Istoria_svitovoi_kultury / Istoria_svitovoi_kultury

РОЗДІЛ VI. КУЛЬТУРА СТАРОДАВНЬОГО РИМУ

Римська імперія. Вони мають ще і внутрішнє членування. У періоді раннього Риму розрізняють етруську епоху й суто царську, тим більше, що деякі римські царі були етрусками з походження. Римська республіка знала три епохи: рання республіка (кінець VI ст. — 265 р. до н.е.), епоха великих завоювань (265–130 pp. до н.е.), епоха громадянських воєн та кризи республіки (133–31 pp. до н.е.). В історії римської імперії вичленовують дві епохи: рання імперія, або принципат (31 р. до н.е. — II ст. н.е.), і пізня імперія (III ст. до н.е. — 476 р.).

Давній Рим розташований на території сучасної Італії, що на Апеннінському півострові, який омивається Середземним морем. На півдні Мессінська протока відділяє півострів від острова Сицилія, гори якого є продовженням Апеннін. На півночі його великим півколом оточують Альпи. Високі гори не були перешкодою для народів Центральної Європи, які багато разів проникали через альпійські перевали на Ломбардську низовину, в родючу долину річки По. Ця найбагатша врожаями частина півострова вже пізніше почала зватися Італією; римляни називали її «Цизальпійською Галлією», оскільки в V столітті до нашої ери, витіснивши етрусків, там оселилися галли. Італією називалася західна частина півострова, де лежать три рівнини: Етруська з центром у Флоренції, Латинська з Римом та Кампанська з Капуєю і Неаполем. Тутешнє узбережжя найсприятливіше для судноплавства, з природними портами в гирлі Тибру, де досить рано виникла гавань Остія, і в Неаполітанській затоці, де виникли міста Неаполь і Путеоли. Тут, зрештою, тече Тибр, єдина річка, крім По, придатна для судноплавства на півострові.

Східна частина півострова є гористою місцевістю, і тому їй не довелося відіграти значної ролі в історії Стародавнього Риму. Щодо Південної Італії та острова Сицилія, то вони здавна приваблювали колоністів з-за моря, зокрема з Греції. Численні грецькі колонії рано ввели цей край, що мав назву «Велика Греція», в орбіту світового розвитку. На Сицилії свої колонії засновували також фінікійці.

Природні умови Італії сприятливіші для землеробства, ніж у Греції, але обробка землі, необхідність осушення заболочених місцевостей потребували величезних людських зусиль. Крім того, Італія була бідніша за Грецію на метали, які їй, здебільшого, доводилося завозити.

Субтропічний клімат, родючий ґрунт, достатня вологість, багатий рослинний і тваринний світ створювали сприятливі умови для життя

151

ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ

людини, тому Італія була заселена ще в епоху палеоліту. Проте умови для створення класового суспільства до появи залізних знарядь праці, котрі сприяли успішному розвиткові землеробства на важких для обробітку землях, сформувалися на межі II та І тисячоліть до нашої ери, а масове виготовлення знарядь праці із заліза почалося тут в етруських містах з VIII–VII століть до нашої ери.

Щодо населення Апеннінського півострова, то найдавнішими були лігурійські племена (неіндоєвропейці). У ІІ тисячолітті до нашої ери з придунайських областей на Апеннінський півострів прийшли італійські племена: оско-умбри, сабіни-самніти, латини (належали до індоєвропейської сім’ї). Італіки засимілювали лігурів та інше автохтонне населення. Спосіб життя, суспільні відносини племен італіків, як, зокрема, і лігурів, були ще абсолютно архаїчними. У II тисячолітті до нашої ери в Італії почали з’являтися греки-мікенці, які торгували й засновували свої поселення, а не пізніше І тисячоліття до нашої ери в Італію прийшли етруски, — як припускають, вихідці зі Сходу. Питання про походження етруського етносу ще не має в науці остаточного вирішення. Греки, етруски та фінікійці мали більш високий рівень розвитку суспільства, заснований на використанні праці невільників. Тому не випадково ранній період історії Італії пройшов під знаком переваги етрусків та їхньої боротьби з греками за панування над морем. Етруски панували у VIII–VI століттях до нашої ери в Середній та Північній Італії. Цей період був своєрідним прологом до історії піднесення Риму.

В X столітті до нашої ери, як свідчать археологічні знахідки, невелика група латинян оселилася на Тибрі, на західному схилі Палатинського пагорба, звідки було легко побачити ворога, що наближався до селища. Так виникло прямокутне селище, обнесене валом і обсаджене кущами. Римські історики згадують його як «квадратний Рим». Це було за два століття до 753 року, коли, за розрахунками римського історика Марка Теренція Варрона (І ст. до н.е.), засновано місто Рим.

За легендою, римляни пов’язували заснування Рима з Троянською війною (про яку вони дізналися від греків). Легенда розповідає, що коли загинула Троя, деякі троянці на чолі з Енеєм повтікали на кораблях до Італії. Вони прибули в Лацій, де заснували місто Альба, в якому й зацарював Еней. Його нащадок, цар Альби Нумітор, був повалений своїм братом Амулієм. Побоюючись помсти дітей або онуків Нумітора, Амулій примусив його дочку Сільвію стати весталкою.

152

РОЗДІЛ VI. КУЛЬТУРА СТАРОДАВНЬОГО РИМУ

Жриці богині Вести, берегині домашнього вогнища, не мали права виходити заміж. Однак у Сільвії від бога Марса народилися два сини-близнюки, Ромул і Рем. Амулій наказав кинути їх у Тибр. Але малюки врятувалися: хвиля викинула кошик із дітьми на берег, де їх вигодувала молоком вовчиця. Потім їх виховував царський вівчар. Врешті-решт брати довідалися про своє походження, вбили Амулія, повернули царську владу своєму дідові і, зібравши дружину, заснували нове місто на Палатинському пагорбі, на березі Тибру. За жеребом місто дістало назву Roma (Рим) від імені Ромула. Під час побудови міської стіни між братами виникла сварка, Рем загинув від руки брата. А Ромул став першим римським царем. Він поділив громадян на патриціїв і плебеїв, усе населення — на курії і створив військо. Пізніше римляни встановили на Капітолії бронзову статую вовчиці.

Легенда розповідає, що першими жителями Рима були юнаки — супутники Ромула, його дружина. Сусідні общини з недовірою ставилися до нових поселенців і не хотіли одружувати з ними своїх дочок. Тоді Ромул улаштував свято, на яке запросив сусідів-сабинів. Під час бенкету римляни викрали дівчат-сабинянок. Сабини пішли війною на Рим, але сабинянки зуміли помирити своїх батьків і чоловіків. Як наслідок злиття латинської і сабинської общин утворилась єдина Римська держава, в якій стали спільно правити два царі — Ромул і сабинянин Тит Тацій.

Другий римський цар, сабинянин Нума Помпілій, затвердив культи богів і зорганізував жрецькі і ремісничі колегії. Наступний цар, Тулл Гостілій, зруйнував Альбу Лонгу і переселив її жителів до Рима. Його спадкоємець Анк Марцій побудував міст через Тибр і заснував у гирлі річки першу римську колонію — Остію.

Потім, за римською традицією, в Римі правили ще три царі, етруски за походженням. Тарквіній Давній побудував у Римі перший цирк, храм на Капітолії і підземний стічний канал — Велику клоаку, що існує дотепер. Його наступник Сервій Туллій провів важливі соціальні реформи і встановив довкола міста міцну кам’яну стіну. Останнього, сьомого, царя Тарквінія Гордого вигнало з Рима повстале населення. Від цієї події 510 року бере початок історія Римської республіки1.

1 Термін res publica латинського походження, означає «суспільна справа». Так римляни називали всю сукупність справ своєї громада й держави в усі періоди. Використання цього терміна тільки для означення немонархічного типу держави належить до пізніших часів.

153

ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ

Спеціальне вивчення легенд про ранній Рим і зіставлення їх із результатами археологічних та лінгвістичних досліджень привели вчених до висновку, що відомості античних письменників загалом заслуговують на довіру. Тепер визнано, що антична традиція містить поряд із вигадками і спомин про реальні історичні події та особи. Наприклад, достовірні у своїй основі відомості про етнічний склад населення на території майбутнього Рима, зв’язок цього населення зі Східним Середземномор’ям (греки, фінікійці, етруски), приблизний час виникнення Рима, зв’язок перших римських поселенців з Альбою Лонґою, злиття латинської і сабинської общин у Римі, загальні уявлення про діяльність перших римських царів, про етруське правління в Римі наприкінці царського періоду та ін.

Царська епоха в історії Рима (VIII—VI ст. до н.е.) позначена розпадом первіснообщинних відносин і зародженням класів і держави в римському суспільстві. За традицією, «римський народ» (populus Romanus) на початку своєї історії був родоплемінним об’єднанням, складався з трьох триб (племен) відповідно до трьох етнічних елементів у місті: латинського, сабинського й етруського. Триба охоплювала 10 курій, а курія — 10 родів (gens), рід складався із сімей (familia). Таким чином, населення Вічного міста налічувало приблизно 300 родів, і тільки члени цих родів були повноправними громадянами.

Римським куріям передували, ймовірно, «чоловічі таємні союзи».

Для кожної курії характерна єдність землі, божеств і обрядів. Для своїх зборів (куріальні коміції) курія мала особливе приміщення або ділянку з вогнищем, навколо якого її члени збиралися на культову трапезу. Особливі посадові особи, куріони, очолювали військовий підрозділ курії, а також здійснювали жертвопринесення. Курія складалася з декількох родів. Римський рід був близький ранній сусідській общині, що об’єднувала не лише споріднені між собою сім’ї, а й чужі, які жили на одній території. На початку свого існування римська община була заінтересована в зростанні народонаселення. Тому жителі завойованих римлянами латинських і сабинських міст переселялися до Рима цілими родами і вливалися в римську родоплемінну структуру. Кількість родів збільшувалась також шляхом їхнього природного розростання. Проте приріст римської общини, як і всякої іншої давньої общини, мав свої межі, зумовлені необхідністю дотримуватися співвідношення між чисельністю громадян та кількістю землі й забезпе-

154

РОЗДІЛ VI. КУЛЬТУРА СТАРОДАВНЬОГО РИМУ

чити нормальну суспільно-політичну діяльність общини, можливість швидкого збору громадян із воєнною чи іншою метою. Коли кількість родів досягло 300, римська община замкнулася. Це означало завершення її формування як первісної громадської общини. Число 300 не випадкове: воно співвідносне з тридцятьма куріями і трьома трибами. Сліди родового устрою видно в римському імені, яке складалося з трьох частин: особистого імені, імені родового і прізвища, яке пізніше почало переходити за спадковістю. Члени римської родової організації «рід — курія — триба» складали привілейований стан патриціїв. На початку царського періоду термін «патриції» був рівнозначний термінам «римський народ» і «громадяни». Пізніше назва «патриції» зберігається тільки за родовою знаттю.

Основною виробничою одиницею в родовій общині була велика патріархальна сім’я — фамілія. Глава патріархальної сімейної общини називався «pater familiae» — «батько сім’ї».

Фамілія включала главу сім’ї та його дружину, їхніх дітей та онуків із дружинами, а також у ній могли бути залежні особи — клієнти й раби.

Основною територіальною одиницею в давньому Римі був паг. Так називалася територія спочатку родової, а потім сусідської общини як особливого соціально-економічного організму. Паг являв собою село (vicus), а також землі, в тому числі пасовиська, в спільному користуванні окремих селищ або всієї общини. На чолі його стояли магістрати, які наглядали за виконанням суспільних робіт і здійсненням релігійного культу. Родоплемінна організація римської людності дуже рано почала доповнюватись, а потім і витіснятися територіальними общинами — пагами. В результаті об’єднання пагів і виник Рим. Общинні землі стали складовою частиною створюваного загальнонародного, державного земельного фонду «ager publicus».

Після замикання римської громадської общини був обмежений вступ у родові колективи. Тепер емігранти, добровільно або примусово переселені до Рима, а також зайві сім’ї з римської людності вже не включалися в структуру «рід — курія — триба» й, відповідно, не отримували громадянських прав, а ставали плебеями. Плебеї утворили численний стан особисто вільних, але нерівноправних людей.

Ще до появи плебеїв у римському суспільстві складаються відносини патронату — клієнтели. Вони зародилися всередині римської

155

ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ

общини внаслідок соціально-економічного диференціювання і призвели до появи численного залежного прошарку клієнтів. Збіднівши або втративши родові зв’язки, люди потребували покровительства багатих і впливових громадян, до складу сім’ї яких залучалися. Залежні люди називалися клієнтами, а їхні покровителі — патронами. Надалі маса клієнтів поповнювалася за рахунок плебеїв і звільнених рабів. Щодо рабства в Римі царської епохи, то його існування підтверджується низкою джерел. Переважало боргове рабство, в яке люди потрапляли шляхом самозакладу або продажу членів сім’ї її главою.

Система управління в ранньому Римі зовні зберігала форму військової демократії, але її органи влади — цар, сенат і народні збори — дедалі більшою мірою виконували державні функції у класовому суспільстві. Державний устрій Риму розвивався грецьким шляхом — до формування полісної організації (civitas). В царську епоху закладалися підвалини римської civitas у вигляді громадської общини, заснованої на античній формі земельної власності, суть якої складає поєднання і взаємозумовленість приватної та суспільної власності на землю. Початок створення фонду суспільної, загальногромадської, державної землі ager publicus було закладено римлянами впродовж численних воєн, внаслідок яких вони завоювали прилеглу до Рима частину Лацію. Цар (rex) був військовим керівником, законодавцем і верховним суддею, а також керував релігійним життям общини. Влада його була виборною. Він обирався народними зборами, а його кандидатуру висував сенат. Сенат — рада старійшин, або старців — складався з верхівки патриціїв — родовладик «patres». Відповідно до кількості родів спочатку було 100 сенаторів, а наприкінці царського періоду, коли число родів досягаю 300, відповідно і членів сенату стало 300. Народні збори існували у формі куріантних коміцій — сходок членів курії. Народ групувався для голосування за куріями. Після голосування в курії вона подавала на коміціях один голос. Плебеї до політичного управління не допускалися. Між патриціями і плебеями від самого початку точилася гостра боротьба. Зняти її мала політична реформа, яку римські історики приписують цареві Сервію Туллію. Подібно до реформи Солона в Афінах реформа Сервія Туллія послабила основи родового устрою, усталивши поділ римського вільного населення за майновою ознакою. Окрім патриціїв, до складу «римського народу» відносили і плебеїв; вся ця сукупність громадян, наділених полі-

156

РОЗДІЛ VI. КУЛЬТУРА СТАРОДАВНЬОГО РИМУ

тичними правами, була на основі перепису (цензу) розбита на шість майнових розрядів залежно від розміру земельного наділу. Пізніше майновий ценз був встановлений у грошовій формі. Замість трьох племінних триб Сервій Туллій розділив Римську державу на чотири територіальні триби.

Поділ громадян за майновими ознаками використовувався передусім для виконання військової повинності. Все вільне населення, однаково й патриції, й плебеї, було зобов’язане служити у війську. Перший клас виставляв 98 центурій (сотень), у тому числі 80 центурій важкоозброєної піхоти і 18 центурій кінноти, решта класів виставляла 95 центурій легкої піхоти і допоміжних загонів. Озброєння й утримання воїнів лягало на плечі самих громадян, а не на державу.

Традиція приписує Сервію Туллію створення нових народних зборів — центуріатних коміцій, до яких перейшли такі найважливіші повноваження куріатних коміцій, як ухвалення законів, вибори посадових осіб, оголошення війни й укладання миру. Але при цьому реальна влада зберігалась у руках старих патриціанських родів, які володіли найбільшою кількістю землі, входили до першого класу і складали більшість центуріатних зборів (98 проти 95). Ці реформи завдали першого удару родовій аристократії Риму і сприяли подальшому формуванню класового рабовласницького суспільства.

В царську епоху римляни досягли значних успіхів у багатьох напрямах культури. Передусім вони, завдячуючи етрускам та грекам, засвоїли поліпшені методи обробітку землі, почали культивувати виноград, перейняли алфавіт і полісну форму державного устрою. Етрускам вони зобов’язані побудовою підземного каналу — Великої клоаки — навколо Форуму, а також поширенням особливого типу житла з центральною залою, що має отвір у даху — атрію. На час правління в Римі етруських царів припадає також поява власних ремесел і пожвавлення торговельних зв’язків. Для розвитку торгівлі вдалим виявилося географічне положення нового міста: на перехресті важливих шляхів, на великій судноплавній річці. Декілька століть римляни в торговельних відносинах обходилися без грошей, засобом обміну була худоба. Спочатку Рим обмінювався товарами з грецькими містами Південної Італії, а пізніше — з Грецією і Карфагеном. Ремісництвом і торгівлею займалися переважно плебеї. Велику роль відіграли також етруски.

157

ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ

Первісна релігія у римлян була анімістичною зі значними пережитками тотемізму, на що вказує легенда про вовчицю, що вигодувала Ромула й Рема. Поступово римляни перейшли до землеробського культу, заселивши світ численними божествами, що опікувалися всіма силами природи і всіма видами робіт. Тим численним божествам ввіряв римлянин безпеку і добробут свого дому і сім’ї. Лари і Пенати опікали житло, двері охороняв Янус, домашнє вогнище — богиня Веста. Нарешті, кожна людина мала особистого духа-покровителя — генія, в якому виявилась її життєва сила. Розрізнялись «геніус фаміліє» — покровитель сім’ї і «геніус лоці» — покровитель місця. Всіх цих божеств і духів римляни не уявляли в людській подобі, не ставили їм статуй, не будували храмів. Проте вони виділяли серед них головних богів: Юпітера — загальноіталійське божество неба; Марса — спочатку духа, покровителя рослин, пізніше бога війни; Квірина — близьке до Марса божество сабинського походження.

Вирішальний крок до антропоморфізму римських культів зроблено в період правління етруської династії, адже в етрусків боги виступали в людській подобі, як і в греків. Під впливом етрусків на Капітолії виник перший храм, де встановили статуї вищих етруських божеств: Тина, Уни і Мнерви, яких латиняни ототожнювали зі своїми богами Юпітером, Юноною і Мінервою. За час правління царя Тарквінія Рим вступив у тісний зв’язок із містом Куми в Кампанії, звідки, очевидно, потрапили до Рима так звані «Сивілині книги», що належали, за легендою, відомій ворожці Кумській Сивілі. В критичні для міста моменти особлива колегія римських жерців зверталася до цих книг, як до оракула, шукаючи там поради. Звичайно вони знаходили пораду Сивіли ввести в місті культ нового божества, тому в Римі з’явилося багато нових богів, запозичених, здебільшого, у греків і досить популярних, особливо у плебеїв. Грецька Деметра ототожнювалася з італійським божеством Церерою, покровителькою хлібних злаків, Афродита — з італійською покровителькою овочів Венерою, Посейдон — із Нептуном, який спочатку не мав жодного відношення до моря. Таким чином латинські й загальноіталійські божества здобули в Римі антропологічні риси і їх стали зображати, як в Елладі, у вигляді прекрасних чоловіків і жінок. Рим поступово прикрашався храмами і статуями.

Така кількість культів потребувала багатьох жерців. Жерці складали молитовні формули, вели календар. Існувала спеціальна колегія

158

РОЗДІЛ VI. КУЛЬТУРА СТАРОДАВНЬОГО РИМУ

жерців-авгурів, які ворожили на польоті птахів, та жерців-гаруспіків, зайнятих «етруською наукою», тобто ворожінням на нутрощах жертовних тварин. Римська релігійність була обтяжена багатьма формальностями й ритуалами. Значна кількість заборон і засторог регулювала життя весталок — жриць, які доглядали за вогнищем у храмах богині Вести. Як у Греції, так і в Римі жерці не складали особливої касти, а були виборними посадовими особами.

Культура епохи республіки

Після вигнання царя Тарквінія Гордого в Римі почав формуватися республіканський лад. Політична влада реально перебувала в руках патриціїв. Народні збори, що вважалися вищим органом влади, реально мали досить обмежені можливості. Окрім того, в центуріатних коміціях заможна частина громадян мала вирішальну перевагу, а куріатні коміції складалися лише з патриціїв. Реальна влада концентрувалася в руках патриціанського сенату й магістратів. На чолі управління стояли два консули, які обиралися на рік центуріатними коміціями, що мали по суті царський імперій1.

Ситуація політичної нерівності патриціїв і плебеїв, а також аграрне питання та проблема боргів, що призводила до закріпачення рядових общинників, викликала боротьбу плебеїв та патриціїв у часи ранньої республіки. Ця ситуація зумовила основні вимоги плебеїв. По-перше, це була вимога елементарної правової захищеності від сваволі патриціанських властей, обмеження каральних функцій патриціанської влади. По-друге, оскільки плебс становив більшість у народних зборах, він вимагав розширення їхніх реальних прав і демократичнішого принципу голосування в коміціях. Нарешті, плебс домагався доступу до вищих посад у магістратурі й у сенаті. Крім того, важливе значення мало надання плебеям повних прав римського громадянства: права вступу в законний (так званий квіритський)2 шлюб, активного і пасивного виборчого права.

Співвідношення сил у боротьбі було досить складним. Плебс об’єднував не лише народні маси, а й людей багатих, іноді й знатних,

1 Імперій — сукупність прав, які охоплювали військове командування, право скликати сенат і народні збори.

2 Від «квірит», як називали себе стародавні римляни. Деякі громадянські та юридичні повноваження римського громадянина.

159

ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ

представників неримської знаті або збіднілих патриціїв. Ця верхівка намагалася потіснити патриціїв і здобути рівні з ними права в політиці. Саме з них найчастіше виходили лідери плебсу. Рядові ж маси були найбільше заінтересовані в землі, вирішенні боргового питання та розширенні прав народних зборів. Патриції теж не були єдині. Боротьба між знатними родами змушувала деяких з них іти на зближення з плебсом.

Перший спалах цієї боротьби стався 494 року до нашої ери. У відповідь на нестерпні умови боргової кабали і свавілля кредиторів плебеї покинули Рим і зібралися на Авентинському пагорбі. Вони відмовилися брати участь у воєнних діях в умовах війни з етрусками й латинами. Патриції мусили поступитися. Саме тоді плебсові було дозволено вибирати особливих магістратів зі свого середовища — народних трибунів, які стали представниками плебсу перед державою.

Спочатку трибуни захищали окремих плебеїв від сваволі магістратів, але поступово здобули досить вагому владу. Від 449 року особа трибуна стає недоторканною, а його дім мав право захисту. Трибун міг накласти вето (заборону) на рішення магістратів і сенату. Поступово він ставав ніби охоронцем договору між різними верствами населення й міг ужити заходів проти його порушників (арешт, штраф

іт.ін.). Спочатку трибунів було двоє або п’ятеро, а потім їх кількість дійшла десяти.

У451–450 роках під тиском плебсу відбувається перша кодифікація1 римського права. Для систематизації та запису законів створюється комісія «Десяти мужів» (децемвірів). Майже всі її члени були патриціями. Закони фіксували правила судового процесу, боргове право, відносини всередині сім’ї, право власності й угод купівлі–про- дажу. Вони встановлювали покарання за різні злочини (чаклунство, вбивство, крадіжку, державну зраду). Запис законів став важливим елементом переходу від родового суспільства до класового і становлення римського полісу. Вони поєднували різні принципи: таліону2

ігрошової або майнової компенсації, свободи заповідання й тенденції до збереження власності всередині роду, що характерно для законодавства перехідної епохи. Цей документ, відомий як «Закони

1 Кодифікація — письмова фіксація норм права.

2 Таліон — принцип відшкодування заподіяного зла відповідно до вчиненого («око за око»).

160