Istoria_svitovoi_kultury / Istoria_svitovoi_kultury

РОЗДІЛ VI. КУЛЬТУРА СТАРОДАВНЬОГО РИМУ

контрастувало з пізнішими часами морального розкладу римського суспільства. На жаль, із цієї величезної праці збереглися лише тридцять п’ять книг, що охоплюють період від заснування Рима до 167 року до нашої ери.

Чудовим істориком кінця І — початку II століття був Корнелій Тацит. За майстерністю драматичного опису подій, за витонченістю психологічного аналізу, яскравістю характеристик Тацит не має собі рівних в античній літературі. Він розпочав сенаторську кар’єру за Флавіїв і тоді ж написав перші твори: життєпис свого тестя Агріколи, намісника в Британії, та «Германію», де розповідалося про зарейнські племена, що не входили до складу імперії. Вже у ранніх творах виявились основні риси його стилю та світогляду.

Тацит протиставляє вільне, суворе, чисте життя бритів і германців розбещеності та зманіженості римлян. Він співчуває народам, які борються проти римських завойовників. Тацит написав також «Історію» про громадянські війни після повалення Нерона й «Аннали» — про епоху Юліїв—Клавдіїв. Він визнає необхідність встановлення одновладця в державі, де довгі роки боротьби знаті та плебсу зруйнували нормальне життя, призвели до насильства й беззаконня. Водночас Тацит гнівно картає імператорський режим за жорстокість і самодурство деспотів, що розбещують суспільство.

Вік Августа став золотим періодом римської поезії. Виразниками ідеології нової епохи стали Публій Верґілій Марон, Квінт Горацій Флакк та Публій Овідій Назон.

Початок творчого шляху Вергілія припав на роки громадянської війни. Пригнічений воєнними й політичними струсами Вергілій, як і його сучасники, шукає порятунку у зверненні до римського минулого. Він пише «Буколіки» — цикл віршів, де в діалогічній або оповідній формі описує жили простих селян і пастухів, їхні скромні радощі та про нещастя, які принесла громадянська війна. Встановлення принципату дало італійському хліборобу надію на мирну, спокійну працю. Ідея відродження дрібного й середнього прошарків селянства як широкої соціальної бази нового політичного устрою була важливим елементом державної ідеології панівної еліти, що гуртувалася навколо Октавіана Августа. Саме на пряме замовлення радника принцепса і водночас покровителя поетів Гая Цильнія Мецената Вергілій написав «Георгіки» — дидактичну поему в чотирьох книгах, що оспівує селянську працю і все близьке римлянинові життя старої Італії.

181

ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ

Вергілій створив також римську національну епопею «Енеїду» (де звернувся до міфу про троянця Енея), що мала передати самосвідомість римського народу. В «Енеїді» розповідається про мандри троянського героя Енея, які закінчилися шлюбом з дочкою царя латинів Лавінією. Шлюб ознаменував союз троянців із аборигенами Італії. В «Енеїді» з особливою силою дає знати про себе римське ставлення до минулого як до виправдання визначеного долею теперішнього. Еней пройшов через усі випробування, жертвуючи особистим заради священного обов’язку: адже йому призначалося стати пращуром засновника Рима — Ромула та рятівника Рима — Августа. «Енеїда» стала підвалиною культу Рима й Августа, що в поєднанні з високими художніми якостями, численними екскурсами в історію стародавніх легенд, вірувань та звичаїв, які цікавили прихильників римської давнини, зробило поему найпопулярнішим твором як у сучасників Вергілія, так і у їхніх нащадків, котрі схилялися перед ідеєю «вічного Рима».

Втім тематика римської поезії не зводилася до уславлення імператора. На той час свого повного розквіту досягли й різні стилі та жанри.

Коханню присвячені «Героїні» («Послання») Овідія — листи видатних міфологічних героїнь до коханців, котрі покинули їх. Кохання відігравало значну роль у його «Метаморфозах» — збірці поем на міфологічні теми про перетворення людей на рослини, тварин — на зірки. Овідій залишив нам у цьому творі систематичний виклад античної міфології, а його поетичний талант, його техніка віршування зробили «Метаморфози» всесвітнім твором літератури.

Про кохання писав і Горацій, але творчість цього поета більш витончена і лірична, поєднана до того ж з філософськими роздумами й тонкими спостереженнями. Незважаючи на захват Римом і Августом та впевненість, що немає нічого вищого за служіння батьківщині, у Горація однак домінує думка, що життя дуже коротке, аби позбавити його маленьких радощів. Водночас Горацій високо цінував місію поета й поезію як засіб виховання тонкого смаку та людських чеснот. Для цього поет повинен вивчати людську природу, філософію, культуру. Сам Горацій як майстер поетичного портрета створив цілу поетичну галерею своїх сучасників. Прилучивши вічний Рим до мистецтва високої поезії, він вважав, що завоював собі право на безсмертя в пам’яті народу.

182

РОЗДІЛ VI. КУЛЬТУРА СТАРОДАВНЬОГО РИМУ

Загальна риса інтелектуального життя перших століть імперії — значний інтерес до філософії. Причому інтерес суспільства дедалі більше зміщався від метафізики та інших філософських дисциплін до етики. Саме з етики найбільше творів писав Луцій Анней Сенека, радник Нерона, заможний та впливовий римлянин. Як і інших освічених римлян, котрі пройшли через багато випробувань долі, його притягувала філософія стоїків з елементами різних філософських учень.

Для Сенеки мета філософії — незалежність від страхів та бажань, що пригнічують необізнану людину. Тільки філософія дає розуміння природи, її законів, підкорятись яким добровільно і є справжня незалежність та мудрість. Проте це не означає, що філософ повинен жити поза суспільством і не брати участі в його справах. Навпаки, адже сама природа створила людину для життя в суспільстві, тож її обов’язок брати участь у справах держави й міста, яке їй подарувала доля. Як громадянин не лише свого міста, а й усього світу, людина мусить приносити користь суспільству загалом, подаючи приклад своїм особистим життям.

Стоїцизм як філософська система, що стверджує потяг до духовної незалежності й переносить ідею незалежності з реального до морального плану, значною мірою зумовлював інтереси всього римського суспільства епохи імперії. Поряд із Сенекою видатними стоїками свого часу були Епіктет та Марк Аврелій.

Епіктет, спочатку раб, а потім відпущеник, навчався у філософа Музонія Руфа. Бесіди Епіктета мали велику популярність, їх відвідували високопоставлені особи Рима, вони записані й видані сенатором Арріаном. Марк Аврелій — римський імператор, котрий правив наприкінці II століття, коли внутрішнє і зовнішнє становище імперії різко погіршилось і вона вступила в період тривалої кризи, з якої не змогла вже вийти.

Безперервно розвивалися також теорія і практика права. У цій сфері римляни лишались оригінальними й досвідченими. Право в епоху імперії було дуже складним. Воно базувалося на «Законах дванадцяти таблиць», прийнятих ще в епоху боротьби патриціїв і плебеїв. Потреб суспільства з розвинутими товарно-грошовими відносинами, багатошаровою структурою різних статусів і прав вони не задовольняли, але прихильність римлян до пращурів не дозволяла

183

ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ

їм відмінити застарілі закони. «Закони дванадцяти таблиць» доповнювалися численними новими законами, прийнятими сенатом або народними зборами, едиктами магістратів, а від часів встановлення імперії — законами, що видавали імператори, і рескриптами, тобто відповідями на різні, звернені до імператора, прохання, що ставали прецедентами для аналогічних випадків. Так або інакше мали враховуватися й численні правові норми провінцій.

Щоб розібратись у всій цій масі матеріалу, треба було володіти багатьма спеціальними знаннями. Їх здобували в юридичних школах, з яких виходили найбільш освічені юристи, котрі ставали потім імператорськими чиновниками й радниками імператорів. Праці, в яких подані тлумачення й коментарі юристів до чинних законів, перетворювалися також на джерела розвитку права. Видатний законознавець епохи Адріана Сальвій Юліан переглядав усі тогочасні преторські едикти (нагадаємо, що претори здійснювали верховну судову владу) і, відібравши ті, які ще відповідали зміненим умовам життя, звів їх у систему, а потім в єдиний, обов’язковий для всіх преторський едикт. Таку ж послідовну, систематичну роботу провів щодо римського права провінційний юрист Гай, який створив підручник римського права під назвою «Інституції», відомий і донині.

Юристи, які приділяли головну увагу практичному призначенню римського права, водночас виробляли й основні теоретичні положення — про види власності, договорів, контрактів, позовів, про сутність і межі правоздатності контрагентів різного статусу юридичних осіб тощо. Найбільшого значення в теоретичному плані набуло вчення про природну рівність людей, звичаєве право, загальне для різних племен і народів, і, нарешті, про цивільне (громадянське) право, яке дійсне для римських громадян і не збігається з природним правом, наприклад, у питанні рабства: людині від природи за природним правом належить бути вільною, рабом її робить лише закон. Рабство, таким чином, визначалося як наслідок насильства, лише санкціонованого законом. Це було значним кроком уперед, порівняно з попередніми теоріями природженого рабства. Повністю кодифікованим римське право стало тільки за візантійського імператора Юстиніана в VI столітті. Складений тоді групою юристів «Корпус цивільного права» римських громадян був покладений в основу як середньовічного, так і буржуазного права Європи.

184

РОЗДІЛ VI. КУЛЬТУРА СТАРОДАВНЬОГО РИМУ

Незважаючи на прогрес міст, ремісництва й торгівлі, основою економіки імперії й далі залишалося сільське господарство. В І—II століттях у ньому поступово відбулися значні зміни, що зумовили наступну кризу та формування передумов для зміни способу виробництва в III—V століттях. Це, насамперед, зменшення ролі рабства, зростання колонату, концентрація земельної власності й водночас розвиток індивідуального господарства та занепад централізованого господарського об’єднання.

Припинення експансії і розширення прав провінціалів зумовили скорочення припливу рабів. Це підвищило ціни і зробило поводження з рабами обачнішим. Рабство втратило економічну вигоду, що привело до збільшення чисельності вільновідпущеників і пом’якшення форм експлуатації. Багатьох рабів відпускали на оброк (раби з пекулієм). Епоха ранньої імперії стала часом піднесення великих маєтків (латифундій). В умовах зменшення ролі рабства зростає значення вільної оренди (колонату). Колон орендував ділянку, віддаючи за це частину врожаю (від 1/3 до 1/2), і відробляв декілька днів на рік на господаря. Він був більше заінтересований у роботі, ніж раб, але в перспективі колонат вів до реального дроблення і відходу від значного централізованого і спеціалізованого виробництва.

Загальноімперський ринок був слабким, а регіональні зв’язки завжди сильніші. Перспективою розвитку імперії стало посилення політичного значення провінцій, провінціалізація суспільної верхівки та армії, перетворення Італії на одну з них. Виникла загроза, що провінції переростуть імперію, втратять заінтересованість у ній і вступлять у конфлікт. Імперія підготувала елементи національної єдності, але поновити справжню єдність вона не змогла. Конфлікт намітився і між імперією та містом. Адже попереду місто чекала повна втрата самостійності полісного типу й придушення її потужним центральним апаратом імперії. З іншого боку, втрата самостійності міст означала руйнування підвалин, на яких базувалася Римська держава.

Зовнішньополітична ситуація також була тривожною. Після Траяна імперія остаточно припинила експансію, проте услід за 50-річним спокоєм почалась експансія варварів. Криза назрівала, і підсвідоме відчуття тривоги в римському суспільстві позначилося вже наприкінці II — на початку III століття. Це особливо відчувалося на рівні повсякденного життя людності Римської держави. По-перше, активно

185

ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ

відбувався процес асиміляції римської спільноти в масі рабів і вільновідпущеників та провінціалів, які за походженням не були ані римлянами, ані італіками. По-друге, раби та вільновідпущеники, котрі вливалися в римську суспільну організацію, були майново значно диференційовані, у зв’язку із чим вони розбавляли майже всі соціальні верстви населення римського суспільства. Тому все офіційно римське, що складалося в межах римського поліса й було характерне для полісної спільноти, перетворювалося на сферу відчуженої від мас, від конкретних людей та їхніх турбот абстрактної державності, яка ані психологічно, ані традиційно не сприймалася цією масою як своє. Найбільш розумні й віддані римським цінностям сенатори та породжені цим прошарком історики й моралісти гостро відчували агонію ще живого, але підлеглого впливу провінційної новації полісного світу Стародавнього Риму. Рим ще був спроможний народжувати багатьох чудових діячів, але на відміну від істориків, письменників, філософів, ораторів, що колись зверталися до всього римського народу і знаходили в нього живе співчуття, вони ставали чужими основній масі населення. Культура імперії перетворювалася на культуру еліти й була свідомо орієнтована на вузьке коло освічених та пов’язаних із правлячою верхівкою людей.

Щодо форм людської спільноти, то втрату орієнтації на полісну громаду поступово компенсувала орієнтація на інші форми спільноти. Насамперед це позначилося на зростанні ролі сім’ї, переорієнтації в системі сімейних цінностей на емоційний і моральний бік шлюбу серед простих людей. Цікаві свідчення того дає римська епітафіка, коли, наприклад, раб, відпущений на волю, не захотів взяти нічого, крім свободи своєї дружини, хоча за римським законом рабський шлюб не оформлявся. Тим більше показово, що такі шлюби зберігалися все життя: «Меркуліал Сильвіні, яка розділила з ним рабство, з якою він прожив 45 років і від якої мав 7 дітей...». Зростає вага об’єднавчої сили дружби, яка мала в основі спільність інтересів, насамперед духовних, значною мірою прихильників якогось божества. Та особливо яскраво це проявилося в так званих «колегіях простих людей».

Колегії від самого початку, ще за царів, були вільними спільнотами громадян, що єдналися за ознакою належності до однієї ремісничої професії або для спільного відправлення якогось релігійного культу. Та на початок III століття вони були дуже різноманітні й

186

РОЗДІЛ VI. КУЛЬТУРА СТАРОДАВНЬОГО РИМУ

поширені. Об’єднуючи від 3 до 2000 осіб за професійною ознакою — шевців, зеленщиків, човнярів тощо — земляцтва гуртували просто сусідів або людей, які походили з однієї провінції, прихильників різних божеств чи осіб, що разом сплачували місце на цвинтарі. Це були колегії справді «простих людей».

Доки устрій давнього Риму зберігав прямі зв’язки з громадою, господарське та особисте життя людини перепліталося з його політичним, і отже, суспільним, державним існуванням. Потребу в єднанні з собі подібними людина реалізувала в громаді, в повсякденному обмірковуванні її справ, у народних зборах, на форумі, на святах.

Оскільки офіційна державність позбавлялася суспільного змісту, його здобували організаційні форми повсякденності, такі ж колегії.

Щодо основних причин економічного характеру, які призвели до кризи Римської держави, існують різні погляди. Дехто вважає, що виробничі сили вичерпали свої можливості розвитку в межах рабовласницьких виробничих відносин, тобто що криза імперії стала кризою рабства. Друга думка полягає в тому, що виявилася невідповідність потреб панівного класу імперії формам експлуатації вільного населення. Загальна руйнація стабільності в імперії в III столітті була породжена традиційною римською політикою полісного управління й концентрацією багатства в Римі. Ця політика й призвела до знищення дрібних і середніх власників і до концентрації земельної власності в руках магнатів. Перед останніми стояло завдання зорганізувати у широких масштабах експлуатацію вільних бідняків. Праця вільних людей на основі приватного римського права, тобто вільної домовленості рівноправних громадян, використовувалася в Римі здавна, але вона мала епізодичний характер і не забезпечувала постійного прибутку ані приватним особам, ані державі. У Римській імперії, як взагалі в усьому античному світі, не було умов для широкого застосування найманої праці.

В історії Римської імперії III століття стало вирішальним у зміні соціальної структури та становищі вільного населення. У 212 році едиктом імператора Каракалли все вільне населення імперії, що проживало на землях міст, здобуло право римського громадянства. Цей указ, що, напевне, ставив за мету уніфікацію сплати податків, призвів до концентрації земельної власності. Едикт Каракалли також сприяв швидкій романізації провінційного населення.

187

ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ

Проте за едиктом 212 року римського громадянства не отримали численні племена, які проживали за межами міських територій, і це через століття призвело до початку закріпачення великих груп населення. Протягом усієї імперської епохи в римському суспільстві поступово склався та юридично оформився поділ вільних громадян на привілейованих і непривілейованих. З III століття цей процес поділу на «поважних» (honestiores) і «нижчих» (himiliores) поглибився й прискорився. Ознаками поважних були багатство, високі посади, знатність; ознаками нижчих — бідність, суспільна незначущість, низьке походження.

Початком формування правових відмінностей серед вільних громадян була категорія громадян (infames), що обмежувались у судових та шлюбних стосунках ще в республіканський період. До цієї категорії відносили людей, які заплямували себе злочинами, військовою провиною, нерівним шлюбом, а також тих, котрі мали негідні професії — повій, звідників, акторів, гладіаторів тощо. Пізніше до нечестивих ознак додалася бідність (paupertas), що значно розширило категорію обмежених правом людей.

Об’єктивною основою для юридичного оформлення відмінності соціального статусу різних категорій вільних громадян був процес соціальної диференціації імперії. Зростання багатства й особистої влади магнатів, з одного боку, зубожіння сільського та міського плебсу й перетворення його на колонів або на люмпен-пролетаріат, з іншого, призвели до значного падіння суспільної ваги плебеїв. Їх почали розглядати в громадських справах, а потім і в офіційному праві як людей, обмежених у правах. Поступово належність до юридичних розрядів стала спадковою.

Відхід від основного принципу римського права — рівності всіх громадян перед законом та поділ вільних на розряди з різним правовим статусом свідчили про розклад античного суспільства та формування елементів майбутнього середньовіччя.

У зв’язку із занепадом торгівлі й товарно-грошових відносин армія, а також чиновники були значною мірою переведені на натуральне постачання. Це, у свою чергу, призвело від грошових податків до прямих — поземельних і подушних. За збирання податків відповідали міські ради — курії. Це зумовило те, що муніципії перетворилися з організацій вільних громадян на органи їх експлуатації.

188

РОЗДІЛ VI. КУЛЬТУРА СТАРОДАВНЬОГО РИМУ

В IV столітті проявилася тенденція до закріпачення законодавчим шляхом колонів, ремісників, солдат і куріалів для забезпечення сільського господарства й ремісництва робочою силою, армії — солдатами, держави — податками. Указом Константина 332 року були прикріплені до землі колони: їх позбавили права переходу з одного маєтку до іншого. До кінця IV століття прикріплення колонів до землі було майже завершено. Едикт імператора Аркадія (кінець IV або початок V ст.) називає колонів рабами землі (serve terrae) та дає дозвіл продавати їх разом з маєтком. Ремісники, зайняті в державних майстернях, прикріплялися до свого ремесла, їх дозволялося таврувати. Значну частину римської армії набирали із сільського населення (колонів та ін.), рекрутам ставили тавро на руці.

Міські землевласники, куріали, з яких складалися міські ради — курії, позбавлялися права на продаж маєтків і права виїзду з міста.

У 330 році Константин переніс столицю імперії на схід. Це зумовлено тим, що в IV столітті західна частина імперії зазнала економічної кризи; господарство східних провінцій залишалося на більш високому рівні. Економічний центр імперії перемістився на Схід, тому Рим втратив значення й політичного центру. Крім того, назавжди покидаючи Рим, Константин наголошував розрив зі старими політичними традиціями й остаточно затверджував домінат — деспотичну владу імператора. Новою столицею Римської імперії стало стародавнє грецьке місто Візантій, розташоване на європейському березі протоки Босфор між Егейським і Чорним морями. Його перейменували на Константинополь, тобто місто Константина.

Виникнення християнства

На межі старої і нової ери античне суспільство переживало глибоку духовну кризу. Шукати заміну старих духовних цінностей у межах греко-римських культурних кіл не мало сенсу, проте їхні ідеологи ще довго не могли подолати привабливість ідей, створених полісним середовищем, яке формально продовжувало існувати ще протягом століть. Але, в тих соціальних прошарках античного суспільства, які не були тісно пов’язані з полісною громадою, формувалася та моральна атмосфера, на якій пізніше змогло розквітнути християнське вчення. Вже в І столітті до нашої ери в Малій Азії склалися громади мітраїстів.

189

ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ

Це були прихильники іранського бога Мітри, який втілював світло і добро й боровся з богом темряви і зла Ариманом. Люди, які вірували в Мітру, створювали громади на чолі з жерцями, брали участь у таїнствах. Обряди на честь нового іранського божества проходили в підвалах при свічках. Найвищого тріумфу мітраїзм досяг у другій половині III століття за імператорів Діоклетіана та Максиміліана; останній під час воєнних походів віддавав шану «богові Сонця непоборному Мітрі» як покровителю держави.

У Греції раніше існували і продовжували існувати в період імперії громади орфіків. Це був культ співця й музики Орфея, котрий спускався в Аїд, аби визволити свою дружину Еврідіку. Орфіки повчали, що душа людини проходить коло перевтілень, але воно може бути скорочене «орфічним» життям, що передбачає презирство до плоті й аскетизм; виходячи з кола перетворень, душа людини вступала у вічний світ благочестя й божественного безсмертя.

Вчення орфіків, як і мітраїзм, а також культи богині Кібели, богині Ісиди не могли відповісти на болючі питання епохи хоча б тому, що не поривали з традиційними «полісними» культами та культом імператора, роблячи наголос на самовдосконаленні в межах існуючої системи цінностей. Ще важливіше те, що й орфічні громади, і громади мітраїстів були таємними, закритими групами. Однак не варто заперечувати, що ці культи готували ґрунт серед населення імперії для прийняття ідей майбутнього християнства — передусім ідеї некінцевості смерті, можливості безсмертя для кожного праведника й відплати людині за діла її в потойбічному бутті.

На Близькому Сході в IV столітті до нашої ери виникли есхатологічні1 течії — містичні вчення про абсолютне майбутнє, чекання приходу спасителя світу для встановлення на землі нового, остаточного й справедливого порядку. Очікування спасителя притаманне багатьом напрямам зороастрійської релігії, але особливо характерною була надія на майбутнього спасителя, «помазанця» для течій, які складалися на ґрунті старозаповітної релігії, можливо, не без впливу зороастризму. У зв’язку з подіями елліністичної історії, з багаторазовими переселеннями етнічних груп — в тому числі юдеїв — у всі кінці елліністичного світу, старозаповітні ідеї знайшли повсюдне по-

1 Есхатологія (від грец. — останній, крайній і — вчення) — релігійне вчення про «останні часи», про кінцеву долю світу й людини.

190