Istoria_svitovoi_kultury / Istoria_svitovoi_kultury

РОЗДІЛ XII. ЗАХІДНОЄВРОПЕЙСЬКА КУЛЬТУРА XIX СТОЛІТТЯ

Своєрідна доля і в ідей відомого австрійського психіатра Зігмунда Фрейда. Основні положення психоаналізу — метод психотерапії і психологічне вчення Фрейда — стають широко відомими в 90-х роках XIX століття, а у 30-ті — 40-ві роки XX століття під вплив ідей про творчоспонукальну роль несвідомого, сексуальних почуттів, «реальності» сновидінь потрапить чимала частина художньої інтелігенції, пошуки якої призведуть до сюрреалізму, міфосимволічних напрямів, «нового» роману, до практики психоаналітичного дешифрування художніх образів.

Інтегративність європейської культури XIX століття своєрідно виявилася наприкінці сторіччя у зв’язку з появою кінематографа (1895–1896 pp.) — специфічної форми інтеграції науки й техніки, внаслідок якої була вироблена система фотографічної фіксації реальності в русі й подальша її проекція на великий екран. Уже XX століття інтегрувало науково-технічний винахід із просторово-часовими можливостями художнього образу й започаткувало появу кіномистецтва.

Культура як об’єкт теоретичного аналізу на межі XIX–ХХ століть

Кінець XIX і початок XX століття позначені широким теоретичним інтересом до проблем культури, спробами створення наукових моделей руху певних типів культури, поступовим становленням сучасної культурної самосвідомості. Серед цих перших слід виділити ідеї Е. Дюркгейма (1858–1917 pp.) — французького соціолога-пози- тивіста, автора праць «Правила соціологічного методу», «Про розподіл суспільної праці», «Елементарні форми релігійного, життя...». У позиції Дюркгейма органічно поєднувався інтерес як до загальних закономірностей розвитку культури, так і до розгляду «інституцій культури» — права, моралі, релігії, науки, мистецтва, які, на думку теоретика, мають бути виразниками колективної волі суспільства.

Проблеми культури Е. Дюркгейм розглядав у контексті аналізу різних типів суспільства. Обґрунтовуючи основну функцію розподілу праці, Дюркгейм вбачав її в підтриманні соціальної солідарності. В архаїчних суспільствах вона базується на повному «розчиненні» індивідуальної свідомості в «колективній свідомості». Такий процес створює, на думку вченого, «механічну солідарність». У розвинених суспільствах значне навантаження несе саме культура, яка зумовлює появу «органічної солідарності», в основі якої є, функціональна

391

ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ

взаємозалежність індивідів. Ідея «механічної» і «органічної» солідарності знайшла подальший розвиток у розгляді специфіки релігійної свідомості людини. Спираючись на австралійських аборигенів, Дюркгейм намагався простежити соціальні корені релігії та довести, що об’єктом усіх релігійних культів є суспільство, а найголовнішими функціями релігійних культів виступають відтворення солідарності людей, побудова системи ідеалів, які стимулюють розвиток суспільства. Однією із заслуг Дюркгейма слід вважати розгляд проблем культури у зв’язку з аналізом ціннісно-нормативних систем суспільства. Водночас теоретик недооцінював роль економічного фактора, нехтував поняттям державної влади та її ролі у функціонуванні суспільства, що й зумовило суперечливість самої ідеї ціннісно-нормативних систем.

На певну увагу серед праць із проблем культури у зазначений період заслуговують роботи Г. Зіммеля (1858–1918 pp.) — німецького філософа і соціолога, який пройшов складний шлях від біологічноутилітаристського обґрунтування етики як інстинктивної доцільності до філософії культури. Певний час Зіммель перебував під значним впливом ідей І. Канта, зокрема його етичної концепції, що надало морально-етичного забарвлення його аналізові загальних проблем культури.

Теоретичний доробок Г. Зіммеля включає праці з різних проблем: «Релігія», «Проблеми філософії історії», «Конфлікт сучасної культури», «Філософія грошей», проте всі його дослідження пов’язані з постановкою і спробами вирішення смисложиттєвих питань. Зіммель передусім працює з категорією «життя», яку визначає як творче становлення, як стан внутрішніх переживань людини. Життя, на думку теоретика, не піддається раціональному розумінню. Своєрідна емоційна спрямованість осмислення життя логічно зосереджує увагу Зіммеля на проблемах творчості. Вчений відомий в Європі як автор монографій, присвячених життю і творчості Ґете, Рембрандта, Канта, Шопенгауера. Звернення до життя і творчості видатних філософів, митців, поетів давало Зіммелеві можливість через аналіз індивідуальних форм реалізації життя відтворити специфічні історичні «образи» культури, тенденції становлення й розвитку наукової та художньої культури.

Слід наголосити, що праці Г. Зіммеля позначені яскраво вираженим авторським підходом до проблем культури, а намагання ввести в контекст аналізу питання, пов’язані з морально-етичними аспекта-

392

РОЗДІЛ XII. ЗАХІДНОЄВРОПЕЙСЬКА КУЛЬТУРА XIX СТОЛІТТЯ

ми культури, співвіднести культуру і творчість відкривали на межі XIX–XX століть нові перспективи щодо розуміння обсягу культурології, історії та теорії культури. Особливе місце у творчій спадщині Зіммеля посідає проблема «трагедії творчості», яка сформувалася у теоретика в останні роки життя. Він вважав, що об’єктивовані форми культури завжди мають статичний характер, а це гальмує творчі стимули життя, його активну пульсацію. Саме суперечність між стимулами життя й мертвими об’єктивними формами культури породжує «трагедію творчості».

Загальна концепція культури Г. Зіммеля, її емоційно-песимістич- на орієнтація, яка збігалася з психологічним кліматом Європи перед першою світовою війною, справили велике враження на сучасників: ідеї Зіммеля мали послідовників у США (Г. Беккер), у Німеччині (В. Зомбарт, Р. Штаммлер), у Росії (П. Струве).

Значний суспільний резонанс на межі століть мали теоретичні праці класика німецької соціології культури М. Вебера (1864– 1920 pp.). У працях «Протестантська етика і дух капіталізму», «Господарство і суспільство», «Аграрна історія стародавнього світу», «Соціальні причини падіння античної культури» Вебер сформулював основні тези власного підходу до історії цивілізації. Поділяючи ідеї неокантіанства, він розробив концепцію ідеальних типів, в основі якої є ідея конструювання певних образів-схем, за допомогою яких систематизується емпіричний матеріал конкретних наук і безпосередніх життєвих вражень ученого. Виступаючи проти ідеї об’єктивної закономірності історичного розвитку, Вебер розглядає античність, феодалізм і капіталізм не як об’єктивно існуючі відносини, а як форми ідеальної типізації.

М. Вебер значну увагу приділяє розробці нетрадиційного понятійного апарату в дослідженні проблем культури і оперує такими поняттями, як «індивідуальний мотив», «цінність», «розуміння». На його думку, «відпрацьовуючи» поняття «індивідуальний мотив», можна пояснити будь-яку соціальну дію, а через реконструкцію протестантської етики пояснити як специфіку європейської культури певного історичного періоду, так і походження європейської моделі капіталізму. Серед визначальних рис сучасної культури М. Вебер називає раціональність, яка протистоїть традиційному й харизматичному способам організації суспільних відносин.

393

ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ

Концепцію культури Макса Вебера продовжував розвивати його брат Альфред Вебер (1868–1958 pp.), який, прийнявши ідеї М. Вебера про відсутність об’єктивних закономірностей у ході історії, обстоював ідею «гри духовних сил» як рушія історичних процесів. При такому підході особливої ваги набувала інтелектуальна еліта, яку і слід, на думку А. Вебера, вважати справжнім рушієм історії.

А. Вебер розглядав історію як єдність соціального, цивілізаційного й культурного процесів. Кожен з них виконує свою роль: соціальний — формування соціальних інституцій і структур, цивілізаційний — розвиток технічних і природничих знань, культурний — розвиток філософії, мистецтва, релігії. У культурному процесі важливу роль відіграє творчість, яка бере на себе стимулюючу щодо всіх аспектів діяльності функцію.

Теоретична спадщина Макса і Альфреда Веберів привертає значну увагу сучасних культурологів і у зв’язку з працею З. Фрейда «Незадоволеність культурою» (1929 p.). Безпосередній, так би мовити, «прижиттєвий» взаємовплив М. Вебера і З. Фрейда не простежується, але частина дослідників, передусім американських (Т. Парсонс, Р. Файн), саме на перехресті веберівсько-фрейдівських ідей убачають нові шляхи в розробці ряду проблем. Теоретична «зв’язка» між соціологією культури і психоаналізом будується на широкому використанні західними дослідниками згаданої праці З. Фрейда. Вона створила своєрідний «пластичний міст» між уже відомими концепціями культури й тими, які, подібно до ідей А. Вебера, не могли не враховувати психоаналітичного підходу.

Порівняльний аналіз концепції З. Фрейда, яка символізує собою психологічний аспект дослідження людини, і соціологічного підходу до людини, здійсненого М. Вебером, дає підстави Т. Парсонсу утверджувати ідею плідного співіснування психології (психоаналітичної спрямованості) і соціології. Згідно з Парсонсом, це можна виявити у спорідненості поняття «інструментальна раціональність» М. Вебера і уявлення З. Фрейда про функціонування механізму людського «Я» і безсвідомої сфери «Воно», а також у подібності законодавчих принципів М. Вебера і фрейдівського «Над-Я» (моральний цензор, совість). Парсонс вважає, що подібно до того, як імпульси «Воно» можуть бути сприйняті особистістю, що нормально функціонує, за допомогою соціалізації, так і «харизматичні наміри» М. Вебера можуть

394

РОЗДІЛ XII. ЗАХІДНОЄВРОПЕЙСЬКА КУЛЬТУРА XIX СТОЛІТТЯ

бути введені у структури «стабільного суспільного порядку за допомогою рутинізації».

Спроби Т. Парсонса знайти зони перехрестя ідей М. Вебера і

З.Фрейда не випадкові: від 70-х років спостерігається своєрідний «веберівський ренесанс». Аналогічний процес відбувається і з фрейдівськими культурологічними ідеями. Слід зробити наголос саме на культурологічних ідеях, адже інтерес теоретиків різних періодів до психоаналізу загалом не припинявся, а реанімування соціокультурних ідей М. Вебера і культурологічних ідей З. Фрейда вибиває своєрідний «рух по колу» численних напрямів сучасної західної філософії, соціології, естетики. Щодо проблем культури, то західноєвропейська теорія буде розширювати й поглиблювати саме той шлях дослідження проблем культури, на якому найбільш чітко простежуються теоретичні зв’язки між різними концепціями культури.

Поняття культури З. Фрейд намагається розкрити через поняття «користь». Він досить чітко формулює свою думку і наголошує, що визнає «властивими культурі всі форми діяльності та цінності, які приносять людині користь, допомагають обробляти землю, захищають її від сил природи і т.п.»1. Серед найперших досягнень культури

З.Фрейд називає використання знарядь праці, приборкання вогню, спорудження житла. Застосування знарядь праці дало змогу людині удосконалити моторні й сенсорні органи або, принаймні, розширити їхні можливості. Вибудовуючи ієрархію досягнень культури, Фрейд називає пароплав, літак, окуляри, телескоп, мікроскоп і, нарешті, телефон. Зазначимо, що в цьому дещо сумбурному перелікові досягнень культури деяким із них дається своєрідне, суто психоаналітичне, пояснення. Так, житло в інтерпретації Фрейда — це форма заміни материнського тіла, писемність — це лише «мова відсутніх», беззахисна дитина — нагадування про «слабку тварину», людину-дикуна.

На всіх етапах розвитку культури людина, на думку Фрейда, формувала уявлення про власну могутність, про такий стан, який він визначає як «всезнання».

Фрейд намагався розширити поняттєвий апарат дослідження культури, використовуючи, крім поняття «користь», ще й такі, як «порядок», «чистота», «краса», а також ті явища культури, які можна визначити протилежними поняттями: «некорисний», «безладний»,

1 Фрейд З. Неудовлетворенность культурой // Избранное. — Лондон, 1969. — С. 280.

395

ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ

«потворний», «брудний». Зробивши наголос на розгляді культури через ідею «користь — некористь», з наступною деталізацією цієї ідеї через поняття «краса — потворність», «порядок — безладдя», «чистота — бруд», З. Фрейд розуміє обмеженість такого підходу і намагається розглянути співвідношення «культура — вищі психічні цінності». До останніх він передусім зараховує релігійні системи, філософські дисципліни і, нарешті, те, що «можна назвати формуванням людських ідеалів, тобто уявлень про можливу досконалість окремої людини, цілого народу або всього людства»1.

Поряд із працями М. Вебера книга З. Фрейда «Незадоволеність культурою» стала об’єктом широкого теоретичного аналізу, інтерпретації у численних публікаціях західних дослідників у 70–80-ті роки. Такі відомі дослідники проблем культури, як В. Мертенс, Р. Шейфер, Л. Вурметер, О. Шенле детально розглядають тези праці Фрейда, обрані ним аргументи доведення власної позиції, висновки. Таким шляхом реконструюється як позитивний, так і негативний вплив цієї праці на подальші теоретичні пошуки європейських учених, а також накреслюються шляхи можливих розробок проблем теорії культури. Так, критично оцінюються поняттєвий апарат дослідження проблем теорії культури, який застосував Фрейд, а також властива йому тенденція рівноцінного використання теоретичних понять і повсякденної мови. Така суміш порушує істинність висловлювань, не дає змоги чітко контролювати думку автора. Гостро обговорюється питання про можливість використання метафор і атропоморфних висловлювань. В. Мертенс і Р. Шейфер вважають, що помилковість позиції З. Фрейда та інших теоретиків, які на початку XX століття намагалися аналізувати проблеми культури, закріплювалася в теорії та породжувала такі складності, які до цього часу не можна здолати. Зокрема, використання метафор у теоретичному й у клінічно-терапевтичному плані призводить до субстанціювання психічних процесів, до розгляду їх як своєрідних сутностей. Р. Шейфер рекомендує повністю реформувати фрейдівські мовні засоби. А для цього при аналізі певних явищ і морально-психологічних станів людини конкретної культурної епохи необхідно «хірургічним втручанням» вилучити іменники і прикметники, які сприймаються як субстанції. Кожна теорія, на думку Шейфера, має бути «редукована до мови». Спираючись на окремі

1 Там само. С. 383.

396

РОЗДІЛ XII. ЗАХІДНОЄВРОПЕЙСЬКА КУЛЬТУРА XIX СТОЛІТТЯ

тенденції, закладені в книзі З. Фрейда, сучасні західні теоретики намагаються відродити інтерес до лінгвістичного методу дослідження проблем культури. В межах лінгвістичного методу всебічно вивчається смисловий аспект мови, адже в західній психології поширена думка, що можна «вловлювати» сенс слів і на позасвідомому рівні. Таке «вловлювання» настільки ж важливе й важке, як і раціональнологічне розуміння значення слів.

Серед теоретичних розробок проблем культури початку XX століття слід назвати і книгу німецького філософа Освальда Шпенглера (1880–1936 pp.) «Присмерк Європи». Пояснюючи її сенсаційний успіх, дослідники справедливо визначають, що нова культурфілософія, передусім у моделі, запропонованій Шпенглером, «відгукувалася на апокаліптичну злобу дня, на тривожні сигнали часу й слугувала певною узагальнюючою метафізичною відповіддю на те, що здійснювалося в історії «тут і тепер»; вона давала енергію розумові та уяві своїм іноді екзотичним ракурсом; у стилі художньої міфотворчості вона зверталася не стільки до розуму, скільки до емоцій, вилучаючи таким чином культурфілософські роздуми з суто ментальної сфери»1.

О. Шпенглер трактує культуру як «організм», який підкорюється чіткій наскрізній єдності і водночас відокремлений від інших подібних до нього організмів. Виступаючи проти ідеї загальнолюдської культури, Шпенглер налічує вісім культур-організмів: єгипетська, індійська, вавилонська, китайська, греко-римська («аполлонівська»), візантійсько-арабська («магічна»), західноєвропейські («фаустівська») і культура майя. У процесі народження, на думку вченого, перебуває російсько-сибірська культура. Залежно від внутрішнього життєвого циклу кожній культурі відповідає певний історичний період — приблизно тисячоліття. Смерть певного культурного організму є свідченням появи нового рівня — цивілізації: культура перероджується в цивілізацію.

У межах запропонованої моделі О. Шпенглер наголошує на ролі та значенні магічної культури, яка «займає географічно й історично найнейтральніше місце у групі великих культур, — єдина, яка у просторі і часі стикається майже з усіма іншими»2.

1 Гальцева Р. Западноевропейская культурфилософия между мифом и игрой // Самосознание европейской культуры XX века. — Москва, 1991. — С. 12.

2 Шпенглер О. Закат Европы // Там само. С. 27.

397

ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ

Значну увагу Шпенглер приділяє розглядові специфіки цивілізації, яка визначається ним як статична, мертва структура. Перехід від культури до цивілізації — це, по суті, руйнування творчих стимулів, це панування «механічної» праці. Особливо трагічною в умовах цивілізації є доля художньої творчості, доля конкретної творчої особистості, діяльність якої приноситься в жертву спрощеному техніцизмові.

Про різноманітність теоретичних пошуків щодо проблем культури на початку XX століття свідчить і книга німецько-французько- го мислителя, теолога, лікаря Альберта Швейцера (1875–1965 pp.) «Культура і етика».

Отже, на межі XIX–XX століття поступово закладалися основи тих концепцій та конкретних ідей, а також теоретична спрямованість, які визначили подальшу розробку зазначеної проблематики в науці XX століття.

Рекомендована література

1.Бичко I. В. Сучасна світова філософія (XIX–XX ст.) // Філософія: Курс лекцій. — Київ, 1994.

2.Гулыга А. В. Немецкая классическая философия. — Москва, 1986.

3.Зарубежная эстетика и теория литературы XIX–XX вв.: Трактаты, статьи, эссе. — Москва, 1987.

4.История итальянской литературы XIX–XX веков. — Москва, 1990,

5.Куликова И. С. У истоков модернизма // Философия и искусство модернизма. — Москва, 1980.

6.Культура XIX–XX сторіччя //Теорія та історія світової і вітчизняної культури. — Київ, 1993.

7.Курт Э. Романтическая гармония и ее кризис в «Тристане» Вагнера. — Москва, 1975.

8.Нарский И. Западноевропейская философия XIX века. — Москва, 1976.

9.Неупокоева И. Общие черты европейского романтизма и своеобразие его национальных путей // Европейский романтизм. — Москва, 1973.

10.Самосознание европейской культуры XX века. — Москва, 1991.

11.Швейцер А. Культура и этика. — Москва, 1973.

12.Шетер И. Романтизм: предыстория и периодизация // Европейский романтизм. — Москва, 1973.

398

399