Istoria_svitovoi_kultury / Istoria_svitovoi_kultury

РОЗДІЛ II. ПРИНЦИПИ КЛАСИФІКАЦІЇ КУЛЬТУРНОЇ ЕВОЛЮЦІЇ ТА ЇЇ ОСНОВНІ ЕТАПИ

ною, термін «цивілізація» семантично зблизився з поняттям «культура».

Велику роль у поширенні й науковому збагаченні цього терміна відіграли твори французького історика Н. Гізо, присвячені історії цивілізації в Європі і окремо у Франції, а також двотомна праця англійського історика Т. Бокля «Історія цивілізації в Англії». З їхньої точки зору, вся загальносвітова культура сприймалась як єдина цивілізація. Але з розвитком суспільства та історичних наук стає зрозумілим, що цивілізація сформувалася лише на певному етапі розвитку людства і є якісною межою на еволюційному шляху.

Особливо велику роль у розгалуженні понять «культура» й «цивілізація» відіграло ознайомлення з життям племен Америки, Австралії, Африки, що зберегли архаїчні культурні комплекси. В результаті термін «цивілізація» дедалі більше використовувався для визначення особливого етапу в культурно-історичному процесі. Значний внесок у розробку поняття «цивілізація» зробили К. Маркс та Ф. Енгельс, які довели зв’язок процесу виникнення цивілізації з появою антагоністичних класів, створенням держави, появою міст і купецтва, а також писемності й мистецтва.

Поряд із марксистською культурологією, яка обстоює концепції висхідної культурно-історичної еволюції людства, існує значна кількість концепцій, де відкидається ідея єдиного культурно-історично- го простору й часу Цю наукову тенденцію заклав німецький вчений О. Шпенглер у своїй праці «Занепад Європи», у якій він провіщає занепад західноєвропейської культури. Ідею культурно-історичного розвитку людства як коловороту локальних цивілізацій розвинув видатний англійський мислитель Арнольд Тойнбі у своєму творі «Дослідження історії». З деякими припущеннями до цієї ж наукової тенденції належить і концепція талановитого російського вченого Л. Гумільова щодо етногенезу1.

Спроби по-новому поглянути на шлях, який пройдено людством, і знайти на ньому ті опорні точки культури, що тримають складну конструкцію людської цивілізації, тривають і дотепер2.

Зупинимося на головних ознаках цивілізації, необхідних для аргументації класифікації стану розвитку культур різних народів у

1 Гумилев Л. И. География этноса в исторический период. — Ленинград, 1990.

2Див., наприклад, працю фінського вченого П. Куусі «Этот человеческий мир».

—Москва, 1988.

31

ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ

різних історичних періодах. Адже існує тенденція до використання терміна «цивілізація» для цілого ряду різнопланових і різноманітних явищ1. Так, наприклад, у літературі з’являється термін «цивілізація пастухів», дослідники стародавньої Африки пишуть про «цивілізацію лісу» і поряд — про «цивілізацію міст». Часто таке використання є даниною моді й не відповідає науковому змісту цього терміна.

Як уже зазначалося, основні цивілізації як соціально-економіч- ні системи загалом були визначені ще до середини XIX століття, але польові дослідження археологів вимагали більш детальних та обґрунтованих концепцій саме щодо тих ознак, які характеризують перехід до цивілізації. Така систематизація була запропонована Г. Чайлдом, який виділив десять основних ознак: 1) міста, 2) монументальні громадські будівлі, 3) податки або данина, 4) інтенсивна економіка, в тому числі торгівля, 5) виділення ремісництва, 6) писемність, 7) зачатки науки, 8) розвинуте мистецтво, 9) привілейовані класи, 10) держава. Саме Г. Чайлд на основі археологічних досліджень визнав, що постійними супутниками вищих цивілізацій були монументальні споруди — культові, поховальні або світські. У ході наукової дискусії вчений К. Клакхолм запропонував скоротити список Г. Чайлда до трьох ознак: монументальна архітектура, міста, писемність. Ці три ознаки, поєднані цілою системою причинно-наслідкових відносин з економічними, соціальними й політичними процесами, що відбуваються в суспільстві, створюють видиму вершину величезного айсберга культури перших цивілізацій. Вказана тріада виразно характеризує цивілізацію передусім як культурний комплекс, тоді як соціально-економічна сутність цього явища пов’язана з появою класового суспільства й держави.

Зупинимося на загальній характеристиці тріади. Пам’ятки монументальної архітектури не лише вражають своїми масштабами, а й досить показові з точки зору виробничого потенціалу суспільств, що їх створили. У них реалізований додатковий продукт, створений цією економічною системою, відбито організаційний рівень суспільства, яке вміло використовує просту кооперацію. Саме обсяг вкладеної праці підносить перші величні храми над родовими святилищами, для спорудження яких досить було зусиль кількох, а то й однієї сім’ї. З огляду на розвиток суспільної свідомості монументальні спо-

1 Докладніше див.: Массон В. Первые цивилизации. — Ленинград, 1989.

32

РОЗДІЛ II. ПРИНЦИПИ КЛАСИФІКАЦІЇ КУЛЬТУРНОЇ ЕВОЛЮЦІЇ ТА ЇЇ ОСНОВНІ ЕТАПИ

руди вказують на усвідомлення ідеї громадської єдності суспільства (на відміну від родової свідомості). Так, наприклад, за підрахунками Г. Чайлда, для спорудження Білого храму в Уруці знадобилася безперервна праця 1500 осіб протягом п’ятьох років. Крім того, зведення такої будівлі вимагало знань з математики, розвинутих знарядь праці.

Надзвичайно важливе значення мала поява писемності. Для первісної і навіть ранньоземлеробської общини кількість інформації, що підлягала переданню для збереження стабільності господарства й культури, була порівняно невеликою. Ця сума знань зберігалася жерцями або шаманами й передавалась усним шляхом під час навчання молоді. Складна соціальна й економічна система, якою стала цивілізація, призводить до різкого збільшення найрізноманітнішої інформації. Навіть облік продукції та організація планомірних землеробських робіт вимагали чіткої регламентації. Створення єдиної системи релігійних вірувань, які приходять на зміну локальним культам родів і племен, також потребувало писемності для її кодифікації і твердої фіксації. В соціальному плані розвиток писемності вказує на розподіл розумової й фізичної праці, який залежав від загального процесу класоутворення.

Третя найважливіша ознака цивілізації — розвиток поселень міського типу. Недарма етимологія терміна «цивілізація» сходить до міської, громадської общини. Саме в містах особливо інтенсивно розгортається процес накопичення багатств і, відповідно, соціальної диференціації. Тут розташовуються центри громадського та ідеологічного керівництва, концентруються спеціалізовані ремісничі виробництва, набирають сили обмін і торгівля.

Культурний комплекс перших цивілізацій є складним організмом, в якому, зрозуміло, активно взаємодіють всі основні елементи, в тому числі й ландшафтні. Але вивчення ідеології та соціальної психології давніх суспільств становить особливу складність, адже тільки за класичної античності з’являються писемні свідчення про ці важливі елементи культурного комплексу. Тому саме матеріальні пам’ятки культури, які водночас стали носіями духовних надбань, дають змогу більш-менш достовірно реконструювати культурно-історичний комплекс як цілісність.

Вказані ознаки цивілізації найбільш абстрактні і загальні, а тому не визначають особливостей окремих цивілізацій і культур. Існує

33

ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ

величезний пласт культурологічних досліджень і концепцій щодо специфіки окремих цивілізацій, культурно-історичних епох, культуроантропологічних течій, з якими ми ознайомимося послідовно в процесі вивчення курсу.

Розглянуті принципи періодизації культурної еволюції як найпоширеніші в різних галузях науки й найвживаніші дають змогу виділити й детальніше вивчити найзначніші епохи всесвітнього культурного процесу. Це — культура збирання й полювання, епоха неолітичної революції і ранньої землеробської культури, культура Стародавнього Сходу, антична (грецька й римська) культура та європейська культура (в останній ми виділяємо періоди Середньовіччя, Відродження, Реформації, Просвітництва та культуру XIX–XX ст.).

Рекомендована література

1.Массон В. М. Первые цивилизации. — Ленинград, 1989.

2.Февр Люсьен. Цивилизация: эволюция слова и группы идей. Бои за историю. — Москва, 1991.

34

Розділ III.

РАННІ ФОРМИ КУЛЬТУРИ

Культура збирання і полювання.

Неолітична революція й культура раннього землеробства.

Культура збирання і полювання

Історія людства налічує 35–40 тисяч років. Найтриваліший її відтинок історики найчастіше називають первіснообщинним ладом або кам’яним віком. У культурології ці терміни можна вживати хіба як допоміжні: адже в цю епоху існували два принципово різні типи культури. Один спирався на привласнювальне господарювання, другий — на продуктивне. До продуктивного господарювання людство перейшло приблизно за 12–8 тисяч років до нашої ери. Вся попередня культура Ноmо sapiens sapiens — це культура збирання й полювання.

З чого слід починати розповідь про еволюційний успіх людства? Мабуть, від того часу, як Homo sapiens sapiens лишився єдиним представником людського роду після зникнення з лиця землі Homo neandertales. Із усіх Homo sapiens, що виникли в ході біологічної еволюції, зберігся лише Homo sapiens sapiens. У нього за плечима були вже мільйони років генетичної та чималий період культурної еволюції. Біологічна й культурна спадщина сучасної людини великою мірою ґрунтується на досвіді стародавнього збирача, рибалки й мисливця.

Спроба описати культуру збирання й полювання, якою вона була, приміром, 15 тисяч років тому, наражається на цілу низку труднощів. Поведінку людини за тієї доби не можна порівняти з поведінкою нашого сучасника, що живе в умовах науково-технічної цивілізації.

35

ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ

Знання про тодішню культуру ми дістаємо, вивчаючи життя племен збирачів і мисливців, які збереглися донині, а також вивчаючи рештки матеріальної культури первісного суспільства.

За оцінками вчених, у найвіддаленіших районах Землі, — в пустелях Австралії, африканських джунглях, болотах Амазонки, в Арктиці живуть близько 50 тисяч людей, що не знають сільського господарства й добувають їжу збиранням, полюванням і рибальством. Це останні представники первісної культури. Наукове, всебічне вивчення племен збирачів і мисливців почалось у XIX столітті, коли об’єктів для такого вивчення було досить. І хоча нині первісна культура в її незайманому вигляді зникає, цінні відомості про поведінку збирачів і мисливців здобуті завдяки спостереженням за їхніми останніми поколіннями.

Збирачі й мисливці жили та кочували, об’єднані в невеликі групи з 40 або трохи менше осіб. Жінки збирали рослинну їжу, чоловіки полювали й рибалили. Такий розподіл праці за статевою ознакою існує майже в усіх племенах, які дотепер залишилися на цьому рівні розвитку, отже, він був характерний для культури збирання й полювання. Цей спосіб добування їжі вимагав кооперації та участі кожного члена групи, крім найменших дітей. Умовою розвитку культури збирання й полювання була мобільність і нечисельність такої трупи. Споживши добуту їжу в місцевості навколо стоянки, люди могли залишатися на попередньому місці, пристосувавшися здобувати харчі із більшими труднощами (розширивши територію пошуків) або зменшивши реальне споживання. Це змушувало їх весь час пересуватися, мандрувати в пошуках нових місцевостей, багатих на їжу. Виникали відносно стабільні щорічні маршрути, пов’язані з сезонним визріванням плодів, нерестом риб, міграціями й розмноженням тварин. Упродовж року кожен рід міг чотири-п’ять разів змінити місце стоянки. Постійне пересування встановлювало жорстку залежність між кількістю мешканців і розміром освоєної ними території. Одержані в XIX столітті дані свідчать, що для підтримання життя однієї особи треба було близько двох квадратних кілометрів землі. Група з 40 осіб потребувала території у 100 квадратних кілометрів. Тобто до виникнення сільського господарства на території, скажімо, сучасної Франції могло жити не більше як 20 тисяч осіб. Добування їжі жорстко обмежувало й спрямовувало всі форми поведінки збирачів і мисливців,

36

РОЗДІЛ III. РАННІ ФОРМИ КУЛЬТУРИ

у тому числі пов’язаних із розмноженням. Оскільки постійно існувала небезпека скорочення здобичі, протягом останніх 20 тисяч років культури збирання й полювання чисельність людської популяції, за науковими даними, майже не збільшувалася.

Антропологам та етнографам давно відомий звичай кочових племен, що діяв за потреби скоротити свою чисельність. Коли їжі не вистачало, її переставали давати спершу старим людям, потому найменшим дітям — дівчаткам, нарешті — хлопчикам. У періоди голоду остання їжа перепадала тим, хто її добуває. Умертвіння дітей було характерною особливістю поведінки збирачів і мисливців. Кочове плем’я мало дітей не більше, ніж дорослі могли їх нести на собі.

Встановлено, що жінка-бушменка несла свою дитину 7–8 тисяч кілометрів, аж поки приблизно в 4-річному віці та вже могла покладатися на свої сили. Дитину часто вбивали, якщо вона народжувалася раніше, ніж попередня починала впевнено пересуватися сама. За оцінками антропологів, убивали половину всіх немовлят. Те, що життя зберігали переважно хлопчикам, свідчить про свідоме регулювання росту населення, — промовистий приклад перемоги культури над природою.

Природні інстинкти, що визначають поведінку тварини, успадковуються нею генетично. Навіть набувши нових форм поведінки, тварина не здатна передати їх своєму потомству. Натомість у людини навіть найпростіші форми поведінки вивчені: без допомоги дорослих дитина не може відтворити жодного елементу культури. До того ж, попри довгий строк вагітності, людська дитина з’являється на світ не досить сформованою, щоб сприйняти складну культуру, і потребує турботи й піклування дорослих. Кожне з відомих людських суспільств знає в тій чи іншій формі сім’ю, в якій чоловік разом із жінкою опікується своїми дітьми, поки вони малі. Специфічна людська риса, абсолютно не властива тваринному світові, полягає в тому, що самець людини добуває для своєї сім’ї їжу. Щоправда, птахи також годують свій молодняк, але вони перебувають на надто далекому від людини еволюційному щаблі. В найближчих до неї тварин, у приматів, самець може битися з іншими самцями за володіння самицею або захищати її та дітей від хижаків, але він не годує їх.

Сьогодні ж біологи-еволюціоністи, так і антропологи та етнографи сходяться на думці, що саме зміна поведінки самця зумовила

37

ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ

виживання гомінідів як біологічного виду й поклала початок процесові, який називають соціалізацією гомінідів або початком культурної еволюції. Великою мірою це припущення пояснює причину, що спонукала нашого далекого пращура до праці. Саме необхідність здобувати їжу для самки й дитини, не зумовлена біологічно, відрізняє працю людини від звичайного пошуку їжі твариною. Не маючи фізичної змоги здобувати їжі більше, ніж потрібно було для задоволення власних потреб, самець мусив використовувати допоміжні засоби — засоби праці. Необхідність виробляти засоби праці й сам її процес формують свідомість і волю — основу подальшої еволюції людини. Зв’язок між самцем і самкою з дитиною вже відрізняється від суто біологічного (статевого) зв’язку, оскільки він ґрунтується не на інстинкті, а на засвоєній поведінці; крім того, виникають зв’язки, неможливі у тваринному світі: чоловік — жінка, батьки — діти, мати — діти, батько — діти, брат — сестра тощо.

Такий тип зв’язку називається соціальним (а спільнота людей — соціумом, общиною, родиною). Він є передусім моральним зв’язком, тобто засвоюється людиною через наслідування та виховання і сприймається як природний, виступаючи неписаним законом. Уявлення про сім’ю як основу «людської спільноти, єдність природного й соціального зв’язку людей, передусім між чоловіком і жінкою, що будують свої відносини не на природних, інстинктивних засадах, а на моральних, які поступово замінюють інстинкт, утвердилося в європейській науці вже в першій половині XIX століття. Причому до такої думки схилялись і вчені, що дотримувались ідеалістичного та релігійного погляду на виникнення людства і сім’ї (наприклад Гегель), і вчені-матеріалісти (Енгельс).

Для сучасної науки про людство, яка спирається на матеріалістичні засади і вважає людину результатом єдності природної та культурної еволюції, проблема вивчення сім’ї як універсального суспільного типу зв’язку лишається актуальною. Американський антрополог Маргарет Мід зауважує: «Від соціального устрою суспільства залежить, яких жінок і яких дітей забезпечуватиме чоловік, хоч головне правило тут, очевидно, передбачає, щоб він забезпечував жінку, з якою перебував у статевих стосунках, і все її потомство. При цьому може бути зовсім несуттєвим, чи це його власні діти, чи якогось іншого чоловіка з того ж клану, чи просто законні діти його жін-

38

РОЗДІЛ III. РАННІ ФОРМИ КУЛЬТУРИ

ки від попередніх шлюбів. Діти можуть опинитися в його домі також внаслідок усиновлення, сирітства тощо. Це можуть бути жінки його синів. Але уявлення про дім, у якому разом мешкають чоловік або чоловіки та їхні партнерки жінки, дім, куди чоловік приносить їжу, а жінка готує її, є загальним для всього світу. Проте ця картина може видозмінюватись, і саме такі її модифікації показують, що це правило не є чимось біологічним»1.

Крім виховання в чоловіків навичок піклування про потомство, сім’я мала розв’язувати інші універсальні проблеми. Аби забезпечити міцність і тривалість стосунків у сім’ї, кожне суспільство повинне вирішувати проблему суперництва чоловіків через жінок так, щоб вони не перебили один одного, не монополізували жінок, відігнавши надто багато молодих чоловіків, не повелися жорстоко з жінками та дітьми в шлюбному суперництві.

Ще одна проблема, яку мусило вирішити первісне суспільство — захист статево незрілих дітей, що є суттю проблеми інцесту2. Основні правила інцесту охоплюють три типи відомих відносин у родині: батько — дочка, мати — син, брат — сестра. В усіх первісних суспільствах діти, незрілі у статевому відношенні, захищені системою табу, що накладаються на стосунки між братами й сестрами. Ідентифікація дитини з батьками тієї ж статі, що і його власна, надає особливих форм заборонам, що накладаються на взаємовідносини батьків і дітей різної статі. Захист дітей від батьків іншої статі, колись усвідомлений як бажаний, пов’язаний водночас і з потребою захисту батьків від дітей. Зберегти десятилітню доньку від домагань батька — необхідна умова соціального порядку, але й захист батька від спокуси — обов’язкова умова його соціальної адаптації. Як правило, табу інцесту розширюється різними шляхами, так що статево незріла дитина захищена від усіх дорослих.

Суспільства, які складалися на основі принципу взаємодопомоги чоловіків, а не їхнього суперництва, перебудували табу інцесту таким чином, що в ньому наголошувалися не необхідність стримувати родичів від боротьби між собою, а навпаки — потреба встановлювати за допомогою шлюбів нові родинні зв’язки. Тому на гнівний осуд заслуговує чоловік, який не віддає свою сестру або дочку заміж, бо

1 Мид М. Культура и мир детства. — Москва, 1988. — С. 313. 2 Інцест — табу на шлюб між кровними родичами.

39

ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ

обов’язок чоловіка — створювати нові родинні зв’язки за допомогою жінок, що належать до його родини. В основі правила інцесту є спосіб, за допомогою якого зберігається родинний осередок, а стосунки в ньому стають особистими й індивідуальними. Крім того, заборона кровозмішання з більш далекими родичами є водночас основою для фіксування ступеня спорідненості.

Це дає змогу реконструювати процес створення первісних колективів людей — родів. Рід — об’єднання людей, пов’язаних кровними узами. Рід складається з кількох сімей, які могли протягом досить значного часу вести самостійне існування. Таким чином, процес формування типів соціальної спільноти людей ішов не від стада до сім’ї, а, навпаки, від парної сім’ї до роду, общини й складніших форм спільності людей: племені, етносу, народності, нації.

Завдяки дослідженням еволюціоністів середини XIX століття, зокрема І. Баховена й Л. Моргана, в науці утвердився погляд на сім’ю первісних Homo sapiens як на матрилінійну й матрилокальну. Він здавався цілком логічним і обґрунтованим: за умов існування групового шлюбу батько дитини був невідомий — на відміну від матері. Тому й походження визначалося за материнською лінією, тобто матрилінійна стадія (матріархат) передувала патрилінійній. Але досягнення біології, психології та етнографії довели, що це насправді не так. Проблема встановлення батьківства була не надто складною. Чоловік, головний добувач їжі (насамперед, білкової), відігравав вирішальну роль у виживанні сім’ї. Тому хлопчик, вихований у родині батька, не міг після шлюбу переходити до сім’ї жінки. Останні дослідження суспільства збирачів і мисливців засвідчують, що найтиповішою формою традиційних і первісних суспільств була патрилінійна локальна група, яка володіла окремою територією. Земля збирачів і мисливців — основний засіб виробництва, і володіння нею є умовою виживання локальної групи. Це не означає, що територію не використовують інші локальні групи. Але порядок такого використання суворо регламентований.

Як локальна група розподіляла своє багатство, молодих дівчаток і хлопців, досить добре описано в етнографічній літературі. Але увага там приділялася переважно статевій сфері, а не економічному змістові зв’язків із іншими локальними групами, що не вичерпувалися самими шлюбними угодами. Угоди між цими групами для проведен-

40