Istoria_svitovoi_kultury / Istoria_svitovoi_kultury

РОЗДІЛ III. РАННІ ФОРМИ КУЛЬТУРИ

цифр і арифметичних знаків. Це досить досконалі ідеограми. Кожна із них нічим не нагадує позначений ними «предмет».

Різновидом ідеографії є так звана ієрогліфіка, що нею послугувались у Давньому Єгипті, тепер — у країнах Сходу. Ієрогліфи (від грец. — священний і — вирізьблене зображення) — це ідеографічні знаки, в написах яких зберігається деяка, скоріше символічна подібність із предметом. Наприклад, у єгипетському письмі схематичне зображення ноги означало «йти», коло з крапкою посередині — «сонце», схематичний малюнок птаха — «летіти» тощо. Ідеографія виявилася досить стійкою системою письма, й у деяких народів існує й досі (наприклад, китайське письмо).

Фонографія. Знаки фонографічного (від грец. — голос,— пишу) письма (фонограми) означають звукові елементи слова, тобто склади або звуки (фонеми). Залежно від цього слід розрізняти два різновиди фонографії — складове письмо (індійське) і буквене (українське).

Фонографія має очевидні переваги над ідеографією, а тим більше над піктографією. Добре розвинена ідеографічна система письма складається, зазвичай, з кількох десятків тисяч знаків. Сучасні розвинуті фонографічні системи письма налічують лише кілька десятків знаків (букв). Отже, людина потребує для засвоєння грамоти набагато менше сил і часу. Саме народи з фонографічною системою письма досягли високого рівня письменності населення ще за давніх часів.

Втім, жоден тип письма не використовується в «чистому» вигляді. Піктографія має зачатки ідеографії, ідеографія зберігає численні сліди піктографії й має елементи фонографії. Фонографія поєднується у письмових текстах з ідеограмами — цифрами, математичними знаками, символікою хімії й фізики, доповнюється схемами, малюнками тощо.

Найдавніші системи письма були піктографічними, ідеографічними й ієрогліфічними. Перше буквено-звукове письмо створили фінікійці у XII–X століттях до нашої ери. Його знаки (букви) означали окремі звуки фінікійських слів, причому позначалися тільки приголосні. Фінікійці мали абетку, тобто букви були розташовані в певному порядку. Букв було двадцять дві й вони мали свої назви.

Відомі три гіпотези про виникнення фінікійського письма — єгипетська, ассиро-вавилонська й крито-мікенська. Тобто фінікійське

61

ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ

письмо розвинулося внаслідок удосконалення досить розвинутих і поширених систем письма стародавнього світу. Деякі вчені додержуються думки про самостійне виникнення фінікійського письма. Найдоказовішою поки що є гіпотеза, яка пов’язує фінікійське письмо з єгипетським.

Із фінікійського письма через арамейське походить письмо єврейське, іранське, сирійське, арабське. Це ж джерело й у найрозвинутішого й найпоширенішого давньогрецького письма (VIII–VII ст. до н.е.). Давньогрецьке письмо мало 24 букви для означення звуків (17 приголосних і 7 голосних), що відповідали фонетичній системі давньогрецької мови. Греки почали писати не лише справа наліво, а й зліва направо, змінюючи напрямок через кожний рядок. Такий спосіб письма називався у греків бустрофедон (від грец. — бик і — повертаю, тобто поворот борозни, коли ореться земля).

Давньогрецьке письмо стало основою всіх західних алфавітів. На грецькій основі в Давньому Римі склалося латинське письмо, яке використовується національними мовами багатьох європейських народів. У XIX–XX століттях на латинській основі створені абетки для багатьох народів усіх частин світу (зокрема народів Африки). На грецькій основі виникла також кирилиця, на якій базувалися алфавіти багатьох слов’янських мов.

Крім зачатків писемності, в культурі раннього землеробства закладені підвалини ще багатьох культурних досягнень. Передусім це стосується вдосконалення засобів праці. Землеробство спочатку було мотижним, і лише в V—IV тисячоліттях до нашої ери, після приручення великої рогатої худоби, — плужним. Для виготовлення плугів спершу використовували шліфований камінь, а потім вони були бронзові або мали бронзові наконечники. З’являється архітектура — глиняні й дерев’яні споруди (житло й культові приміщення). Поступово, зі збільшенням густоти населення, в деяких регіонах світу виникають міські поселення. Цьому сприяло освоєння гончарного ремесла (винахід гончарного круга відносять до V–IV тис. до н.е.), розвиток ремесел і торгівлі, а також необхідність захисту від ворогів. Одне з найдавніших міст — Єрихон (VII тис. до н.е.) з його стінами й вежами, навколишніми сільськогосподарськими угіддями й трьома тисячами жителів, стало величним творінням свого часу; проте його, як і інші міста й селища в період ранньої землеробської культури,

62

РОЗДІЛ III. РАННІ ФОРМИ КУЛЬТУРИ

доводилося знову й знову відбудовувати з руїн. Підвищення ефективності сільського господарства супроводжувалося зростанням насильства. Це ставало головним джерелом привласнення додаткового продукту. Єдність, рівність, характерні для відносин усередині землеробської общини й засновані на внутрішньосімейних зв’язках, поступово зникали. Відтепер соціальні відносини визначалися владою правителів окремих поселень і міст. Для них уже характерні особливості, властиві цивілізації, — фіксовані території і постійна централізована влада.

Успіхи продуктивного господарювання й усього комплексу ранньої аграрної культури зумовили в середині IV тисячоліття до нашої ери появу перших держав. Починалась епоха цивілізацій.

Рекомендована література

1.Антонова Е. В. Очерки культуры древних земледельцев Передней и Средней Азии. — Москва, 1984.

2.Арутюнов С. А. Народы и культуры: Развитие и взаимодействие. — Москва, 1989.

3.Бромлей Ю. В. Очерки теории этноса. — Москва, 1983.

4.Головин Б. Н. Введение в языкознание. — Москва, 1983.

5.Грант В. Эволюционный процесс. — Москва, 1991.

6.История первобытного общества: В 3 т. / Под ред. Ю. Бромлея. — Москва, 1983–1988.

7.Кабо Р. В. Первобытная доземледельческая община. — Москва, 1986.

8.Козлов В. И. О классификации этнических общностей // Исследования по общей этнографии. — Москва, 1979.

9.Кууси П. Этот человеческий мир. — Москва, 1988.

10.Линдбланд Ян. Человек — ты, Я и первозданный. — Москва, 1991.

11.Мид М. Культура и мир детства. — Москва, 1988.

12.Пучков П. И. Некоторые проблемы протоэтногенеза // Исчезнувшие народы. — Москва, 1988.

13.Роуз Ф. Аборигены Австралии: Традиционное общество. — Москва, 1989.

14.Тейлор Э. В. Первобытная культура. — Москва, 1989.

63

Розділ IV.

КУЛЬТУРА СТАРОДАВНЬОГО СХОДУ

Культура Месопотамії. Культура Стародавнього Єгипту.

Культура Месопотамії

Велика територія, що розкинулася від гір Вірменії на півночі до Перської затоки на півдні, від гірських областей Ірану на сході до сирійсько-месопотамського степу на заході, прийняла на себе назву, якою спочатку давньогрецькі географи нарекли рівнинну область в нижній та середній течії рік Тигр та Євфрат. Ця назва — Месопота-

мія, що буквально означає «Межиріччя» (від грец. — середній, — річка).

Дві великі річки, Тигр і Євфрат, правили не тільки за своєрідне обрамлення прекрасного полотна, на якому відбилися народження, становлення, розквіт і занепад протягом кількох тисячоліть цілої низки цивілізацій. Примхливий, нерідко жорстокий характер цих річок і складні кліматичні умови суттєво вплинули на дух месопотамської культури. Упродовж тисячоліть руїни колись знаменитих міст — Вавилона та Ніневії — були поховані під піском, болотом та щебенем. Ще зовсім нещодавно кожна з поодиноких напівзруйнованих цегляних споруд, що траплялася місцевим жителям, сприймалась як відома Вавилонська вежа. Колись родюча країна перетворилася на пустелю та болото, всіяні пагорбами (по-арабськи — «телль»). Однак слід, залишений минулим у свідомості народів, які мешкають на цій

64

РОЗДІЛ IV. КУЛЬТУРА СТАРОДАВНЬОГО СХОДУ

території, був настільки глибоким, що в бедуїнських назвах цих місцевостей збереглися відголоси назв зниклих месопотамських міст.

Руїни Месопотамії та написи на них поступово відкривали свої таємниці. Спочатку були дешифровані написи ассирійською мовою, які донесли до нас відомості про події, що мали місце понад чотири тисячі років тому. Трохи пізніше стало очевидним, що існували ассирійський і вавилонський діалекти тієї мови, котру тепер називають аккадською.

До останньої чверті XIX століття прочитано кілька систем клинопису. Завдяки цьому були доповнені відомості ще про цілу низку стародавніх цивілізацій Месопотамії, серед яких особливо слід відзначити хетську, еламську, хуррітську. Наукові дослідження у цій галузі багато в чому сприяли розумінню походження та оточення мікенської, палестинської і єгипетської цивілізацій.

Відомі вже сотні імен царів та інших видатних людей того часу, починаючи з правителів міста Лагаша III тисячоліття до нашої ери до останнього царя з нововавилонської династії Набоніда (556–535 pp. до н.е.). Спираючись на відомості, що містяться у давніх текстах, стало можливим простежити долі цілих династій і окремих правителів, реконструювати піднесення та занепад міст, навіть дати оцінку загальній політичній ситуації в досить окреслених хронологічних рамках.

Шумери, походження яких до цього часу чітко не визначено, хоча традиція пов’язує їхню батьківщину з островами Перської затоки, в кінці IV тисячоліття до нашої ери, рухаючись з півдня, освоїли долину Тигру та Євфрату. На початку III тисячоліття до нашої ери в Південній Месопотамії вже виникли шумерські міста-держави. Зазвичай, вони споруджувалися на природних узвишшях, були оточені стінами й мали до 40–50 тисяч жителів. Такими містами були Ереду (крайній південний захід месопотамської рівнини), поряд з ним Ур, далі на північ на березі Євфрату місто Лapca, на схід від нього на березі Тигру — Лагаш. На березі Євфрату ж було зведене місто Урук, а в центрі краю над Євфратом піднялося місто Ніппур — головне святилище всього Шумеру. Правителі міст мали титул лугаль («велика людина», тобто цар) або енсі (правитель і жрець одночасно). На межі XXIV та XXIII століть до нашої ери, після драматичного протиборства міст Лагаш та Умма, правителю останнього Лугальзагесі вдається вперше об’єднати майже весь Шумер. Шумерський період історії

65

ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ

Межиріччя охоплює близько п’ятнадцяти сторіч, завершується він наприкінці III — початку II тисячоліть до нашої ери так званою III династією міста Ура (бл. 2112 — 1997 pp. до н.е.), династіями Ісіна (2017–1794 pp. до н. є.) та Ларси (2025–1763 pp. до н.е.), остання з яких вже була лише частково шумерською.

Східні семіти — аккадці, що займали північну частину нижнього Межиріччя, з давніх-давен були сусідами шумерів і перебували під значним впливом останніх. У другій половині ІІІ тисячоліття аккадці підкоряють собі південь Месопотамії. Активна політика правителя міста Аккад Саргона Древнього призвела до утворення об’єднаного «царства Шумера і Аккада». Ім’я Саргон (аккад. Шаррукен) було взяте після «коронації», адже означає «істинний цар». Вже за життя про нього було складено багато легенд. Сам же цар про себе оповідає скромно: «Мати моя була бідною, батька я не знав... зачала мене мати, народила таємно, поклала в очеретяну корзину й пустила за водою». Саргон перемагає Лугальзагесі і проводить в об’єднаному царстві ряд реформ. Спочатку він утворює перше в історії регулярне військо, яке налічувало 5400 воїнів-професіоналів і залежало тільки від його милості. Зрошувальна система починає будуватись і функціонувати в загальнодержавному масштабі. Запроваджується єдина система мір і ваг. Онук Саргона, цар Нарам-суен (2236–2200 pp. до н.е.), завершує справу, почату дідом. За його правління Аккад (Північна Месопотамія) сягає вершин розквіту. Цар став величати себе «могутнім богом Аккаду» й наказав зображати себе на рельєфах у головному уборі, прикрашеному рогами (атрибут божества). Він мав титул «цар чотирьох сторін світу». Після виснажливої боротьби проти племен амореїв, що насувалися з заходу, та проти кутіїв, що нападали на царство з північного сходу, після придушення внутрішніх заворушень центр політичного, економічного й релігійного життя перейшов до міста Ур. Засновник III династії, правлячої в місті, Урнамму мав титул «цар Шумеру та Аккаду». Сам Ур дав приклад класичної східної деспотії, де цар був верховним суддею, очолював державний апарат і керував зовнішньою політикою, і де його влада спиралася на бюрократичний апарат та армію. Син Урнамму Шульгі (2093–2046 pp.) посилює культ царя-Бога введенням на практиці шанування своїх скульптурних зображень і принесення їм жертв. Після значного піднесення міста Вавилона на політичній арені ця територія почала на-

66

РОЗДІЛ IV. КУЛЬТУРА СТАРОДАВНЬОГО СХОДУ

зиватися Вавилонією. Отже, культура Месопотамії в II тисячолітті до нашої ери — результат діяльності семітських народів. Однак це не означало зникнення шумерської культури, бо злиття двох народів відбувалося поступово й не спричиняло повної заміни шумерської культури семітською.

До останнього часу суто семітських культів на території Месопотамії не виділено. Всі відомі аккадські боги мають шумерське походження або ототожнені з шумерськими.

Таким чином, в основу вивчення культури Стародавньої Месопотамії покладено чітку періодизацію.

Іранньодинастичний період (бл. 2750–2615 pp. до н.е.) пов’язаний

зіменами кількох міфічних правителів (або, скоріше, тотемів) міст Урука, архаїчного Ура.

II ранньодинастичний період (бл. 2615–2500 pp. до н.е.), для якого характерні оформлення І династії Урука, перелік царів якої містить напівлегендарне ім’я царя Гільгамеша, архаїчної династії міста Лагаша.

III ранньодинастичний період (бл. 2500–2315 pp. до н.е.), коли на території Месопотамії виникає чимало міст-держав, які ведуть самостійну політику. Це міста Кіш, Ур, Акшак, Умма, Лагаш та ін.

Значний період у розвитку культури Месопотамії пов’язаний з історією Вавилонії (2316–539 pp. до н.е.). У XIX столітті до нашої ери царям Вавилона (назва міста походать від Баб-Ілі — «ворота бога»), що містився на лівому березі Євфрату, на перехресті торговельних шляхів, вдалося об’єднати під своєю владою Межиріччя. Серед великої кількості імен правителів і династій слід звернути увагу на Саргона Древнього, засновника аккадської держави, царювання якого (2316–2261 pp.) примітне будівництвом монументальних культових споруд; Хаммурапі, шостого царя І Вавилонської династії (1792– 1750 pp. до н.е.), що залишив кодекс законів; Навуходоносора II (605– 562 pp.), який у 597 і 587 pp. до н.е. під час походів у Палестину захопив Єрусалим і забрав багато його жителів у вавилонський полон. Спомин про це знаходимо на сторінках Біблії.

Взагалі перші землеробські поселення на півночі Месопотамії виникають наприкінці VIII — на початку VII тисячоліть до нашої ери. Але своєї характерної форми месопотамська культура досягла приблизно в епоху ранньої писемності, тобто близько середини IV тисячоліття до

67

ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ

нашої ери. У протописемну епоху склалася та фундаментальна модель культури, яка, з одного боку, дала змогу Месопотамії оцінити й збагнути свої найважливіші проблеми, а з іншого — виробити критерії для оцінки свого оточення.

Першою серед ознак цієї моделі культури слід назвати великомасштабну планомірну іригацію, яка з цього часу, назавжди стала характерною рисою сільського господарства Месопотамії. Геродот у своїй «Історії» зазначає, що вся Вавилонія, так само як і Єгипет, перетинається каналами. Найбільший з них — судноплавний; в південносхідному напрямку він тече з Євфрату в Тигр. Із розвитком землеробства пов’язаний помітний приріст населення. Долина Межиріччя вкрилася новоствореними поселеннями, на місці старих селищ виникали міста.

Переростання села в місто призвело до формування політичної моделі цивілізації — примітивної (первісної) демократії. Збори дорослих вільних громадян міста-держави вирішували всі складні питання його політичного життя. Цим зборам належала вища політична влада. Повсякденними справами міської общини, зазвичай, займалася рада старійшин. У критичні моменти свого життя, наприклад, при загрозі війни, община міста на загальних зборах могла надати одному із членів ради старійшин право абсолютної влади і оголосити його царем. Така царська влада була посадовою, встановлювалася на деякий час і після подолання кризи скасовувалася.

Поступове посилення процесу централізації влади в межах нової політичної моделі, зрослі фінансові можливості міських общин сприяли розвиткові в Месопотамії монументальної архітектури. На рубежі IV і III тисячоліть разом з виникненням перших держав у Південній Месопотамії почалося розшарування суспільства на владоможців та підлеглих; одночасно змінювались і уявлення про богів.

Частина в минулому племінних покровителів дедалі більше сприймалась як володарі, що правлять у світі богів. Володар сприймався як уособлення держави. В ієрархізованому пантеоні кожне божество наділялося певними функціями. Кожне місто-держава, звичайно, шанувало своїх богів. Так, божествами міста Урука були бог Ан та його дочка, богиня Інанна, міста Ніппура — бог Енліль, міста Ереду — бог Енкі, міста Лагаш — бог Нінгірсу, міста Вавилон — бог Мардук. Їхнім скульптурним зображенням приносилися жертви.

68

РОЗДІЛ IV. КУЛЬТУРА СТАРОДАВНЬОГО СХОДУ

Посередництво між світом людей і світом богів взяли на себе жерці. Функцію верховного жерця виконував правитель. Саме він повинен був збудувати відповідне культове приміщення й пильнувати точність дотримання ритуалів та жертвопринесення. Культові дійства зосереджувались у святилищах головних богів. На рівнині будувалися величні храми, центром яких були знамениті зіккурати, що мали форму східчастих башт зі священною кількістю поверхів (3, 5 або 7). Археологічні розкопки показали, що ці святилища споруджувалися на високих терасах. За матеріал на побудову храмів правили висушені на сонці глиняні цеглини.

Зміни в економічній і соціальній сферах життя суспільства Месопотамії супроводжувалися значними досягненнями й у сфері духовного життя. Саме Месопотамію можна вважати батьківщиною писемності. Її винайшли, аби полегшити бухгалтерію, що значно ускладнилася у розвинутих міському та храмовому господарствах. Писемність мала велике значення в становленні й закріпленні нової культури стародавнього суспільства; адже з її появою стали можливими нові форми передання та зберігання знань і «теоретична», тобто суто інтелектуальна діяльність. Клинопис є найважливішим із того, що було створено на месопотамській рівнині. В музеях, наукових закладах зберігається нині понад півтора мільйона клинописних текстів, а археологи кожного року знаходять їх сотні і тисячі.

Месопотамська писемність у своїй найдавнішій, піктографічній, формі з’явилася на рубежі IV–III тисячоліть до Нашої ери. Цілком можливо, що вона склалася на основі системи «облікових фішок». Адже жителі близькосхідних поселень від Західної Сирії до Центрального Ірану в IX–IV тисячоліттях до нашої ери використовували для обліку різних продуктів і товарів тримірні символи — маленькі глиняні кульки, конуси і т.п.

В IV тисячолітті до нашої ери набори таких фішок, що реєстрували певні акти передання тих чи інших товарів, почали вміщати в глиняні оболонки розміром з кулак. На зовнішній поверхні такого своєрідного «конверта» інколи робили відбиток усіх фішок, що містились усередині. Це полегшувало ведення точних розрахунків без напруження пам’яті й без необхідності розбивати опечатані оболонки. Врешті-решт відпала й потреба у самих фішках — їх чудово замінили самі відбитки. Пізніше продряпані паличкою значки — малюнки —

69

ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ

заступили відбитки. Так теорія походження давньомесопотамського письма робить зрозумілим вибір глини як письмового матеріалу, а також специфічну форму стародавніх табличок, схожу на подушечку чи лінзу.

Вчені вважають, що рання форма піктографічного письма мала понад півтори тисячі знаків-малюнків. Кожен знак позначав слово або кілька слів. Подальший розвиток ішов у напрямі уніфікації знаків, зменшення їхньої кількості (в нововавилонський період цих знаків було трохи більше 300). Знаки ставали схематичнішими, їх написання спрощувалося, що призвело до появи клинописних знаків. Останні утворювалися з комбінацій клиноподібних відбитків тригранної палички-штампа.

Одночасно відбувалася фонетизація письма, тобто значки стали вживатися не лише в первісному, словесному значенні, а й для позначення складів. Таке письмо стало здатним передавати точні граматичні форми, виписувати власні імена, полегшувало засвоєння часових форм. Отже клинопис зміг зафіксувати живу мову, став справжньою писемністю. Надалі писемність і ритуальні церемонії великою мірою сприяють появі літератури.

Вже досить розвинута в середині III тисячоліття до нашої ери клинописна система породила розмаїття текстів, що є різного роду розрахунковими документами, купчами, закладними, будівельними написами, культовими формулами, збірками прислів’їв, шкільні вправи (перелік знаків), «наукові» знання (назви гір, країн, мінералів, рослин, риб, професій і посад). З’являються двомовні словники. При школах-академіях (едуба) виникали бібліотеки, де накопичувалися знання з різних галузей. Існували і приватні зібрання клинописних табличок. Великими були бібліотеки при значних храмах і в палацах правителів. Зазвичай, вони включали господарчо-адміністративний архів і власне бібліотеку.

Найвідоміша бібліотека ассирійського царя Ашшурбанапала в Ніневії (відкрита археологами в 1853 p.). Це одна з перших у світі справжніх систематично підібраних і влаштованих бібліотек, де зберігалося 25 тисяч табличок. Комплектація бібліотеки була під контролем самого царя. За його наказом численні писці робили копії зі стародавніх чи рідкісних табличок, привозили до Ніневії оригінали. Деякі з текстів зберігалися в 5–6 примірниках. Великі тексти мають до 150

70