РОЗДІЛ VII. КУЛЬТУРА ВІЗАНТІЇ

зосереджувалися визначні наукові центри, постійні війни і тривала боротьба між іконоборцями й іконошанувальниками, знищення партіями, що боролися, бібліотек і цінних рукописів — все це, безперечно, завдавало чималих збитків науці й освіті. Але розвиток наукових знань не припинився. І, мабуть, слід говорити радше не про їхній занепад, а про серйозну перебудову на новий середньовічний кшталт. Антична спадщина сприймається тепер дедалі критичніше, посилюється вплив християнської ідеології.

Від IX століття вища освіта зосереджується в столиці імперії Константинополі. І навіть у ті тяжкі часи тут з’являються блискучі вче- ні-ерудити, які не мали собі рівних на Заході. В галузі природничих наук до них належить видатний учений-енциклопедист Лев Філософ, чи Математик (початок IX ст. — бл. 869 p.). Найосвіченіша людина, знавець математики, фізики, механіки, філософії, Лев Математик цікавився медициною й астрономією, вивчав античних авторів. Йому належить багато відкриттів, що мали важливі наслідки для подальшого прогресу наукових знань. Серед них особливо цінним виявилося застосування Левом Математиком літер як арифметичних символів; цим він, по суті, заклав засади алгебри. Відомі винаходи цього вченого, наприклад, система світлової сигналізації, за допомогою якої повідомлялося про події на території ворога, зокрема в Арабському халіфаті. Сучасники розповідають про чудесні механізми, винайдені Левом Математиком. Приймальний зал Великого палацу, резиденції візантійських імператорів прикрашали статуї левів, що лякали людей своїм риком, птахів, що співали й літали, інші чудові механізми, що діяли за допомогою енергії води; вони мали вражати іноземних послів, навіювати їм подив і страх перед потугою держави ромеїв.

Лев Математик став ініціатором відродження в Константинополі вищої освіти. Користуючись покровительством регента неповнолітнього імператора Михаїла III (862— 867 pp.), він відтворив світську вищу школу, що згодом набула широкого розголосу в усій імперії. Для занять була відведена особлива зала палацу — Магнавра. Там викладалися тільки світські науки. Особливої уваги надавалося вивченню природничих наук. В Магнаврській школі було зібрано цвіт професури тієї доби; знаменитий учений і церковний діяч IX століття патріарх Фотій певний час викладав там. Школа готувала освічених чиновників, дипломатів, полководців. Здобути вищу освіту могли тільки діти

221

ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ

забезпечених і високопоставлених батьків. Слава Лева Математика та його школи постійно зростала й поширювалася, і до Константинополя з’їжджалися здібні юнаки з усіх усюд Візантії. Великий візантійський учений Лев Математик не уникнув ненависті фанатичних ченців, котрі звинуватили його в таємному язичництві й чаклунстві. Лише покровительство імператорського двору врятувало його від переслідувань. Фундамент наукових знань, закладений у IX столітті Левом Математиком та його оточенням, виявився достатньо міцним, щоб залишити помітний слід у розвитку цілої середньовічної науки.

Музика

Пам’ятки візантійського музичного мистецтва, що дійшли до нас, майже цілком обмежуються релігійними зразками. Про роль музики у візантійському світському побуті відомо небагато, збереглося кілька мелодій і музичних вітальних окликів — «акламацій», обов’язкових у двірському церемоніалі.

Встародавньому візантійському богослужінні інструментальний супровід, напевно, не був заведений, і музика звучала у вигляді співів. Існувало три способи церковного вокального виконання: урочисте читання євангельських текстів, що регулювалося певними музичними формами, виконання псалмів і гімнів пісенноподібного характеру

йтак звані алілуйні співи. Найстаріший запис візантійських літургійних співів, що дійшов до нас, належить до IV століття.

Доба розквіту візантійських церковних співів — раннє середньовіччя. У XIII–XIV століттях спостерігається розквіт мелодійної творчості у візантійському музичному мистецтві, пов’язаний з посиленням зовнішньої розкоші релігійного культу. Цьому часові належать «прості» співи і «багаті», де на один склад припадає ціла нотна група.

Вісторії візантійської музики XII століття відоме великою подією, значення якої важко переоцінити. Саме відтоді починається поширення нового типу нотного письма, названого у XX столітті «середньовізантійською нотацією». Вона відрізнялася від попередньої (палеовізантійської) незрівнянно багатшими можливостями. Якщо «палеовізантійська нотація» описувала найважливіші явища музичного процесу лише приблизно, то нова, «середньовізантійська», фіксувала їх досить точно. Її втілення в художню практику означало ко-

222

РОЗДІЛ VII. КУЛЬТУРА ВІЗАНТІЇ

рінний злам у музичному житті. Тепер візантійські мелурги (музики, композитори) не відчували жодних ускладнень у записі музичного матеріалу.

В рукописі могли фіксуватися будь-які звуковисотні послідовності, їхні ритмічні форми — бути різноманітнішими (хоча не такою мірою, як звуковисотні). Все це сприяло вивільненню творчої фантазії. Творець музики міг тепер бути певний, що рукопис донесе до співців докладні деталі його задуму, починаючи від точного розміру інтервалу між звуками й закінчуючи характерними прийомами виконання.

До XII–XIII століть у Візантії сформувалася розвинена система співів, яка використовувалася в державній і культурній сфері. Її специфіка полягала в тому, що вона складалася з досить обмеженої кількості жанрів. Жанри зароджувалися ще на попередньому історичному етапі розвитку (псалом, канон, тропар, гімн, стихира) й були основним ядром музичної практики. Однак виконання того чи іншого жанру в кожному окремому випадку, час і місце його використання в музичному оформленні богослужінь, своєрідність і тематика змісту, особливості тексту й засобів виконання — все це сприяло закріпленню за співами певних назв. Наприклад, численні співи здобули назву за своїми першими словами: «славословні» — за першим словом відомої фрази «Слава Отцю і Сину і Святому Духу»; «всемилостиві» — псалми 134 і 135, де часто повторюється слово «милість»; «величальні» — за початковим дієсловом дев’ятої оди канону «Величить душа моя Господа»; «блаженні» — тропарі, що виконувалися за завітами блаженства — «Блаженні злиденні духом», «на хвалитех» — що приспівуються до рядків псалма 146 «Хваліте Господа»; стихири на «Господи воззвах», що приспівуються до псалмів 129, 140, 141, перший вірш котрих має слово «воззвах»; «нехибні» — псалом 118 з початковою фразою «Блаженні нехибні на шляху»; «херувимські» — спів, що починається зі слів «Іже херувими»; «аніксандарії» — за текстом із псалма 103 вірш 28 — «отверзаючи же руку твою» тощо.

Друга група співів сформувалася залежно від часу їх виконання: «ранкові», «відпускальні» (після вечірнього богослужіння), «екзапостеларії», що виконувалися після канону, тощо.

Співи іншої групи називалися за своєю основною темою. Окремі співи здобули свої назви за деякими ознаками: «катавасії» — під час

223

ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ

цих співів віруючі мали підвестися, «катавасією» називалася частина канону, коли обидва напівхори сходилися на середині храму; «сідальні», або «кафізми», що виконувалися, зазвичай, сидячи; «несідальні» — під час їхнього виконання не дозволялося сідати.

Традиційні, освячені століттями форми візантійської вокальної музики, дотримувалися одного важливого принципу: кожному складу тексту відповідав найчастіше один звук. Це пов’язано з настановою, що музика повинна допомагати слухачеві краще зрозуміти й відчути сенс тексту богослужіння. Музика в жодному разі не мала домінувати над текстом. Але подібна музична система до XIII–XIV століть стала периферійною й не визначала загальний характер візантійської музики. На зміну цій системі приходить так званий калофонічний (прекраснозвучний) стиль. Його важлива риса — домінування музики над текстом.

Візантійські літургійні мелодії і гімни справили великий вплив на розвиток релігійних співів латинської церкви; вони ж лягли в основу східнослов’янської церковної музики, зокрема української, як православної, так і греко-католицької. Разом із прийняттям християнства на Русі з’явилися грецькі й болгарські співаки з Візантії. Таким чином, найдавніші східнослов’янські церковні співи були візантійського походження.

Образотворче мистецтво й архітектура

Економічний і політичний занепад Римської імперії III—IV століть християнської доби призвів до культурного (і зокрема художнього) знеособлення включених до її складу народів, з котрих деякі славні великим культурним минулим. Елліністичне мистецтво, що не мало внутрішньої єдності навіть у добу свого найбільшого розквіту, розпалося на кілька своєрідних місцевих художніх шкіл: коптську (Єгипет), сасанідську (Персія), сирійську тощо. Відбувся, нарешті, поділ на грецький Схід і латинський Захід. Мистецтво грецького Сходу в історичній літературі має назву «візантійське». Спільність елліністичних основ у стилістиці і спільність християнської ідеології зумовили значну схожість у сюжетах, формах і технічних прийомах окремих гілок середньовічного мистецтва і зробили кордони між ними не дуже різко окресленими: нерідко пам’ятки «романської»

224

РОЗДІЛ VII. КУЛЬТУРА ВІЗАНТІЇ

Франції, Іспанії та Італії визнавалися «візантійськими»; траплялося й навпаки, коли справжні візантійські пам’ятки визнавалися «романськими» чи «готичними».

Географічні кордони візантійського мистецтва безперервно змінюються — Кавказ і Закавказзя, Мала Азія, Сирія, Палестина, Синай, Єгипет, Греція, Південна Італія, Сицилія, узбережжя Адріатики, слов’янські країни Балканського півострова; окремі території нашої країни то входять до області візантійського мистецтва, то вилучаються з неї.

Безперервно змінюються економічні й соціальні форми життя; тому змінюється зміст, стилістичні форми й технічні прийоми мистецтва. Немає нічого більш помилкового, ніж поширені уявлення про ієратичну (священно-догматичну) зашкарублість візантійського мистецтва; виникло це уявлення в Західній Європі під впливом віросповідних чвар між католицтвом і православ’ям, а також на ґрунті притаманної Відродженню і барокко зневаги до всього середньовічного. Безперервній плинності візантійського мистецтва сприяло ще й постійне зміщення культурно-активного центру.

Найвище досягнення римсько-елліністичного мистецтва — храм Святої Софії (532—537 pp.) — величезна і водночас глибоко цілісна споруда, найбільш значна пам’ятка візантійської архітектури. Її побудовано Анфімієм із Трал та Ісидором із Мілета.

Від VII століття починається новий цикл історичного розвитку, перші фази котрого позначаються поняттям «візантійське мистецтво». Античність дала потужний поштовх самостійному західному розвиткові й надала можливість митцям Заходу далеко просунутися вперед. У Візантії натомість антична традиція ніколи не переривалася і стала тяжким ланцюгом, що прикував візантійське мистецтво до віджилого минулого. Візантійське мистецтво виконало функцію трансляції та дидактики, проте Візантія була не спроможна використати ті культурні скарби, які сама й зберегла. Найміцніше була пов’язана з традиціями античного минулого столиця Візантії — Константинополь: імператори, хоч би хто вони були за національністю й соціальним походженням, чіплялися за славетне минуле, хотіли неодмінно бути саме автократорами «ромеїв» (себто римлян), вимагали від своїх художників, щоб вони орієнтувалися на найкращі пам’ятки римської доби, що, природньо, за нових історичних і культурних умов призвело до естетичного зубожіння.

225

ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ

У цьому можна пересвідчитися на прикладі мозаїки, дуже популярної в IV—VI століттях. У ній аж до XII століття крок за кроком простежується процес згасання римсько-елліністичного імпресіонізму, втрачається монументальність, занепадає кольоровість, лінійний малюнок стає дрібнішим і геометризовано-схематичним. У XIV столітті місце мозаїчної техніки заступає фреска, а потім станкова ікона.

Разом із цим процесом згасання відбувався, однак, й інший, позитивний процес, початок котрого слід шукати в передньоазійській провінції. Східноелліністичне мистецтво пережило свою бароккову добу раніше за римське, ще за часів діадохів — наступників Александра Македонського в останні три століття до християнської ери. Раніше за римське східноелліністичне мистецтво вступило в імпресіоністичну фазу свого розвитку (відлуння цього східного імпресіонізму до нас дійшло в живописі римських катакомб і в інших пам’ятках), і в той час, як римські імператори, котрі переселилися на береги Босфору, заохочували імпресіоністський монументальний живопис, на Сході вже відпрацьовувалися нові лінійно-ритмічні елементи, нове мистецтво.

Особливе місце в розвитку візантійського мистецтва посідає VII століття: ним позначено кінець пізньоантичного періоду в культурі й початок середньовіччя.

Настає тяжкий для Візантії час: араби стають господарями всього Сходу й загрожують столиці Візантії; Італія підпадає під владу лангобардів; слов’яни захоплюють Балкани; загострено проходить класова боротьба всередині імперії.

Під час загострення стосунків між імператором і армією, з одного боку, і керованими «низами», з іншого, «низи» засвоюють більш зрозуміле їм мистецтво, носіями котрого були східні ченці (в цей час вони тисячами тікають на Захід від арабів).

Боротьба в галузі мистецтва відбиває соціально-політичну боротьбу імператора з церквою; розрив між занепалим імператорським мистецтвом і мистецтвом селянсько-міщанської маси у VIII столітті і в першій половині IX століття набуває форми іконоборства. Ікони, що заборонялися імператорською владою як язичницькі ідоли й розповсюджувалися ченцями як святині, стали в центрі політичної боротьби, жорстокої і часто кривавої.

Закінчилася ця боротьба в середині IX століття перемогою іконошанувальників і внаслідок цього надзвичайним посиленням сирій-

226

РОЗДІЛ VII. КУЛЬТУРА ВІЗАНТІЇ

ського й палестинського впливу. Безпосередньо за цією добою за Василія І (836—886 pp.) настає розквіт візантійського мистецтва, який відбився у формуванні канонічного нового архітектурного типу. Розквіт візантійського мистецтва в другій половині IX століття не можна не визнати завершенням іконоборського періоду, або, точніше, ранньовізантійської фази історії візантійського мистецтва, що збігається приблизно з дороманською фазою на Заході.

Відмінність між ранньовізантійським і дороманським мистецтвом у тому, що Захід повністю сприйняв мистецтво, що було створене на Сході, як показують і монументальні розписи початку IX століття

вРимі, і мініатюри, і художні вироби зі слонової кістки. Візантія, однак, вважає за краще йти шляхом компромісу між консервативною імператорською традицією і східними формами та сюжетами. Тому у візантійському мистецтві роздвоєння між імператорською і східною лініями розвитку триває, стилістична єдність досягається тільки значно пізніше, вже в середньовічний період, котрий охоплює приблизно X–XII століття і збігається (хоча і з деяким запізненням) з романським періодом на Заході. В галузі станкового живопису слід відзначити, що він тісно пов’язаний із східноелліністичним портретом і спочатку дотримувався енкаустичної техніки (техніки воскових фарб, «впалюваних» в основу, рідкісні зразки цієї техніки збереглися

вКиєві в Лаврському музеї). Точно не відомо, коли поширилося писання темперними фарбами (на яєчних жовтках) по левкасу. Іконопис довго перебував під явним впливом монументального живопису, потім стилістично зосібнюється: у XII столітті, виходячи з мозаїк Палермо, Венеції, разом з мініатюрою стає провідним типом живопису.

Вреволюціях другої половини XII століття і в переворотах «Латинської навали» (1204–1261 pp.) народжується так зване мистецтво доби Палеологів, мистецтво пізньовізантійського «третього розквіту», що і за часом, і за своїми стилістичними завданнями збігається із західним готичним мистецтвом. Пізньовізантійське мистецтво перестає існувати із загибеллю візантійської державності (1453 p.).

Художня традиція, однак, настільки життєздатна, що ще в XVI– XVII століттях процвітає італо-крітська школа живопису, створюються великі храмові розписи на периферії візантійського світу (в Болгарії, Сербії, Румунії, Україні, Росії, на Афоні і в інших місцях), народжується видатний живописець — відомий Панселін, а також

227

ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ

Теотокопулі, котрий, емігрувавши в Італію, а пізніше в Іспанію, прославився під іменем Ель Греко. Ця художня лінія продовжується в майстернях монастирів і кустарних «богомазів» (у македонській Дібрі, болгарській Правні, в Росії у володимирських слободах Палех, Холуй і т.д.).

Візантійське мистецтво виявилося неспроможним виробити ті нові форми, котрі відповідали б новим потребам. Воно не в змозі відмовитися від традиційного повороту людської постави (профіль і зображення ззаду дуже рідкісні й не вдаються живописцю); не може вийти за межі надто нерозвиненого репертуару рухів тіла, не йде далі непевних спроб у переданні міміки, головне, воно цілком безсиле в галузі побудови тривимірного простору в площині. Скрізь візантійське мистецтво пов’язане міцно закоріненими традиціями. Цієї доби візантійського мистецтва цілком стосуються негативні характеристики, що їх давали Вазарі та інші критики епохи Ренесансу: пізньовізантійське мистецтво справді старечо кволе й застійне. Якщо в XIII столітті західноєвропейські майстри ще могли вчитися на візантійських зразках, то від початку XIV століття Захід, безумовно, випереджає візантійське мистецтво: Джотто в Падуї, відмовившись від пейзажного й архітектурного фону — «задника», зв’язавши зображувані фігури з обстановкою, що їх оточує, зробив той крок, без якого неможливе було виникнення мистецтва Відродження і котрий візантійське мистецтво зробити не змогло.

Візантійська скульптура згасла ще в пізньоантичну добу. Останні спроби належать до VI століття. Пізніше скульптура перебувала під церковною забороною і зникла.

Центрами мистецтва візантійської орієнтації стали давні міста України і Росії: Чернігів, Київ, Новгород, Володимир.

Звідки походить та візантійська художня течія, котра визначає собою великокняже мистецтво домонгольського Києва й Чернігова? Київські ченці-літописці, як відомо, виводили всю насаджену на Русі візантійську культуру безпосередньо із самого Константинополя і як на транзитний пункт вказували на Херсонес. Є підстави вважати ґрунтовними й інші теорії цього впливу: македонсько-болгарську, кавказько-тмутараканську, трапезундсько-херсонеську.

Визнання візантійського мистецтва як повноцінного художнього явища в Європі відбулося досить пізно; аж до XIX століття був за-

228

РОЗДІЛ VII. КУЛЬТУРА ВІЗАНТІЇ

гальноприйнятий вкрай негативний відгук Вазарі («груба манера»), і пам’ятки візантійського мистецтва залишалися геть незрозумілими для любителів мистецтва.

Лише в добу європейського романтизму на початку XIX століття загальне захоплення середньовічним мистецтвом і середньовічною культурою викликало інтерес і до мистецтва візантійського.

Рекомендована література

1.Аверинцев С. С. Поэтика ранневизантийской литературы. — Москва, 1977.

2.Бычков В. В. Византийская эстетика: теоретические проблемы. — Москва, 1977.

3.Каждан А. П. Византийская культура. — Москва. 1968.

4.Культура Византии. IV — первая половина VII в. — Москва, 1984.

5.Культура Византии. Вторая половина VII–XII в. — Москва, 1989.

6.Культура Византии. XIII — первая половина XV в. — Москва, 1991.

7.Курбатов Г. Л. История Византии: От античности к феодализму. — Москва. 1984.

8.Лихачева В. Д. Искусство Византии IV–XV веков. — Москва. 1986.

9.Медведев И. П. Византийский гуманизм XIV–XV вв. — Ленинград. 1976.

229

Розділ VIII. КУЛЬТУРА СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ

Історичні передумови формування середньовічної культури. Характерні риси культури раннього середньовіччя. Культура Європи IX–XIII століть.

Історичні передумови формування середньовічної культури

Культура сучасної Західної Європи спирається на підґрунтя, що утворилося за тисячоліття від кінця V до початку XІV століття (на півночі Європи — до середини XVII ст.). В історичній науці за цим періодом закріпилася назва «середні віки».

Оцінки культури середньовіччя як своєрідного етапу в розвитку людства традиційно суперечливі. Глибинні процеси становлення національної самосвідомості в Західній Європі кінця XVIII — початку XIX століття відкривали народам цього регіону їхнє величне минуле, пробуджували цікавість до середньовіччя та його культури. Найвидатніші представники літературної інтелігенції в цей час докладали значних зусиль, аби заохотити європейське суспільство до знайомства з культурою середніх віків.

Звернення до джерел не надто давнього минулого значною мірою стало поштовхом до формування й розвитку європейського романтизму. За романтичною концепцією основний художній стиль середньовіччя — готика — мав змогу постійно розвиватися завдяки своїй принциповій внутрішній незавершеності. Французький письменник Шатобріан у своїй книзі «Геній християнства» (1802 р.) показав взаємозв’язок середньовічної архітектури й християнської свідомості, надавши цьому союзові романтичного забарвлення.

230