Istoria_svitovoi_kultury / Istoria_svitovoi_kultury

РОЗДІЛ IV. КУЛЬТУРА СТАРОДАВНЬОГО СХОДУ

линний храм. Для переправи використовувався поховальний човен, що нагадував своєю формою традиційні човни зі стебел папірусу. Тут, у Долинному храмі, тіло небіжчика підлягало ритуальному обмиванню на знак очищення й відродження його душі. Цей ритуал немовби повторював діяння бога Сонця, котрий щоранку відроджувався у водах священного озера Лілей. Це був перший етап дуже складного, але точно визначеного ритуалу, який забезпечував відродження душі фараона для його потойбічного життя.

Найголовнішим був обряд «Відкривання уст», він проводився не на тілі покійного фараона, а на його статуях на повний зріст. Ці статуї, кількість яких сягала часом більше двох десятків, зберігались у нішах центральної зали Долинного храму. Син фараона або його нащадок мав окропити статуї водою, умастити пахучими маслами, здійснити перед ними жертвопринесення й доторкнутися до вуст кожної з них священними «знаряддями», такими, як тесло і різець. Після цього ритуалу статуї з Долинного храму ніби діставали здатність зберігати в собі ожилу божественну «Ка» фараона.

Після завершення цих церемоній у Долинному храмі набальзамоване тіло фараона з усіма царськими ознаками його влади і з його внутрішніми органами (їх виймали з тіла, бальзамували й розміщали окремо в спеціальних ємностях — канопах) урочиста процесія, в якій могли брати участь тільки ритуально очищені особи, відносила в Поминальний храм. Процесія рухалася пандусом. Стіни галереї, збудовані на пандусі, були досить високі, що оберігало процесію від непосвячених очей. У Поминальному храмі, що будувався поряд з пірамідою, повторювався ритуал «Відкривання уст» над статуями покійного. Тільки після цього тіло володаря Єгипту несли до місця його вічного упокоєння в глибині піраміди.

Ритуал поховання фараона супроводжувався складними обрядами. Тут не можна було зробити навіть найменшої помилки, в церемоніалі царського поховання ніщо не могло бути упущеним. Адже від воскресіння «Ка» фараона та від його благополуччя в загробному житті залежали життя й добробут усього Єгипту.

Релігійно-філософська поезія. Від епохи Давнього царства залишилася чудова літературна пам’ятка — текст, відомий під назвою «Мемфіський богословський трактат». Як і поема «Енума еліш»,

101

ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ

текст, про який ідеться, прагне довести пріоритет молодого бога перед старшим. У цьому разі трактат схиляє симпатії до бога Птаха (а отже, і міста Мемфіс), показує його спадкоємцем геліопольського бо- га-творця Атума.

В текстах про творення, які згадувалися вище, використовувалися для зображення цього важливого факту фізичні терміни: бог відділяв небо від землі або породжував повітря й вологу. Мова ж трактату сповнена філософських термінів у тій мірі, на яку був здатний жрецьєгиптянин того часу. Творення пов’язується з думкою, котра відвідала серце бога, з мовленням повеління, яке втілює цю думку в реальність. Такий характер творення за допомогою уяви і словесного мовлення, звичайно, мав емпіричні корені в житті стародавнього єгиптянина: правителю належала влада створювати через повеління. Використання таких термінів, як «серце» (для назви думки) і «язик» (для назви наказу), пов’язує «Мемфіський богословський трактат» із традицією, але в ньому вже закладено можливість нового підходу до вирішення проблем, зреалізовану в ученні про Логос (згадаймо і євангельське «Спочатку було Слово, і Слово було у Бога, і Слово було Бог»).

Думка і мова були з давніх-давен атрибутами влади в Єгипті. В ранніх літературних творах вони зображались як божества, пов’язані з богом Сонця: Ху, «владне висловлення», мова в такій мірі дійова, що здатна творити, і Сіа, «пізнання», осягнення в думці ситуації, предмета, уявлення. Ху і Сіа виступали атрибутами керівної влади. У «Текстах пірамід», що датуються ближчим до нас часом, правлячий бог залишає свій храм і передає свої функції померлому царю, оскільки небіжчик «опанував Ху, оволодів Сіа». В мемфіському трактаті ці два атрибути виражені матеріальними термінами: серце — орган, де зароджується думка, язик — орган, що цю зароджену думку перетворив на чуттєву реальність. Усе це приписується діяльності мемфіського бога Птаха, котрий сам є думка й мова в кожному серці і на кожному язиці. Таким чином, автор трактату зводить все до єдиного начала: «Трапилось так, що серце і язик правлять всіма членами тіла, навчаючи, що Птах — у кожнім тілі у вигляді серця і в кожних устах у вигляді язика, всіх богів і всіх людей, і всіх тварин, усіх гадів і всього, що є живим, через його (Птаха) задум (у вигляді серця) і наказ (у вигляді язика) всього того, що він бажає». Творення зображається не як одноразовий акт, воно відбувається завжди і скрізь, де наявні думки й повеління.

102

РОЗДІЛ IV. КУЛЬТУРА СТАРОДАВНЬОГО СХОДУ

У Стародавньому Єгипті виникли різноманітні твори художньої літератури (міфи, казки, повісті, повчання) і досягли високого художнього рівня. Літературні твори, як поетичні, так і прозаїчні, мали строго ритмічну форму. Вплив консервативної релігійної ідеології зумовив збереження протягом тисячоліть традиційних сюжетів, літературних мотивів, жанрів і форм. Зв’язок літератури стародавніх єгиптян з релігією, однак, не позбавляв її розвитку. Так, у період Середнього царства з’явилися художні твори світського характеру, повісті та оповідання про пригоди мандрівників у південних та азійських країнах. Серед літературних жанрів особливу увагу приділяли дидактичній літературі.

В «Повчанні Хеті, сина Дуауфа, своєму сину Пепі» Хеті, мабуть, професійний писар, упевнено і зі знанням справи наголошує на перевагах своєї професії: «Дивись, немає посади, де не було б керівника, крім посади писаря, адже він сам начальник». Водночас він у деталях змальовує картину важкого, голодного існування простих людей: «Кожен ремісник... уночі, коли він вільний, він працює більше, ніж можуть зробити його руки. Каменотес... коли закінчує, руки його падають, і він стомлений. І так сидить він до смеркання, коліна його і спина зігнуті».

Песимістичними мотивами сповнена «Бесіда зневіреного зі своїм «Ка»». Людина, яка готова відмовитися від життя, сперечається зі своїм «Ка». Цікавий акцент цього твору — «Ка», що було, як ми вже знаємо, виявом вічного життя, не може після аргументації людини твердо засудити смерть. Висновок робиться тільки один: світ, у якому живе людина, ворожий їй, і тільки загробне життя може принести полегкість.

Образотворче мистецтво, скульптура, архітектура. Зображуючи людину, художники Стародавнього Єгипту виходили з традицій, що виникли ще в часи архаїки. Майже завжди фігура людини зображається у фас, а її голова й ноги — у профіль. Така особливість пов’язана з тим, що одним із джерел живопису була піктографія, перехідна форма до ієрогліфічного письма. Зображення людини, що супроводжувало знаки письма, мало відповідати накресленню цих знаків.

Особливості персонажів зображень передавалися через титули, ім’я-ієрогліф і масштаб. У багатофігурних композиціях, наприклад,

103

ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ

фараон або вельможа, своїм зростом домінують над почтом, а наближені до фараона вищі за простих смертних, рабів. Реагуючи на зміни в житті суспільства, його розшарування, зображення набуває ієрархічного порядку, його головні персонажі займають верх і центр композиції. До цього слід додати і те, що портрет, як і вічне життя, вважався можливим тільки для фараона або визначної людини. Всі рядові персонажі зображалися схожими один на одного як краплі води, адже простий смертний не мав права бути зображеним інакше, ніж інші, виділятися з маси.

До обряду поховання фараона входило відливання посмертних масок із гіпсу, а потім із дорогоцінного металу. Від них бере початок скульптурний портрет Стародавнього Єгипту. Фараони IV династії, котрі вважали себе богами, зводили собі портрети-пам’ятники ще за життя. На цих портретах вони зображені як втілення того чи іншого бога, у вигляді сфінксів. Згадувана реформа релігії Аменхотепа IV вплинула і на традиції в мистецтві того часу: цей фараон зображався вже не як божество, а подібним до самого себе. Портрет фа- раона-єретика в молодому віці відображає його характерні риси, що легко запам’ятовуються: різко окреслені вилиці, довгий ніс, гостре, виступаюче підборіддя, досить великий рот, нерозвинуте кволе тіло із впалими грудьми. До речі, греки, за Б. Ріджуеєм, познайомившись близько 700–650 років до н.е. з єгипетською скульптурою, запозичили технічні прийоми різання мармуру, а також найбільш уподобаний ними статуарний тип чоловічого зображення.

У портреті дружини фараона Нефертіті вдало передані неповторні індивідуальні риси цариці. Водночас у цьому портреті втілено ідеал митця, що поєднував уявлення про жіночність, тендітність, мудрість, чарівність та світлу печаль, яка бринить у прекрасному образі.

Одна з перлин живопису Стародавнього Єгипту зберігалася в Саккара в мастабі знатного єгиптянина Ті, який жив за правління V династії. Живопис цього часу набуває декоративного і деякою мірою гіперболічного характеру. Ті зображений під час полювання в очеретяних хащах. Навкруг чиновника, фігура якого подана в традиційній манері, немовби оживають болотисті хащі, що аж кишать рибою, крокодилами, гіпопотамами, а також маленькими пташками і звірятками, котрі снують поміж високих стебел папірусу з їхніми чарівними квітами й бутонами.

104

РОЗДІЛ IV. КУЛЬТУРА СТАРОДАВНЬОГО СХОДУ

Стебло папірусу, бутон його квітки та сама квітка стають популярними мотивами і в архітектурі Стародавнього Єгипту. Квітка папірусу, як і священна змія, була символом Нижнього Єгипту. Форма колон у храмах нагадувала в’язанку стебел папірусу, капітелі колон мали форму розкритої квітки або закритого бутона квітки папірусу, крони пальми, голови божества (Хатхор або Осіріса). До речі, іонійська капітель має єгипетське походження, а прототип дорійської знаходимо в Дейр-ель-Бахрі у храмі XVII століття до нашої ери.

Найбільшою храмовою спорудою Давнього Єгипту був Карнацький храм площею 5 тис. кв. м, який прославляв Амона і могутність Єгипту1. Побудований у північній частині міста Фів на східному березі Нілу, цей комплекс від часів XIX династії вважався державною святинею. Фараони будували туг протягом двох тисяч років, і в період Нового царства храм вже мав свій характерний вигляд.

Фараон Тутмос III будував в Карнаці більше за своїх попередників. Найвизначніша його споруда — архітектурний комплекс у східній частині храмового ансамблю. Комплекс складається з великої зали для свят і численних допоміжних приміщень навколо неї. Сама зала розділена на п’ять проходів-нефів. Це перший в історії приклад планування соборного типу: дах головного нефа спирається на підвищені опори й тому підноситься над стелею інших нефів-кораблів. Світло проникає до зали через розміщені в головному нефі вікна. Висока стеля пофарбована в синій колір і прикрашена золотими зірками. Інші, вужчі нефи, відмежовані один від одного чотиригранними стовпами, вкритими барельєфами. Приміщення навколо зали й молільні теж прикрашені на диво витонченими рельєфами.

За наказом фараонів Сеті І та Рамсеса II споруджена величезна (її розміри 102 53 м) прекрасна колонна зала, яка вважається одним з наймонументальніших інтер’єрів архітектури Стародавнього Єгипту. Поздовж осі зали здіймається подвійна колонна галерея Аменхотепа III. Висота колон (загалом їх 134) сягає 23 м. Стеля, підтримувана колонами, підноситься над сусідніми прогонами на 10 м. Звідси світло проникає всередину споруди через вікна з кам’яними ґратами. На капітелі колон у формі розкритих квітів папірусу падав могутній потік сонячного світла. Капітелі інших колон, які «ховалися» в напівтемряві,

1 Карнак — назва сучасного селища на місці храму. Давні єгиптяни називали святилище Іпет-Сут.

105

ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ

мали форму нерозкритих бутонів. Колони, як і стіни зали, вкриті кольоровими барельєфами. Стіни до того ж прикрашені барельєфами ззовні.

Культура Стародавнього Єгипту значною мірою вплинула на історичний і культурний розвиток народів Передньої Азії, античної Греції та Стародавнього Риму. Ремесла Єгипту (ткацтво, гончарство, металообробка, суднобудування, виготовлення скла, монументальне будівництво та обробка каменю, землеробство), елементи наукових знань (астрономія, математика, медицина), що сформувалися тут, стали основою подальшого розвитку світової культури.

Від єгиптян європейці отримали назви 12 зодіакальних сузір’їв, сонячний календар (основа так званого Юліанського календаря), навчилися визначати площу кола, об’єм зрізаної піраміди, площу поверхні півкулі, взяли немало рецептів лікувальних засобів, дізналися про цілющі властивості рослин і мінералів, особливості діяльності людського організму. Згідно з античною традицією багато видатних греків побували в Єгипті й перейнялися його глибокою мудрістю. Серед них називають Солона, Піфагора, Фалеса, Гекатея Мілетського. Плутарх сповіщає, що Євдокс вчився у Ксенофона з Мемфіса, Солон — у Сонхіта із Саїса, Піфагор — у геліополіта Ойнуфея. Цей Піфагор, підкреслює Плутарх, захоплювався жерцями й «наслідував їхню таємничу символіку, оповиваючи вчення іносказанням».

Своєрідний тип східної деспотії, який склався як результат пошуків найбільш раціональної форми державного будівництва, так чи інакше враховувався в практиці інших країн.

Єгипетська монументальна архітектура, оригінальна скульптура, витончений живопис, міфологія, релігія, релігійно-філософська та світська поезія і проза як довершене втілення людського духу прикрашають скарбницю світової культури.

Рекомендована література

1.Антес Р. Мифология в Древнем Египте // Мифология древнего мира. — Москва, 1974.

2.Антонова Е. В. Обряды и верования первобытных земледельцев Востока. — Москва, 1990.

3.Афанасьева В. К. Гильгамеш и Энкиду. — Москва, 1979.

106

РОЗДІЛ IV. КУЛЬТУРА СТАРОДАВНЬОГО СХОДУ

4.Бикерман Э. Хронология древнего мира. — Москва, 1976.

5.Дженкинс Нэнси. Ладья под пирамидой. — Москва, 1986.

6.Древние цивилизации. — Москва, 1989.

7.Искусство Древнего Востока. — Морква, 1971.

8.Кленгель-Брандт Э. Вавилонская башня. — Москва, 1991.

9.Кремер С. Н. История начинается в Шумере. — 2-е изд. — Москва, 1991.

10.Культура Древнего Египта. — Москва, 1976.

11.Ламберг-Карловски К., Саблов Дж. Древние цивилизации: Ближний Восток и Мезоамерика. — Москва, 1992.

12.Лацис И. А. Культура Древнего Египта // История древнего мира. — Москва, 1983. — Ч. 1.

13.Матье М. Э. Искусство Древнего Египта. — Ленинград, 1961.

14.На ріках вавілонських: 3 найдавнішої літератури Шумеру, Вавілону, Палестини. — Київ, 1991.

15.Оппенхейм А. Древняя Месопотамия. Портрет погибшей цивилизации. — 2-е изд. — Москва, 1990.

16.Поэзия и проза Древнего Востока // Библиотека Всемирной литературы. — Москва, 1973. Т. 1.

17.Целлар К. Архитектура страны фараонов. — Москва, 1990.

18.Эпос о Гильгамеше («О все видавшем»). — Москва; Ленинград, 1961.

19.Яйленко В. П. Архаическая Греция и Ближний Восток. — Москва, 1990.

107

Розділ V. АНТИЧНА КУЛЬТУРА.

КУЛЬТУРА СТАРОДАВНЬОЇ ГРЕЦІЇ

Егейська, або кріто-мікенська культура. Культура Греції архаїчного періоду. Грецька культура періоду класики. Культура Греції періоду еллінізму.

Егейська, або кріто-мікенська культура

Антична доба — період якісних змін в історії людської цивілізації, період народження нових форм суспільного й культурного життя. Для нас вона важлива, насамперед, тим, що заклала підвалини європейської культури.

Щодо хронологічних меж античності серед дослідників немає одностайності. Історики датують перші вияви культурного життя на території Греції III–II тисячоліттям до нашої ери. Кінцем давньогрецької культури вони вважають завоювання її останніх осередків римлянами наприкінці І століття до нашої ери.

Розпочинаючи знайомство з давньогрецькою культурою, зазначимо, що Греція, греки — слова латинського походження. Самі греки від VIII–VII століть до нашої ери називали себе еллінами, а свою країну Елладою. Поняття «античність» так само не грецького походження: ним італійські гуманісти епохи Відродження позначили греко-римсь- ку культуру, яку вони вважали за найдавнішу (від лат. antiquitas —

108

РОЗДІЛ V. АНТИЧНА КУЛЬТУРА. КУЛЬТУРА СТАРОДАВНЬОЇ ГРЕЦІЇ

давнина). Проте їй передувала ще давніша кріто-мікенська культура, деякі риси й надбання якої успадкувала еллінська. Тому саме з неї традиційно починають вивчення античного світу.

На межі III–II тисячоліть до нашої ери острови й узбережжя Егейського моря стали ареною розвитку своєрідних культур. Особливо вирізнялися острів Кріт і місто Мікени в північно-східній частині півострова Пелопоннес.

Вірогідні свідчення про егейську культуру зберегла грецька міфологія, уславивши острів Кріт оповідями про головного грецького бога Зевса, про відважного героя Тесея, про страхітливе чудовисько Мінотавра, про політ Ікара тощо. Але не лише грецька міфологія, а й праці грецьких істориків, єгипетські тексти згадують про крітське царство як про могутню морську державу, утвердженню якої сприяли вигідне географічне положення — між Європою, Північною Африкою та Малою Азією — і непереможний флот.

Відкрити світові крітську цивілізацію допомогли археологічні розкопки Артура Джона Еванса на межі XIX–XX століть. Мікени, другий центр егейської культури, ще раніше розкопав німецький дослідник Генріх Шліман, шукач славнозвісної Трої. Ці археологічні дані та розшифрування однієї з трьох знайдених писемностей (ієрогліфічне, лінійне письмо А, лінійне письмо Б) допомогли відтворити картину кріто-мікенського культурного життя.

Близько 2400 року до нашої ери на острові Кріт існували самостійні міста (Кносс, Фест, Тіліс та ін.), в яких і розпочалася крітська цивілізація. Від 2000 до 1750 року до нашої ери триває період «перших палаців» крітської культури. Через страшні катастрофи вона занепала приблизно років на п’ятдесят, проте знову розквітла в епоху «других палаців», коли легендарний цар Мінос, засновник мінойської династії, об’єднав крітські міста під егідою Кносса. Завдяки потужному флотові Кносс панує не лише на острові, а й на архіпелагах та узбережжі Егейського моря, зокрема в частині континентальної Греції.

Крітська культура доби свого розквіту — це культура бронзи. Кріт постачав бронзові вироби (зброю, прикраси, витончений посуд) всьому егейському світові. Ця цивілізація так і не перейшла до заліза.

Кліматичні та ландшафтні умови сприяли землеробству, скотарству (звідси особлива роль биків у міфології), морській справі й торгівлі. Археологічні знахідки засвідчують високий рівень професіоналізму

109

ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ

ремісників. Крітська культура уславилася вазовою керамікою (вазовий розпис у стилі камарес). Інша унікальна її ознака — палаци. Крітська культура перебувала в оточенні східних деспотій і, маючи широкі контакти з ними, безперечно відчувала на собі їхній культурний вплив. Однак палацовий стиль вказує на відмінну від Сходу цивільну орієнтацію цієї культури. Палаци Кносса, Феста, Тіліса були на той час справжніми архітектурними шедеврами. Практична доцільність і комфорт поєднувалися з неймовірно складним внутрішнім плануванням. Оригінальне вирішення внутрішнього освітлення, система спеціальної вентиляції, водопостачання та інші вдосконалення характерні для цих будов. Слід згадати й високохудожній стінний живопис, і розфарбований стінний рельєф на міфологічні та релігійно-культові сюжети. Вони засвідчують особливий, відмінний від канонізованого східного, світогляд. Крітська культура не знала релігії, як, наприклад, у Єгипті. У віруваннях стійко присутні первісні елементи. Поряд зі священними тваринами — биком, змією, левом, грифоном тощо — наявні ознаки хтонічних божеств, тобто поклоніння землі та її життєдайним силам. Тому головні фігури тут — жіночі божества, що асоціюються з Великою Богинею, чи Великою Матір’ю. Жінки також виконували в крітській культурі функції жриць. Судячи з усього, жінки мали в суспільному житті особливе значення. Те саме засвідчують і славнозвісні крітські фрески, де головними персонажами виступають жінки. Для релігійних вірувань характерна відсутність на Кріті храмів. Для культових відправ існували вівтарі біля палаців чи у «священних гаях».

Центрами культурного життя крітян були палаци, де придворна аристократія проводила життя у вишуканих та різноманітних розвагах. У всьому відчувався дух вільного, радісно-безпосереднього ставлення до життя, що вирізняло крітську культуру із сучасних їй східних культур. Схиляння перед навколишнім світом, культ земних радощів — головний мотив крітського мистецтва, і він ріднить цю культуру з наступною — грецькою.

Наприкінці XV століття до нашої ери крітські палаци зруйнували варварські племена ахейців, що поклали край пануванню Крітського царства. У районі Егейського моря з’явився новий гегемон — ахейське місто Мікени. Досі мікенська цивілізація зазнавала впливу крітської культури. Запанувавши в егейському світі, Мікени створили влас-

110