Istoria_svitovoi_kultury / Istoria_svitovoi_kultury

РОЗДІЛ I. ПРИРОДА І КУЛЬТУРА

Так, невіддільна єдність природи й культури мала своє специфічне відображення у свідомості людини. Характерний для неї міфологізм, антропоморфізм у сприйнятті світу, намагання вплинути на природу в бажаному напрямі, використовуючи слово, ритуал, символ та магічні дії, — то все ознаки «розчиненості» людини в природі. Фактично це було перенесення на природу форм впливу, що утвердилися в суспільстві та вражали свідомість своїми яскравими можливостями. Однак такий світогляд базувався на невідокремленні культурного від природи. Він породжував анімістичні (від лат. anima — душа) уявлення про Всесвіт, у яких одухотворювалися явища та предмети природи. Але водночас цей світогляд породжував тотемістичні (від тотем — першопредок рослинного або тваринного походження) вірування, в яких соціальна група, система її суспільних відносин підкорялися фантастично осягнутим силам природи.

Навіть у найрозвинутіших зразках культури (наприклад, античній) за цих часів відчувається залежність людини від загального як «підсумку» природного цілого. У своїй життєдіяльності людина підлегла чи то безособовим космічним силам, богам, світовій долі, чи то законам пращурів, волі роду і т.ін. Притаманні цій культурі традиціоналізм, відсутність розвинутого індивідуального начала, локальний характер розвитку є свідченням культурної обмеженості людини ще досить владно пануючим світом природи.

Однак вже на цьому етапі соціально-культурного буття у ставленні людини до природи формується ряд світоглядно різних позицій, які втілюють специфіку виниклих типів культури. Так, можна простежити тенденції гармонійних відносин із природою шляхом прийняття останньої й пристосування до неї: такі відносини характерні для далекосхідної культурної традиції тих часів (наприклад, даосизм у Китаї). Специфічний підхід до природи — в індійській культурній традиції. Індійська культура, як відомо, є колискою релігійно-етичних учень, що теоретично і практично заперечують світ (наприклад, буддизм, індуїзм). За умов такої «втечі» від світу відношення до природи досить пасивне, майже ігноруюче. Але в припустимому і неминучому контакті з природою присутня традиція вшанування всього живого і незашкодження його (наприклад, принцип ахіней — жалю до всього живого).

Від цих орієнтацій на гармонію людини з природою, на пристосування до природних процесів, на перебування в єдності відрізняються

21

ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ

світоглядні засади близькосхідної та середземноморської культурної традиції, орієнтованої на оволодіння природою. У цілому ряді світоглядних учень цих культур (наприклад, юдаїзмі, ісламі, зороастризмі, ряді пізньо-античних учень) простежується позиція прийняття природного світу на умовах його активного вдосконалення. Найяскравіше ця тенденція виявлена в християнстві як продукті розвитку саме цього культурного регіону. В ньому втілена нова концепція людини і світу, де людина — творіння за образом і подобою Божою — вже покликана своєю природою і місцем в універсумі до активного творчого ставлення як до себе, так і до природи. Тим паче, що остання протистоїть їй як зашкарубла, статична, нездатна до розвитку і вдосконалення, позбавлена позитивних вимірів. Навіть у людській істоті природна частина потребує постійного духовного приборкання. Тим більше природа загалом, яка для того, щоб людина оволоділа нею, підкорила її собі (Буття, 1: 26—28).

Як бачимо, тут закріплюється дуалізм природи й культури, що віддаляє людину від природи, провокує (через втрату їхньої єдності) до ворожого ставлення до неї, до намагання її приборкати, а в результаті — до її експлуатації.

Безперечно, така світоглядна позиція є свідченням радикальних змін у співвідношенні природи й культури, що намітилися під час завершення першої стадії культурно-історичного розвитку людства. Значно зросла культурна спроможність до самодетермінації. Завдяки накопиченню культурного потенціалу змінилися місце й роль людської особистості щодо активного перетворення засад її буття. Але, водночас, було закладено основи такого ставлення до природи, яке за спрямованість на її поліпшення та вдосконалення було влучно названо «людським шовінізмом» (Р. Рутлі). На цих шляхах втрачалася внутрішня цінність самої неолюдненої природи. Що при цьому втратила сама культура, можна простежити на реаліях сьогодення.

Ситуація у співвідношенні природи й культури різко змінюється з подальшим розвитком суспільного виробництва і впевненим пануванням наукового світогляду. Період промислового культурного розвитку як наступний етап культурної еволюції виявив залежність людини не стільки від природних обставин, скільки від історично створених умов виробничої діяльності. Зв’язок людини з природою за таких умов набуває характеру не безпосередньої єдності (зрощеності),

22

РОЗДІЛ I. ПРИРОДА І КУЛЬТУРА

а єдності опосередкованої діяльної, цілком зумовленої людським буттям у культурі. Природа починає розглядатися людиною як об’єкт пізнання й утилітарного використання заради своїх потреб.

Вивільнення людини від страху перед природою засвідчено беконівською світоглядною установкою «знання — сила» і декартівським «людина — власник та володар природи». Результатом такої форми взаємодії людини та природи стало включення останньої як перетвореного елемента в систему культури. Але водночас це супроводжувалося втратою пієтету перед одвічною природою, розуміння якої людина цивілізації втрачає.

Якщо природа стає лише предметом для людини, такою собі корисною річчю, якщо її перестають визнавати самодостатньою реальністю, що має об’єктивно закономірний характер, а розрізняють лише крізь призму людських потреб, тоді унеможливлюється уникнення руйнівного впливу людини на природу. Як зазначав видатний німецький філософ Г. Гегель, «практичне ставлення до природи зумовлене загалом хтивістю, а остання егоїстична. Потреба прагне до того, щоб ужити природу на свою користь, стерти її грані, вихолостити, коротше кажучи, знищити її»1. В основу такого знищення природи покладено світовідношення, за якого люди, культура повністю «виведені» із природи, розглядаючи останню зверхньо й відчужено. Більше того, практика такого використання природи має тенденцію екстенсивного її підкорення. Але з розширенням освоєного природного світу людині дедалі важче охопити в одне ціле залучені до взаємодії сторони та якості природи. Це призводить до зростання непередбачених наслідків такої взаємодії.

Зі свого боку подальше поглиблення спеціалізації людської праці, сприяючи остаточному руйнуванню цілісного уявлення про світ природи, посилює стихійність людських дій щодо неї. А, як відомо, «культура, — коли вона розвивається стихійно, а не спрямовується свідомо ... залишає після себе пустиню»2. Та найбільша втрата від зруйнованої гармонії із природою — втрата самої культури. Чим активніше людина порушує своїми діями міру природних процесів, тим більше вона загрожує своєму існуванню у природі. І чим очевидніше

1Гегель Г. В. Ф. Энциклопедия философских наук: в 2 т. — Москва, 1975. — Т. 2. —

С.12.

2 Маркс К. Лист Ф. Енгельсу в Манчестер. 25 березня 1868 р. // Маркс К., Енгельс Ф. Твори. — Т. 32. — С. 43.

23

ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ

людина знецінює природу у своєму ставленні до неї, тим більше вона руйнує засади свого духовного буття і своєї культури. С. Л. Рубінштейн свого часу застерігав, що «культура, яка взагалі вигнала б із життя природу, зруйнувала б сама себе і стала б нестерпною»1.

Таким чином, історія людської культури на всіх етапах, у всіх своїх різновидах доводить необхідність гармонійного взаємозв’язку людського культурного буття з природним універсумом. Чим далі культура у своєму еволюційному розвитку відривається від природи, тим більше міра гармонійності їхнього співвідношення стає мірою культурності людського існування. Останнє і сьогодні, як ніколи, залежить від розумної пропорційності із природою. Цю закономірність обґрунтовано науковою, зокрема філософською, думкою ще в працях російського космізму В. І. Вернадського, в ученні Тейяра де Шардена, Альберта Швейцера та ін.

Слід нагадати, що одним з перших на нерозривному зв’язку природи й культури наголосив В. І. Вернадський. Його вчення про ноосферу як новий етап існування людини в універсумі базувалося на глибокому й точному розумінні взаємозв’язку людини і природи. Вивчаючи роль живої речовини в еволюції планетної оболонки, В. І. Вернадський (передбачаючи недалеке майбутнє людства) дійшов висновку про те, що діяльність людини в біосфері може бути порівняна за результатами з геологічними та іншими природними факторами в перетворенні земної оболонки. І хоча за часів Вернадського ще не було такого катастрофічно руйнівного втручання людини у природні процеси, він стверджував, що людство зможе існувати в майбутньому, тільки коли візьме на себе відповідальність за розвиток біосфери загалом. Сьогодні, в умовах різкого ускладнення нашої цивілізації, зростання її могутності вчені особливо наголошують на тому, що подальше існування на Землі популяції Ноmо sapiens потребує надзвичайно тонкого узгодження антропогенного навантаження на біосферу з процесами, що відбуваються в ній. Ті радикальні зміни, які вносить людина в довкілля, докорінно потребують змін самої людини. Організувати свою соціально-культурну життєдіяльність людина повинна на засадах окультурення власних потреб відповідно до вимог природи. Тільки безперервний діалог «природа — культура» може бути основою стабільності існування людини, суспільства, а, отже, і самої культури.

1 Рубинштейн С. Л. Проблемы общей психологии. — Москва, 1973. — С. 62—63.

24

РОЗДІЛ I. ПРИРОДА І КУЛЬТУРА

Рекомендована література

1.Вернадский В. И. Философские мысли натуралиста. — Москва, 1988.

2.Вернадский В. И. Научная мысль как планетное явление. — Москва, 1991.

3.Лотман Ю. М. Феномен культуры // Семиотика культуры: Труды по знаковым системам. — Вып. 10. Тарту, 1978.

4.Межуев В. Н. Культура и история. — Москва, 1977.

5.Проблемы философии культуры. — Москва, 1988.

6.Тарасенко Н. Ф. Природа, технология, культура. — Киев, 1985.

7.Тейяр де Шарден П. Феномен человека. — Москва, 1987.

25

Розділ II. ПРИНЦИПИ КЛАСИФІКАЦІЇ

КУЛЬТУРНОЇ ЕВОЛЮЦІЇ ТА ЇЇ ОСНОВНІ ЕТАПИ

Як відомо, людина стала людиною не воднораз, вона не виникла внаслідок однієї дивовижної мутації, а розвинулася з німої й примітивної істоти шляхом поступового еволюційного процесу — висхідного, але аж ніяк не прямолінійного.

За визначенням П’єра Тейяра де Шардена, це була «еволюція навпомацки». Вона відбувалась повільно, через спроби й помилки,

йці її особливості ускладнюють наші сьогоднішні намагання точно визначити момент виникнення людини і ту межу, яка відділяє її від царства тварин.

Водночас сучасна наука досить чітко окреслює період — 30–40 тисяч років тому, коли Homo sapiens набув свого нинішнього вигляду

йлишився єдиним представником цього виду, що дає змогу констатувати завершення біологічної1 та перехід до суто культурної еволюції.

Щодо визначення принципів періодизації 40-тисячолітньої культурної еволюції, то ця проблема досить складна й дискусійна. Існує чимало варіантів цієї періодизації. Вони вже давно й активно «працюють» у науці, втім це не заважає появі та апробації нових підходів до проблеми.

Наше завдання — ознайомитися з найпоширенішими в науці принципами класифікації, які активно використовуються для харак-

1 Хоч нині існують концепції щодо продовження біологічної еволюції людини, але те, що визначальна роль у сучасних успіхах людства належить культурним досягненням, дає нам підставу робити таке припущення.

26

РОЗДІЛ II. ПРИНЦИПИ КЛАСИФІКАЦІЇ КУЛЬТУРНОЇ ЕВОЛЮЦІЇ ТА ЇЇ ОСНОВНІ ЕТАПИ

теристики історико-культурного процесу. Йдеться про класифікації, що виникали в різних галузях науки, торкаючись якихось особливих сторін культурно-історичного процесу, взаємно доповнювали одна одну, а тому давали змогу всебічно аналізувати культурну еволюцію.

Спроби періодизувати розвиток людської культури мали місце ще в античну епоху. Давньогрецький письменник Гесіод, котрий жив

уVIII столітті до нашої ери, поділяє всю історію людства на п’ять віків: золотий, срібний, мідний, героїчний та залізний. Оскільки Гесіод жив у період розпаду традиційних общинних відносин у Греції, прихильником яких він був, то з його точки зору еволюція від золотого віку до залізного була еволюцією із зворотним знаком, коли людство поступово втрачало високі моральні якості. Та в міру того, як культурні досягнення греків ставали дедалі значнішими й античне суспільство вже усвідомлювало значення культурних надбань, погляди на розвиток людства змінювалися і оформлювалися в концепцію, побудовану за принципом прямої еволюції. Такі погляди зустрічаємо й

угрецького трагіка Есхіла в «Прометеї закутому», де герой не лише викрав вогонь з небес і навчив людей користуватися ним, а й показав як видобувати та обробляти метали, дарував людству науку про числа та відкрив мистецтво письма. У міфах і творах греків про Прометея віддзеркалені їхні уявлення про шлях розвитку людства від первісного примітивізму до ремісництва і наук.

Але з часом традиція вишукувати успіхи цивілізацій за допомогою богів і героїв поступається поглядам, що пояснюють досягнення людства його розвитком від тваринного способу життя до рівня античного суспільства суто людськими потребами, необхідністю й зусиллями, спрямованими на їх задоволення. Таку точку зору висловлювали давньогрецький філософ Демокріт та видатний римський філософ і поет Лукрецій Кар.

Упоемі «Про природу речей» Лукрецій висуває геніальні здогадки про використання каменю й металу для виготовлення засобів праці та про походження мови, права й релігії як найважливіших проявів людської культури. Таким чином, ще здавна сформувалася й послідовно проводиться ідея культурної еволюції, хоча щодо чіткого визначення її основних рубежів єдиних поглядів не було.

Уперіод середньовіччя, коли запанував релігійний світогляд, біблійний міф про створених Богом перших людей, Адама та Єву, про

27

ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ

покоління, котрі пішли від них після вигнання пращурів із раю, був єдиним і незаперечним джерелом уявлень про історію людства і його культуру.

Лише з початком наукового вивчення історії людства стають можливими нові підходи до періодизації культури. Так, шведський біолог К. Лінней виділив людину з ряду приматів і назвав її Ноmо sapiens (людина розумна). Французький вчений Ж. Лафіто висловив думку про те, що у звичаях і способі життя індіанців Північної Америки можна знайти тлумачення далекого минулого народів Європи. Ж. Кондорсе виділив у історії людства послідовно змінювані ступені господарської діяльності — полювання й рибальство, скотарство й землеробство; шотландський філософ А. Фергюсон розбив її на три епохи: дикість, варварство, цивілізація. Ці принципи періодизації культурно-історич- ного процесу широко використовувалися в історичних дослідженнях XVIII–XIX століть, що дало змогу самій історичній науці більш плідно вивчати як далеке минуле, так і тогочасні суспільні процеси.

Початок XIX століття ознаменувався розквітом археологічних досліджень. Необхідність чіткої класифікації пам’яток матеріальної культури зумовила розробку науково обґрунтованої археологічної періодизації, що підтвердила правильність гіпотези Лукреція. Данський вчений К. Томпсон, спираючись на археологічні дані, вводить поняття трьох віків: кам’яного, бронзового і залізного.

Значного розвитку досягла наука про первісне суспільство у другій половині XIX століття. У цей час остаточно сформувалися як самостійні відгалуження науки етнографія, археологія та антропологія.

В основу концепції досліджень у цих галузях знань покладена ідея еволюції. Еволюціонізм посів чільне місце в науці після публікації праці Ч. Дарвіна «Походження видів шляхом природного відбору» (1859 р.), в якій відкинуто панівне доти уявлення про незмінність видів тварин, рослин і доведено закономірність розвитку органічного світу від нижчих форм до вищих у процесі пристосування до умов навколишнього середовища й під дією природного відбору. Еволюціоністи — історики та етнографи І. Баховен (Швейцарія), Л. Морган (США), Г. Спенсер, Е. Тейлор (Англія), Д. Мак-Леннан (Шотландія) та інші — мали схожі погляди на процес розвитку людства, робили спроби створити схему основних етапів первісної історії й реконструювати процес створення найважливіших культурних надбань.

28

РОЗДІЛ II. ПРИНЦИПИ КЛАСИФІКАЦІЇ КУЛЬТУРНОЇ ЕВОЛЮЦІЇ ТА ЇЇ ОСНОВНІ ЕТАПИ

Найбільше їх цікавили питання шлюбно-сімейних відносин, релігії, власності та соціальних форм організації первісного суспільства. Початок вивчення історії сім’ї поклав Баховен. У своїй праці «Материнське право» він висловив ідею про наявність у первісному суспільстві періоду невпорядкованих статевих стосунків та періоду, коли жінка відігравала провідну роль у суспільстві. Цю концепцію розвинув Морган у праці «Стародавнє суспільство», де намітив схему еволюції сімейно-шлюбних відносин із послідовною їх зміною: кровноспоріднена сім’я — шлюби між родичами одного покоління, пуналуальна — коли заборонялися шлюби між кровними родичами одного покоління, а також сім’ї парна, патріархальна та моногамна. Морган визначав сутність роду як форму соціальної організації. Він доводив, що материнський рід передував батьківському, ним розроблена періодизація історико-культурного процесу від дикості через варварство до цивілізації. Хоча деякі висновки вченого, особливо щодо існування кровноспорідненої та пуналуальної сім’ї, спростовані пізнішими дослідниками, праця Моргана мала великий науковий резонанс.

Періодизацію Моргана широко використовував К. Маркс та Ф. Енгельс, зокрема у праці «Походження сім’ї, приватної власності і держави». У своєму економічному творі «Капітал» К. Маркс обґрунтовує принципи періодизації культурно-історичного процесу залежно від рівня розвитку виробничих сил суспільства, виділяючи такі суспіль- но-економічні формації: первіснообщинна, рабовласницька, феодальна, капіталістична й комуністична. Ф. Енгельс у статті «Роль праці в процесі перетворення мавпи на людину» заклав підвалини наукового розуміння процесу становлення людського суспільства, вказав на вирішальне значення трудової діяльності в еволюції людини та її культури.

Крім марксистського підходу, в західноєвропейській історіографії використовуються й інші принципи періодизації історії з урахуванням особливостей економіки та розподілу. Так, розрізняють ще суспільства: егалітарні (тобто рівноправні, зрівняльні) з привласнювальним типом господарювання й розподілом продукту між людьми одного статусу та ранжирувані (стратифіковані або ієрархічні) з продуктивним типом господарювання й розподілом продукту за соціальним та економічним станом.

Наприкінці XIX — на початку XX століття європейське капіталістичне суспільство здобуває назву суспільства промислової культури, а

29

ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ

з другої половини XX століття — суспільства науково-технічної культури.

У деяких випадках, особливо коли йдеться про вивчення антропосоціогенезу й необхідність кваліфікувати час деяких археологічних знахідок, у культурології використовується геологічна періодизація. Геологи поділяють минуле земної кори на чотири ери — архейську, палеозойську, мезозойську та кайнозойську. Ери, у свою чергу, ділять на періоди, а останні — на епохи. Кайнозойська ера — геологічний час виникнення людини. В ній розрізняють два періоди — третинний і четвертинний, який називають антропогеном. За приблизними підрахунками, третинний період почався десь близько 69 мільйонів, а четвертинний — 1 мільйон років тому. Четвертинний період поділяють на дві епохи — плейстоден (дольодовикова й льодовикова) і голоден (післяльодовикова). На основі геологічної періодизації визначають вік людини загалом та хронологію початкового етапу первісного суспільства й найважливіших його надбань.

Розвиток суспільних наук, детальне вивчення історії культури від первісного суспільства й до нашого часу дали змогу вченим розробити детальнішу періодизацію культурно-історичного процесу не лише європейської цивілізації, а й східних суспільств та цивілізацій далекого минулого. Найбільш вживаним у культурології стає поняття культурно-історичної епохи, яке, на відміну від згаданих вище принципів періодизації, по-перше, широко використовує їх для всебічного вивчення конкретного періоду, а по-друге, і найголовніше, фіксує неповторність і специфіку конкретно-історичної доби історії людства.

Особливий інтерес для нас становить розвиток поняття «цивілізація», яке, починаючи з середини XVIII століття, широко вживається в різних галузях суспільних наук. Для історії культури це має особливе значення, у зв’язку з тим, що відповідно до етимології1 слова, яке означає загальний рівень культурного розвитку, й відповідно до використання його в значенні всього найкращого, що створено люди-

1 Цивілізація — від латинського кореня «civitas» — громадянство, міське населення, громадяни, община. Спочатку використовується як прикметник «civilis», тобто гідний громадянин, вихований, чемний, і лише з середини XVIII століття вживається для характеристики якісного стану суспільства, маючи на увазі його зрілість. Докладніше див.: Февр Люсьен. Цивилизация: эволюция слова и группы идей. Бои за историю. — Москва, 1991.

30