Висновки

1. Виконання банком обов’язків по зберіганню банківської таємниці умовно можна поділити на три рівні:

Перший рівень стосується збереження інформації всередині самої банківської установи та полягає у встановленні чіткого переліку осіб – працівників банку, які мають доступ до банківської таємниці.

Другий рівень полягає у виконанні банком цілого ряду функцій по недопущенню розголошення банківської таємниці всередині банківської системи.

До третього рівня взаємовідносин банку з третіми особами слід віднести забезпечення банком збереження банківської таємниці по відношенню до будь-яких інших осіб, не віднесених до перших двох рівнів.

2.З метою приведення у відповідність положенням Закону “Про банки і банківську діяльність” Положення про єдину інформаційну систему "Реєстр позичальників", затвердженого НБУ необхідно внести до нього наступні зміни:

• щодо встановлення обсягу інформації, що надається банком до ЄІС «Реєстр позичальників», а також обсягу інформації, що банк отримав з ЄІС «Реєстр позичальників»;

• щодо визначення напрямів використання інформації, що банк отримав з ЄІС «Реєстр позичальників», порядок збереження банками інформації, яку вони одержали з ЄІС «Реєстр позичальників», а також відповідальність за розголошення такої інформації. Визначення зазначених обставин у їх сукупності дозволить визначити правовий режим інформації, віднесеної до банківської таємниці в разі, якщо вона перебуває в ЄІС «Реєстр позичальників», або у банків, що одержали таку інформацію з ЄІС «Реєстр позичальників»;

• виключити положення щодо колективної власності банків-учасників ЄІС “Реєстр позичальників” на інформацію, що становить банківську таємницю та знаходиться в ЄІС.

3. Інформація, що відноситься до банківської таємниці, переходячи у порядку, встановленому чинним законодавством від комерційного банку до службовців Національного банку перестає відповідати істотним ознакам банківської таємниці, наведеним в Законі “Про банки і банківську діяльність” (перш за все за суб’єктним складом), трансформуючись у таємницю службову. Внаслідок цього, правовий статус такої інформації визначається іншими нормами закону, ніж правовий статус банківської таємниці. Збереження та захист такої інформації здійснюється відповідно до статей 13, 66 Закону України “Про Національний банк України”. Аналогічна трансформація відбувається і при передачі банком інформації, що становить банківську таємницю іншим державним органам.

4. Колізія норм статей 66 та 14¹Кримінально-процесуального кодексу України повинна вирішуватись на користь статті 66 Кримінально-процесуального кодексу України щодо розкриття інформації, яка становить банківську таємниці, стосовно юридичних осіб та фізичних осіб, що є суб’єктами підприємницької діяльності, однак, щодо фізичних осіб банк має право розкривати банківську таємницю виключно за рішенням або на письмову вимогу суду або самостійно спеціально уповноваженому органу виконавчої влади з питань фінансового моніторингу.

5. Право на отримання відомостей, що становлять банківську таємницю Державна контрольно-ревізійна служба України може отримувати лише за дозволом власника таких відомостей або за рішенням (письмовою вимогою) суду. З огляду на це, стаття 62 Закону України “Про банки і банківську діяльність” потребує доопрацювання.

6. Запит про отримання інформації, що містить банківську таємницю, викладений в рішенні суду не потребує додаткового оформлення. Письмова вимога суду має відповідати положенням ч.2 ст. 62 Закону, а отже крім дотримання інших вимог закону до запиту державного органу, запит судді (крім суддів Верховного, Конституційного, Вищого господарського) має бути підписаний керівною особою суду : головою або його заступником.

7. Недоліком нормативно-правового регулювання статусу банківської таємниці, на відміну від законодавства Російської Федерації, є відсутність строків надання інформації, що містить банківську таємницю на запит органів, визначених в статті 62 Закону України “Про банки і банківську діяльність”.

8. Встановлення банком плати за надання клієнту довідки про наявність коштів на його рахунку, є неправомірним.

9. Термін “узагальнені матеріали”, що вживається в Законі України №249-ІV “Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом” потребує тлумачення на законодавчому рівні. Пропонується закріпити відповідними нормативними актами наступну процедуру розкриття Уповноваженим органом з фінансового моніторингу інформації, віднесеної до банківської таємниці: “узагальнені матеріали” мають містити тільки загальну інформацію, що Уповноваженому органу стала відомою про певну операцію, стосовно якої у нього є достатньо підстав вважати, що вона може бути пов’язаною з легалізацією (відмиванням) доходів або фінансуванням тероризму. Також в узагальнених матеріалах може бути описана певна фабула операції проте без назв контрагентів, та викладені підстави вважати таку операцію сумнівною із рекомендаціями стосовно проведення правоохоронними органами певних дій. Відповідні посадові особи правоохоронних органів, в свою чергу мають здійснити подання до суду стосовно прийняття останнім рішення про розкриття відомостей, які становлять банківську таємницю.

10. На даний момент у світі відсутня однозначна думка щодо оптимального співвідношення нормативно-правового регулювання банківської таємниці та боротьби з відмиванням доходів, одержаних злочинним шляхом. Разом з тим, тенденція пом’якшення правового режиму банківської таємниці є переважаючою. З огляду на це, актуальною, на нашу думку, є проблема захисту інтересів клієнтів банківських установ, розголошення банківської таємниці яких подекуди виходить за межі необхідного.