті (трактат “Про живопис”). Займався проблемами перспективи Паоло Учелло і особливо – П'єро делла Франческа, який написав в 1486-87 роках трактат “Про живописну перспективу”, намагаючись використати математичну теорію для побудови людської фігури. Нарешті, Леонардо да Вінчі обгрунтував поняття повітряної перспективи. Крім цього, зусиллями ренесансних митців була створена теорія пропорцій людського тіла. Згадаймо, що в Стародавній Греції Поліклет ділив постать людини на 7 частин; Л.Б. Альберті поділяє її вже на 600 частин, а А.Дюрер – на 1800, беручи за одиницю фалангу пальця. Це нероздільно-злитне художньо-наукове пізнання світу породило вчених-поетів, типових для ренесансної доби.

Якими ж були конкретні досягнення італійського Ренесансу в різних видах образотворчого мистецтва?

В архітектурі створено основні типи споруд цивільного і громадського характеру і вироблено основи архітектурної мови і мислення нового часу. Сформовано тип міського будинку-палаццо, що став взірцем і для громадських споруд. В культових будівлях розвивається образ центричної сакральної споруди; цей образ уособлює ідею гармонійної рівноваги особистості і навколишнього світу. В архітектурній мові відроджується і розвивається далі антична ордерна система. Розширюються композиційні можливості ордера шляхом органічного поєднання з стіною, аркою і склепінням. Вирішується і проблема забудови міського центру, тобто, головної площі міста. (Найвдаліші приклади – Сан-Марко в Венеції та Капітолій в Римі).

Характерною рисою ренесансного мистецтва стало самовизначення окремих його видів, тоді як в добу середньовіччя все підпорядковувалось архітектурі. Скульптура після тисячолітньої перерви звертається до вільно поставленої статуї і групи. Поширюється коло сюжетів і тем: розповсюджуються портрет, монумент, змінюється рельєф.

Ведучи мову про розвиток живопису, слід перш за все відзначити особливий розквіт монументальних фрескових композицій. Ця доба позначена також появою станкової картини, що є новим етапом еволюції живопису. Формуються окремі жанри: релігійно-міфологічний, історичний, портрет, пейзаж, основи натюрморту.

Відроджується античний синтез мистецтв, заснований на рівноправності. Важливо, що навіть самостійні твори – від монументального “Давида” Мікельанджело до крихітної “Мадонни Конестабіле” Рафаеля можна розглядати як можливу частину загального художнього ансамблю. Протягом Ренесансу митці Італії зберегли схильність до узагальнюючих образів і узагальненої художньої мови. Вони вміли розкривати своє уявлення про світ через образ людини. Не менш характерним для творчості більшості майстрів є шлях від загального до індивідуального. Навіть в портретах типізуючі засади переважають над індивідуалізуючими тенденціями. Важливим є також, що пануючий в ті часи естетичний ідеал, а саме - довершена людина, – надихає на розмаїтні рішення.

Так, твори Леонардо вславлюють одухотворений інтелект, Рафаеля – гармонійну ясність, Мікельанджело – героїчну дієвість, Джорджоне – мелодійний ліризм, Тіціана – чуттєве життєлюбство. Розмаїття соціально-політичних умов розвитку різних областей Італії обумовлює велику кількість локальних шкіл. Перш за все це – Флоренція, Сієна, Падуя, Умбрія, Феррара. Дещо пізніше – Рим і Венеція.

Італійське Відродження найбільш яскраво і різнобічно відобразило складну добу переходу від середньовіччя до нового часу. Тому ми відчуваємо його впливи в художніх культурах інших країн і тому так важливо пізнати його специфіку.