3.2.Фінансово-правова відповідальність

Як зазначалося вище, у сучасній юридичній науці відсутня одностайна думка щодо існування фінансово-правової відповідальності, як окремого виду юридичної відповідальності. Це може пояснюватись тим, що ще за часів СРСР кількість правових санкцій, що встановлювались за порушення фінансового законодавства, була досить обмеженою та за своїми ознаками нічим не відрізнялися від адміністративної відповідальності. Тому, ще п’ятнадцять років тому ми могли говорити про те, що за порушення норм фінансового права наступає адміністративна відповідальність. Зі стрімким розвитком економічних відносин, викликаним, в першу чергу, зміною засад економіки нашої держави, виникла необхідність встановлення додаткових заходів відповідальності за правопорушення у фінансовій сфері. Мабуть, без перебільшення найбільша кількість норм виникла саме у фінансовому праві, що і зумовило відокремлення фінансової відповідальності в окремий вид.

Як стверджують І.С. Самощенко та М.Х. Фарукшин множинність видів юридичної відповідальності підкреслює різноманітність методів правового регулювання, притаманних різним галузям права²¹. Кожний вид відповідальності відображає своєрідність якогось метода правового регулювання. П.С. Пацурківський, визначає метод фінансово-правового регулювання як “метод владних приписів, що являє собою систему засобів впливу держави на учасників фінансово-правових відносин, які характеризуються юридичними фактами, з якими пов’язується виникнення, зміна чи припинення фінансових правовідносин, правовим статусом їх суб’єктів, та розподілом прав та обов’язків між ними, видами та мірою санкцій за порушення приписів держави та порядком їх застосування”²². Вчений стверджує, що метод фінансово-правового регулювання має відмінні від інших, притаманні лише йому риси, які відрізняють його від методів правового регулювання інших галузей права. Так, на його думку, метод фінансово-правового регулювання характеризується наступними ознаками:

1. Порядок встановлення юридичних прав та обов’язків, які у фінансовому праві виникають виключно на підставі нормативних правових актів, що приймаються компетентними органами держави, при чому виникають не довільно, а зумовлюються змістом конкретних правовідносин, оскільки фінансово-економічні відносини існують виключно у формі правовідносин.

2. Обсяг прав та обов’язків суб’єктів фінансових правовідносин до найменших нюансів встановлюється державою, при чому ці суб’єкти повністю позбавлені права оперативної самостійності, як це має місце, наприклад, у адміністративно-правових відносинах.

3. Сторони фінансових правовідносин завжди, без жодного винятку нерівні.

Порівнюючи фінансово-правовий та адміністративно-правовий методи регулювання П.С. Пацурківський виступає з критикою В.В. Бесчеревних, який вказує, що “фінансове право не має свого, тільки йому властивого методу правового регулювання і не застосовує “різноманітних” (“різних”) методів регулювання, а у всіх випадках, коли ми маємо справу із суспільними відносинами, що складають предмет регулювання даної галузі, використовує так званий адміністративний метод”. У підтвердження своєї позиції П.С. Пацурківський наводить наступні аргументи. По-перше погодження з існування міжгалузевого методу правового регулювання, в якості якого В.В. Бесчеревних намагається подати так званий адміністративний метод, означає заперечення загальнофілософського закону діалектичної єдності змісту та форми, зумовленості форми змістом, як надбудови базисом.

По-друге адміністративний метод так само відрізняється від методу владних приписів, що застосовується у фінансовому праві, як предмет адміністративного права відрізняється від предмету фінансового права. Різне співвідношення способів, прийомів, правового впливу на суспільні відносини, різний якісний склад юридичних фактів, різний суб’єктивний склад тощо утворюють специфіку галузевого методу фінансового права. Учасники фінансових правовідносин, яким державні органи адресують свої приписи перебувають у взаємозв’язку з цими органами лише по лінії функцій фінансової діяльності, а не в адміністративному підпорядкуванні, як це має місце в адміністративному праві²³. Таким чином, як видно з вищевикладеного фінансове право має самостійний, лише йому притаманний метод правового регулювання, що обумовлює існування фінансової відповідальності як самостійного виду юридичної відповідальності.

Щодо класифікації видів юридичної відповідальності, то більшість вчених виділяє декілька підстав класифікації. Так, О.Е. Лейст розрізняв кримінальну, адміністративну, дисциплінарну та майнову відповідальність за видами правопорушень та за характером санкцій, що застосовуються, за порядком застосування санкцій, він виділяє судову та адміністративну відповідальність, за суб’єктами правопорушення він розрізняє персональну відповідальність та відповідальність колективних суб’єктів, автор наводить також і інші підстави класифікації²⁴. Цікаву позицію висловлює І.Ребане в своїй статті “Переконання та примус у справі боротьби з посяганнями на радянський правопорядок”, він виділяє два види відповідальності: кара та майнова відповідальність, при чому кара поділяється на кримінальну, адміністративну, дисциплінарну, процесуальну відповідальність²⁵. Незважаючи на досить великий набір підстав класифікації, в цій роботі йдеться про одну підставу класифікації, яка є загальноприйнятою у наукових колах та на рівні законодавчої нормотворчості. Йдеться про класифікацію видів юридичної відповідальності за матеріальною (галузевою) ознакою, яка, на нашу думку, відображає зміст видів юридичної відповідальності. В цьому зв’язку необхідно привести думку Б.Т.Базилева, який вважає, що “наявність різноманітних охоронних норм (інститутів) в рамках окремої галузі права не викликає сумнівів і очевидно, може слугувати показником ступеня розвиненості даної галузі. Галузеві охоронні інститути виконують різні функції примусу до виконання юридичних обов’язків і дотримання заборон, відновлення порушених прав, попередження можливих і припинення таких, що вже розпочались правопорушень і протиправних станів та інші функції. Норми, з яких складаються охоронні інститути конкретних галузей права, передбачають заходи державного примусу, застосовуються при різного роду правових “аномаліях” і реалізуються в рамках виникаючих охоронних правовідносин. У разі, якщо галузь права не має в своєму розпорядженні будь-яких необхідних для даного випадку охоронних засобів, вони залучаються із арсеналів інших галузей права.

В рамках основних галузей права існують галузеві інститути юридичної відповідальності. Адміністративна, цивільна, дисциплінарна, сімейно-правова, колгоспна-правова (сюди ж можна віднести і фінансово-правову – прим. автора) відповідальність – все це більш або менш розвинуті галузеві інститути юридичної відповідальності”²⁶. Таким чином Б.Т. Базилев виділяє види юридичної відповідальності виходячи з їх галузевої приналежності.

Цікавою є позиція І.С. Самощенко та М.Х. Фарукшина, які вказують, що при класифікації видів відповідальності за галузевою ознакою первинним та основним є зміст відповідальності, а галузева її приналежність є додатковою, похідною ознакою. Матеріальна ознака – на думку вчених – це сукупне поняття, що охоплює ряд елементів, за якими один вид юридичної відповідальності відрізняється від інших. Ними є: 1)характер санкцій, що застосовуються; 2) ступінь державного осуду, що міститься у відповідальності; 3) першочерговість задач, що виконуються; 4) сфера дії²⁷. С.С.Алєксєєв вказує, що критеріями розподілу юридичної відповідальності по видам є підстави виникнення, порядок здійснення, функціональне навантаження²⁸.

Таким чином для обґрунтування відокремлення фінансово-правової відповідальності як окремого виду юридичної відповідальності необхідно дати характеристику вказаним критеріям, для чого ми пропонуємо визначитись з поняттями предмету, методу фінансового права, функціями, підставами виникнення, характером санкцій фінансово-правової відповідальності.

Визначення фінансового права, на нашу думку, найбільш вичерпно подається Л.К. Вороновою в підручнику “Фінансове право”, відповідно до якого “Фінансове право – це самостійна галузь публічного права, що регулює суспільні відносини в сфері мобілізації, розподілу і використання централізованих та децентралізованих фінансових ресурсів держави з метою забезпечення виконання нею своїх завдань і функцій”²⁹, отже предметом фінансового права є суспільні відносини в сфері мобілізації, розподілу і використання централізованих та децентралізованих фінансових ресурсів держави. На даний момент мабуть вже ні в кого не викликає сумнівів наявність самостійного предмету правового регулювання фінансового права, тому, враховуючи дещо іншу тематику цієї роботи, обґрунтування наявності самостійного предмета фінансового права ми вважаємо за доцільне опустити.

Наявність самостійного методу фінансового права була доведена нами вище з посиланням на позицію П.С. Пацурківського³⁰. До цього необхідно додати посилання на позицію Л.К. Воронової, яка також стверджує, що фінансовому праву притаманний свій самостійний метод - метод владних приписів, який має свої особливості при регулюванні фінансових відносин.

Підставу виникнення фінансової відповідальності необхідно дослідити у контексті поняття охоронного фінансового правовідношення, яке вже було зачеплене в цій роботі в загально теоретичному аспекті. На нашу думку, необхідно розрізняти поняття “підстави виникнення охоронного фінансового правовідношення”, якою є виключно фінансове правопорушення та “підстави виникнення юридичної відповідальності”, якою є прийняття уповноваженим органом від імені держави акту індивідуального застосування про накладення на правопорушника фінансових стягнень. Фінансове законодавство чітко визначає ті органи, що мають право застосовувати фінансові санкції до правопорушників. Ними є Національний банк України, Державна податкова служба, Державна митна служба, Контрольно-ревізійна служба а також інші органи. Порядок прийняття рішень вказаними державними органами регламентується відповідними спеціальними нормативними актами, якими визначаються підстави прийняття рішень, а також регулюється процедура проведення перевірок додержання фінансової дисципліни, встановлюються терміни прийняття рішень, їх оскарження, а також інші процесуальні норми.

Охоронне фінансове банківське правовідношення виникає у випадках вчинення банком правопорушень, передбачених Главою 7 Розділу ІІ Положення про застосування Національним банком України заходів впливу за порушення банківського законодавства, затвердженого постановою Національного банку України №369 від 28.08.2001 року³¹. Відповідно до нього національний банк має право накладати на банки штрафи в розмірі не більше ніж один відсоток від суми зареєстрованого статутного фонду в разі допущення ними порушень, зокрема таких:

• порушення порядку, строків і технології виконання банківських операцій, що встановлені нормативно-правовими актами Національного банку;

• неподання документів на письмову вимогу вповноважених працівників Національного банку, а також приховування рахунків, документів, активів тощо;

• подання недостовірної інформації та звітності, що встановлені нормативно-правовими актами Національного банку, а також неподання або несвоєчасне їх подання;

• не виправлення звітності в порядку, установленому Національним банком;

• недотримання банком нормативу обов'язкового резервування протягом календарного року;

• порушення економічних нормативів регулювання діяльності банків.

Інші заходи впливу, які може застосувати національний банк до банків відповідно до зазначеного вище положення та статті 73 Закону України “Про банки і банківську діяльність”³², на нашу думку, не можна віднести до санкцій, оскільки їх призначенням є не покарання порушника, а запобігання фінансовим ускладненням діяльності банку. Тобто ці заходи впливу слід віднести не до заходів юридичної відповідальності, а до запобіжних заходів або до заходів припинення правопорушення, які також несуть в собі певні негативні наслідки для порушника.

Щодо характеру санкцій фінансово-правової відповідальності, то, на нашу думку їх вивчення слід провести у порівнянні з заходами покарання, притаманними адміністративній відповідальності. Стаття 24 Кодексу України про адміністративні правопорушення³³встановлює перелік видів адміністративних стягнень, серед яких ми не можемо знайти деякі стягнення, притаманні фінансовій відповідальності. Візьмемо хоча б пеню (стаття 16 Закону України “Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами”³⁴), яка є одним з основних стягнень, що становлять зміст санкцій за податкові правопорушення. І посилання частини третьої цієї статті на те, що інші, крім зазначених у статті 24, стягнення можуть бути встановлені законодавчими актами, на нашу думку не може пояснити наявність вказаного стягнення в межах адміністративної відповідальності, оскільки навряд чи цей вид стягнення, що відповідно до норм законодавства накладається на юридичних осіб відповідає принципам і загальним положенням Основ законодавства СРСР і союзних республік про адміністративні правопорушення. Інший приклад ще яскравіше висвітлює несумісність адміністративних та фінансових стягнень в межах одного виду відповідальності – стаття 27 Кодексу України про адміністративні правопорушення дає визначення штрафу, який відповідно до вказаної норми закону може накладатися лише “на громадян та посадових осіб”, що вступає у пряму суперечність зі змістом статті 17 Закону України “Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами” та інших норм фінансових законів. Крім цього, на відміну від адміністративних санкцій фінансові санкції носять як правило майновий характер.

Необхідно зазначити, що санкція як структурний елемент норми юридичної відповідальності визначає вид і межі покарання правопорушника, застосовується на підставі акту уповноваженого державного органу, конкретизується ним, реалізується, як правило, шляхом державного примусу, впливає на статус правопорушника і має за мету його виправлення і перевиховання.

Санкція є міра покарання правопорушників, тобто міра юридичної відповідальності. Без санкції юридична відповідальність не може ні виникнути, ні здійснитися – настільки обмежений їх взаємозв’язок.

Ототожнення заходів захисту з юридичними санкціями призводить, на погляд Б.Т. Базилева, до висновку про існування процесуальних санкцій і процесуальної відповідальності.³⁵Наприклад, Н.А. Чечіна і П.С. Елькінд ототожнюють юридичні санкції з іншими охоронними заходами, які передбачені процесуальними галузями права і тим самим обґрунтовують існування процесуальної відповідальності.³⁶

Сутність юридичних санкцій полягає в покаранні правопорушників, тобто в специфічному впливі на них. Цей вплив може бути виражено в позбавленні (обмеженні) різноманітних прав, а отже, благ, або в покладенні додаткових обов’язків.

Екстраполюючи все вищевикладене на досліджувану тему ми можемо стверджувати, що не досить обґрунтованою виявляється позиція Ю.Н. Старилова, який в додатку до підручнику “Фінансове право” під редакцією Н.І.Хімічевої визначив фінансово-правові санкції, як застосування уповноваженими на то державними органами та їх посадовими особами до платників податку (юридичним та фізичним особам) за вчинення податкового правопорушення у встановленими адміністративними та фінансово-правовими нормами порядку заходів державного примусу, що виражаються в грошовій формі та перераховуються до бюджету, з метою забезпечення державних та громадських фінансових інтересів, відшкодування неодержаних бюджетом та позабюджетними фондами грошових надходжень, а також покарання порушників.³⁷На нашу думку вказане визначення не витримує будь-якої критики. По-перше необґрунтована звужена була дія фінансових санкцій, які, на думку автора визначення, не мають застосування в бюджетній та банківській сферах. По-друге санкція була подана як процес, а не як категорія стала, як частина правової норми. І врешті метою застосування санкції було визначено відшкодування недоодержаних бюджетом коштів, що, на нашу думку, не відповідає змісту юридичної відповідальності, основна мета якої, на відміну від заходів відновлення, полягає в карі правопорушника.

Взагалі, категорія фінансової санкції, введена в нормативну лексику законодавцем та підтримана багатьма вченими, на нашу думку викликає багато суперечностей. Так, якщо ми говоримо про фінансову санкцію, як явище відмінне від адміністративних санкцій (з цим ми повністю погоджуємося), то за цих умов відсутні будь-які підстави для заперечення існування фінансової відповідальності, як самостійного виду юридичної відповідальності, оскільки санкція фінансово-правової норми не може, на нашу думку реалізуватися в межах іншої галузі права, адже це вочевидь суперечило б загальнонауковому діалектичному принципу єдності форми і змісту. Якщо ж законодавець відносить фінансові санкції до заходів державного примусу, що не стосуються відповідальності, але є тісно з нею пов’язаними, то це теж викликає невизначеність у правовому статусі наприклад штрафу за прострочення подання до податкових органів звітів про сплату обов’язкових платежів, який, не відносячись до санкції юридичної відповідальності стає в один ряд з заходами відновлення, присікання тощо, що позбавляє його основної функції юридичної відповідальності – караності.

Таким чином підсумовуючи все вищевикладене ми можемо запропонувати визначення фінансово-правової санкції. На нашу думку, під фінансово-правовою санкцією слід розуміти складову частину норми фінансово-правової відповідальності, що містить вказівку на несприятливі наслідки, які повинна понести особа у випадку вчинення фінансового правопорушення. Фінансово-правова санкція знаходиться в дуже тісному зв’язку з фінансово-правовою відповідальністю. Без санкції фінансово-правова відповідальність не може ні виникнути, ні здійснитися – настільки обмежений їх взаємозв’язок. Таким чином, охарактеризовуючи фінансово-правову санкцію необхідно виділити наступні ознаки санкцій, що відрізняють їх від санкцій інших видів відповідальності. У виділенні вказаних ознак ми цілком приєднуємось до думки В.М.Малиновської, що вказує на такі ознаки фінансово-правового штрафу, як особливий порядок застосування та порядок оскарження таких штрафів, а також, його кратний та, в переважній більшості випадків, абсолютно визначений характер.³⁸Щодо класифікації фінансово-правових санкцій, то, на нашу думку, з деякими зауваженнями можна погодитись з О.В.Андрєєвим, який вважає, що “фінансово-правові санкції слід поділяти на бюджетні, банківські та грошові нарахування”³⁹. Отже, на нашу думку, необхідно виділити фінансово-правові санкції в бюджетній сфері, в податковій сфері та кредитно-банківській сфері (сфері грошового обігу, валютного регулювання тощо).

Продовжуючи розгляд найбільш поширених фінансово-правових санкцій варто зупинитись на пені, яку можна визначити як визначену у фінансовому законодавстві грошову суму, що підлягає сплаті суб’єктом правопорушення у разі порушення ним строків встановлених ним для виконання фінансово-правових зобов’язань, яка нараховується за кожний день прострочки та виражається в процентному відношенні до суми простроченого зобов’язання. На нашу думку, необхідно розрізняти фінансово-правову та цивільно-правову пеню за наступними ознаками:

1. фінансово-правова пеня встановлюється в законодавчому порядку;

2. пеня нараховується на податковий борг та стягується в порядку, встановленому Законом України “Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами”;

3. сума фінансової пені завжди стягується на користь держави.

Необхідно відрізняти фінансово-правові санкції від примусового виконання первісного зобов’язання (заходів відновлювального характеру)⁴⁰. Такі заходи можуть мати також як і заходи фінансової відповідальності примусовий характер. Однак, їх примусове виконання (стягнення в судовому або безспірному порядку) нічого не додає до сутності зобов’язання, що мав суб’єкт до порушення норми права. Як приклад таких заходів необхідно привести примусове стягнення недоїмки (суми, що не була внесена після закінчення встановлених строків сплати відповідних платежів).

Також необхідно відрізняти фінансово-правові санкції від заходів примусового присікання та попередження, що закріплені у фінансовому праві. До них можна віднести право податкових та інших контролюючих органів вимагати припинення порушення законодавства, усунення керівництва комерційного банку або установи комерційного банку від управління тощо. На відміну від фінансово-правових санкцій вказані заходи не передбачають покарання правопорушників, а застосовуються з зовсім іншими цілями. Крім цього заходи присікання підлягають відміні одразу ж після того, як порушення законодавства було припинене.

Даючи коротку характеристику функціям фінансово-правової відповідальності основними функціями необхідно визначити наступні:

• фінансово-правова відповідальність виконує функцію покарання правопорушника. Завдяки їй особа, що вчинила правопорушення в фінансовій сфері несе певні позбавлення, як правило, майнового характеру;

• фінансово-правова відповідальність виконує превентивну функцію, яка зводиться до попередження вчинення аналогічних фінансових правопорушень іншими суб’єктами.

Функції фінансово-правової відповідальності знаходяться в тісному взаємозв’язку, доповнюючи одна одну та реалізуючись спільно.

Крім характеристики основних ознак, за якими відбувається розмежування видів юридичної відповідальності, необхідно охарактеризувати також і деякі додаткові підстави, а саме:

1. Суб’єктивний склад фінансово-правової відповідальності відрізняється від адміністративної. Так, суб’єктами адміністративної відповідальності можуть бути лише фізичні особи, що підтверджується нормами Кодексу України про адміністративні правопорушення⁴¹, а суб’єктами фінансово-правової відповідальності можуть бути як фізичні так і юридичні особи.

2. Реалізація фінансово-правових санкцій (фінансово-правова відповідальність) здійснюється у відмінному від інших видів відповідальності процесуальному порядку.

3. Законодавством визначені різні джерела права, якими можуть встановлюватись засади фінансово-правової відповідальності та інших видів відповідальності. Так, відповідно до пункту 22 статті 92 Конституції України⁴²засади цивільно-правової відповідальності; діяння, які є злочинами, адміністративними або дисциплінарними правопорушеннями та відповідальність за них встановлюється виключно Законами України. Засади ж фінансово-правової відповідальності можуть встановлюватись і іншими (підзаконними) нормативними актами. Так, відповідно до статті 1 Закону України “Про Національний банк України”⁴³однією з функцій Національного банку є банківське регулювання, яке полягає у створенні системи норм, що регулюють діяльність банків, визначають загальні принципи банківської діяльності, порядок здійснення банківського нагляду, відповідальність за порушення банківського законодавства. Вказана функція знаходить своє відображення у відповідних нормативних документах НБУ. Крім цього, у вказаному зв’язку досить показовим є приклад Указу Президента України “Про внесення змін до Указу Президента України від 12 червня 1995 року №436” від 11 травня 1999 року №491/99, який встановлює склади фінансових правопорушень та санкції за їх вчинення.⁴⁴Керуючись логікою вчених, які заперечують існування фінансової відповідальності, цей указ необхідно було б визнати неконституційним.

4. Відповідно до підпункту 7.7.3 пункту 7.3 статті 7 Закону України “Про податок на додану вартість”⁴⁵вводиться нове для фінансового права України поняття “бюджетної заборгованості”, яка утворюється внаслідок прострочення повернення з бюджету зайво переплачених сум податку на додану вартість, та на яку нараховується пеня в розмірі 120% від облікової ставки НБУ, встановленої на момент її виникнення, протягом всього строку її дії. Таким чином до відповідальності може бути притягнута держава, в особі уповноважених нею органів, що в принципі відрізняється від засад адміністративної відповідальності. Крім цього в Бюджетному кодексі передбачений досить широкий спектр бюджетних правопорушень, суб’єктами яких є державні органи.

5. Нехарактерний для інших, крім цивільної відповідальності, видів відповідальності принцип презумпції винності суб’єкта фінансово-правової відповідальності, який притаманний цьому виду відповідальності на думку багатьох вчених. Так, М.П. Кучерявенко у підручнику “Податкове право” стверджує, що законодавець в Україні та в Російській Федерації виходить з принципу презумпції винності платника податку. Вчений обґрунтовує свою думку характером податкової системи, яка носить виключно фіскальний характер, механізмом стягнення недоїмок до Державного бюджету, практична відсутність в основних податкових законах реальних, а не декларованих обов’язків податкових органів⁴⁶. Позицію М.П. Кучерявенко підтримує С.О. Герасименко, який підкреслює, що безспірний характер стягнення недоїмки є наслідком того, що законодавець виходить з презумпції недобросовісності і некомпетентності армії платників податків в цілому, ідеалізуючи рівень компетентності, добросовісності та об’єктивності працівників податкових органів⁴⁷.

6. Одним із найвагоміших аргументів на користь існування фінансової відповідальності є рішення Конституційного суду України №7-рп/2001 від 30 травня 2001 року⁴⁸, відповідно до якого “положення пункту 22 частини першої статті 92 Конституції України треба розуміти так, що ним безпосередньо не встановлюються види юридичної відповідальності. За цим положенням виключно законами України визначаються засади цивільно-правової відповідальності, а також діяння, що є злочинами, адміністративними або дисциплінарними правопорушеннями як підстави кримінальної, адміністративної, дисциплінарної відповідальності, та відповідальність за такі діяння. Зазначені питання не можуть бути предметом регулювання підзаконними нормативно-правовими актами”.

Отже, виходячи з вищевикладеного, ми можемо стверджувати про наявність достатніх підстав для відмежування фінансово-правової відповідальності в окремий вид, а також для того, щоб запропонувати визначення фінансово-правової відповідальності:

Фінансово-правова відповідальність – це правовідношення, що виникає у зв’язку з вчиненням правопорушення у сфері суспільних відносин, що складаються під час мобілізації, розподілу і використання централізованих і децентралізованих фінансових ресурсів держави на підставі прийняття уповноваженим органом, або у визначених законодавством випадках безпосередньо порушником, від імені держави рішення (акту індивідуального застосування), між державою та особою (правопорушником), змістом якого є застосування до правопорушника заходів покарання, передбачених фінансово-правовими санкціями.

Однак, на жаль, у чинному законодавстві відсутні будь-які фінансово-правові санкції, передбачені за порушення банківської таємниці. Так, не зважаючи на те, що статтею 73 Закону України “Про банки і банківську діяльність”⁴⁹закріплено право Національного банку передбачити відповідальність за порушення банківського законодавства, нормативно-правових актів Національного банку України. Не передбачена в законі і можливість позбавлення ліцензії банку за вчинення подібного правопорушення. На нашу думку, такий стан справ не зовсім відповідає інтересам правового регулювання режиму банківської таємниці. Так, в законодавстві міститься правило поведінки банку (правова норма), яка зобов’язує банк зберігати та не використовувати відомості, що відносяться до банківської таємниці. Однак, виконання зазначеного зобов’язання не забезпечується фінансово-правовою санкцією, що, звичайно, не стимулює банк забезпечувати права своїх клієнтів, особливо дрібних, у співробітництві з якими банк може бути за певних обставин не зацікавлений. Таким чином, на нашу думку обов’язковим є внесення до глави 7 розділу ІІ Положення про застосування Національним банком України заходів впливу за порушення банківського законодавства ще одного складу правопорушення: порушення банком законодавства у сфері захисту банківської таємниці.