Istoria_svitovoi_kultury / Istoria_svitovoi_kultury

РОЗДІЛ V. АНТИЧНА КУЛЬТУРА. КУЛЬТУРА СТАРОДАВНЬОЇ ГРЕЦІЇ

ну своєрідну культуру, що досягла найвищого розвитку в XVI–XIII століттях до нашої ери. Де в чому вона була спадкоємицею крітських культурних надбань: запозичила лінійне письмо Б, техніку вазового розпису й настінного живопису, деякі особливості релігійного культу, здобутки землеробства, скотарства, мореплавства. Проте мікенська культура значною мірою відрізнялася від крітської.

Так само характерною її рисою було будування палаців. Однак найбагатші палаци Мікен, Тірінфа, Фів та інших пелопоннеських міст — це вже не головоломні крітські лабіринти, а монументальні, майже фортифікаційні споруди, захищені міцними кам’яними стінами «циклопічної» кладки. Центральна зала палацу зі священним вогнем — мегарон — вважається прототипом грецьких храмів. Стіни палаців так само прикрашені живописними фресками, але в Мікенах це переважно мисливські чи батальні сюжети, й розпис менш живописний і більш схематизований.

Можна сказати, що художній геній мікенської культури виявив себе в монументальній скульптурі. Знамениті Левові ворота в Мікенах, як і «золоті усипальниці» мікенських царів чи укріплені палаци, — ознака культурної орієнтації на символізацію могутності царської влади.

Після падіння Кріту Мікени стали головним торговельним і ремісничим центром егейського світу, хоча за якістю виробів тутешні ремісники поступалися крітянам. Проти вишуканої крітської кераміки посуд мікенців — прості ужиткові речі.

Вправні в мореплавстві мікенці поєднали торгівлю з піратством. У великій пошані була військова справа. Про культ сили та войовничу спрямованість мікенської культури свідчать не тільки залишки матеріальної культури, але й тогочасні хетські та єгипетські тексти, що згадують завойовницькі набіги ахейців. У грецькій хронології широко відомі легенди про війну ахейців на чолі з видатним царем Мікен Агамемноном проти Трої. Загарбницька завзятість ахейців дала змогу їм панувати в егейському світі після підкорення Кріту. Але й падіння їхнє сталося також через неї. Виснажившись у територіальній експансії, в постійному опорі хетам і єгиптянам, ахейці наприкінці XII століття до нашої ери впали під натиском озброєних залізом дорійців. Мікенська бронзова цивілізація закінчила своє існування. Разом з нею скінчилася й кріто-мікенська культура, що була своєрідною

111

ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ

прелюдією до наступної, грецької культури. Існування цієї культури — не лише поєднувальна ланка між культурами стародавніх східних цивілізацій та культурою античного світу. Це факт подвійного зародження на грецькому ґрунті класового суспільства, державності, цивілізації, які, безперечно, не були цілком культурно ізольованими одне від одного й мали деяку тяглість традицій і спадкоємність.

Отже, є підстави вважати, що античність починається на Кріті. Проте власне антична культура визріла значно пізніше й має свою періодизацію. Після найдавнішого періоду егейської культури (III тисячоліття — XI ст. до н.е.) традиційно в історико-культурній хронології Греції розрізняють: гомерівський, чи ранньоархаїчний період (XI–VIII ст. до н.е.); архаїчний (VIII–VI ст. до н.е.); класичний (V — остання чверть IV ст. до н.е.); елліністичний (остання чверть IV–І ст. до н.е.).

Падіння кріто-мікенської цивілізації спричинило глибоку депресію, що охопила головні райони материкової та острівної Греції в період так званих «темних віків» (XI–IX ст. до н.е.). Відсутність історичних свідчень як результат безписемності того періоду, розтягнута на декілька століть ізольованість від світу, виявлена археологічними дослідженнями бідність матеріальної культури, різке збільшення мобільності племен на території Греції дають підстави говорити про культурний занепад, що відкинув грецьке суспільство на стадію первісної культури. Проте було й суттєве надбання — греки навчилися виплавляти залізо. Це стало каталізатором для подальших культуротворчих зусиль. Відродження культури, хай спершу повільно, не могло не розпочатися на ниві, де колись квітнула славетна мікенська культура. Прикметою його стало збільшення керамічних виробів нової якості й техніки оздоблення, хоча ще дуже далеких від мікенських зразків, не кажучи вже про крітські. На кінець IX століття до нашої ери в різних районах грецького світу з’явились ознаки нової культурної спільноти. З безлічі досі розрізнених племен стала виникати одна грецька народність зі своїм особливим психологічним складом, з однією, хоч і поділеною на кілька діалектів, мовою, та з хоч іще примітивною, але вже досить своєрідною культурою.

Історичним підтвердженням цих процесів вважаються славнозвісні Гомерові поеми «Іліада» та «Одіссея». Хоча, як доведено дослідниками, вони, створені близько середини VIII століття до нашої ери, проте в них описано історичні реалії саме IX–VIII століть до

112

РОЗДІЛ V. АНТИЧНА КУЛЬТУРА. КУЛЬТУРА СТАРОДАВНЬОЇ ГРЕЦІЇ

нашої ери. Гомерів епос, використавши давніший епічний матеріал і водночас відтворивши сучасну дійсність, охоплює дві великі історичні епохи грецької культури. Оспівуючи уславлену «ахейську давнину», епос водночас оповідає про культурні зрушення після мікенського занепаду, провісників майбутньої «архаїчної революції» в культурному розвитку Греції. Як єдиний історичний матеріал з цього ранньоархаїчного періоду грецької культури, Гомерові поеми дали йому й назву — гомерівський.

Суспільство гомерівської епохи склалося наприкінці «темних віків», і в ньому відбуваються складні соціальні процеси майнової та статусної стратифікації. Все більше виділяється верства аристократії, претендуючи на економічне й політичне панування. Слабшає влада роду та його голови — басилевса. Дедалі сильнішого приниження зазнають рядові общинники, що складають більшість демосу.

Однак історична специфіка ранньогрецького гомерівського суспільства полягає в тому, що, на відміну від типологічно більш або менш подібних до нього варварських суспільств Євразії, процес державотворення тут розгортається в межах відокремленої сільської, а пізніше — протоміської общини з засадами самоуправління. Саме тому гомерівська аристократія постійно обмежується традиційним іще з індо-європейського минулого народовладдям. Навіть у побуті аристократія дуже обтяжена патріархальними рисами. Уже з’явилося рабство, але воно ще недосить розвинуте й не є головною виробничою силою.

Проте панівне становище аристократії вже стає ознакою гомерівської доби. Оспівуючи уславлених мужів минулих століть, Гомер відобразив основні ціннісні тенденції новонароджуваного етносу. Його ідеали — це ідеали аристократії. Мужність, звитяга, благородство — засадничі вимоги кодексу моралі грецької аристократії. Навіть міфологічні уявлення — підвалини світогляду греків — зазнали чималих змін. Героїзація, антропоїзація олімпійського пантеону богів, що виникав за тих часів у грецьких народних віруваннях, притаманні Гомеровому переказові легенд ахейської давнини. Але вчуваються в його поемах і залишки стародавніх релігійних уявлень.

Наявність у гомерівському періоді перехідних форм у всіх сферах життєдіяльності грецького суспільства, від політичної до релігійної, вказує, що він лише передує становленню власне грецької культури. Проте саме в цей період розпочалося культурне народження Греції.

113

ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ

Культура Греції архаїчного періоду

Початок остаточного формування найхарактерніших рис та особливостей культури нового античного типу в Греції припадає на середину VIII століття до нашої ери. Перші паростки цієї культури, як уже було сказано, з’явилися тут іще в «темні віки». А до кінця VI століття до нашої ери, за досить короткий для культурно-історич- них масштабів проміжок часу, сталися великі зміни, що засвідчили перехід Греції від варварства до цивілізації. Греки випередили в царині культури всіх сусідів, зокрема Країни Передньої Азії, які до того часу очолювали культурний прогрес людства. Визначальними рисами архаїчного періоду стали докорінний злам усталеного життєвого устрою грецької родової общини, зародження ранньокласових державних форм, перегляд усієї традиційної системи цінностей. Грецьке суспільство остаточно відродилося після майже чотиристарічного культурного занепаду.

Розклад родових відносин спричинив чималі проблеми: соціальну й демографічну напруженість, злидні, голод. Рятуючись від них, греки рушили на нові землі: на захід, до берегів Італії та Сицилії, на північний схід, на узбережжя Чорного й Азовського морів. Унаслідок цієї територіальної експансії виникла широка мережа колоній, яка разюче змінила життя грецького суспільства.

Була подолана багатолітня ізольованість Греції, яка захиталася ще раніше, до початку великої колонізації, коли почалося поновне освоєння забутих морських шляхів до Південно-Східної Малої Азії та до берегів Африки. Море стало головним шляхом сполучення.

Вихід Греції в середземноморський світ стимулював торгівлю й ремісництво. Колонії потребували постійних економічних зв’язків з метрополіями континентальної Греції, водночас стаючи посередниками в міжнародній торгівлі. Складалася система торгово-грошових відносин, гроші ставали новою цінністю та підоймом матеріального життя. І в колоніях, і в самій Греції оживало ремісництво, виділяючись в окрему професійно відособлену галузь. Вироби ремісників стають дедалі якіснішими. Професійна досконалість потребує авторських свідоцтв. Зникає анонімність ремісницької майстерності.

Потужний поштовх до розвитку отримало сільське господарство. Колонізація як засіб розв’язання земельної та продовольчої проблеми виправдала себе дуже швидко. Колонії не лише задовольняли свої

114

РОЗДІЛ V. АНТИЧНА КУЛЬТУРА. КУЛЬТУРА СТАРОДАВНЬОЇ ГРЕЦІЇ

потреби, а й стали постійним постачальником хліба метрополіям. Зароджувався ринок, стимулюючи розвиток сільськогосподарського виробництва саме на продаж. Тому виробництво хліба в материковій Греції, незважаючи на колоніальне постачання, не зменшувалося, а, навпаки, зростало, забезпечуючи добробут.

Крім торгівлі й виробництва, міцні та різноманітні зв’язки греків із народами колонізованої периферії еллінського світу сприяли широкому культурному обмінові, а відтак інтенсивному культурному розвитку.

Завдяки колонізації розпочався інтенсивний розвиток рабовласництва. Організована торгівля рабами дедалі збільшувала надлишок дешевої робочої сили. Це давало змогу використовувати рабську працю не лише в домах аристократичної знаті, а й у заможних селян. Дедалі частіше тяжка, рутинна праця перекладається на плечі рабів, звільняючи греків для дозвілля. Так закладалися підвалини класичного античного рабства.

Колонізація значною мірою зламала підвалини первісно-родової общини. Охоплена колонізаційним процесом особа звільнялася від безпосередньої влади роду. Привілейований статус родової аристократії порушується привілеями багатства, що стає доступним ремісничому людові й купцям. Та найбільшого удару родовим основам суспільного життя завдало виникнення міста-поліса.

Ця специфічна форма державності цілком відрізняється від усього, що існувало в тогочасному культурному світі. Грецький поліс як держава виникає з потреби захисту об’єктивних засобів і форм існування, насамперед землі, громадського колективу власників. То були у своїй архаїчній формі більші чи менші аграрні поселення з переважно сільським, землеробським людом, із господарським придатком міста — селом (кома чи дем). Сам поліс греки уявляли політичним (адміністративним), військовим, релігійним центром.

Головним місцем міської життєдіяльності була агора — місце народних зібрань громадян, де вільний грек проводив більшу частину свого дозвілля: спілкувався, продавав, купував, брав участь у вирішенні політичних питань. Це специфічна ознака грецького полісного політичного устрою — повна відкритість, громадське обговорення нагальних проблем. Іншою суттєвою рисою полісного життя стало нове уявлення про справедливість (персоніфіковану в богині

115

ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ

Діке). На зміну родовому праву й традиційній моралі, де типовим є обожнення царської влади (яскраво втілені в кріто-мікенському суспільстві) та ворожість до будь-якого чужинця, прийшло розуміння божественної справедливості, що поширювалась однаковою мірою на всіх людей, без огляду на їхню родову чи племінну належність. Саме

зцієї світоглядної позиції розвинулася на наступних етапах грецької історії славнозвісна полісна демократія. Вона мала у своїй основі не старі ієрархічні відносини панування й підкорення, а нову систему суспільних зв’язків між «подібними» та «рівними» громадянами, для яких державне керівництво є спільною справою.

Протягом архаїчного періоду поліс як політичний та суспільний організм лише народжувався, раз у раз заходячи в суперечність зі старими, віджилими, але ще досить впливовими формами життя. Насамперед це були самоуправні зазіхання родової аристократії. Важка соціально-економічна ситуація, обтяжливі політичні конфлікти сповнювали архаїчну добу нестабільністю, що доволі часто закінчувалася кривавими інтермедіями тираній. У VII столітті до нашої ери тиранія була звичайною формою влади в грецьких полісах. Серед найвідоміших тиранів — Періандр із Корінфа, Пісістрат з Афін, Піттак з Мітілени на Лесбосі та ін. Більшість з них були непересічними особистостями. Але їхні намагання розв’язувати суперечності між різними соціальними силами засобами диктатури, здебільшого, лише «консервували» суспільну кризу. Хоча для знищення могутності старої родової знаті й розчищення шляху для розвитку нового рабовласницького суспільства дещо зробили й вони.

Та вирішальними у формуванні класичного рабовласницького поліса античної Греції були законодавчі реформи суспільно-полі- тичного життя на межі VII–VI століть до нашої ери. Вони пов’язані

зіменами видатних афінських реформаторів Солона і Клісфена та спартанського законодавця Лікурга.

Солон (близько 549 р. до н.е.) та Клісфен (між 509 та 507 pp. до н.е.) через запропоновані ними системи правових заходів повели наступ на панування родової земельної аристократії, на захист демосу від боргів, безземелля, за відновлення єдності поліса, за відродження політичної сили народних зборів.

Результатами цих цілеспрямованих політичних заходів стала переорієнтація на демократичний шлях суспільного розвитку, під-

116

РОЗДІЛ V. АНТИЧНА КУЛЬТУРА. КУЛЬТУРА СТАРОДАВНЬОЇ ГРЕЦІЇ

тримана заможним селянством у народних зборах. У VI столітті до нашої ери Аттика — це ще сільськогосподарський край, але значною мірою також осередок ремісництва й торгівлі. Після реформ вона перетворюється на район середнього та дрібного землеволодіння. Це істотно стабілізує соціальну ситуацію й допомагає встановити в Афінах, центрі Аттики, демократичне правління. Законодавчі функції належали еклесії — народним зборам, за діяльністю посадових осіб (архонтів) наглядав спеціальний орган — ареопаг. Афінська політична система, гнучка й здатна до розвитку, заклала основу подальшого розквіту Афін, перетворивши цей поліс на найбільший культурний центр Греції, на «школу Еллади», як пізніше оцінить його Фукідід.

Зовсім інакше була влаштована Спарта — уособлення військо- во-аристократичного державного устрою. Спарта утворилася після вторгнення дорійців у Лакедемон десь у XI чи X столітті до нашої ери. Більшу частину місцевого ахейського населення спартанці підкорили, обернувши на рабів-ілотів. Ті, хто добровільно визнали панування Спарти, увійшли до складу Лакедемонської держави на правах периектів (ті, що живуть довкола), зберігши особисту свободу, але втративши політичні, громадянські права. Рання Спарта базувалася на подвійній царській владі. Два басилевси уособлювали воєначальників, судців і жерців; рада старійшин (герусія) та народні збори (апелла), в яких могли брати участь усі вільні громадяни Спарти (менша частина населення), мали радше формальний характер, підкоряючись єдиновладдю басилевсів.

Суспільна атмосфера Спарти за всіх часів була гострою й напруженою. Та особливо вона погіршилася після завоювання Мессіни, яке поповнило спартанські володіння плодючими землями, а спартанську соціальнунапругу—ворожістюпідкоренихмессінців,якіпримножили кількість ілотів. Тому від кінця VII століття до нашої ери Спарта перетворюється на замкнену корпорацію професійних воїнів-гоплітів, що силою зброї стверджують своє панування над численнішими ілотами. Постійна загроза бунту вимагала від спартанців максимальної згуртованості та організації. Це змусило спартанців здійснити низку соціальних реформ, — так звані «закони Лікурга», що перетворили Спарту на згуртований військовий табір. Громадянином вважався тільки той, хто без заперечень підкорявся державним законам, які регламентували життя громадян до найменших дрібниць. Найважливіший

117

ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ

політичний принцип законодавства Лікурга, принцип рівності, обмежував до мінімуму все особисте, від володіння майном до індивідуальних уподобань у їжі чи вбранні. Однаковість стала законом і гарантом згуртованості громадянського колективу.

Ефективність цих заходів для військової досконалості очевидна. Уславлена спартанська фаланга була неперевершеною тривалий час. Спарта вже в середині VI століття до нашої ери підкорила своїй гегемонії такі великі поліси, як Корінф, Сикіон, Мегари. Відомі її завойовницькі зазіхання на Афіни.

Політичну стабільність Спарти схвально відзначали її шанувальники: Ксенофонт, Платон, Плутарх. Серед її критиків був Арістотель.

В VI столітті до нашої ери спартанська полісна система вичерпала себе. Економічно та культурно вона досить сильно відставала від інших грецьких полісів. Поступово занепала, а потім зовсім зникла своєрідна культура Спарти, яка ще в VII столітті до нашої ери створювала яскраві зразки. В наступних століттях Спарту спіткав цілковитий застій у соціально-політичному й культурному житті, вона не дала жодного поета, філософа, митця, вченого в культурну спадщину людства.

Отже, Афіни й Спарта демонструють різні форми грецького поліса — одного з найсуттєвіших досягнень культури Греції в архаїчний період. Це була найдосконаліша форма політичного правління в тогочасному культурному світі.

Яскравим свідченням її переваг стали культурні надбання античної Греції. Вже архаїка принесла багато своєрідних культурних результатів. Після «темних віків» одним із найсуттєвіших її досягнень стало нове письмо. Перші грецькі писемні пам’ятки датовані VIII століттям до нашої ери. На відміну від мікенської складової писемності еллінська послуговується запозиченим у фінікійців і творчо переробленим семітським алфавітом. Нова грецька абетка налічувала 24 знаки з твердо установленим значенням для голосних і приголосних звуків. Зручність цієї алфавітної системи зробила її доступною народним масам. Якщо досі в багатьох народів письменність була привілеєм професійних писарів, то в греків вона стала здобутком усіх громадян поліса.

Це дало поштовх розвиткові літератури. Архаїка — то часи Гомера, Гесіода, Архілоха, Сапфо, Анакреонта, Піндара. Розквітли різні

118

РОЗДІЛ V. АНТИЧНА КУЛЬТУРА. КУЛЬТУРА СТАРОДАВНЬОЇ ГРЕЦІЇ

літературні жанри — від епічних поем, лірики до космогонії та дидактичного епосу.

Величезну роль у становленні й розвитку давньогрецької літератури відіграла грецька міфологія. Вона становила арсенал і підґрунтя всього грецького мистецтва. До міфів протягом усієї культурної історії Греції зверталися її поети, драматурги, художники, скульптори. Не можна вивчати античну культуру, не знаючи грецької міфології.

Грецька міфологія, надбання протоархаїчних часів, була продуктом багатьох поколінь, їхньої колективної творчості, результатом еволюціонування міфологічного світогляду від первісного тотемізму, фетишизму, анімізму, магії та хтонічного демонізму до антропоморфізму й героїзму грецьких богів. У грецьких міфах архаїчної доби численний сонм богів порядкує у світі. Хоча при нагоді вони могли перетворюватися на звірів, птахів, на рослини, дощ, вогонь, на все те, що уособлювали колись. Тепер же вони були людиноподібними богами, в прекрасних людських образах уособлюючи всі пристрасті та марення, якими живе світ, горду свідомість зростання людської могутності.

Як вже зазначалося, поетичним відтворенням міфів Троянського циклу стали епічні поеми великого Гомера. Хоча історична дійсність в «Іліаді» та «Одіссеї» припадає на протоархаїчні часи, запис цього епосу зроблений за період архаїки (приблизно VIII—VI ст. до н.е.).

Поряд із героїчним епосом Гомера до літературних надбань архаїки належить настановчий епос Гесіода. Найвідоміші твори поета — поеми «Теогонія» («Родовід богів») та «Роботи і дні». Якщо перша містить космогонічні погляди про виникнення Всесвіту й своєрідний реєстр грецьких богів, то вже друга є зібранням практичних порад, моралізаторських суджень про дійсність, узагальнення легенд про історично-культурні періоди людського існування, п’ять поколінь людського роду й засвідчує зміну головного мотиву та пафосу літературної творчості. Закінчилася гомерівська епоха — епоха героїв. Збентеження розпадом традиційних родових зв’язків і цінностей відбивається в напружених духовних шуканнях індивіда. Саме ця конкретна людська особа, її внутрішній світ різноманітних почуттів і думок, її пошуки свого місця, ролі та обов’язків у цьому новому світі — головна тема всіх літературних та художніх досягнень архаїки. Досить згадати відтворення пристрастей особи, її хворобливого самолюбства, жадання помсти, стійкості у злигоднях у поезії Архілоха

119

ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ

з острова Парос (середина VII ст. до н.е.) чи витонченої любовної лірики відомої поетеси Сапфо. Іонієць Анакреонт уславив веселощі життєрадісних і безтурботних греків. Дух людини іще в бентезі й пошуку, але вже усвідомлює свої творчі можливості, вже вивільняється з-під нещадного гніту первіснородового суспільства.

В архаїчний період народжується ще одна риса грецької культурної унікальності: особливий погляд на світ, цілком відмінний від міфологізованого світобачення, притаманного східним культурам, та й навіть раннім етапам грецької культури. Виникає специфічна антична філософія з раціоналістичним баченням світу, тобто зародком науки. З настійливих намагань пізнати таємниці Всесвіту, розв’язати загадку його Світобудови народжується новий тип мислення, для якого навколишній світ стає розумово збагненним, логі- ко-теоретично впорядкованим і математично доказовим. На відміну від східної філософії як релігійної мудрості, це нова галузь позарелігійного мислення, де буття космосу пояснюється суто раціональними, відмінними від релігійних, причинами. І якщо спеціальні знання Вавилону, Стародавнього Єгипту чи Китаю можуть кваліфікуватися лише як переднаука, це — намагання створити систему позитивних знань про Всесвіт з ідеєю космічного порядку не від Бога, а на підставі закону.

Безперечно, грецька філософська та наукова традиції формувалися, використовуючи досягнення інших народів. Греки багато запозичили з культурних надбань вавилонян, єгиптян, фінікійців. Але заслуга греків — у творчій переробці та внесенні того нового, що дає підстави говорити про виникнення власне науки й філософії саме у стародавній Греції.

Архаїчний період був періодом перших кроків грецького духу в цьому напрямі. Тому у філософських шуканнях цієї пори ще досить релігійно-містичних вірувань, пророцтва, морально-етичних напучувань. Релігійно-містичний ухил ранньої грецької філософії представляють секти орфіків та піфагорійців. Раціоналістичні засади мислення були здобутком іонійської філософії (Фалес із Мілета, Анаксимандр, Анаксимен) і Геракліта Ефеського (VI ст. до н.е.). Саме грецькі натурфілософи, які добре розуміли та відповідно оцінювали значення досвіду, емпіричних досліджень як основи будь-яких знань, заклали основи грецької та європейської науки.

120