Istoria_svitovoi_kultury / Istoria_svitovoi_kultury

РОЗДІЛ VII. КУЛЬТУРА ВІЗАНТІЇ

ли цілковите поглинення божественною природою людської. Таким чином, будь-яка спроба зобразити Христа тягне за собою єретичні збочення. Іконоборці висували дуже тонку й часом переконливу фі- лософсько-догматичну аргументацію проти шанування ікон і священних зображень. В іконошануванні вони вбачали прояви грубого фетишизму, відродження язичницького культу, відхід від спіритуалістичних ідеалів раннього християнства.

Іконоборці виходили з прагнення зберегти за християнським богослужінням високу духовність, очистити його від усього тілесного й пережитків еллінського сенсуалізму.

Ідейна боротьба у візантійському суспільстві у VIII—IX століттях мобілізувала всі інтелектуальні сили і справила вплив на суспільну свідомість доби. Релігійно-філософські спори VIII—IX століть викликали необхідність систематизації християнської теології, що знайшло відображення у творах Іоанна Дамаскина і пізніше — Феодора Студита.

Іоанн Дамаскин (бл. 675—753 pp.) — один із найвидатніших візантійських богословів — у своїй праці «Джерело знання» поставив складне завдання: побудувати цілісну систему ортодоксального християнства. Він намагався систематизувати всю суму знань християнської теології, узятих ним зі Святого Письма і творів апологетів та отців церкви. В онтологічному аспекті система Дамаскина ґрунтується на прагненні вивести все суще з єдиного принципу — Бога: Бог — віковічне непізнаване світу, джерело і мета буття. Природа — не лише творіння Бога, а й розкриття його божественної мудрості.

Важливе місце у творі Дамаскина посідає християнська антропологія. Людина — це свого роду мікрокосм, маленький Всесвіт, створений гармонійно й мудро з розумної душі і плоті. Людина поставлена в центрі світобудови, світ створено для людини, і спокутувальна жертва Христа принесена дня спасіння людства.

Згідно з біблійною провіденціалістською концепцією, Іоанн Дамаскин однак визнавав за людиною право вибору її земного шляху, залишаючи людській волі відносну свободу, а людині — доволі широке поле діяльності.

Твір Дамаскина озброював християнських богословів чіткою аргументацією в боротьбі з усілякими єретичними вченнями, зокрема з доктринами несторіян, маніхеїв, пізніше павликіян і богомилів.

211

ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ

Водночас Іоанн Дамаскин не заперечував античну філософію, а навпаки, використовував для побудови своєї вражаючої за розмахом богословської системи вчення Платона й логіку Арістотеля, деякі концепції античної науки. Він полемізував із захисниками ісламу, рішуче виступав проти іконоборського руху. Сповнений традиціоналізмом і суворою ортодоксією трактат Дамаскина справив значний вплив на середньовічне богослов’я як Візантії, так і Західної Європи. Перекладений пізніше латинською мовою, він вивчався представниками західноєвропейської схоластики, в тому числі й Фомою Аквінським.

Інший ідеолог ортодоксального богослов’я — Феодор Студит (759—826 pp.) — у своїй величезній літературній спадщині — богословських трактатах, промовах, листах, настановах ченцям і в релігійних гімнах — узагальнив усю аргументацію іконошанувальників проти їхніх ідейних супротивників. Його твори пройняті аскетичною ідеологією, ідеалізацією чернечого життя, шаленою полемікою з іконоборцями. Він організував у Константинополі Студитський монастир, який став фортецею та ідейною твердинею ортодоксії.

Третій період — характерний появою низки раціоналістичних концепцій. Зокрема, Михаїл Пселл (XI ст.) оголосив філософію наукою, котра повинна досліджувати природу речей, робити свої висновки, беручи від математики її числовий метод і систему геометричного доведення.

Останній період характерний реакцією релігійно-містичного напряму візантійської філософії на раціоналізм. Одним з найвідоміших містичних учень був ісихазм1.

УВізантії ніколи не зникали містичні вчення. Практичний вияв

учернечій аскезі вони мали в ісихазмі, що виник у монастирях Синаю та Афону. Вчення ісихастів зосереджувалося на внутрішньому світі людини. Метою духовної діяльності вважалося не пізнання зовнішньою світу, а придушення пристрастей людини шляхом самовиховання, аскези. Ісихазм всотав приховані, потаємні вчення східного чернецтва. Він кликав до втечі від світу, сповненого злом і насильством, до тиші, спокою. Розуміння істини можливе для ісихастів через містичне злиття з Богом, шляхом надчуттєвого просвітлення. Це злиття з Богом мало бути досягнуте тільки благочесними ченцямиаскетами за допомогою божественної благодаті.

1 Ісихазм — від грец. ісихія — спокій, тиша, відлюдництво.

212

РОЗДІЛ VII. КУЛЬТУРА ВІЗАНТІЇ

Глава ісихастського руху Григорій Палама (1295 або 1296–1359 pp.) здобув широку освіту, добре знав праці Платона й Арістотеля і твори візантійських богословів, зокрема містичного напряму. Певною мірою він був спадкоємцем Діонісія Ареопагіта, Максима Сповідника, Симеона Нового Богослова, Григорія Кіпрського.

Однак ідеї цих містиків набували у Палами особливого забарвлення. Григорій Палама вчився в Метохіта, на нього чекала блискуча кар’єра при дворі імператора, але у 20 років він покинув усе й пішов у монастир на Святій Горі, на Афоні. Тут він вивчав ісихазм і розробляв його як учення.

Як богослов Палама звернув головну увагу на теорію божественної енергії і надчуттєвого світла. Всі візантійські містики переосмислювали в християнському дусі неоплатонічну думку про Бога як джерело світла. Але Палама вжив її щодо практики ісихазму. Він нагадував у своїх проповідях євангельське оповідання про фаворське світло: коли Христос з’явився перед вибраними учнями, обличчя його було світлим, як сонце, а одяг — білим. Подібне осяяння божественним світлом і злиття з Богом може відбутися і для праведникааскета. Але цього можна досягти шляхом тяжких подвигів, тривалої чистоти, так званої «розумної» молитви, зреченням усього земного. Це божественне світло, осяяння було можливим в особливому психічному стані екстазу, котре супротивники ісихазму пов’язували з галюцинаціями. Однак учення Палами набуло великої популярності. Воно навіть зміцніло в боротьбі з раціоналізмом: з калабрійським ченцем Варлаамом, учителем Петрарки і Боккаччо, з його союзником Акіндіном. Повернувшись із Афону, Палама цілком заглиблюється в боротьбу проти раціоналізму.

Варлаам (бл. 1290–1350 pp.), який прибув до Візантії з Італії, почав різко критикувати ісихазм з позицій розуму. Згідно з ученням Варлаама, пізнати істину, тобто Бога, можливо засобами розуму й науки, шляхом вивчення Святого Письма, давніх філософів, за допомогою логічного мислення. Варлаама й Акіндіна підтримав Никифор Григора, котрий теж виступив проти ісихазму. Після тривалої і жорстокої боротьби перемогли ісихасти. На їхній захист виступили православна церква й кола вищої аристократії. На церковному соборі 1351 року теологія Палами визнана згідною з православним віровченням, а його супротивників Варлаама, Акіндіна і Григору піддано

213

ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ

анафемі. Перемога ісихастів мала тяжкі наслідки для Візантії. Заклик до втечі від активного життя, від боротьби роззброював маси перед турецькою загрозою, штовхав їх у світ смирення, покори, чернечого аскетизму. Але популярність ісихазму зростала, вчення переходило в інші країни — до західних слов’ян і на Русь. Перекладна література в цих країнах поповнювалася перекладами містиків, зокрема Палами та його послідовників: Миколи Кавасіли, Микити Стіфата та ін. В історіографії пізньої Візантії настільки ж явно, як і в філософії, проявляються гуманістичні риси: інтерес до людської особистості, до природи, світобудови; разом із біблійною концепцією історичного процесу розвиваються нові історико-філософські теорії, зокрема теорія закономірної зміни світових монархій.

На особливу увагу заслуговують такі видатні візантійські богослови, як Григорій Нісський, Василій Кесарійський і Григорій Назіанзін, без яких не можна собі уявити становлення й розвиток східної патристики.

Упатристичній літературі ранньовізантійської доби, в працях представників так званого Каппадокійського гуртка (названі вище філософи), в промовах Іоанна Златоуста, де закладався фундамент середньовічної християнської теології, вбачається поєднання ідей раннього християнства з неоплатонічною філософією, парадоксальне переплетіння античних риторичних форм із новим ідейним змістом. Філософські конструкції представників Каппадокійського гуртка сягають глибоким корінням давньої історії еллінського мислення. Центром патристичної філософії є розуміння буття як блага, що дає своєрідне виправдання космосові, а значить, світові й людині.

УГригорія Нісського ця концепція часом наближається до пантеїзму.

Література

Візантійська література справила значний вплив на європейську, в тому числі на літературу слов’ян, своїми пам’ятками, що належать переважно до XIII століття.

Візантійська книжність характеризується не лише грецькими рукописами, а й слов’янськими перекладами, котрі інколи зберегли твори, невідомі в оригіналі.

214

РОЗДІЛ VII. КУЛЬТУРА ВІЗАНТІЇ

Початок власне візантійської літератури належить до VI—VII століть, коли грецька мова стає панівною в країні. Однак пам’ятки народної творчості Візантії до нас майже не дійшли.

Вивчаючи візантійську літературу, доводиться враховувати те, що західноєвропейські вчені католицької чи протестантської орієнтації, супротивники східної церкви, підходили до неї з великою упередженістю. Вони не визнавали її самобутнього характеру, вважали «архівом еллінізму» або ототожнювали її історію з періодом занепаду античної літератури.

Візантія створила свою самобутню культуру й літературу, і якщо говорити про еллінізм у візантійській літературі, то це лише літературний вплив, який можна прирівнювати до впливу літератури арабської, сирійської, коптської, перської та інших, із якими візантійська література була тісно пов’язана. Звичайно, елліністичний вплив тут найбільш помітний. Серед церковної літератури, що дійшла до нас, вирізняється поезія гімнів. Найвидатнішими її представниками були: Роман Солодкоспівець (VI ст.), котрий написав близько тисячі гімнів, імператор Юстиніан (527—556 pp.), Сергій — патріарх Константинопольський, котрому належить акафіст Богородиці у зв’язку з перемогою над аварами в 626 році, Софроній — патріарх Єрусалимський та ін.

Гімни Романа характерні аскетичністю, наївною щирістю і глибиною почуттів. Вони написані у вільній формі, середній між метричною і прозаїчною мовою, і ближчі до псалмів. Як за формою, так і за змістом ці гімни споріднені із семітичними елементами Старого Заповіту, мотиви якого використовує Роман. Із тисячі гімнів Романа збереглося лише вісімдесят. Це звичайні оповідання з уведенням вільних діалогів. Нерідко в цих гімнах проявляється догматичнотеологічна вченість, котра загрожує придушити палкі почуття, повчальність заважає поезії та естетичності.

Від елліністичної прози Візантія успадкувала багато. Манеру еллінізму повторюють еротичні романи пригод Геліодора («Ефіопію» про Теогена і Харіклею) — IV століття, Ахілла Татія (про Кліторфона і Левкіппу) —V століття, Харитона (про Хереаса і Каллірою), Лонґа (про Дафніса і Хлою) та ін. З прозаїчних жанрів на початках візантійської літератури особливо розвиваються історичні оповідання, автори яких відтворювали манеру Геродота, Фукідіда, Полібія та їхніх

215

ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ

епігонів, наприклад, в VI столітті це — Прокопій, Петро Патрикій, Агафій (історик і поет), Менандр Протиктор, Феофілакт Симокатта, Іоанн Малала.

Кращими церковними письменниками, котрі виховувалися в язичницьких школах на античних традиціях, в IV столітті були: Афанасій Олександрійський, Василій Кесарійський (Великий), Григорій Назіанзін (Богослов), Іоанн (Златоуст). Слід зазначити, що чіткої межі між філософією, теологією та красним письменством на той час не було, а тому одні й ті самі імена можна зустріти в історії і візантійської літератури, і філософії, і теологічної думки.

Східний елемент візантійської літератури знайшов своє яскраве вираження в численних збірниках оповідань V–VI століть про від- людників-аскетів візантійських околиць (так звані патерики). В період іконоборства розквітає агіографічна література (житія святих). Частина цих творів уміщена у величезні 12-місячні збірки — Мінеї (Четьї).

З припиненням іконоборства, себто починаючи з IX століття, з’являються короткі огляди із всесвітньої історії, «хроніки» з клерикальною тенденцією, що базувалися часткою й на оповіданнях александрійських і церковних істориків, і на попередній візантійській історіографії загалом (Георгій Сінкел, Феофан Сповідник, патріарх Никифор, Георгій Амартол).

Найбільш цікава хроніка другої половини IX століття Георгія Амартола, що охоплює історію «світу» від Адама до 842 року. Ця чернеча хроніка характерна фанатичною нетерпимістю до іконоборців і симпатією до теології.

Серед діячів IX–X століть слід передусім назвати константинопольського патріарха Фотія й імператора Константина VII Багрянородного.

Народившись у патриціанській родині, Фотій був надзвичайно освіченою людиною в типовій для Візантії формі. Блискучий філолог, знавець грецької мови й літератури всіх періодів, шанувальник Арістотеля, Фотій зібрав навколо себе чимало учнів, перетворив свій дім на своєрідну академію, науковий салон. Він доручив своїм учням створити величезний Лексикон на підставі попередніх словників і античної та візантійської літератури. Найвидатніший твір Фотія — його «Бібліотека», або «Міріобібліон», що складався з 280 глав. Він

216

РОЗДІЛ VII. КУЛЬТУРА ВІЗАНТІЇ

містить відомості про грецьких граматиків, промовців, істориків, філософів, природничників, лікарів, про романи, агіографічні твори тощо.

Константин VII Багрянородний наказав скласти за свій рахунок величезні збірки, енциклопедії з творів старої літератури, які стали рідкістю. З творів самого Константина відома історія царювання його діда Василія, твори про управління державою, що були написані для його сина Романа, про церемонії візантійського двору.

Особливе місце в історії візантійської літератури належить Михаїлу Пселлу (1018 р. — після 1096 р.). Пселл — особистість виняткова не лише для XI століття, а й для всієї візантійської культури. Водночас у цій історії важко знайти особистість більш суперечливу, більш загадкову за несумісністю своїх інтелектуальних, духовних, моральних якостей, ніж Михаїл Пселл: яскравий, непересічній письменник і підлабузливий царедворець, мудрий філософ і запопадливий панегірист, автор багатьох віршів на честь василевсів і прихильник їхніх ворогів.

Найчисельнішим у спадщині Пселла є його риторичний доробок, що охоплює майже всі жанри й види грецької риторики. Найбільш повно представлено красномовство епідектичне. Це промови та енкомії (звернення до імператорів або промови від імені імператорів, енкомії до матерії тощо), епітафії, монодії.

У багатьох промовах Пселла відбиті його зв’язки із суспільством, контакти й конфлікти, симпатії й антипатії, характер котрих виражено у назвах: «Промова на захист Номофілака від Офріди», «Промова проти Кіруларія» і т.д.

Для Пселла право художника творити вільно, за своїми творчими переконаннями — безсумнівне.

Ця ідея, що чітко проявилася в літературних поглядах Пселла, дуже важлива для кращого розуміння уявлень візантійців цієї епохи про їхнє місце в безперервному процесі розвитку культури, співвідношення їхньої творчості зі спадщиною великих предків. Теорія самостійного творчого пошуку, претензія на сумірність власної творчості із творчістю стародавніх принципово відрізняється від інших концепцій, що були поширені в середні віки, зокрема від ідеї наступності знань, що вбачала запоруку власних досягнень у величі предків, у багатстві залишеної ними культурної спадщини.

217

ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ

Пселл та його сучасники, усвідомлюючи свій глибокий і прямий зв’язок з грецьким минулим, перед яким вони весь час схиляються, проте відчувають себе постатями, співмірними з великими попередниками.

Пселл оцінював усю грецьку літературу як єдину скарбницю із загальнолітературних позицій — це своєрідне продовження традиції патріарха Фотія, традиції більш спокійного, позарелігійного підходу до античності. Однак у Пселла немає скільки-небудь чіткої концепції історії літератури, чітких критеріїв оцінки ідейно-художнього змісту твору.

Найбільш яскравим явищем у літературній творчості Пселла справедливо вважають «Хронографію». Не принижуючи її значення як незамінного історичного джерела, слід сказати про надзвичайну цінність «Хронографії», про її насиченість іншою, художньою правдою, що створює єдину картину епохи — драму людей і драму імперії.

Своєрідність «Хронографії» серед іншого зумовлена тим, що в ній втілюється один із творчих ідеалів Пселла — прагнення до синтезу риторики й філософії. Розказуючи про події історії та діяння людей, Пселл завжди намагається проникнути в їхній загальнолюдський сенс, відчути «філософію» історії, яка розкривається ним, зазвичай, в узагальнених сентенціях.

Особливого характеру надає творові Пселла участь у ньому самого автора як однієї з активних політичних постатей даної епохи. Він вступає в дію непомітно, поступово, тою мірою, як зростала його роль найближчого радника імператорів, починаючи від царювання Константина IX Мономаха.

В основі зображення Пселлом осіб і характерів є його чітка концепція людини, котра здається йому поєднанням суперечностей, «змішанням розумового і позарозумового» (з перевагою позарозумового), для якої характерна несталість і мінливість.

Зображуючи людей, Пселл ґрунтується на нових для візантійської і середньовічної літератури загалом принципах. Це розкриття образу в дії і русі, в його внутрішній складності й суперечності, в глибокій взаємодії з історією, у взаємозв’язку моральних і розумових якостей, в їх співвіднесеності із зовнішніми, фізичними рисами. Тонкість і точність психологічних спостережень посилюються і образною, метафоричною формою їхнього вираження, гостро контрастним характером їхнього поєднання і протиставлення.

218

РОЗДІЛ VII. КУЛЬТУРА ВІЗАНТІЇ

Від XIII століття у Візантії розширюється коло літературних творів народною мовою (перші твори з’являються у XII ст.). Це передусім художня література; історіографія, риторика, філософія, філологія розвивалися, як і раніше, традиційною класичною мовою. Більше того, прагнення глибокого, досконалого володіння мовою Гомера і Платона, Геродота і Демосфена стає в останні століття існування Візантії найважливішим аспектом «національного» самоствердження, відчуття еллінської культурної спадкоємності, незламності грецького генія. «Ми, — заявляв Геміст Пліфон, — елліни з походження, про що свідчать наша мова і батьківське виховання». Для візантійського суспільства заглиблення в давню мову й культуру та їх ідеалізація ще більше загострювали складну й не подолану у Візантії проблему двомовності, наявності двох культур, причетність чи непричетність до яких визначалася ступенем освіченості, а врешті-решт — соціальною належністю. Чим далі й глибше поринав візантієць у культуру минулого, тим більшим був контраст між цим минулим і народномовним потоком сучасної йому візантійської культури. Міра віддалення маси візантійців від еллінської історичної і міфологічної традиції вражає настільки ж, наскільки дивує ерудиція в культурі минулого нечисленних візантійських інтелектуалів.

Освіта

УIV—VII століттях зберігалися традиції античної освіченості, існували давні наукові центри (Афіни, Александрія, Бейрут, Газа), виникає новий — Константинополь. З кінця VII століття вища освіта майже зникає й відроджується тільки в IX столітті (Магнаврська школа в Константинополі). 1045 року засновано Константинопольський університет з двома факультетами: юридичним і філософським.

Незважаючи на поширення вже в XI столітті бомбіді нового паперу, книги (до XIV ст.) переписувалися переважно на пергаменті й були надзвичайно дорогі, бібліотеки монастирів і приватних осіб — невеличкі.

Ушколах Візантії викладали граматику, риторику, філософію, себто ті предмети, котрі вивчалися в школах пізньої античності. Вивчення цих дисциплін вважали необхідним для виховання освіченого

219

ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ

члена суспільства. Знання й розуміння класичної літератури та античних праць з філософії, математики, астрономії, медицини, вміння говорити й писати класичною грецькою мовою високо цінувалися візантійцями. До людини, котра оволоділа скарбами науки, ставилися

зглибокою повагою, і вона мала серед сучасників величезний авторитет.

Джерела сповнені захоплених відгуків про людей, які здобули освіту. Особи, що належали до різних соціальних груп, висловлюють справжню повагу до науки і освіти й наголошують на необхідності оволодіння ними.

Навіть автори агіографічних пам’яток обов’язково відзначають освіченість своїх героїв як одну з їхніх чеснот. У «Житті» Феодора Студита йдеться про значущість світської науки й користь від її вивчення, оскільки вона не лише знайомить ортодоксальних християн

заргументами і зброєю їхніх ідейних супротивників, а й озброює на боротьбу з ними.

Наполягає на вивченні світських дисциплін і біограф патріархів Тарасія і Никифора диякон Ігнатій. Він намагається переконати своїх братів-ченців у тому, що вивчення наук може прислужитися кращому розумінню теологічних праць. Однак одразу застерігає, що «зовнішню», себто світську мудрість не можна порівнювати зі священною наукою, бо остання є господиня, а перша — її служниця.

Ідеалом візантійських письменників був імператор, захоплений науками, покровитель знань, аматор щодо книжкової вченості. В суспільстві, де багато залежало від особистої ініціативи правлячого василевса, його ставлення до грамотності й освіченості передусім відбивалося на становищі вчених і долі освіти. Покровительство й допомога монархів надавали можливість вести наукові заняття, відкривати школи й навчати бажаючих. У працях візантійських авторів багато місця належить описові освіченості імператорів та їхнього ставлення до вчених. Письменники або критикували невігластво правителя, або вихваляли його красномовство й освіченість, що, на їхню думку, були обов’язковою рисою василевса разом з іншими традиційними чеснотами християнських монархів. Обов’язком монарха вважалася турбота не лише про управління, закони, релігію, а й про освіту.

Значні перешкоди виникли на шляху розвитку наукових знань у період іконоборства. Втрата східних провінцій імперії, де раніше

220