Istoria_svitovoi_kultury / Istoria_svitovoi_kultury

РОЗДІЛ V. АНТИЧНА КУЛЬТУРА. КУЛЬТУРА СТАРОДАВНЬОЇ ГРЕЦІЇ

і підкорених народів. Ще Александр Македонський, вірний учень Арістотеля, прагнув у своїй політиці культурного єднання завойованих країн. Тому, втративши панівні соціально-політичні та економічні позиції, Греція проте відігравала роль головного об’єднавчого чинника елліністичної культури. Крім цілеспрямованого залучення Александром Великим греків і македонців до головних галузей створюваного культурного світу, цьому сприяла ще й характерна для періоду еллінізму підвищена рухомість населення. Завдяки цьому чимало греків опинилося в найбільших новоутворених культурних центрах елліністичних держав.

Крім того, грецькі поліси, особливо Афіни, залишалися культурними осередками, які вабили до себе цінителів мистецтва, грецької філософської освіти. Острівні поліси завдяки близькості до головних торгових шляхів між Азією, Єгиптом і Європою також прислужилися пропаганді грецької естетичної норми й культурних традицій. Острови Кос, Родос, Делос славилися своїми культурними надбаннями періоду еллінізму.

Тобто період еллінізму, хоча його перебіг і не був сприятливий для грецького процвітання, все-таки виявив культурне панування Еллади в тогочасному світі. Історія поклала на Елладу велику місію — не державнотворну, а саме культурну. Світова імперія Александра Македонського розпалася дуже швидко, але в державах, що постали на її уламках, запанувала грецька культура.

Проте вона була вже відмінною від класичної грецької. По-перше, це була космополітична культура, яку творив «громадянин світу», а не тільки грецького поліса. Не на соціальній, а саме на культурній ниві втілювався ідеал єдності людства, що його вимріяв Александр Македонський. Тому елліністична культура — не лише втілення унікальності грецького духу, а й засвоєння найкращих здобутків культурного розмаїття об’єднаного світу. По-друге, це була культура різко стратифікованого суспільства: більше ніж будь-коли вона стала культурою інтелектуальної еліти, задовольняючи потреби нової рабовласницької знаті, потонулої у східних розкошах царських дворів. По-третє, ця культура віддзеркалила основні проблеми перехідного елліністичного періоду як переходу людини з античної полісної колективності до народжуваного рабовласницькою монархічною державою індивідуалізму. В елліністичній культурі втілився світогляд

141

ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ

людини, що випала зі стабільної полісної колективності й загубилася в масштабах централізованої імперії, зазнавши, проте, нового для античності відчуття індивідуалізму.

Дуже змінилися релігійні уявлення греків. Традиційні для античної Греції релігійні вірування, поєднавшись зі східними релігійними традиціями, народили нові форми релігії. Поширилося ототожнення богів грецького пантеону зі стародавніми східними божествами, до яких греки й раніше ставилися з увагою. Деякі культи (Ісіди, Кібели) греки засвоїли майже незмінними, тільки перейменували Ісіду на Деметру, а Кібелу на Афродіту чи Артеміду. Новий культ Серапіса в еллінізованому Єгипті — поєднання мемфіського Осіріса-Апіса з грецькими богами Зевсом, Гадесом та Асклепієм. Поряд із місцевими культами з’являються й деякі універсальні божества, що поєднують у собі подібні функції найшанованіших богів різних народів. Чільне місце в культурі еллінізму посідає культ Зевса Гіпсіста (Найвищого), що тотожний фінікійському Ваалові, єгипетському Амонові, вавилонському Белові, юдейському Ягве та багатьом іншим. Не меншого поширення набуває відроджений культ Діоніса. Тенденція до універсалізації релігійних вірувань стає прологом майбутнього монотеїзму.

Елліністична духовна атмосфера соціальної, психологічної нестабільності породжує потребу в різних містичних обрядах, віру в магію, астрологію, поширення містерій. Східні релігійні традиції відповідають цим запитам своїм глибоким містицизмом, підвищеною роллю екстазу в обрядовості. Не менш потрібен новоствореній рабовласницькій імперській державності притаманний східним релігійним традиціям культ царської особи. Елліністичні правителі ретельно підгримували цю запозичену в східних деспотій іще Александром Македонським традицію. Александру ще доводилося переборювати опір греків незвичному для них обожненню живої людини. Проте надалі воно стало нормою релігійної свідомості еллінського світу, поєднавши давньосхідні погляди на божественність царської влади з грецьким культом героїв та ойкістів (засновників міста), які в міфологічному уявленні греків були причетні до олімпійських богів.

На відміну від релігії, де найбільше відчувався вплив Сходу, у філософії періоду еллінізму цілком панувала грецька традиція. Афіни й надалі залишаються головним і найбільшим центром філософської

142

РОЗДІЛ V. АНТИЧНА КУЛЬТУРА. КУЛЬТУРА СТАРОДАВНЬОЇ ГРЕЦІЇ

думки. Існують філософські школи зі своїми традиціями, вчителями й послідовниками, а також і критиками. Філософія стає професією.

Зберігши традиції попередників, елліністична філософія змінює центр своєї уваги. Відображаючи основні соціально-психологічні та світоглядні зміни свого часу, вона дедалі більше орієнтується на проблему індивіда, на його спроби звільнитися від влади тоталітаризованого суспільства, на пошуки засад найвищого людського блага. Етична проблематика стає головною. Школи стоїків та епікурейців розмірковують над проблемою людського щастя й шукають засобів його досягти. Відправною точкою у вирішенні моральних проблем стає світовідчуття самотньої, не впевненої в завтрашньому дні людини, яка усвідомлює неможливість вплинути на перебіг подій, безсила перед необмеженою центральною владою пізньоантичного суспільства, і якій можна допомогти, тільки звільнивши її від влади зовнішнього світу, передусім від його політики.

Епікур в етичному вченні обґрунтовує свободу індивіда як незалежність, «відхиляння» від усього зовнішнього. Помірність, розумність задоволень і жадань, доброчесність визначають міру блаженства людського життя в цій своєрідній негативній свободі. В епікуреїзмі доброчесність і щастя невіддільні одне від одного: щастя — мета, а доброчесність — засіб досягти особистого щастя.

За стоїчними уявленнями, у світі панує сувора невблаганна необхідність. Із наперед визначеного перебігу подій несила вирватися за жодних обставин. Однак людина, наділена розумом і здатна збагнути невідворотність долі, здобуває свободу у свідомому підкоренні їй (фізичному й душевному). Мужність і розсудливість, стійкість перед мінливістю долі, збереження своєї моральної сутності, своєї доброчесності дають змогу досягти незворушності, рівноваги й несхитності духу, які і є щастям, блаженством. Для стоїків щастя — нагорода за доброчесність.

Звільнення людини від влади зовнішнього світу (в Епікура — завдяки втечі від нього, у стоїків — через безумовну покору йому) є морально досконалим життям і головною чеснотою мудрих. У цьому відмінність філософії елліністичного періоду від класичної філософії, що орієнтувала особу на інтереси поліса й суспільну справедливість.

Водночас із цими провідними школами елліністичної пори існувала також заснована Пірроном школа скептиків. Оскільки, вважали

143

ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ

скептики, людські почуття недосконалі, будь-яке істинне знання про речі навколишнього світу неможливе. Жодної проблеми не можна розв’язати, бо протилежні твердження однаковою мірою сумнівні. Отже, найправильнішим буде взагалі уникати будь-яких категоричних суджень про світ.

Скептицизм, індивідуалізм філософської думки, так само як і переживання містицизму в релігії, — ознаки кризових явищ в елліністичному світі, що не минали навіть у найсприятливіші для розвитку культури часи.

Елліністичний період позначився небаченим досі розквітом науки завдяки плідному синтезові наукових досягнень Стародавнього Сходу та грецького раціонального методу пізнання. Наука виокремилася з філософії з її всеохопним світосприйманням.

Центрами розвитку науки стали засновані Александром Македонським міста. Тією ж мірою, якою елліністична філософія пов’я- зана з Афінами, вся елліністична наука прямо чи опосередковано пов’язана зі столицею елліністичного Єгипту Александрією — містом, названим на честь його засновника. Покровителями наук були вже перші Птолемеї. Створений Птолемеєм І Александрійський Мусейон став справжнім науковим центром з анатомічними театрами, обсерваторіями, зоопарками, ботанічними садами, найбільшою на ті часи бібліотекою. Вчених, що мешкали й працювали тут, утримувала держава. Матеріальна база наукових досліджень зростала також завдяки меценатству, яке стало дуже престижним.

До наукових надбань елліністичної пори належить видатна праця Евкліда «Початки», синтез математичних знань стародавнього світу, праці Архімеда Сиракузького з проблем математики й фізики, праці засновника тригонометрії Аполлонія з Перги.

Завдяки походам Александра Македонського отримали поштовх до розвитку астрономія та географія. Розширення географічних уявлень греків і знайомство з вавилонськими астрономічними центрами в цих походах зумовили низку наукових відкриттів. Арістарх Самоський висунув гіпотезу геліоцентризму. Хоч і не визнана в античності й середньовіччі, вона була першою в астрономічній науці здогадкою про будову сонячної системи. Ератосфен, дійшовши висновку про кулястість Землі, досить точно виміряв довжину її кола. Дікеарх склав карту тогочасного світу й вирахував висоту багатьох гір Греції.

144

РОЗДІЛ V. АНТИЧНА КУЛЬТУРА. КУЛЬТУРА СТАРОДАВНЬОЇ ГРЕЦІЇ

Розширилося пізнання природи та людини. В період еллінізму Арістофан з Візантії створив систематизований виклад зоологічних знань, Феофраст — ботанічних, Каллімах уклав каталог птахів. Триває накопичення медичних знань, особливо завдяки анатомічним дослідженням (Ерасистрат, Герофіл).

Епопея Александра Македонського дала матеріал для розвитку історичної науки. Для елліністичного періоду характерне співіснування двох типів історичних досліджень. Багата мемуаристика того часу за своєю формою більше скидається на художню літературу, ніж на наукове дослідження. Їй притаманні штучна драматизація подій, використання риторичних засобів викладу, розрахованих на емоційну реакцію читача, вихваляння особистих заслуг можновладців. Як приклад можна навести праці Каллісфена про Александра Македонського, Клітарха Александрійського, Філарха. Водночас було чимало історичних праць, у яких історичні події подано точно і об’єктивно: так описав історію походів Александра Македонського Птолемей І, Ієронім із Кардії — боротьбу діадохів.

Найвидатніший грецький історик II століття до нашої ери — Полібій, автор «Загальної історії» в сорока книгах, присвяченої подіям від 221 до 146 року, коли Рим перетворився на середземноморську державу й підкорив Грецію та Македонію.

Історична література елліністичної доби доповнюється грекомовними історіями інших народів. Це написані в III столітті до нашої ери грецькою мовою Манефонова історія фараонського Єгипту, Беросова історія Вавилонії, грецький переклад єврейського П’ятикнижжя (Септуагінта) тощо. Намагання єгиптян, вавилонян, євреїв, римлян познайомити грецький світ зі своєю історією засвідчує провідну роль грецької мови й культури за тих часів.

Особливе наукове досягнення елліністичної культури — поява грецької філології. Утримання величезної кількості текстів Александрійської бібліотеки потребувало не лише класифікації та каталогізації, а й бібліографічних описів, критики текстів, встановлення авторської, канонічної редакції, граматичних коментарів, з’ясування авторства, часу написання тощо.

Основи грецької філології заклали Зенодот Ефеський, Арістофан Візантійський, Аристарх Самофракійський та ін.

Учень Аристарха Діонісій Фракійський уклав першу граматику грецької мови.

145

ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ

У II столітті до нашої ери склалася філологічна школа при Пергамській бібліотеці (засновник — Кратет із Малла), яка вивчала грецьку ораторську та філософську прозу. Александрійці уславилися своїми коментарями до Гомера, Гесіода, загалом до грецької поезії.

Характерні риси мистецтва еллінізму — світськість (адже найбільшими замовниками були царі та багатії), патетика (адже вони вимагали уславлення), інтерес до побутових тем.

Докорінних змін зазнала література. Традиційні жанри класичної епохи відступили на другий план. Майже зникли трагедія та ораторська література. Поезія перетворюється на мистецтво обраних, задовольняючи нахили до високоінтелектуальної літератури й улесливо оспівуючи багатих замовників.

Авторами поетичних творів переважно стають учені-філологи, які привносять у поезію тенденцію наслідування класичних зразків грецького епосу, панегіричної поезії: епічна поема Аполлонія Родоського «Аргонавтика», витончені, але досить заплутані міфологічністю та вченістю так звані епілії (малий епос) Каллімаха. Серед поетичних новацій цього періоду, крім епіграм, варто згадати буколічні (сільські) ідилії. Засновником цього жанру був видатний ліричний поет Феокріт із Сиракуз.

Якщо епос, ідилії, епіграми та гімни задовольняли смаки еліти, то мім і комедія призначалися широким верствам населення елліністичного світу. Найвидатнішим представником «нової аттичної» комедії був Менандр, який зосередив увагу на приватному житті людини. Менандр показує життя приземлене, його персонажі — люди звичайні. Особистість, індивідуальність, вдача цікавлять поета над усе. Він створює комедію характерів.

Загалом елліністичній літературі притаманні аполітизм, педантизм, еротика, стрижнем багатьох творів стає заплутана інтрига. Відійшовши від великих соціальних проблем, вона заглиблюється у внутрішній світ людини, досягши в його зображенні чималих успіхів.

В елліністичну епоху триває розвиток архітектури, скульптури та живопису греків.

Видатними пам’ятками архітектурного мистецтва стали не лише нові культові споруди, наприклад, храм Артеміди в Ефесі, збудований на місці спаленого Геростратом, чи храм Аполлона в Дідімах поблизу Мілета, храм-гробниця Мавзола в Галікарнасі, монументальні

146

РОЗДІЛ V. АНТИЧНА КУЛЬТУРА. КУЛЬТУРА СТАРОДАВНЬОЇ ГРЕЦІЇ

вівтарі — Зевса та Афіни в Пергамі, Гієрона II в Сиракузах, а й самі новозбудовані міста: Александрія, Антіохія — столиця велетенської імперії Селевкідів, Пергам та інші столиці й великі центри елліністичного світу. Вони виникли як осередки нової греко-македонської державної влади — за чітко визначеним планом. Саме в елліністичний період вдалося впровадити планування міської забудови, що його ще в V столітті до нашої ери запропонував архітектор Гіпподам. Створюється міське середовище, яке однаково задовольняє вимоги зручності й закони естетики. Особливого значення в архітектурі цієї пори набувають житлове та цивільне будівництво.

Елліністична архітектура, окрім хіба що храмового будівництва для місцевих релігійних культів, майже не зазнала впливу Сходу. Однак за повного панування грецьких архітектурних норм і принципів вона перейняла притаманну Сходові монументальність і розкіш. Це виявилося як у розмірах, грандіозності будівель, так і в пишноті скульптурного декору.

В елліністичній скульптурі переважає патетичний стиль, що відповідає новим рисам архітектури, досягаючи з нею гармонії. Зростання попиту на скульптурну продукцію знизило її мистецький рівень порівняно з класичною скульптурою, проте елліністичну пластику вирізняли оригінальні риси. Виникли нові осередки розвитку скульптури. Античних майстрів доповнили скульптори Пергама, Александрії, Родоса та Антіохії. Попри однакове з класичною скульптурою художнє завдання елліністичне мистецтво вдається до інших об’ємів і засобів виразності. Поряд з класичними зразками з’являються гігантоманія та скульптурна мініатюра. Класичних героїв-атлетів та Афродіт доповнюють скульптурні зображення «гігантомахії» — боротьба богів, скульптурні групи, жанрові та еротичні сюжети. Митці пильно спостерігають за дійсністю. Буремна елліністична епоха, сповнена крові та страждань, песимістичних очікувань і стоїчності духу, втілюється в монументальній патетиці, відтворюючи пережиті жахи та сильні пристрасті, розчарування й жалі. Імперсональні грецькі скульптури класичної доби змінюються скульптурним портретом, зображенням різних соціальних типів.

Серед тогочасних митців уславилися учні видатного скульптора Лісіппа. Євтехід Сікіонський створив скульптурну групу «Тюхе» (богиня долі та щастя) для Селевкідів, прославляючи щасливу долю

147

ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ

Антіохії — столиці їхнього царства. Другий Лісіппів учень — Харес із Лінда — спорудив на острові Родос на честь героїчного захисту міста Родоса гігантську бронзову скульптуру бога Геліоса — відомий Родоський «Колос», що став одним із семи див світу.

Найвідоміші пам’ятники патетичного монументалізму — скульптурні групи на фронтоні храму в Самофракії (серед них шедевр еллінізму — мармурова скульптура Ніки Самофракійської роботи Піфократа Родоського) та монументальний фриз велетенського Пергамського вівтаря, наочне втілення майстерності родоської скульптурної школи. До цього напряму можна зарахувати й скульптурну групу «Лаокоон» (Агесандр, Полідор та Афінадор) і «Бик Фарнезе» (робота Аполлонія й Тавріска із Тралл).

Традиції видатного Праксителя продовжено елліністичними статуями Афродіти Кіренської та Афродіти Мілоської («Венера Мілоська»).

Мистецтво скульптурного портрета представлене статуєю Демосфена, портретом Менандра, різьбленням на камені в мініатюрній «Камеї Гонзага».

Живопис елліністичної доби розробляв ті самі теми: бачимо історичну тематику з портретним реалізмом головних персонажів, побутові, еротичні сюжети. Розвивається пейзаж, що переважно править за обов’язкове тло для ідилічних сцен, проте існує й як окремий жанр.

Зростання живописної техніки та сюжетної різноманітності демонструють фрески багатих домів Делоса, Геркуланума, Помпеїв, стели з музею у Волосі — ті рідкісні оригінали й копії, що збереглися до наших днів.

Загалом елліністична пора грецької культури була досить плідною в усіх сферах матеріального та художнього життя. Проте культурне процвітання елліністичного світу постійно супроводжують ознаки кризи й занепадництва. Вичерпувалися традиційні засади грецького соціуму. На історичну арену виходила нова культуротворча сила — Рим, який наприкінці І століття до нашої ери утвердив своє панування в елліністичному світі. Підкорення Еллади не знищило її культуру. Навпаки, засвоївши культуру еллінів, Рим сам еллінізувався. Вплив Еллади тривав і за римських часів. Але це вже наступна доба античної культури — римська античність.

148

РОЗДІЛ V. АНТИЧНА КУЛЬТУРА. КУЛЬТУРА СТАРОДАВНЬОЇ ГРЕЦІЇ

Рекомендована література

1.Античность как тип культуры. — Москва, 1988.

2.Боннар А. Греческая цивилизация: В 2 т. — Москва, 1991.

3.Вернан Ж. П. Происхождение греческой мысли. — Москва, 1988.

4.Винничук Л. Люди, нравы и обычаи Древней Греции и Рима. — Москва, 1988.

5.Виппер Б. Р. Искусство Древней Греции. — Москва, 1972.

6.Корж Н. Г., Луцька Ф. Й. Із скарбниці античної мудрості. — Київ, 1988.

7.Куманецкий К. История культуры Древней Греции и Рима. — Москва, 1990.

8.Кун М. Легенди та міфи Стародавньої Греції. — Київ, 1992.

9.Левек П. Эллинистический мир. — Москва, 1989.

10.Лосев А. Ф. Античная мифология в ее историческом развитии. — Москва, 1967.

11.Лосев А. Ф. Дерзание духа. — Москва, 1989.

12.Мифология Древнего мира. — Москва, 1977.

13.Підлісна Г. Н. Світ античної літератури. — Київ, 1981.

14.Словник античної міфології. — Київ, 1989.

12.Фролов Е. Д. Факел Прометея. — Ленинград, 1991.

149

Розділ VI.

КУЛЬТУРА СТАРОДАВНЬОГО РИМУ

Культура раннього Риму. Культура епохи республіки. Культура епохи імперії. Виникнення християнства.

Культура раннього Риму

Культура римської цивілізації має тисячолітню історію. Її значення для світової цивілізації важко переоцінити. Латинська мова, яка була носієм ідеї культури, справила вплив на цілу групу мов, так званих романських. Ще два-три століття тому вона була мовою філософії, науки, медицини, юриспруденції, релігії і літератури багатьох європейських народів. Ще й сьогодні більшість наукових, медичних, юридичних термінів — латинського походження. Таке ж значення мають досягнення римлян в архітектурі, образотворчому мистецтві, в системі державного й приватного права, адміністративного управління та форм організації суспільного життя. Вивчення історії античної, і зокрема римської, культури дає змогу зрозуміти закономірності розвитку багатьох соціальних та культурних феноменів, робить можливим більш ґрунтовний підхід до вивчення й розуміння сьогоднішніх соціальних і культурних процесів. Події та герої римської культури й історії осмислюються у зв’язку з цим як культурні символи, що допомагають глибше розуміти сучасність.

Історію Римської держави традиційно поділяють на три великих періоди — ранній Рим, або царський період, Римська республіка та

150