Istoria_svitovoi_kultury / Istoria_svitovoi_kultury

РОЗДІЛ VIII. КУЛЬТУРА СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ

У провідних теоретиків романтизму братів Шлегелів готика перетворилася вже на символ християнства — як утілення нескінченності, як саме прекрасне. Гейне критикує погляди Шлегелів, проте й сам наголошує на величі й силі середньовіччя, яке, мовляв, навіть каменем зуміло оволодіти так, «що він постає в примарному натхненні, отож і цей найтвердіший матеріал стає виразником християнського спіритуалізму»1. У славнозвісному романі В. Гюго «Собор Паризької Богоматері» (1831 р.) готичний собор, власне кажучи, є одним з головних героїв твору. Успіх цього роману багато в чому зумовила велика зацікавленість європейського загалу в культурі середньовіччя. В цей самий час уся Європа захоплювалася романами Вальтера Скотта, який, звернувшись у своїй творчості до переломних моментів європейської історії, популяризував середньовічну культуру. Дещо змістивши акценти, романтики надали образові середньовіччя ореолу романтичної фантазії й таємничості.

Найважливішим наслідком уваги до проблем культури середньовіччя стало те, що літературно-філософська думка кінця XVIII — початку XIX століття вперше осмислила цю культуру як цілісне історичне явище, яке й далі впливало на культурні процеси тогочасної Європи.

Проте існує також інший погляд, що довго не давав змоги оцінити культуру середньовіччя об’єктивно. Згідно з цим поглядом вона є втіленням догматизму, релігійного фанатизму, придушення свободи особистості — всього, проти чого виступали і з чим боролися не лише словом прогресивні сили наступних епох. Тому, можливо, так довго панувала в науці та суспільній свідомості своєрідна характеристика готичного стилю, що її дав теоретик Відродження Джорджо Вазарі. Ця, вочевидь упереджена, оцінка легко переноситься й на культуру середньовіччя загалом. «Манеру цю, — писав Вазарі про готику, — винайшли готи, бо після того, як були зруйновані давні будівлі й війни згубили й архітекторів, ті, що залишилися живими, стали будувати в цій манері, зводячи склепіння на стрільчастих арках і заповнюючи всю Італію казна-якими спорудами... Збав боже всяку країну від однієї думки про роботи такого штибу, настільки безформних порівняно з красою наших будівель, що й не вартих того, аби говорити про них більше, ніж сказано»2.

1 Гейне Г. Романтическая школа. — Кн. 1 // Собрание сочинений. — Москва; Ленинград, 1936. — Т. 7. — С. 168.

2 Вазари Дж. Жизнеописания наиболее знаменитых живописцев, ваятелей и зодчих. — Москва, 1956. — Т. 1. — С. 58.

231

ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ

Закріпити оцінку культури середньовіччя як побудованої на старих традиціях, на повторенні, дублюванні раніше досягнутого, нездатної до новацій, допоміг і Леонардо да Вінчі. Критикуючи творчий метод тогочасних художників, він писав, що після римлян живописці «наслідували один одного вік у вік, увесь час штовхали це мистецтво до занепаду»1. Петрарка теж характеризував середньовіччя як епоху потворності на відміну від прекрасної античності. Нарешті, й Гегель у своїх лекціях з естетики порівнює середньовічну культуру з торжеством чорної ночі, протиставляючи їй ранкову зорю Відродження.

Попри всі складності філософського осмислення феномена середньовіччя сучасна наука розглядає культуру середніх віків як історично закономірну складову частину розвитку людства. Культурна спадщина середньовіччя посіла значне місце в історії культури людства й позначилася на розвитку філософії, релігії, права, природничих наук. Особливо вагомими були досягнення літератури та мистецтва. Творчість митців середньовіччя залишила людству невмирущі художні цінності.

Європейське середньовіччя охоплює великий проміжок часу, тому вивчення його культури потребує виділення окремих етапів, у межах яких формувалися найістотніші її риси. Отже, коли йдеться про культуру середньовічної Європи, то під цим розумітимемо культуру раннього (V—VIII ст.), зрілого (IX–XIII ст.) й пізнього (XIV– XVI ст.) феодалізму. На думку одного з провідних представників Школи «Анналів» Жана Ле Гоффа, середньовіччя тривало до XVIII століття.

Початок добі середньовіччя поклала криза, що її переживав римський світ у III столітті. Передусім далася взнаки боротьба, яку вів Рим з провінціями і в якій так і не зміг перемогти. Середньовіччя успадкувало цю боротьбу, на його культуру впливали процеси як об’єднання, так і уособлення різних частин Заходу, в ній відбилися, з одного боку, цілком щире бажання об’єднатись у християнській вірі, з іншого — не менш пристрасний потяг до національної самостійності.

Римський світ фактично розколовся після заснування імператором Константином у 324 році нового Рима — Константинополя, проте остаточний поділ імперії стався після смерті Феодосія І в 395

1Леонардо да Винчи. Избранные произведения. — Москва; Ленинград, 1935. —

С.85.

232

РОЗДІЛ VIII. КУЛЬТУРА СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ

році. Вже у 330 році Константинополь стає резиденцією імператора, й відтоді Захід і Схід (Візантія) йшли у своєму розвитку різними шляхами. Надалі ці відмінності тільки глибшали, а суперечності, що існували між частинами колишньої імперії, загострювалися, зрештою призвівши до розриву, який теж наклав свій відбиток на розвиток середньовічної культури.

В цей самий час починається й те характерне для середніх віків змішання народів, що надало культурі середньовіччя особливого колориту. У III столітті римські імператори мусили визнати варварів, приймаючи їх до війська або дозволяючи їм як конфедератам чи союзникам селитися на окраїнах імперії.

Нарешті, деякі римські імператори мали надію відновиш велич імперії під зверхністю нового бога — Христа. 30 квітня 311 року імператор Галерій офіційно визнав християн, і хоч не раз іще зазнавали вони переслідувань, християнська доктрина стала основним елементом світогляду середньовічної Європи. Саме християнство привнесло в середньовічну систему цінностей греко-римську культурну спадщину.

До цього слід додати особливу роль зовнішнього чинника — варварської навали у V столітті, яка підштовхнула процес формування культури середньовіччя, надавши йому яскраво вираженого драматичного характеру.

Перші спроби осмислити причини загибелі Римської імперії зроблені вже тоді. Близько 440 року чернець Сальвіан у своєму трактаті «Про божественне управління» пояснює її гріхами римлян, зокрема й християн, на совісті котрих розвал імперії й те, що вона опинилась у руках варварів. Римляни, пише Сальвіан, самі собі були ворогами гіршими, ніж зовнішні вороги, й нестільки варвари їх розгромили, скільки вони самі себе знищили. Аналізуючи причини успіху варварів, він передусім відзначає їхню військову перевагу, що була забезпечена кіннотою й ефективною зброєю. Раніше за Сальвіана Амміан Марцеллін із жахом описував незнану римськими легіонерами зброю — довгий меч, яким кіннотник міг колоти й рубати. До речі, трохи пізніше цей меч став зброєю середньовічного лицарства.

Не меншою мірою успіхові варварів сприяв соціальний устрій Римської імперії, за якого вузьке коло багатих і всесильних громадян визначало долю всього народу. Сальвіан свідчить: «Бідняки знедолені,

233

ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ

вдови стогнуть, сироти зневажені, і так, що багато з них, навіть хорошого походження і прекрасно освічені, втікають до ворогів. Щоб не загинути під тиском державного тягаря, вони йдуть шукати у варварів римської людяності, бо не сила їм далі терпіти варварську нелюдяність римлян». Отож варвари могли сподіватися якщо не активної, то хоч пасивної співучасті широких мас населення Римської імперії.

Майже безперервні напади варварів у першій половині V століття завершилися першою спробою стабілізувати життя в західній частині колишньої імперії — створенням гунської імперії. Ще 434 року Аттіла зміг об’єднати тюркомовні племена, що прийшли на Захід, підкорив інші племена варварів і на досить тривалий час став панівною силою, диктуючи політику в Західній Європі. Після смерті в 453 році цього «бича божого», як охрестив Аттілу невідомий хроніст IX століття, імперія розвалилася.

Наприкінці V — на початку VI століття франки Хлодвіга й остготи Теодоріха заснували, відповідно, в Галлії та в Італії стабільні державні утворення. Влада римських імператорів в очах варварів цілком утратила престиж, і це вирішило її долю. 475 року римлянин Орест, у минулому писар при Аттілі, усунувши імператора Юлія Непота, проголосив імператором свого малолітнього сина Ромула. Через рік син іншого фаворита Аттіли, скір Одоакр, убивши Ореста, усунув Ромула, а знаки імператорської влади — інсигнії — відіслав до Константинополя імператорові Зенону. Європі не бракувало тоді важливіших справ, щоб звернути увагу на чергову зміну влади в Римі. П’ятдесят років потому візантійська хроніка так відобразила цю подію: «Одоакр, король готів, захопив Рим... Західна Римська імперія, якою першим почав правити в 709 році від заснування Рима Октавіан Август, припинила своє існування разом із юним імператором Ромулом».

Теодоріх, захопивши 493 року Італію, 30 літ успішно правив країною з допомогою римських радників Ліберія, Кассіодора, Сіммаха та Боеція. Досягнута політична стабільність, поновлений «римський світ» дали можливість країні пережити своєрідний золотий вік.

Ще одним об’єднавчим чинником для середньовічного суспільства стало виникнення ісламу та арабські завоювання VII—VIII століть. Найперше європейці втратили вплив на країни Північної Африки, так званий Магріб. А навесні 711 року загін під проводом берберського полководця Таріка ібн Зіяда висадився на Піренейсь-

234

РОЗДІЛ VIII. КУЛЬТУРА СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ

кому півострові, перетнувши стиснуту скелями протоку, що дістала назву Гібралтар, тобто Гори Таріка. Розгромивши в 711—719 роках королівство вестготів, араби надовго осіли в Іспанії.

Не можна оминути також іще однієї обставини, яка значною мірою вплинула на формування середньовічної культури. Більшість варварських народів на довгому шляху міграції («велике переселення»), що привів у Західну Європу, в результаті контактів з різними цивілізаціями, збагатили свої ремесла, мистецтво, звичаї. Чимало з них прийняли християнство. Але сталося так, що варвари-неофіти — остготи, вестготи, бургунди, вандали та лангобарди — почали сповідувати аріанство. Ця християнська течія названа за ім’ям александрійського пресвітера Арія, що дав своє тлумачення догмату Трійці (він стверджував, що Христос не вічний, а створений єдиним Богом). 325 року скликаний з ініціативи імператора Константина Нікейський собор засудив аріанство як єресь. Проте так можна було вгамувати теологічні пристрасті серед єпископів, але не уникнути сутичок і розбрату, що виникали між римлянами-католиками й варварами-аріанами.

У VIII столітті провідну роль у європейських політичних і культурних справах отримало франкське королівство. Це сталося завдяки зусиллям династії Меровінґів, що дістала ім’я від напівлегендарного засновника роду Меровія. У ній найпомітнішою постаттю був Хлодвіг, який почав із того, що охрестився зі своїм військом не за аріанським, а за католицьким обрядом, здобувши в союзники всю ієрархію католицької церкви на чолі з папою, а також досить впливове чернецтво.

Від 751 року, після приходу до влади династії Каролінґів (за іменем Карла Великого), починається історія відносин королівської влади та папської держави. Перший з королів цієї династії — Піпін Короткий — уклав із папою Стефаном ІІ вигідний для обох сторін союз, за яким римський понтифік отримав світську владу над частиною Італії навколо Рима (патримоній святого Петра). Натомість папа визнав за Піпіном титул короля й коронував його.

На Різдво 800 року папа Лев III урочисто помазав Карла, як це раніше було зроблено з його батьком, на царство. Тільки голову сина в Римі прикрасила вже імператорська корона. Як воєначальник і політик, Карл Великий досить чітко розмежував функції королівської влади і влади церкви. В листі до папи він написав: «...На нас покладено

235

ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ

з поміччю милосердного Господа боронити святу Христову Церкву повсюди від зовнішніх поган і зміцнювати її всередині через осягнення католицької віри. А твій обов’язок, о Святий Отче, здіймаючи руки до Бога, як то робив Мойсей, допомагати нашим арміям, щоби твоїми молитвами до нашого небесного Царя і Заступника християн завжди здобували перемогу над ворогами Його Святого Імені і щоби ім’я Господа нашого Ісуса Христа було проголошене у всьому світі». Саме після утворення імперії Карла Великого (800 p.), зазначає Ж. Ле Гофф, на Заході з’явився новий світ, що виник через поступове злиття римського й варварського світів.

Характерні риси культури раннього середньовіччя

Історія культури раннього середньовіччя має немовби дві вершини, два періоди культурного піднесення — так зване «остготське та вестготське відродження» (початок VI — перша третина VII ст.) і «каролінгське та оттонове відродження» (відповідно перша половина IX, а потім кінець X ст.). Між цими періодами, за висловом В. І. Уколової, культура Західної Європи поринала в своєрідний «летаргійний» сон.

Внаслідок варварських навал занепали міста, порушилася антична система торгівлі. Відтак завмерла мережа шляхів, які раніше зв’язували найвіддаленіші куточки римського світу і якими римляни пишалися. Доступними залишилися природні шляхи сполучення — ріки, на берегах яких виростали нові центри торгівлі, змінюючи розташування міст.

Та найважливішим соціальним явищем раннього середньовіччя була аграризація населення, що зумовила деякі своєрідні риси середньовічного суспільства. Зокрема, його атомарний характер, самодостатність великої кількості закутків, на які розпався колись єдиний римський світ.

Ще однією характерною рисою було професійне й соціальне розмежування. Оперта на місцеве виробництво економіка згасала через відсутність товарообміну й потребувала бодай стабільної робочої сили. Тому в добрій пригоді стали ранньому середньовіччю закони пізньої Римської імперії, згідно з якими деякі професії були обов’язково спадковими. Який батько, такий і син — цей закон, зазначає Ж. Ле Гофф, західне середньовіччя перейняло від пізньої антич-

236

РОЗДІЛ VIII. КУЛЬТУРА СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ

ності, згодом оголосивши смертним гріхом бажання порвати зі своїм станом.

Серед варварів, що осіли в Західній Європі, не було рівності й до їхнього приходу туди. Наявність серед завойовників різних соціальних прошарків, що було наслідком великої соціальної диференціації, дала змогу швидко відокремитися можновладцям варварського та римського походження від бідноти з обох етнічних груп.

Ще однією важливою рисою раннього середньовіччя був його юридичний партикуляризм, що й надалі стимулював характерну для середніх віків тенденцію до уособлення права.

Відійшовши від римської традиції, в королівствах варварів починають до законодавства запроваджувати принцип персональності права. Тобто закон у королівстві був не однаковий для всіх. Кожну людину судили за правовим усталенням тієї етнічної групи, до якої вона належала. Римлянин поставав перед законом римського права, франка судили згідно зі звичаями відповідного роду. Тож і виходило так, що за ту саму провину засуджували до різних покарань. За згвалтування — римлянина засуджували до страти, а бургундець відбувався лише штрафом. Через кричущу несправедливість таких розбіжностей уже в V столітті починаються спроби кодифікації та узагальнення права.

Наприклад, згідно з едиктом Теодоріха встановлювалась єдина юрисдикція для всіх громадян, що населяли королівство. Закон короля Гундобада визначав відносини між бургундами, а також між ними та римлянами. Звичаєве право вестготів уперше кодифіковане за короля Еріха (466–495 pp.) і вдосконалювалося пізніше. Кодифіковані за Хлодвіґа звичаї франків надалі вплинули на формування права в аламанів («Pactus» — VII ст. і «Аламанська правда» — VIII ст.), у баварів («Баварська правда» — середина VIII ст.). Хоч як різнилися ці кодекси, та з часом вплив римського права з його принципом територіальної дії дедалі дужчав. Цьому також сприяла католицька церква, прийнявши у своє лоно королів-аріан і схиляючи їх до того, аби вони ухвалили закони, які не зважали б на етнічну належність. Варто згадати й активну політику династії Каролінгів у германському світі, що вимагала встановити єдину юрисдикцію для всього населення.

Уособлення права, викликане розривом економічних зв’язків і занепадом господарства в ранньому середньовіччі, ще довго позначалося

237

ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ

на практиці правових відносин. Слід його знаходимо в церковних реформах кінця X–XI століття, що їх започаткувало абатство Клюні (так звані «клюнійські хартії»). І в XII столітті в деяких містах Італії ще трапляється протиставлення місцевих жителів, котрі живуть згідно з «римським законом», колонії прибульців, які керуються звичаєвим правом.

У період раннього середньовіччя вся культура Західної Європи перебувала під впливом католицької церкви, що відігравала, крім релігійної, ще й політичну, соціальну, військову та господарську ролі, претендуючи на зверхність над світською владою. Особливо примітний цим був понтифікат Григорія Великого (590–604 pp.).

До рук церкви потрапила й система освіти. Програма занять для шкіл обов’язково мала бути затверджена католицькою церквою. В інтересах кліру підбирали й учнів, здатних після завершення освіти поповнювати церковну ієрархію.

Нехтуючи категоричну заяву Тертуліана (III ст.), що справжній християнин має зневажати філософію як «безумство цього світу», церква в особі Августина Блаженного (354–430 pp.) доходить висновку про необхідність використовувати античних авторів у шкільній освіті. Проте граматика, риторика, діалектика та історія, математичні науки не повинні відволікати від пізнання Святого Письма, а, навпаки, мають підводити учня до нього. Шкільна освіта, яку людина здобуває в юності, не може перешкоджати її духовному розвиткові, не повинна заважати їй здобути істинне знання, що міститься в християнському вченні. Страшно, на думку Августина, коли мирське знання слугує суєтним цілям і відвертає людину від істини. У своєму чи не найважливішому творі, у «Сповіді», він навіть порівнює навчання світським наукам зі сп’янінням, до якого спонукають молодь учителі, котрі вже пізнали його. Та й мудрість уже виступає тут підпорядкованою вірі, як благочестя з обов’язковим складником — «страхом Божим». Любов до мудрості перетворюється у Августина на любов до Бога, схиляння перед ним. Врешті-решт, закладаючи основи освіти кліриків, він орієнтує її на задоволення інтересів церкви.

Так само суперечливе ставлення Августина й до античної культури взагалі. Як особистість і як філософ Аврелій Августин формувався в античному культурному середовищі, тому у своїх творах і в проповідницькій діяльності охоче використовував його досягнення.

238

РОЗДІЛ VIII. КУЛЬТУРА СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ

Як високий церковний ієрарх і політичний діяч він мусив боротися з виявами язичництва, стоячи на тому, що «проповідувати мирське знання... справа суєтна»1. Формуючи джерела християнської культури, що пануватиме в середньовічній Європі, Августин продовжував велику справу, започатковану Орігеном, Тертуліаном, Лактанцієм, Ієронімом, Василієм Великим, Григорієм Назіанзіном та іншими: поєднував культурне багатство античного світу з принципово новим християнським світовідчуттям. Інтерпретація греко-римської культурної спадщини дала можливість створити нову, здатну до саморозвитку, модель духовного життя, головними елементами якої стануть

освіченість, філософський раціоналізм і поетична творчість. Як справедливо зазначає С. С. Аверінцев, «така постать, як Августин, мислима тільки в короткий і неповторний момент зустрічі двох епох, коли основи середньовічної ідеології вже продумані й пережиті з докладністю й послідовністю, ще чужою поколінню Лактанція, та антична витонченість розуму й почуття збережена в мірі, невідомій уже молодшим сучасникам Августина»2.

Протиставляючи «язичницькій» античній філософії новостворювану християнську теологічну систему, Августин однак в її філософські підвалини заклав містичний неоплатонізм. Немовби дискутуючи з Тертуліаном, він запитує: «Стверджувати, що слід уникати всілякої філософії, хіба не те ж саме, що радити не любити мудрості?». Вже в сані єпископа міста Гіппона, заслуживши великий авторитет своїм благочестям та аскетизмом, в одному з листів Августин пише про бажання приєднати до сонму взятих на небо з Христом Платона, Цицерона та Вергілія. Адже й серед тих, хто помилявся, віддаючи хвалу світові, а не його Творцеві, були, безперечно, люди, які жили чесно, яких можна вважати взірцем чистоти, безкорисливості, невибагливості, зневаги до смерті в ім’я блага батьківщини, вірності співвітчизникам і, водночас, справедливості щодо ворогів. Авжеж, ці люди варті того, щоб наслідувати їх.

У традиціях неоплатонізму (а саме їх, як це вже зазначено, дотримувався Августин) онтологія збігалася з теологією. Вчення про початки всього сущого було вченням про найдосконаліше буття. Саме Бог мав найбільш істинне й високе буття. В Платонових «Ідеях»

1 Аврелий Августин. Исповедь. — Москва, 1991. — С. 127.

2 История всемирной литературы: В 9 т. — Москва, 1984. — Т. 2. — С. 443.

239

ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ

Августин вбачає думки Творця перед актом творення. Своєрідно трактує він і платонівську ідею космічного порядку: надчуттєвий світ постає як небесна ієрархія з Богом-Отцем на чолі. Як християнський теолог Августин підпорядковує земну ієрархію небесній, аргументує переваги теократичної системи, в якій світська влада підпорядкована церковній.

Відтак уся історія постає як боротьба між праведниками, котрі, належачи до лона християнської церкви, складають незримий «град Божий» на землі, й тими, хто живе за веліннями гордині, хто створив земну світську державу, за своєю природою близьку до «града диявола». Отже, пише Августин, «два «гради» створені двома видами любові, а саме: земний — любов’ю до себе аж до нехтування Богом, Небесний — любов’ю до Бога аж до нехтування собою». Ці два «гради» не розрізняються людським оком, у земному житті вони змішані, переплетені. Їхня природа виявиться тільки після другого приходу Спасителя.

Та визначальною рисою цієї теорії двох «градів» було розуміння історії. Антична думка наділяла історичний розвиток замкнутим циклічним характером. Для Августина історія — поступальний рух суспільства до моральної досконалості. Тому історія має мету — моральний прогрес.

Відправною точкою історичного розвитку є творення світу. Перший період історії людства починається за часів Адама й закінчується Ноєм; першими представниками двох незримих «градів» були Каїн та Авель. Передостанній період припадає на часи від Давида до Христа, з появою якого почався останній період, що завершує світову історію.

Створений Августином образ світу, цілісного й досконалого результату божественного творчого акту, не викликав заперечень майже тисячу років. Тільки в XIII столітті Фома Аквінський зробив у ньому необхідні зміни відповідно до тодішнього стану християнської філософської думки.

Ще одним важливим складником Августинового вчення була теорія особистості. «В історії думки та цивілізації святий Августин, — пише дослідник його творчої спадщини Поль Анрі, — був першим мислителем, котрий оцінив значення й здійснив аналіз філософських і психологічних понять людини і людської особистості». Вся західна духовність сприйняла особливе бачення Августином

240