ІСТОРІЯ

СВІТОВОЇ

КУЛЬТУРИ

3-тє видання, перероблене і доповнене

НАВЧАЛЬНИЙ ПОСІБНИК

Рекомендовано Міністерством освіти і науки України

для студентів вищих навчальних закладів

Київ «Центр учбової літератури»

2010

УДК 930.85(075.8) ББК 63.3я73

²-90

Рецензент — доктор філософських наук Петров Ю. В.

Автори:

Левчук Л. Т. (керівник), Гриценко В. С., Єфименко В. В., Лосєв І. В., Панченко В. І., Шинкаренко О. В.

Історія світової культури: Навч. посіб. / Керівник авт. колективу І-90 Л. Т. Левчук. — 3-тє вид., перероб. і доп. — К.: Центр учбової літерату-

ри, 2010. — 400 с.

ISBN 978-966-611-01-0117-2

Навчальний посібник відбиває логіку розвитку світової культури, її роль у прогресі людства, а також специфіку людини як продукту біологічної та культурної еволюції. Побудований відповідно до спрямованості лекційного курсу матеріал посібника дає змогу опанувати рух культуротворення від доісторичних періодів до складних суперечливих процесів культури XX століття.

Для студентів вищих закладів освіти, викладачів, учителів.

УДК 930.85(075.8) ББК 63.3я73

ВІД АВТОРІВ

Чотири роки відділяють перше і друге видання «Історії світової культури». За цей час з’явилися нові теоретичні розробки щодо виявлення специфіки становлення й розвитку європейської культури, збагатився понятійно-категоріальний апарат, удосконалилися методичні принципи викладу матеріалу в навчальному курсі.

Усі ці зміни автори прагнули віддзеркалити в новому — переробленому й розширеному виданні.

Термін «культура» (від лат. cultura — оброблення, виховання, розвиток, освіта) відображає історично визначений рівень розвитку суспільства, творчих сил та здібностей людини, виражений у темах і формах організації життя й діяльності людей, а також у створюваних ними матеріальних і духовних цінностях. Складна внутрішня понятійна структура категорії «культура» відбиває її «пограничний» характер. Саме тому науковий інтерес до вивчення культури виникає в різних галузях знань. Внутрішня місткість змісту культури — від предметних результатів діяльності людей до людських знань, здібностей, навичок, морально-естетичних запитів, що реалізуються в діяльності, — визначає складність постановки й вирішення теоретичних проблем.

На вивченні культури як специфічного суспільного явища в останні десятиліття зосереджена увага багатьох учених. Авторський колектив навчального посібника переконаний, що культуру не можна розглядати абстрактно, поза логікою історичного руху. Пояснення природи культури має спиратися на аналіз сутності історичного процесу, специфіки розвитку людини в процесі історії. Вітчизняна і європейська науки досягли значних успіхів у вивченні історії й теорії культури конкретних епох, регіонів, специфіки її структурних елементів, методології дослідження культури як соціальної пам’яті

3

ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ

людства. При цьому, на жаль, досі не досягнуто концептуальної єдності в підходах до цілісного процесу розвитку людства. Тому існує нагальна потреба органічного поєднання досліджень певних історичних процесів із з’ясуванням і виявленням загальних процесів руху культури з метою відтворення її як складної, динамічної системи, з властивою їй діалектикою прогресу і регресу.

Враховуючи, що йдеться передусім про виклад матеріалу навчального курсу, на сторінках посібника систематизовано висвітлюється історія європейської культури від ранніх форм до XIX–XX століть. Через свідомий наголос на історії європейської культури виявляються найсуттєвіші історичні етапи еволюції культури світової як цілісного явища.

Намагаючись відтворити процес розвитку культури у її загальнолюдському вимірі, авторський колектив водночас мав зважати на реальний обсяг посібника й можливості опанування пропонованого матеріалу студентами. До того ж, автори поділяють точку зору тих дослідників, які вважають, що європейська культура до останнього часу визначала обличчя сучасної цивілізації. Проте, безперечно, найважливіші періоди історії культури Сходу, які вплинули на загальноцивілізаційні процеси, також розглянуті в навчальному посібнику.

Реконструкція культурно-історичного процесу в цьому навчальному посібнику тісно пов’язана з висвітленням елементів теорії культури — проблем етносу, мови, інтерпретації понять і термінів, процесу наукової і художньої культури тощо. Це дає змогу прилучити студента до тих складних науково-теоретичних дискусій, які надають лекціям з історії і теорії світової культури творчо-пошукового характеру.

Виклад матеріалу в посібнику базується на певних історичних традиціях дослідження культури, а також численних культуротворчих джерелах, які допомагають об’єктивно відібрати й оцінити пам’ятки культури загальнолюдського значення.

4

Розділ I. ПРИРОДА І КУЛЬТУРА

Співвідношення природного і культурного.

Людина як продукт біологічної та культурної еволюції.

Культура — основа гармонізації суперечностей між людиною і природою.

Співвідношення природного і культурного

Проблема співвідношення природи і культури — одна з перших в опануванні феномена культури, як у його суттєвих, так і в історичних проявах. Культуру не можна зрозуміти, не виділивши її в особливу сферу реального щодо природи. Вже в початкових спробах пізнання культури її визначали як відмінне від натури (природи). Таке визначення на довгий час заклало розуміння природи й культури як рівнозначних субстанційних сфер буття не лише роз’єднаними, а й протиставленими одна одній.

Однак очевидність того факту, що людина — суб’єкт і носій культури — постійно перебуває в об’єктивному, від неї не залежному, натуральному (докультурному) зв’язку з природою, вимагає вбачати в абсолютизації цього визначення однобічність, викривлення дійсності щодо взаємозв’язку природи та культури.

Нарівні з цим традиційним уявленням стосовно природи й культури існує протилежне бачення, яке, у свою чергу, розмиває своєрідність культури повним ототожненням її з природою, перенесенням на культуру природно-біологічних характеристик. У такому випадку культуру розуміють як пряме продовження органічних пристосувань,

5

ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ

як вироблені на основі інстинктів форми поведінки, що гарантують людині, цьому біологічному індивідові, виживання. Віддаленість наведеної інтерпретації культури від дійсності, здавалося б, незаперечна. Та реалії культурно-історичного буття у своїх неймовірних «антикультурних» проявах підтримують існування й такого тлумачення феномена культури.

Обидві крайні позиції в уявленнях про природу й культуру тільки загострюють проблему їх співвідношення, вимагаючи визначення як своєрідності, так і взаємозалежності цих реалій буття.

Втім, не лише пізнавальний інтерес загострює проблему культури та природи в їх взаємодії. Її значення зумовлюється, насамперед, реаліями культурного буття, соціальними, антропологічними, духовними та екологічними наслідками взаємодії культури і природи. Це зобов’язує до ретельного аналізу як своєрідності, так і генетичної й структурної взаємозалежності природи та культури.

Вже на рівні визначення змісту понять «природа» й «культура» простежуються їхні взаємозв’язки.

Поняття «природа» — одне з найширших. Передовсім, природа обіймає все те, що виникло та існує саме по собі, незалежно від волі й бажання людини. Як результат узагальнення, поняття «природа» охоплює все існуюче, увесь світ у розмаїтті його форм, і близьке до понять матерії, універсуму, Всесвіту. Але це визначення більш властиве природі як матеріальній дійсності в її долюдському бутті. Для означення дійсності після появи людини як природного, але ж і со- ціально-культурного чинника, за поняттям «природа» закріплюється вся сукупність природних умов існування людини. І вже як така «природа» фіксує певну межу життєдіяльності людини, відмінність зовнішніх об’єктивних обставин людського буття від внутрішніх особливостей самої людської життєдіяльності. Тому природа — об’єктивна, незалежна реальність, яка передує людському соціальнокультурному існуванню, навіть і в самій людині, як її організм чи антропологічні характеристики.

Поняття «культура» латинського походження і вживалося спочатку для визначення процесу обробки ґрунту. Навіть у цьому вузькому значенні підкреслюється наявність змін в природному об’єкті залежно від дій людини, на відміну від змін під дією природних причин. Ще в більшій мірі акцентоване діяльне начало як людське зу-

6

РОЗДІЛ I. ПРИРОДА І КУЛЬТУРА

силля зміни у використанні Цицероном цього поняття в переносному значенні — «оброблення людської душі». Поняття «культура» в цьому значенні обіймає все те, що оброблене, перетворене людиною (суспільством), що несе в собі людське начало.

Таким чином, перше визначення понять «природа» і «культура» виявляє їхню відмінність: під культурою розуміють щось створене людиною, і в цьому значенні — штучне; під природою — все те натуральне, що існує за не залежними від людини законами. Але ж в дійсному, об’єктивно-історичному існуванні природа, культура й суспільство являють собою нерозривну єдність, цілісність (ніяк не механічну суму «частин»), розвиваючись як природно-історичний та культуротворчий процес життєдіяльності суспільства. Лише абстрагувавшись від цього, подумки можна протиставляти їх як окремі реалії. І хоча на перший погляд межа між культурою та природою здається очевидною й безпосередньо сприйнятною для кожного, насправді культура не лише відрізняється від природи, а й передбачає її наявність не стільки як попередню, скільки як постійну й необхідну умову свого існування та розвитку. Це, передусім, об’єктивні природні умови як загальний предмет людської праці, завдяки чому здійснюється саме людське життя. По-друге, це об’єктивне матеріальне начало в самій людині, її тілесна й родова організація. Таким чином, можливості буття культури задаються природою. Навіть на емпіричному рівні можна констатувати те, що природне не байдуже для тих форм, за якими «відливається» й живе культура. Свідчення такої залежності можна виявити на всіх рівнях існування різних культур: від виготовлення знарядь праці й розвитку технології трудової діяльності до особливостей побуту та явищ духовного життя.

Природа — вихідний пункт людського розвитку. Людська залежність від природи базується не тільки на тому, що людина — продукт органічної еволюції природи. Процес людського буття дедалі більше потребує взаємозв’язку з природою як необхідної передумови. Однак змістом людського буття є культурне вивільнення із стану безпосередньої залежності від природи, підпорядкування цієї залежності людському розуму й волі. Тому, перебуваючи в об’єктивному, від неї не залежному зв’язку з природою, людина виробляє суб’єктивні засоби та створює умови оволодіння цим зв’язком. У цьому процесі народжується світ артефактів — «учинених речей», виникає «друга

7

ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ

природа», створена людиною в процесі праці та предметно введена у сферу соціальних зв’язків, олюднена, соціалізована природа. Культура як спосіб людського буття — то вже позабіологічне, надприродне явище, котре, однак, свідчить, що людина є важливою рушійною силою багатьох процесів біосфери. Варто пригадати хоча б культурні форми ландшафту, рослинності, тваринного світу як результат людської діяльності. Чимало з його потреб продиктовані індивідові природною необхідністю — фізіологічні потреби, потреби в продовженні роду та інше. Відповідно до цього ми знаходимо природну складову в пізнавальній діяльності індивіда, у спілкуванні, в художній творчості, у формуванні ціннісних орієнтирів. Але справжня людська форма всіх потреб, поривань, цілей задається не природою, а культурою.

Загальновідомий факт, що людина, програючи в гостроті зору багатьом представникам тваринного світу, бачить, однак, в навколишньому середовищі значно більше й глибше, наголошує роль культурної детермінації в можливостях людського світобачення і, як наслідок, діяльної позиції.

Отже, культура — специфічний спосіб існування людини в природі — не лише не усуває значення останньої в людському бутті, а й сама є засобом взаємозв’язку, засадою людської єдності з природою. Адже «хитрість розуму», яку виділяли в людині Гегель та Маркс, полягає в тому, що природним силам людина протиставляє вже приборкані сили природи, вже знані закономірності природних процесів. Культура сприяє виділенню людини (суспільства) із природи, відносному вивільненню її щодо природно-необхідного шляхом оволодіння ним. Водночас культура є засобом «вписування» людини в природу. Чим гармонійніша взаємодія людини і природи, тим якісніше її життя з точки зору культурного розвитку.

Як бачимо, навіть короткий огляд співвідношення природи та культури виявляє всю складність і неоднозначність цієї проблеми. Осягнути ж сутнісну своєрідність культурного феномена неможливо поза баченням діалектичного характеру його єдності з природою. При цьому важливо зважати на те, що природа як сукупність властивостей зовнішньої матеріальної дійсності, виявлених та узагальнених у процесі взаємодії із колективною родовою життєдіяльністю, є об’єктивною засадою людського буття як культури, її загальною й необхідною передумовою. Культура ж суспільно вироблена загальна

8

РОЗДІЛ I. ПРИРОДА І КУЛЬТУРА

форма зв’язку, що характеризує єдність людини з природою і виступає необхідним засобом людського існування в природному універсумі.

Отож, за всієї своєї своєрідності культура перебуває в органічній єдності з природою.

Однак для подальшого визначення сутності культури необхідно проаналізувати засадничі умови її виникнення в системі природного цілого, унікальність і специфічні прояви щодо закономірностей природи. Це передбачає звернення до аналізу властивостей людської істоти як єдиного з усіх живих істот носія культури, а також до розгляду способу людського буття, в якому народжується культура і який здійснюється завдяки їй.

Людина як продукт біологічної та культурної еволюції

Специфіка людини як продукту біологічної й культурної еволюції є фокусом визначення своєрідності культури та її закономірної необхідності на шляхах здійснення універсального процесу еволюції природи.

Виявлення особливостей людини та способу її буття зобов’язує до розгляду цього феномена в системі універсуму. Як зазначав Тейяр де Шарден, у процесі самопізнання людина не може цілісно осягнути ні себе поза людством, ні людства — поза життям, ані життя — поза універсумом.

Таке бачення з’ясовує той факт, що людина — не статичний центр Всесвіту, який виникає водночас і раптово. Людина — продукт складного, досить тривалого еволюційного процесу, що не обмежився формуванням її як природної, біологічної істоти. Біологічні якості та закономірності людини як живої істоти є лише частиною того природного, що втілене в ній. За даними сьогоднішньої науки, людина є вищим синтезом усіх сил саморозвитку матерії у Всесвіті. В цьому розумінні вона — не лише біологічна чи соціальна істота, а, до певної міри, і космічна. Ще В. І. Вернадський наголошував, що людина повинна розуміти те, що «вона не є випадкове, незалежне від довкілля — біосфери чи ноосфери — вільно діюче природне явище. Вона — неминучий вияв більшого природного процесу, який закономірно триває протягом щонайменше двох мільярдів років»1. Таким чином,

1 Вернадский В. И. Научная мысль как планетное явление. — Москва, 1991. — С. 21.

9

ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ

у людині вбачається вісь та вершина еволюції, в процесі якої антропогенез вінчає собою космота біогенез. Але це не означає закінчення еволюційного процесу. Адже з появою людини в системі універсуму з’являється нова світотворча сила, з котрої розпочинається новий етап еволюції1.

За основу розгляду специфіки людини, її місця й ролі в універсумі візьмемо висновки теорії універсального еволюціонізму2. Теорія охоплює нерозривний процес розвитку в неживій природі, живій речовині та суспільстві. За визначенням академіка М. М. Мойсєєва, це процес саморозвитку із хаосу нових стабільних структур, які безперервно народжуються і знову обертаються в хаотичність матерії для наступних перетворень3. Незважаючи на спонтанний, «стихійний» характер саморозвитку, усім рівням організації матерії в цілісній системі Всесвіту притаманне безперервне ускладнення та різноманітність форм буття. Це свідчить про певну спрямованість розвитку як окремих форм, так і всієї системи загалом. Тому є можливість, з одного боку, узагальнити основні закони процесу саморозвитку, з іншого — простежити його специфіку на різних рівнях та етапах. До основних закономірностей еволюції належать механізми мінливості, наслідування та відбору. Ці механізми базові для процесу саморозвитку в усіх ланках еволюції. Специфіка цих механізмів задається притаманними еволюційному процесу кардинальними «потрясіннями», які радикально змінюють напрям і характер саморозвитку Всесвіту. До таких «потрясінь» належать, наприклад, виникнення живої речовини в системі універсуму й поява людини — носія Розуму та Волі як нових, унікальних сил еволюції. Тому в цілісному процесі саморозвитку універсуму вирізняють етапи космогенезу, де діють закономірності космічної еволюції, біогенезу як біологічної еволюції, антропосоціогенезу як біологічної та культурної еволюції.

Космічна еволюція неорганічної матерії — найбільш повільний за темпами процес. Вона почалася, за існуючими науковими уявленнями, близько десяти мільярдів років тому. На цьому етапі творення

1 Про роль людини як творчої сили еволюційного процесу писали В. І. Вернадський, П. Тейяр де Шарден.

2 Моисеев Н. Н. Алгоритмы развития. — Москва, 1987; Його ж. Универсальный эволюционизм и коэволюция // Природа. — 989. — № 4.

3 Моисеев Н. Н. Логика универсального эволюционизма и кооперативность // Вопросы философии. — 1989. — № 8. — С. 55—56.

10