3.3.Цивільно-правова відповідальність

Існування цивільно-правової відповідальності як самостійного виду юридичної відповідальності ні в кого не викликає сумнівів ще з часів існування Римської імперії. З огляду на викладене вище питання про юридичну відповідальність, на нашу думку, цивільно-правову відповідальність, рівно як і фінансову слід визначати через категорію правовідношення. Отже, під цивільно-правовою відповідальністю, на нашу думку слід розуміти правовідношення, що виникає у зв’язку з вчиненням цивільного правопорушення, на підставі прийняття уповноваженим органом, або у визначених законодавством випадках безпосередньо порушником, від імені держави рішення (акту індивідуального застосування), між державою та особою (правопорушником), змістом якого є застосування до правопорушника заходів покарання, передбачених цивільно-правовими санкціями.

Як видно з визначення, підставою для притягнення до цивільної відповідальності особи є прийняття відповідним державним органом рішення у зв’язку з вчиненням особою цивільного правопорушення.

До складу цивільного правопорушення включаються⁵⁰:

• протиправна поведінка (дія чи бездіяльність) особи;

• шкідливий результат такої поведінки (шкоди);

• причинний зв’язок між протиправною поведінкою і шкодою;

• вина особи, яка заподіяла шкоду.

Протиправною вважається така поведінка, яка порушує приписи закону чи іншого нормативного акта, або виявилася у виконанні або неналежному виконанні договірного зобов’язання. В контексті розгляду цивільно-правової відповідальності за порушення банківської таємниці необхідно окремо розглянути відповідальність, яку несе банк перед клієнтом в силу укладеного між ними договору та відповідальність, яку несе банк, інші установи та державні органи перед клієнтом, а також державні органи перед клієнтом та банком в силу закону.

Можливість передбачення у договорах і угодах між банком і клієнтом застосування застережень щодо збереження банківської таємниці та відповідальності за її розголошення передбачена абзацом першим статті 61 Закону України “Про банки і банківську діяльність”⁵¹. Зі змісту статті вбачається, що банк і клієнт можуть передбачити відповідні застереження щодо збереження банківської таємниці як в окремій угоді, укладеній між клієнтом і банком, так і окремим положенням в будь-якому іншому договорі, що між ними укладається (договір про розрахунково-касове обслуговування, кредитний договір тощо). Разом з тим, не зовсім нормативно обґрунтованим, на нашу думку, є укладення договору (а отже і подальше притягнення до відповідальності за його невиконання) про захист банківської таємниці між банком та особою, яка не відповідає визначенню його клієнта, наведеному у статті 1 зазначеного Закону. До такого договору, на нашу думку, будуть застосовуватись загальні положення чинного законодавства, що стосуються захисту конфіденційної інформації.

Застереження щодо збереження банківської таємниці, які банк і клієнт можуть передбачити в укладеному між ними договорі можуть носити технічний, організаційний та інший характер. Закон не обмежує сторін у праві на обумовлення тих чи інших застережень. Крім цього, сторони договору можуть передбачити і додаткові заходи відповідальності (цивільно-правові санкції) за порушення як додатково встановлених застережень, так і за порушення банком обов’язків по додержанню правового режиму банківської таємниці, встановлених законодавством. Серед цивільно-правових санкцій, які можуть бути передбачені сторонами в укладеному договорі таким, що відповідає характеру охоронюваних правовідносин є неустойка, передбачена статтею 179 Цивільного кодексу України⁵²у вигляді штрафу. Застосування з метою забезпечення виконання зобов’язання по збереженню банківської таємниці пені у цьому випадку є менш ймовірним. У відповідності до статті 203 Цивільного кодексу України у випадку невиконання або неналежного виконання зобов’язань боржником, він зобов’язаний відшкодувати кредитору спричинені цим збитки. Під збитками розуміється витрати, здійснені кредитором, втрата або пошкодження його майна, а також не одержані кредитором доходи, які він одержав би, якщо б зобов’язання було виконане боржником. Звичайно, клієнт одержує право на відшкодування заподіяних внаслідок розголошення чи використання банківської таємниці збитків незалежно від укладення договору, який би передбачав такий захід примусу до банку. При поданні позову до суду клієнт має право посилатися як на статтю 203 Цивільного кодексу УРСР, так і на статтю 61 Закону України “Про банки і банківську діяльність”⁵³.

У випадку відсутності угоди між клієнтом і банком з приводу захисту банківської таємниці, банк буде нести відповідальність за невиконання ним зобов’язань, покладених на банк статтями 60 – 62 Закону України “Про банки і банківську діяльність”. Необхідно зазначити, що незважаючи на те, що загальний обов’язок банку по збереженню банківської таємниці прямо не зазначений в законі, він випливає із змісту статей 60 – 62. Так, закон, по-перше, передбачає обов’язки банку по вжиттю певних заходів, спрямованих на збереження банківської таємниці, а по-друге більш-менш чітко прописує порядок її розкриття. Разом з тим, певні непорозуміння можуть створити у правозастосовчій практиці не зовсім чіткі формулювання зобов’язань банку, що містяться в статті 61. Так, відповідно до цієї статті закону банки зобов’язані забезпечити збереження банківської таємниці шляхом:

1. обмеження кола осіб, що мають доступ до інформації, яка становить банківську таємницю;

2. організації спеціального діловодства з документами, що містять банківську таємницю;

3. застосування технічних засобів для запобігання несанкціонованому доступу до електронних та інших носіїв інформації;

Як видно, в жодному з наведених пунктів статті 61 Закону №2121-ІІІ зобов’язання банку по забезпеченню збереження банківської таємниці є не конкретизованими. Закон навіть не містить відсилочної норми до нормативних актів Національного банку, які могли б закріпити певні вимоги до забезпечення збереження банківської таємниці. Звичайно, формулювання “обмеження кола осіб”, “організації спеціального діловодства” та “застосування технічних засобів” є досить вільними для тлумачення. Таким чином, зазначена норма закону потребує подальшої деталізації на рівні підзаконних актів та локальних нормативних актів, що приймаються банком. З огляду на це, порушення будь-якої правової норми у галузі банківського законодавства про додержання режиму банківської таємниці повинне тягнути за собою відповідальність банку.

Досить цікавим для правового аналізу є питання про відповідальність за використання відомостей, що становлять банківську таємницю самим банком. Справа в тому, що законом не покладається на банк обов’язок не використовувати відомості, що становить банківську таємницю. Закон не містить будь-якого порядку, що обмежує використання банком таємниці. Разом з тим, закон встановлює обов’язок по утриманню від використання лише конфіденційної інформації керівниками та службовцями банку, а також третіми особами, яким така інформація стала відома. Аналіз норм чинного законодавства, проведений у главі І цієї роботи дозволяє нам розрізнити поняття банківської таємниці і конфіденційної інформації. Це означає, що в разі, якщо банк використав банківську таємницю у своїх власних цілях, то відповідальність за таке використання може настати лише у випадку, якщо відомості, що становлять банківську таємницю були попередньо віднесені до конфіденційної інформації клієнта, про що банк був відповідним чином повідомлений. З огляду на це, не досить зрозумілими є положення статті 62 Закону №2121-ІІІ⁵⁴, відповідно до яких особи, винні в порушенні порядку розкриття та використання банківської таємниці, несуть відповідальність згідно із законами України. Вбачається, що цивільно-правова відповідальність за використання банківської таємниці може бути покладена на банк лише у випадку, якщо така відповідальність передбачена в укладеному з ним договорі.

Необхідно зазначити, що відповідальність за розголошення банківської таємниці несе не тільки банк, але й державні органи. Так, відповідно до статті 61 Закону №2121-ІІІ, у разі заподіяння банку чи його клієнту збитків шляхом витоку інформації про банки та їх клієнтів з органів, які уповноважені здійснювати банківський нагляд, збитки відшкодовуються винними органами. Отже, в силу закону будь-які органи, до повноважень яких входить здійснення банківського нагляду (а відповідно до Закону України “Про Національний банк України”⁵⁵таким органом є лише Національний банк України) несуть відповідальність за виток інформації.

Щодо цивільно-правових санкцій, які можуть наступати за порушення законодавства про банківську таємницю, то відповідно до статті 440 Цивільного кодексу УРСР⁵⁶шкода заподіяна особі або майну громадянина, а також шкода, причинена організації, підлягає відшкодуванню особою, що причинила шкоду в повному обсязі. Відповідальність є позадоговірною тобто така відповідальність, що настає за вчинення протиправних дій однією особою щодо іншої за відсутності між ними договору або незалежно від наявності між ними договірних відносин. Така відповідальність настає за порушення обов’язку, встановленого законом або підзаконним актом. У пункті 2 роз’яснення Президії Вищого арбітражного суду України “Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних з відшкодуванням шкоди”⁵⁷від 1 квітня 1994 року звертається увага на необхідність розрізняти обов’язок боржника відшкодувати збитки, заподіяні невиконанням або неналежним виконанням зобов’язання, що виникло з договору (стаття 203 Цивільного кодексу УРСР) від позадоговірної шкоди, тобто від зобов’язання, яке виникло внаслідок заподіяння шкоди. На нашу думку, у випадку, якщо банк порушить законодавство у сфері захисту банківської таємниці, при умові відсутності між банком та клієнтом договору, предметом якого були б заходи щодо захисту банківської таємниці, банк буде нести відповідальність саме відповідно до статті 440 Цивільного кодексу УРСР. Можна розглядати обов’язок банку додержуватись правового режиму банківської таємниці як абсолютний по відношенню до будь-якого з його клієнтів. Цей обов’язок передбачається нормами закону, а його індивідуалізація в кожному клієнтському договорі не є обов’язковою.

Під шкодою, яка підлягає відшкодуванню відповідно до статті 440 Цивільного кодексу УРСР слід розуміти зменшення або втрату певного особистого або майнового блага. Грошовим виразом шкоди є збитки. Таким чином, зміст шкоди та збитків, що підлягають відшкодуванню відповідно до статті 203 Цивільного кодексу УРСР⁵⁸практично не відрізняється. Залежно від об’єкта правопорушення розрізняють майнову та немайнову шкоду.

Під немайновою (моральною) шкодою громадянина розуміються моральні, фізичні страждання і переживання, а також втрати немайного характеру, причинені дією (бездіяльністю), що посягають на абсолютні нематеріальні блага (життя, здоров’я, гідність особи, ділову репутацію, недоторканість особистого життя тощо) громадянина або порушують його особисті немайнові права, пов’язані з майновими і майнові права громадянина. Під моральною шкодою юридичної особи розуміється втрати немайнового або майнового характеру, що настали або могли настати у випадку приниження честі, гідності і ділової репутації, що полягають в розголошенні комерційно, банківської таємниці, посяганні на фірмове найменування, товарний знак тощо.

Згідно статті 1076 нового Цивільного кодексу України⁵⁹, що набуває чинності з 01.01.2004 року у разі розголошення банком відомостей, що становлять банківську таємницю, клієнт має право вимагати від банку відшкодування завданих збитків та моральної шкоди.

Таким чином, враховуючи досить широкий спектр цивільно-правових засобів захисту правового режиму банківської таємниці, на нашу думку, цивільне законодавство, на відміну від інших галузей, дозволяє, за незначними виключеннями, належним чином захистити інтереси клієнта у сфері захисту банківської таємниці.